Глава 3

Щойно я вискочив з ліфта, як одразу зрозумів дві речі. По-перше, я, м'яко кажучи, дурник. По-друге, цей дурник, схоже, добряче вляпався. Руки були в крові, кров заляпала трохи обличчя. На руці висів хтось, тихонько підвиваючи. Лариска, хто ж іще. Але головне, коридор був зовсім не той, у який ми входили кілька хвилин тому. Здавалося б, той самий, проте цей був якимось неохайно-сірим, яскраві барви ніби поблякли, вицвіли, і все навколо стало тужливо-сірим та навіть мутним. Я відірвав погляд від своїх закривавлених рук і подивився вниз, де ніби крізь серпанок виднілися обриси чийогось тіла. Наче щільний згусток, що поступово втрачає форму. Що це був зовсім недавно Віктор я не мав жодних сумнівів, бо встиг побачити його спотворене жахом і стражданням обличчя, перш ніж інстинктивно відштовхнути від себе. Тоненьке повивання різко стихло, хоча тепер мене почали трясти.
- Дан! Що це? Хто це? 
Я схопив і міцно стиснув її руку, якою вона вчепилася мені в передпліччя.
- Помовч трохи! Треба подумати! 
Лариса Віталівна була дамою вразливою, однак зі сталевими нервами, тому негайно замовкла, навіть перестала висіти на моїй руці, що було дуже доречно. Я зробив крок до тіла Віктора, але одразу ж відступив і сам схопив Лариску.
- Ходімо! Швидко! 
Вона з жахом подивилася на мене.
- Він... Він мертвий?
- Гірше! - я буквально потягнув її до виходу. 
Навколишній простір спотворився, стіни злегка заколивалися, ніби я дивився на них крізь товщу води. Так і є, мідного цвяха цьому ліфту! Озирнувся і побачив його зникаючий контур. Мить, і ледь помітне світіння зникло. Короткий погляд на Віктора. Ні, йому допомогти я нічим не міг. Та й не зовсім це Віктор вже був. Двері. Знову ці двері. 
Лариса і я пройшли до виходу з будинку. На місці консьєржа нікого не було, тільки смутна тінь тремтіла за стійкою. Бачу, так і є, тіні без джерела світла. Сіра муть, розмиті контури предметів. Без жодного опору з боку магнітного замка беззвучно відчиняються двері. Тиша навколо. Немає ні світла, ні темряви. Вискочивши у двір, ми зупинилися. Якось несвідомо сунув руку в кишеню, намацав носову хустку та дістав її. Трохи подивився на неї, потім витер обличчя та руки. Постояв, ще подумав і скинув пальто. Дивно, проте на ньому не побачив слідів крові, хоча в цьому сірому мареві було не надто добре видно. Ось на краватку та піджак кров потрапила, це було дуже помітно. Тому, зняв і викинув краватку, сорочка, на щастя, лишилась чистою. Лариса лише приголомшено озиралась.
- Що це? Де ми? 
Повз нас, наче згусток туману, пропливла розмита тінь. В ній, у цьому сірому туманному мареві, ледь-ледь вгадувалася людська фігура.
- Все погано, - зітхнув я, визнавши вголос очевидне, - Ми опинилися там, де не мали бути. Дай мені ще хвилину на роздум. 
І я справді думав. Аж волосся шуршало.
- Дане! Це що відбувається?
- Ходімо, - знову надягнувши пальта, я потягнув Ларису за собою. 
Ситуація склалася дуже неприємна. Ми Тут. А Там залишилося тіло Віктора. Наша угода і наша відсутність. Хтось вбив нашого клієнта, а у мене в його крові не тільки руки, та ще й одяг. Чомусь поруч з ним не помітив портфеля з грошима, хоча це вже не важливо. Отака ситуація. Ні, цілком можливо, що нам із Ларисою вдасться легко довести свою непричетність до вбивства. Однак для цього треба, як мінімум, бути на місці злочину, викликати поліціянтів та демонструвати свою повну з ними співпрацю. Тоді як ми... Сіра дорога вела через сірий парк, він зараз був недоречний. Мені терміново потрібен будинок. Навіть якась халабуда. Нехай без вікон, без даху... але терміново потрібні були двері, які ніхто не відкриватиме деякий час. Але ці двері вже не мали бути в будинку Віктора. Ті вже були для нас зачинені, при чому, зачинені надовго.
