Глава 2

Чорний джип з хромованим обвісом покотився далі, а в мене телефон знову заходився співати пісні.
- Тут!
- Як там у вас? - у телефоні я чув якийсь шум, схоже на те, що Валера перебував у залі очікування або на вокзалі.
- Поки ніяк. У Віктора з'явилася деяка нестача коштів та занепад бойового духу.
- Що значить нестача? Грошей немає?
- Він тобі нічого не розповідав?
- Та ні ж, кажу! Тільки заявив, що відмовляється від угоди. А що в нього з грошима?
- Кинули тут його Костика з грошима трохи. Та ще й по голові дали.
Мені почулося, як Валерка навіть полегшено зітхнув.
- А я думав щось серйозне. Дан, спробуй його все-таки вмовити. Тим більше, у нас ще нові проблеми.
Я послизнувся і мало не гепнувся в калюжу.
- Тьху ти... Шо ще?
- Та літак не полетів до нас. Туман.
- Я бачу.
- Сів у Києві, там Бориспіль приймає. Тепер шукаємо машину, щоб забрати звідти цього амера. Тому часу в тебе може й більше, але не впевнений, що легка п'ятигодинна прогулянка київською трасою додасть йому настрою. Давай, а то в мене інша лінія...
Я йшов тротуаром у пошуках найближчого кафе чи бару, щоб викликати й почекати таксі. Точніше, намагався йти. Бо тротуаром усе це під ногами назвати було важко, та й мої піруети в компанії таких самих, як і я, пішоходів не можна було назвати ходьбою. Зима вкотре настала в нашому місті несподівано, бравурні літні реляції мерії про повну готовність до неї змінилися жалюгідними виправданнями в раптовому випаданні рекордної кількості снігу та неможливості утримувати достатньо снігоприбиральної техніки в місті, де він лежить усього тиждень на рік. Що тут сказати? Не вмієш - не берися. А назвався грибом — лізь у сніг та махай сам лопатою. Втім, неприбрані вчасно від снігу вулиці, непрохідні тротуари, заставлені всілякими всюдисущими ларьками, одноманітного мишачого кольору, схваленого мерією зразка, ще і перегороджені автотранспортом - усе це обличчя мого улюбленого міста. Можна кивати на когось, лаяти ту чи іншу владу, але ж справа в нас самих, вірно? Коли кожен, як у нас люблять повторювати, крутиться як вміє і заробляє, як може, то чи варто дивуватися, що все так? Міра своїх дій не дорівнює планці, за якою судимо інших, усе від цього. 
Стрибки цими розбитими тротуарами не стільки втомлювали, як дратували. На щастя, знайшлося маленьке кафе, буквально на чотири столи, в якому, за винятком сонно повзаючого за стійкою бармена, нікого не було, зате приємно пахло кавою. Не роздумуючи, я замовив собі чашку кави й сів за столик біля вікна. У моїй старій візитівці, набагато пухкішій за портмоне, але не менш потрібній, вже на першій сторінці була саме потрібна картка, і я взявся набирати номер. Якщо для чекістів, як стверджував їхній творець, важливі холодна голова, гаряче серце й чисті руки, то в нас, рієлторів, усе по-іншому. Головне для нас - міцні нерви, вміння гарно говорити і щоб смартфон завжди працював. Ну, а взагалі ідеально - це планшет з інтернетом, щоб до бази заходити. Руки в нас будь-які залишаться, а от смартфон - річ категорично необхідна.
- Яка у вас тут адреса? - спитав у бармена.
- Канатна, 84.
У мене був знайомий, який надавав послуги не звичайного таксі, а щось на зразок прокату автомобіля з водієм. Машини в нього були представницькі, і був навіть броньований Брабус S-класу, який якраз мені й був потрібен. Так, це були витрати. Так, це були тільки мої витрати з поки що лише передбачуваного прибутку. Але я вважаю за краще деякі свої витрати відносити до таких статей, як реклама або імідж. Була б необхідність, і бійців зі стволами покликав би, але зараз у цьому не було ніякої потреби, навпаки, клієнту спокійніше було б тільки з власною охороною, якби він відчував у ній велику потребу. Але я впевнений, що найбезпечніше тоді, коли мало хто знає, що в тебе угода з мільйоном готівки. Рієлтори? Так. Можуть знати. Тому-то найчастіше рієлтори на серйозних угодах - це такі собі перевірені товариші, які вже знайомі клієнту досить добре. І при цьому все одно не факт, що от у моєму випадку Віктор із собою візьме гроші. Або взагалі поїде зі мною. Це поки що він так, трохи рознервувався...
Ложечкою я розмішав каву й став дивитися у вікно. Може, через погоду мене почало трохи знобити, хоча в кафе було цілком нормально, не холодно й не жарко. По склу стікали крапельки води. Сірі, розмиті фігури рухалися в дивному танці за вікном. У кафе тихо співав Вакарчук, просячи кудись його відпустити. