Глава 3

Щойно я вискочив з ліфта, як одразу зрозумів дві речі. По-перше, я, м'яко кажучи, дурник. По-друге, цей дурник, схоже, добряче вляпався. Руки були в крові, кров заляпала трохи обличчя. На руці висів хтось, тихонько підвиваючи. Лариска, хто ж іще. Але головне, коридор був зовсім не той, у який ми входили кілька хвилин тому. Здавалося б, той самий, проте цей був якимось неохайно-сірим, яскраві барви ніби поблякли, вицвіли, і все навколо стало тужливо-сірим та навіть мутним. Я відірвав погляд від своїх закривавлених рук і подивився вниз, де ніби крізь серпанок виднілися обриси чийогось тіла. Наче щільний згусток, що поступово втрачає форму. Що це був зовсім недавно Віктор я не мав жодних сумнівів, бо встиг побачити його спотворене жахом і стражданням обличчя, перш ніж інстинктивно відштовхнути від себе. Тоненьке повивання різко стихло, хоча тепер мене почали трясти.
- Дан! Що це? Хто це? 
Я схопив і міцно стиснув її руку, якою вона вчепилася мені в передпліччя.
- Помовч трохи! Треба подумати! 
Лариса Віталівна була дамою вразливою, однак зі сталевими нервами, тому негайно замовкла, навіть перестала висіти на моїй руці, що було дуже доречно. Я зробив крок до тіла Віктора, але одразу ж відступив і сам схопив Лариску.
- Ходімо! Швидко! 
Вона з жахом подивилася на мене.
- Він... Він мертвий?
- Гірше! - я буквально потягнув її до виходу. 
Навколишній простір спотворився, стіни злегка заколивалися, ніби я дивився на них крізь товщу води. Так і є, мідного цвяха цьому ліфту! Озирнувся і побачив його зникаючий контур. Мить, і ледь помітне світіння зникло. Короткий погляд на Віктора. Ні, йому допомогти я нічим не міг. Та й не зовсім це Віктор вже був. Двері. Знову ці двері. 
Лариса і я пройшли до виходу з будинку. На місці консьєржа нікого не було, тільки смутна тінь тремтіла за стійкою. Бачу, так і є, тіні без джерела світла. Сіра муть, розмиті контури предметів. Без жодного опору з боку магнітного замка беззвучно відчиняються двері. Тиша навколо. Немає ні світла, ні темряви. Вискочивши у двір, ми зупинилися. Якось несвідомо сунув руку в кишеню, намацав носову хустку та дістав її. Трохи подивився на неї, потім витер обличчя та руки. Постояв, ще подумав і скинув пальто. Дивно, проте на ньому не побачив слідів крові, хоча в цьому сірому мареві було не надто добре видно. Ось на краватку та піджак кров потрапила, це було дуже помітно. Тому, зняв і викинув краватку, сорочка, на щастя, лишилась чистою. Лариса лише приголомшено озиралась.
- Що це? Де ми? 
Повз нас, наче згусток туману, пропливла розмита тінь. В ній, у цьому сірому туманному мареві, ледь-ледь вгадувалася людська фігура.
- Все погано, - зітхнув я, визнавши вголос очевидне, - Ми опинилися там, де не мали бути. Дай мені ще хвилину на роздум. 
І я справді думав. Аж волосся шуршало.
- Дане! Це що відбувається?
- Ходімо, - знову надягнувши пальта, я потягнув Ларису за собою. 
Ситуація склалася дуже неприємна. Ми Тут. А Там залишилося тіло Віктора. Наша угода і наша відсутність. Хтось вбив нашого клієнта, а у мене в його крові не тільки руки, та ще й одяг. Чомусь поруч з ним не помітив портфеля з грошима, хоча це вже не важливо. Отака ситуація. Ні, цілком можливо, що нам із Ларисою вдасться легко довести свою непричетність до вбивства. Однак для цього треба, як мінімум, бути на місці злочину, викликати поліціянтів та демонструвати свою повну з ними співпрацю. Тоді як ми... Сіра дорога вела через сірий парк, він зараз був недоречний. Мені терміново потрібен будинок. Навіть якась халабуда. Нехай без вікон, без даху... але терміново потрібні були двері, які ніхто не відкриватиме деякий час. Але ці двері вже не мали бути в будинку Віктора. Ті вже були для нас зачинені, при чому, зачинені надовго.
- Богдане, що відбувається? 
Схоже, Зюкіна приходила до тями, вона ще продовжувала мало не волочитися за мною, проте тепер вже відчувався її зростаючий опір. А якщо Лариска зноровиться та стане, ні до чого хорошого це зараз не призведе. Щось сьогодні все йде не так...
- Тихіше... Нам потрібно швидко тікати звідси. Шивидко-швидко, компроме?
- Віктор... Як він... Та пусти вже мене! 
Я тільки зітхнув. Час, час... Прямо-таки відчував, як необхідні миті тануть невпинно в цій сірості навколо. Ми пройшли парк і вже майже вискочили на проспект. Проїздна частина губилася в сірій муті, яка заповнювала весь простір навколо, її обриси були ледь помітни. Десь далеко попереду розмазаною темною плямою виднівся якийсь будинок, я потягнув до нього Зюкіну. Повз нас раптом промайнуло щось велике, ледь не торкнувшись темними, липкими щупальцями чужих думок і бажань. Змазаним силуетом воно було дуже схоже на переповнений людьми тролейбус.