- Богдане, що відбувається? 
Схоже, Зюкіна приходила до тями, вона ще продовжувала мало не волочитися за мною, проте тепер вже відчувався її зростаючий опір. А якщо Лариска зноровиться та стане, ні до чого хорошого це зараз не призведе. Щось сьогодні все йде не так...
- Тихіше... Нам потрібно швидко тікати звідси. Шивидко-швидко, компроме?
- Віктор... Як він... Та пусти вже мене! 
Я тільки зітхнув. Час, час... Прямо-таки відчував, як необхідні миті тануть невпинно в цій сірості навколо. Ми пройшли парк і вже майже вискочили на проспект. Проїздна частина губилася в сірій муті, яка заповнювала весь простір навколо, її обриси були ледь помітни. Десь далеко попереду розмазаною темною плямою виднівся якийсь будинок, я потягнув до нього Зюкіну. Повз нас раптом промайнуло щось велике, ледь не торкнувшись темними, липкими щупальцями чужих думок і бажань. Змазаним силуетом воно було дуже схоже на переповнений людьми тролейбус.
- А це що таке? Де наша машина? - раптом сполошилася Лариска.
- Ходімо! Швидше! - гаркнув я, проте, здається, вона себе вже опанувала та була готова до мільйонів непростих запитань, на які зовсім не було часу відповідати.
- Куди ти мене тягнеш? І де ж машина? Що з нами? Там же Віктор вмирає? Хто його?...
- Та помовч трохи! - крикнув я, прислухаючись і озираючись. 
Але де там, Зюкіну вже несло. Вона щось кричала, почавши розмахувати руками, потім зупинилася та заявила, що не зійде з цього місця. Може ще щось. Чесно кажучи, не дуже вже до неї прислухався, бо десь удалині почув деякий час тому якесь таке шипіння, ніби повітря виходило з пробитої шини. Великої такої. Враховуючи, що крім Зюкіної інших шумів до того й не було, цей звук мене дуже турбував. Однак, про нього теж можна буде подумати пізніше, а зараз вкрай необхідно відшукати двері, щоб повернутися, адже перебувати тут було небезпечно. Нехай не мені, але Ларисці. Зворотка вже торкнулася кінчиків її волосся, наче розсипавши по ним блідий пил. Помітив це, поки вона мене за все розпікала.
- Зюкіна, в тебе було скільки коханців? - ляпнув не роздумуючи.
Лариса, оторопівши, ввирячила на мене очі та замовкла. Скориставшись моментом, знову потягнув її за собою. Також квапливо намацуючи в кишені бодай шось, що могло б мені зараз знадобитися.
- Ти збожеволів... - засопла над вухом Зюкіна та бува почала вириватися, як раптом десь у тому боці, звідки ми прийшли, пролунав такий, сповнений злості й люті крик, що ми удвох здригнулися. Миттево Лариска почала швидко-швидко й міцно-міцно до мене притискатися.
- Господи, а це шо? - злякано не прошепотіла, схлипнула Лариса, - Ти що зі мною зробив, сволота така... 
Оце так! Як воно буває в нас скрізь і всюди, було б тільки бажання, а винний знайдеться. Бо це точно хтось свій. Я теж застиг, збентежно прикидаючи, чи можна було б щось встигнути зробити, якщо раптом все навкруги виявиться таким же поганим, як мені здається. Глянув у сутінкову далечінь проспекту, де розмазаними плямами вже виднілися поховані сірою павутиною страхів і бажань "хрущовки" проспекту Шевченка. Скоріше вгадав, ніж побачив над ними, ще позбавлений товщі людських переживань, житловий комплекс, прозваний у місті за свій зовнішній вигляд "кукурудзою", та ясно зрозумів, якщо нічого не вжити, добігти ми туди не встигаємо. Пронизливе виття за спиною стихло, а от шипіння в тому боці, де був будинок Віктора, змінилося якимось дивним хлюпанням і лясканням. Однак, в мене вже давно виникли певні підозри. Точніше, припущення. Тому, знявши свій наручний годинник "Командирські", старанно обтер його заплямованою кров'ю Віктора хустинкою, яку все ще продовжував тримати в руці. Після цього поклав годинник на дорогу циферблатом від себе на той бік, звідки доносилися ці дивні звуки. Залишив поруч і хустинку. 
