Глава 2

Чорний джип з хромованим обвісом покотився далі, а в мене телефон знову заходився співати пісні.
- Тут!
- Як там у вас? - у телефоні я чув якийсь шум, схоже на те, що Валера перебував у залі очікування або на вокзалі.
- Поки ніяк. У Віктора з'явилася деяка нестача коштів та занепад бойового духу.
- Що значить нестача? Грошей немає?
- Він тобі нічого не розповідав?
- Та ні ж, кажу! Тільки заявив, що відмовляється від угоди. А що в нього з грошима?
- Кинули тут його Костика з грошима трохи. Та ще й по голові дали.
Мені почулося, як Валерка навіть полегшено зітхнув.
- А я думав щось серйозне. Дан, спробуй його все-таки вмовити. Тим більше, у нас ще нові проблеми.
Я послизнувся і мало не гепнувся в калюжу.
- Тьху ти... Шо ще?
- Та літак не полетів до нас. Туман.
- Я бачу.
- Сів у Києві, там Бориспіль приймає. Тепер шукаємо машину, щоб забрати звідти цього амера. Тому часу в тебе може й більше, але не впевнений, що легка п'ятигодинна прогулянка київською трасою додасть йому настрою. Давай, а то в мене інша лінія...
Я йшов тротуаром у пошуках найближчого кафе чи бару, щоб викликати й почекати таксі. Точніше, намагався йти. Бо тротуаром усе це під ногами назвати було важко, та й мої піруети в компанії таких самих, як і я, пішоходів не можна було назвати ходьбою. Зима вкотре настала в нашому місті несподівано, бравурні літні реляції мерії про повну готовність до неї змінилися жалюгідними виправданнями в раптовому випаданні рекордної кількості снігу та неможливості утримувати достатньо снігоприбиральної техніки в місті, де він лежить усього тиждень на рік. Що тут сказати? Не вмієш - не берися. А назвався грибом — лізь у сніг та махай сам лопатою.

Втім, неприбрані вчасно від снігу вулиці, непрохідні тротуари, заставлені всілякими всюдисущими ларьками, одноманітного мишачого кольору, схваленого мерією зразка, ще і перегороджені автотранспортом - усе це обличчя мого улюбленого міста. Можна кивати на когось, лаяти ту чи іншу владу, але ж справа в нас самих, вірно? Коли кожен, як у нас люблять повторювати, крутиться як вміє і заробляє, як може, то чи варто дивуватися, що все так? Міра своїх дій не дорівнює планці, за якою судимо інших, усе від цього. 
Стрибки цими розбитими тротуарами не стільки втомлювали, як дратували. На щастя, знайшлося маленьке кафе, буквально на чотири столи, в якому, за винятком сонно повзаючого за стійкою бармена, нікого не було, зате приємно пахло кавою. Не роздумуючи, я замовив собі чашку кави й сів за столик біля вікна. У моїй старій візитівці, набагато пухкішій за портмоне, але не менш потрібній, вже на першій сторінці була саме потрібна картка, і я взявся набирати номер. Якщо для чекістів, як стверджував їхній творець, важливі холодна голова, гаряче серце й чисті руки, то в нас, рієлторів, усе по-іншому. Головне для нас - міцні нерви, вміння гарно говорити і щоб смартфон завжди працював. Ну, а взагалі ідеально - це планшет з інтернетом, щоб до бази заходити. Руки в нас будь-які залишаться, а от смартфон - річ категорично необхідна.
- Яка у вас тут адреса? - спитав у бармена.
- Канатна, 84.
У мене був знайомий, який надавав послуги не звичайного таксі, а щось на зразок прокату автомобіля з водієм. Машини в нього були представницькі, і був навіть броньований Брабус S-класу, який якраз мені й був потрібен. Так, це були витрати. Так, це були тільки мої витрати з поки що лише передбачуваного прибутку. Але я вважаю за краще деякі свої витрати відносити до таких статей, як реклама або імідж. Була б необхідність, і бійців зі стволами покликав би, але зараз у цьому не було ніякої потреби, навпаки, клієнту спокійніше було б тільки з власною охороною, якби він відчував у ній велику потребу. Але я впевнений, що найбезпечніше тоді, коли мало хто знає, що в тебе угода з мільйоном готівки. Рієлтори? Так. Можуть знати. Тому-то найчастіше рієлтори на серйозних угодах - це такі собі перевірені товариші, які вже знайомі клієнту досить добре. І при цьому все одно не факт, що от у моєму випадку Віктор із собою візьме гроші. Або взагалі поїде зі мною. Це поки що він так, трохи рознервувався...

Ложечкою я розмішав каву й став дивитися у вікно. Може, через погоду мене почало трохи знобити, хоча в кафе було цілком нормально, не холодно й не жарко. По склу стікали крапельки води. Сірі, розмиті фігури рухалися в дивному танці за вікном. У кафе тихо співав Вакарчук, просячи кудись його відпустити. Думки в голові також заходилися меланхолійно застигати, якось мене зовсім не дивувало моє сидіння тут, коли ще зовсім нещодавно потрібно було бігти й діяти. А от не хотілося. Червоні сполохи вивіски, що світилася через дорогу, заворожливо підморгували, сплітаючись дивними символами, незрозумілими буквами й нерозбірливими словами. Розмитими, загадковими. Якийсь час я стежив за ними. Потім ніби морозним повітрям війнуло на мене, і я здригнувся. Щось мені раптом стало холодніше, ніж на вулиці. Може, похолодало? Думки все так само плавно ковзали одна за одною, коли я раптом помітив, що рекламний текст аптечної вивіски через дорогу склався в слова, які раз за разом повторювалися.
"Приходь... Ти мені потрібен... Приходь..."
Я здригнувся й моргнув від несподіванки. Текст на вивісці розповідав про якийсь препарат.
Я зітхнув, допив каву й ще довго дивився на вивіску, але там циклічно крутився все той самий текст про супер-нові ліки за наднизькими цінами й телефон.
- Напевне, здалося, - прошепотів я, але сам собі не надто вірив.

Чесно кажучи, я знаю чимало того, що інші назвали б дивним і незвичайним, однак давно заборонив собі про це думати. Мало що мені там здається! Якихось надздібностей у мене не було й близько, а якщо іноді й бувало щось таке в роботі, то це лише виключно мої власні фантазії. Від них гірше ж нікому не ставало. У дитинстві взагалі світ сповнений чарів, чого тільки не вигадаєш. От щось вигадане в дитинстві й залишилося зі мною, коли виріс, люди взагалі - лише погіршені модифікації своєї дитячої початкової версії. Судячи з мого досвіду спостереження й спілкування, абсолютно розпещені й вередливі, позбавлені не стільки батьківської турботи, як батьківської уваги, опіки, яка неможлива без певної суворості. Без певного виховання. А ми хіба виховуємо? Ні, ми або залишаємо все на самоплив, або нав'язуємо бездумно, бездушно й абсолютно безапеляційно свої правила й свої судження. Діти не виростають, вони просто старіють. Ці старі діти вириваються у світ своїм фонтаном бажань, де "хочу" не має не тільки межі, а й часто сенсу. І найбільший страх сучасних дітей - це страх бути лузером, невдахою. Причому абсолютно не важливо, хто ти є, важливо, ким тебе вважають, як тебе оцінюють. І тобі настільки це важливо, що ти втрачаєш щось своє власне, якісь свої судження й оцінки. Право спіткнутися й помилятися. Але шукати й прагнути. Бути собою, коротше. А не згустком безформних, невизначених і безперервних бажань.