- А це що таке? Де наша машина? - раптом сполошилася Лариска.
- Ходімо! Швидше! - гаркнув я, проте, здається, вона себе вже опанувала та була готова до мільйонів непростих запитань, на які зовсім не було часу відповідати.
- Куди ти мене тягнеш? І де ж машина? Що з нами? Там же Віктор вмирає? Хто його?...
- Та помовч трохи! - крикнув я, прислухаючись і озираючись. 
Але де там, Зюкіну вже несло. Вона щось кричала, почавши розмахувати руками, потім зупинилася та заявила, що не зійде з цього місця. Може ще щось. Чесно кажучи, не дуже вже до неї прислухався, бо десь удалині почув деякий час тому якесь таке шипіння, ніби повітря виходило з пробитої шини. Великої такої. Враховуючи, що крім Зюкіної інших шумів до того й не було, цей звук мене дуже турбував. Однак, про нього теж можна буде подумати пізніше, а зараз вкрай необхідно відшукати двері, щоб повернутися, адже перебувати тут було небезпечно. Нехай не мені, але Ларисці. Зворотка вже торкнулася кінчиків її волосся, наче розсипавши по ним блідий пил. Помітив це, поки вона мене за все розпікала.
- Зюкіна, в тебе було скільки коханців? - ляпнув не роздумуючи.
Лариса, оторопівши, ввирячила на мене очі та замовкла. Скориставшись моментом, знову потягнув її за собою. Також квапливо намацуючи в кишені бодай шось, що могло б мені зараз знадобитися.
- Ти збожеволів... - засопла над вухом Зюкіна та бува почала вириватися, як раптом десь у тому боці, звідки ми прийшли, пролунав такий, сповнений злості й люті крик, що ми удвох здригнулися. Миттево Лариска почала швидко-швидко й міцно-міцно до мене притискатися.
- Господи, а це шо? - злякано не прошепотіла, схлипнула Лариса, - Ти що зі мною зробив, сволота така... 
Оце так! Як воно буває в нас скрізь і всюди, було б тільки бажання, а винний знайдеться. Бо це точно хтось свій. Я теж застиг, збентежно прикидаючи, чи можна було б щось встигнути зробити, якщо раптом все навкруги виявиться таким же поганим, як мені здається. Глянув у сутінкову далечінь проспекту, де розмазаними плямами вже виднілися поховані сірою павутиною страхів і бажань "хрущовки" проспекту Шевченка. Скоріше вгадав, ніж побачив над ними, ще позбавлений товщі людських переживань, житловий комплекс, прозваний у місті за свій зовнішній вигляд "кукурудзою", та ясно зрозумів, якщо нічого не вжити, добігти ми туди не встигаємо. Пронизливе виття за спиною стихло, а от шипіння в тому боці, де був будинок Віктора, змінилося якимось дивним хлюпанням і лясканням. Однак, в мене вже давно виникли певні підозри. Точніше, припущення. Тому, знявши свій наручний годинник "Командирські", старанно обтер його заплямованою кров'ю Віктора хустинкою, яку все ще продовжував тримати в руці. Після цього поклав годинник на дорогу циферблатом від себе на той бік, звідки доносилися ці дивні звуки. Залишив поруч і хустинку. 
Зюкіна дивилася такими очима на всі мої дії, ніби всі її давні підозри щодо мого психічного стану несподівано отримали неспростовні докази.
- Зюкіна! Вір мені! Мерщій за мною! - тихо прошепотів-прошипів я їй та, знову схопивши за руку, тягнув на середину проспекту, аж до самої роздільній лінії смуг руху. По цій самій смузі ми побігли в бік центру міста, все далі й далі від будинку Віктора. Назустріч нам, тремтячи в очікуванні, тягнулися щупальцями напівпрозорі павутинки, виринаючи з щільної сірої маси, яка обліпила будинки. Вони відчували нас, тягнулися до нас, проте не могли дістати, створюючи враження чогось неприємно-хиткого, такого собі павука в засідці. Там, у кожному з будинків, занурених у сірість, були так необхідні мені зараз двері, ще й не одні, але я мусив бути обережним. Справа тут була не тільки в страху перед усім цим роками накопиченим вантажем не найприємніших людських емоцій. Якщо я правильно пам'ятав все, що мені розповідали про Зворотку, після обтяженого вбивством переходу нічого хорошого бути просто не могло. Хай, навіть, не ми вбили Віктора. Вивалившись сюди, він вже не міг залишитися ким був, бути просто пораненим або навіть вбитим. Тут усе інакше. Якщо він кров'ю оплатив право на Шлях, то став здатний знову існувати та змінюватися. Але ж хто його знає, в який бік. Насильницька смерть навряд чи зробить людину добрішою. Його кров була на мені, може, навіть і на Ларисці. Що, як його потягне за нами нічого нетямущого, але здатного?..