Зюкіна дивилася такими очима на всі мої дії, ніби всі її давні підозри щодо мого психічного стану несподівано отримали неспростовні докази.
- Зюкіна! Вір мені! Мерщій за мною! - тихо прошепотів-прошипів я їй та, знову схопивши за руку, тягнув на середину проспекту, аж до самої роздільній лінії смуг руху. По цій самій смузі ми побігли в бік центру міста, все далі й далі від будинку Віктора. Назустріч нам, тремтячи в очікуванні, тягнулися щупальцями напівпрозорі павутинки, виринаючи з щільної сірої маси, яка обліпила будинки. Вони відчували нас, тягнулися до нас, проте не могли дістати, створюючи враження чогось неприємно-хиткого, такого собі павука в засідці. Там, у кожному з будинків, занурених у сірість, були так необхідні мені зараз двері, ще й не одні, але я мусив бути обережним. Справа тут була не тільки в страху перед усім цим роками накопиченим вантажем не найприємніших людських емоцій. Якщо я правильно пам'ятав все, що мені розповідали про Зворотку, після обтяженого вбивством переходу нічого хорошого бути просто не могло. Хай, навіть, не ми вбили Віктора. Вивалившись сюди, він вже не міг залишитися ким був, бути просто пораненим або навіть вбитим. Тут усе інакше. Якщо він кров'ю оплатив право на Шлях, то став здатний знову існувати та змінюватися. Але ж хто його знає, в який бік. Насильницька смерть навряд чи зробить людину добрішою. Його кров була на мені, може, навіть і на Ларисці. Що, як його потягне за нами нічого нетямущого, але здатного?.. 
Знову холодить кров це моторошне виття. Ех, здається, справи в нас зовсім кепські. Виття чулося вже ближче, та й злоба, яка звучала в ньому, дуже сильно не подобалася. Як навмисно, з собою не було ні сітки, ні ниток, ні дзеркала. Зазвичай щось із цього я ношу з собою, але сьогодні надів представницький комплект одягу, в кишенях порожньо, тільки гаманець та гроші. А гроші, навіть зеленькі, з оком і пірамідкою, зараз мені нічим не допоможуть. У Лариски не можна нічого брати. Та й залишати, якщо не знаєш як, або не бажаєш повернутися.
- Що... фух... тут... ехх... відбувається...
- Зюкіна, пам'ятаєш пісню, яку ви волали в караоке? Давай, зараз самий час... Мир не прост. Совсем не прост. У ньому щось там таке і навіть Вашингтон пост...
- Фух... Тааа... Є ти в мене, блін, - здається, Зюкіна почала трошки усміхатися.
- Співай пісню, благаю. Дивись виключно на мене та співай. Я все розповім, як зможу.
- Я впаду... Якщо буду на тебе дивитися... 
Ховатися вже не було потреби. Все одно ми тупотіли якщо не як слони, то як слоненята, тому, хто за нами йшов, було все одно, бо він відчував, а не чув. Але тут, несподівано... Смутна тінь промайнула попереду, прямо біля одного з будинків, повз якого ми мали пробігти. Мені навіть здалося, нібито вона скотилася звідкись зверху. Та зараз ця темна пляма розповзалася перед нами на дорозі, в її рухливих і клубочучихся темних відростках я відчув навіть осмислений рух. Ця погань ніби обмацувала простір навколо себе! Шукає нас? Відчуває? Шоб тебе! Я в прямому сенсі вирвав одну зі своїх запонок з сорочки і, прошепотівши істинне слово, з усієї сили кинув її в ту чорноту на дорозі. Спалахнувши яскравою іскоркою, запонка із сплава золота та срібла викликала несподівану реакцію, чорна пляма ніби лопнула, обсипавшись брудним пилом, який розтанув в навколишньому просторі. Біля нас наче посвітліло, сіра млява ще сильніш заколивалася та почала розступатися у різні боки. Не встиг я навіть порадіти цьому, як позаду почув гучний напівсхлип-напівкрик,  ляскання якось стихло. Годинник! Він схопив його! Близько ж він вже підібрався. Потягнув далі приголомшено співаючу пісню Лариску. Ти диви яка, навіть не збилася, тільки очі витріщила.
- Ти... в чом радість кожного дня... 
Ми бігли й бігли. Доки, нарешті, я не побачив Його. Перехрестя. Повноцінне перехрестя двох доріг, двох вулиць, однаково широких. Не знаю, наскільки це важливо, однак воно навіть зорієнтовано було за сторонами світу. Тут я, ставши на самісіньку його середину, поставив навпроти Зюкіну.
- Стій та не рухайся. Можеш співати. 
Хотів було зняти ще одну запонку та нею почати шкрябати асфальт, крейди ж в мене, звичайно, не було, як раптом згадав - у внутрішній кишені в мене є не менш кишеньковий блокнот з олівцем всередині. Річ така, про всяк випадок, раптом буде потрібно записати, а тут смарт розрядився. Собі або кому іншому. Олівець у кишені чорнилом точно не розтечеться, через це й носив, зараз це було дуже доречно. Вирвавши аркушик паперу, я впав на коліна, притиснув його єдиною запонкою до дороги та почав ретельно, хоч й швидко промальовувати знак. Чи руну... Знак розділення. Закінчивши його, залишив листок та запонку на ньому, бо для будь-якої дії все одно доводиться чимось жертвувати. Потім вкотре потягнув за собою Зюкіну, сам не дивлячись назад, також не даючи озиратися Ларисі. Щойно ми відійшли майже на десять кроків, почули легкий тріск і скрип, асфальт трошки пхнув ноги, потім знову почулося це лякаюче ляскання. Зюкіна не витримала, озирнулася й застигла в цьому здивуванні, кулаком затуливши рота. Я теж подивився назад. Простір трохи викривився, дороги тепер не перетиналися, силою знака вони розійшлися, минаючи одна одну і злегка спотворивши навколишній пейзаж. Ми опинилися вгорі, от по вулиці нижче кудись у своїх дуже важливих справах поспішало те, що нещодавно було Віктором. Однак тепер, з усього видно, воно могло з повним правом називатися упир звичайний. Вкрай злобна й агресивна тварюка. Що найнеприємніше, не просто біжить кудись взагалі, а з явно вираженими недобрими намірами, досить цілеспрямовано шукаючи нас. Ніби відчувши, що ми стали їй недоступні, тварюка задерла свою темну, закривавлену морду з палаючим поглядом і розчаровано завила.
- Сволото... ти в що мене втягнув, - прошепотіла Зюкіна мені на вухо, ховаючись за моєю спиною. Знов за рибу гроші.
- Альо, я сам потерпілий!
- Що? Це?
Я знизав плечима. Хай мені ще відгукнеться, але витрачати час на відповіді я не мав наміру.
- Йдемо, а то й сюди дістанеться! 
Мені справді вдалося хіба що виграти трохи часу, але не більше, тож язиком молоти було ні до чого. Ми швидким кроком пройшли ще цілий квартал, я вже й не тямив, де ж ми опинилися, чи то дійшли до Шампанського провулка, чи то пройшли ще далі. Зате тут, між будинками, вдалося розгледіти невеличку будівлю якогось магазину з критим ґанком і жаданими дверима. Нехай сірої мішанини тут теж було чимало, зате ці двері були прохідними більш, ніж двері ліфту, через які ми сюди потрапили. Власне кажучи, через які нас сюди відправили, але я поки що цю думку треба було засунути якомога далі до кращих часів. Підійшовши до самих дверей, знову згадав, що під рукою немає нічого, крім одного олівця. Тихо вилаявшись, я почав витягувати свій ремінь, все одно штани з мене не спадали. Дивно, що Зюкіна промовчала, втім, вона мабуть була під враженням, прям відчуваю - мене чекає допит певною мірою. Зітхнувши, я почав пряжкою ременя дряпати знаки на пластику, але одразу зрозумів, що справа не йде. Одні тільки звичайні подряпини, жодних проблисків сили. Порожні, випалені двері. Довелося йти далі, добре перші поверхи по фасаду будівлі були повністю віддані під офіси та магазини, тож дверей вистачало. Вивісок було не розібрати, однак я й так знав, що тут вони є. Одні двері. Нічого. Інші. Немає відгуку. Ще двері... Ну, шо сказати... От тепер точно вляпались.
- Дане, що за хрінь ти твориш? Поясни вже нарешті...
- Дозвольте мені! - пролунав голос поруч. 
Зюкіна верескнула, відстрибнула в мій бік, в руці її раптом невідомо звідки з'явився пістолет. З темряви внутрішнього дворика будинку з'явився розмитий, темний силует. Наближаючись до нас, він поступово сформувався в людську постать, яка дивно відливала металевим блиском. Відверто кажучі, вона мабуть не відливала тим блиском, на вулиці панував сутінок, це сам він блищав, його одяг був виконаний наче з мерехтливої тканини. Блискучої чи мерехтливої... вже не важливо.
- Забавна короткочасна, які тут можуть бути пояснення, коли вас викрито на місці злочину.
- Злочину? - пістолет у руках Лариси тремтів, проте все ж був чітко спрямований у бік того, хто говорив. 
Аж може й вистрілить, подумав я. Де тільки пістолет ховала, чому це досі ним не почала розмахувати... 
Я тихо повернувся до неї й обережно відвів руку з пістолетом убік. Вартового, а це, здається, саме він зараз стояв перед нами, застрелити було досить непросто.
- Вітаю, - сказав я, намагаючись одночасно й утримати Ларису однією рукою, і тихенько потерти гайку-кільце на другій, - для того, щоб заявити про злочин, потрібно довести, що його було скоєно. А якщо ж ідеться про викрито... потрібно навести докази вини, бодай навіть підозри, інакше...
- Інакше? - Вартовий підійшов ближче, - Так-так, що буде, якщо інакше? Я у своєму праві...
- Доведи, що я не у своєму! - випалив я, і, схоже, Вартовий навіть дещо збентежився.
- Дії, що призвели до прояву небезпечної сутності...
- Чиї дії, Вартовий? 
Він підійшов зовсім близько. Зовсім юний, з виліпленим мов з мармуру білошкірим безвусим обличчям, цілком придатним для обкладинки модного журналу, з неслухняно стирчачими вихорами з-під елегантної оксамитової шапочки. Але з уважним, чіпким поглядом і, безсумнівно, небезпечний.
- Я бачу кров на вашому одязі, - от же окатий! - чув виючу від спраги крові тварюку. Ще бачу вас перед собою, тут. 
Випроставшись на весь зріст, я став трохи попереду Зюкіної і досить зарозуміло сказав:
- Ми тут не самотні, хочу зауважити! Ми також чули тварюку, навіть бачили її. А йде вона нашим слідом. Може статися, що ми на місці злочину, може, що ми самі жертви, чи не так? 
Вартовий завмер і почав напружено вдивлятися мені в обличчя. Він був ще молодий, майже парубок. Парубок зблідлий зі взором буденним, краще б ти жив не в цьому сьогоденні... 
Вартовий з подивом зробив крок назад. Здається, про парубка я сказав вголос.
- Чи не хочете ви сказати, що підозрюєте мене в тому, що тут бродить ця тварюка?
- Ми тут не з власної волі. А ви? 
Юнак теж випростався й задер підборіддя.
- Я Вартовий! Вартовий Брами!
- З яких пір охороняється Брама так далеко за її межами?
- Тільки я тут маю право ставити запитання! 
Я хотів розсміятися йому в обличчя, проте вийшло лише задавлене хихикання.
- Щось не бачу поруч Брами. Та хіба ми її проходимо? 
Юнак витягнувся ще вище, він, схоже, трохи розізлився.
- Поки Фейрія в тіні Зворотки, мій роздобуток тут усюди, неввічливий... незнайомцю! Вам все одно не відчинити двері, як би ти не старався. Ваш ритуал призову був неугодний Шляхам, і вони зачинилися.
- Ми не проводили ритуал... 
Вартовий знизав плечима.
- Може й так. Однак тварюка тут. Шляхи ж сполохані. Єдиний стійкий, що існує на цей момент, веде через Браму. А твоя супутниця не з цього світу й чужа Фейрії. Тому я у своєму праві. 
Повільно й трохи вбік, щоб рух не здавався загрозливим і хлопчисько не атакував, я підняв руку з перснем і явив Знак. Очі Вартового округлилися, він оторопів та навіть злегка вклонився.
- Шана Хранителю. Але... ваші дії...
- Ми тут випадково. Не проводили ритуал призову, я можу в цьому присягнутися. 
Вартовий знову знизав плечима.
- Про це судити не мені. Бажаєте, залишайтеся тут. 
Я озирнувся на мовчазну Ларису. Зворотка вже торкнулася її, нормальній людині немає можливості тут існувати довго. Не кажучи вже про те, щоб чекати тут, поки Шляхи прийдуть у рівновагу. Хтось штовхнув нас сюди та зачинив двері. Тепер в мене на руках Лариса Віталіївна Зюкіна, якій тут залишатися дуже шкідливо для здоров'я, а Фейрія - заборонений світ, він може її й не повернути назад. А ще підозрілий Вартовий Брами Фейрії...
- Ларисо, - зітхнув я, - у нас справді неприємності. 
Зюкіна демонстративно почухала пістолетним стволом ніс і, примружившись, подивилася на Вартового.
- Оці? - уїдливо спитала вона.
- Мила забавка, - усміхнувся Вартовий на всі свої скількись там зубів, - я не смію заважати вашій розмові, однак мушу попередити, що вона не буде довгою.
- Щоб це значило? - спитала в мене Зюкіна.
- Це означає, що нам потрібно якомога швидше звідси звалити. Проте додому ми ще потрапити не зможемо.
- Чому це?
- Довго пояснювати. 
Лариса раптом почала сміятися, тільки сміх її швидко перейшов в істеричні схлипування. Я обійняв її й забрав пістолет.
- Я тобі обіцяю, що зроблю все, щоб ти повернулася! Ти ж знаєш, я рідко даю обіцянки, але повір, докладу всіх зусиль для цього. Зараз у нас є лише одна дорога, у Фейрію.
- А що це? - схлипнула Лариса.
- Мої вибачення Хранителю, - раптом сказав Вартовий, - Однак спочатку я мушу вирішити - відвести вас Доглядникам Порядку, або залишити тут і тільки повідомити...
- Ще раз повторюю, Вартовий, ми тут не з власної волі й вини в появі тут кадавру не несемо.
- Але кров є?
- Була вбита людина. Вбита за мить до відкриття Дверей, якими пройшли й ми. Минути їх не мали можливості, навіть не припускали, що відкрито Шлях та він приведе нас сюди. Ви ж самі помітили, що моя супутниця тут у небезпеці, навіщо було б її сюди приводити?
- Що? - вигукнула Лариса.
- Прошу вибачення, Хранителю, - твердо сказав Вартовий, - але в мене є чіткі розпорядження щодо цього. Ви можете або залишатися, або я вас веду до Порядку. 
Я негучно вилаявся. Порядок... Це така собі величезна бюрократична машина, нічим не гірша за земну. Який нормальній людині буде до вподоби потрапити до міграційного центру ще й в іншому світі? Та будь ти хоч тричі невинний! Вже до Лариски неодмінно причепляться.
- Ви можете повідомити...
- Ні! - Вартовий був категоричний, - для вас є лише єдиний шлях...
- Які дурниці! - пролунав голос зверху, і ми всі троє здригнулися та заметушилися, як сполохані на кухні таргани. Гарні справи, всі підкрадаються непомітно, так і заїкою залишитися недовго або в ніжні обійми зміненого Віктора потрапити.
- Господи... - зітхнула поруч зі мною Лариса, - тепер хто тут, Незнайко? 
Нагорі, на даху, сидів дехто, справді схожий на носівського Незнайка. Хіба що штани в нього були не широкі, а в обтяжку, та й капелюх не такий величезний. От неслухняні вихори, що стирчали з-під нього, папугове забарвлення одягу, що особливо виділялося на загальному навколишньому сірому тлі, задерикуватий вигляд записного хулігана,  загалом - вилитий герой місячних і сонячних подорожей. Стрибнувши вниз і з легкістю приземлившись, він підійшов до нас, весело насвистуючи щось. Так, Незнайко... От тільки й його погляд був пронизливо серйозним. Можливо, тому Вартовий відійшов від нас і завмер.
- Моє шанування, пані, - зобразивши уклін, Незнайко махнув рукою Вартовому та витріщився на мене, - Сто років тебе не бачив!
- Зате тепер я вдвічі радий бачити тебе, - усміхнувся своєму старому товаришеві по дитячих іграх. 
Вартовий ожив і схилився в глибокому поклоні.
- Моє шанування Старшому! Чи можу я дізнатися... 
Мій приятель нетерпляче відмахнувся.
- Я чув, ти надав вибір - іти з тобою чи залишитися. Вони його зробили.
- Але... - Вартовий виглядав збентеженим, що й казати, це був ще хлопчисько, дивно, що він бродив по Зворотці самотужки. Щось у цьому було дивним... 
Але додумати цю думку я не встиг, тому що мій товариш заявив рішуче та твердо:
- Вартовий, вони залишаються. Ти ж можеш нести службу далі.
Юнак з розгубленим поглядом подивився на нього, потім на мене, потім на Зюкіну, яка, своєю чергою, дивилася на всіх з не меншим інтересом. Щоб ці оглядини нарешті закінчилися, я спитав:
- А ти впевнений, що ми хочемо тут залишатися? 
Але мене ніби як не почули.
- Страж, замість того, щоб ставити стільки питань, перейнявся б пошуками тієї самої тварі, у створенні якої щойно звинувачував цю парочку. Та, нарешті, дай нам зайнятися своїми справами.
- Прошу вибачення, - відступив той у тінь, - я не смію вас затримувати. Але мушу вас попередити, що негайно вирушаю виконувати свій обов'язок. До того ж, змінений вже потрапив у мої пастки.
- Пастки? - здивовано вигукнув мій приятель і зсунув свого капелюха на потилицю, - Дивись-но, не тільки говорити вмієш... Проте, що нам... Ходімо, заблукані душі. Тут занадто сіро й нудно. 
Дивний Вартовий, який щойно був готовий нас здати начальству, зник так само швидко та непомітно, як і з'явився.
- Ветрасе, ми не можемо тут залишатися. Точніше, не може моя подруга. Нам потрібна Брама.
- К Хаосу Браму! Швидше йдіть за мною. 
Лариска раптом захихотіла.
- Що, Дане, приємно опинитися на моєму місці? 
Ветрас кинув на Лариску зацікавлений погляд.
- Вперше тут, леді?
- Звісно! - усміхалася Зюкіна, - Тільки ми йдемо чи стоїмо? Хто кого тепер тягтиме?
- Ха-ха! Мабуть, цей невихований добродій нічого вам не розповідав про це місце? Тільки чому ви його кличете Даном?
- Скорочено від Богдан.
- Ооо, - єхидно протягнув Ветрас, - навіть так, богом даний... Що ж, ось усе й складається. Нитка до нитки - ось вам і одежа! Та ходімо ж! Нам справді слід поквапитися. 
Я озирнувся навсібіч, чи немає де ще якихось знайомих або незнайомих особистостей. Може, Віктор раптом вирішить приєднатися. Точніше, той, у кого він перетворився. До речі, забавний Вартовий, ще й пастки розставляє на дорогах. А ми ж...
- Цей Вартовий тут не просто так, правда? 
Ветрас упевненим кроком повів нас кудись у темряву дворів, але, дивна річ, у його товаристві сутінок кудись подівся, сірі павутини, що оточували будинки, навіть зщулювалися при його наближенні. Крокував він швидко, однак за руку не тягнув, тож доводилося наздоганяти.
- Ніщо не відбувається без причини, Дарене! Навіть те, що відбувається з тобою і навколо тебе. 
Зюкіна фиркнула поруч.
- Так і думала, що ти в усьому винен. Сволото ти, Богдане!
- Каплицю теж я розвалив? 
Ветрас здивовано спитав:
- Яка ще каплиця? До речі, мила леді, - він порився в одній зі своїх кишень, витяг звідти якусь річ і простягнув її Ларисі, - це вам від мене. Така собі дрібничка, смію сподіватися, що знадобиться. Дозвольте вам її подарувати. Лише благаю, тримайте її в руках, щоб не загубити. 
Зюкіна вхопила запропоноване одразу, тільки потім почала розглядати.
- О, цікава штучка. І красива... А що це?
- Вам подобається? 
Зюкіна йшла, розглядаючи пряжку від взуття Ветраса так, ніби це була бозна-яка коштовність. Мій старий товариш лукаво мені підморгнув, і я кивком йому подякував. Ця подарована ним річ зможе вберегти Зюкіну від впливу Зворотки. Не в шкарбунах Ветраса справа, справа в подарунку з рук фейрі предмета його власного одягу. Адже речі несуть відбиток як свого творця, так і свого господаря. 
- Мені б усе ж таки хотілося дізнатися відповіді на деякі запитання.
- Ох уже це бажання знати все й одразу... Хіба вас не надихає саме ця невідомість, усе навколо сповнене таємниць і загадок? Справжня пригода, яка сама вручила себе у ваші руки, щоб її добре відчути! 
Лариска замислено повертіла пряжку в руці. У мене навіть виникла думка, що вона зараз хоче нею кинути в мого приятеля, проте все ж стрималася.
- Пригода?! Гаразд, грохнув хтось клієнта нашого, нехай. Дрібниця якась... Те, що ми тепер у цьому замішані - дурниця. Що опинилися хтозна-де - це як? Ще абсолютно ідіотські речі кояться навколо - це пригода, яка має мене хвилювати?? Там залишилась сім'я, діти, чоловік, а тут двоє ідіотів... 
Ветрас зупинився та притиснув руку до грудей.
- Пробачте великодушно, але я... 
Лариска махнула на нього рукою та, здається, витерла сльози.
- Так, Зюкіна, не розкисати! - ляпнув я, не роздумуючи, - Сім'я відпочине від тебе, чоловік скучить, а клієнтів ще знайдемо. Якщо що, цього повернемо, хай сам розповість, як було! А ось інших таких ідіотів точно не знайдеш! Зуб даю.
- Та йди ти... - тепер вона, здається, навіть усміхалася.
- Друзі мої, не відставайте! Хай я і є один із цих ваших ідіотів, є в цьому щось мені цілком підходяще, хочу звернути вашу пильну увагу на одну важливу обставину. Просто так сюди ніхто не потрапляє. А отже, навколо відбувається справжнісінька пригода, добре б вона була просто цікавою.
- Ще один, що говорить загадками...
- Усьому свій час, леді. Тож, йдіть за мною якомога швидше, тягти вас мені буде зовсім незручно. 
Ми пройшли дворами в провулок. Потім пролізли через огорожу, це був на тій Стороні, ймовірно, дитячий садок, бо тут було чистіше й світліше, та й типову будівлю міського дитячого садка кінця вісімдесятих навряд чи сплутаєш з іншою. Ні, сьогодні, звичайно, багато з цих будівель були зайняті значно важливішими, ніж якісь діти, серйозними дядьками й тітками з прокуратури та податкової, однак й садки залишалися. Ось в одному з них, у внутрішньому дворику, темніла дивна гірка - не гірка, фігура - не фігура, загалом, щось схоже одночасно й на сплячого слона, і на дитячу гірку. При цьому воно було безсумнівно живим, оскільки при нашому наближенні засопіло, поцмокало чимось там своїм, що в напівтемряві було важко розібрати, заворушилося й знову затихло.
- А ось наші двері додому, - сказав Ветрас і запрошувально махнув рукою, - Прошу.
- Ми поїдемо на цьому? - збентежено спитала Лариса. 
Ветрас тільки головою похитав.
- Ні, леді, це хай і незручна, але всього лише наша стежка. 
Пам'ятаєте, як у казці лазили у вухо Сивці-Бурці, щоб стати добрим молодцем? Ось і нам теж довелося. Та не зовсім у вухо, ага...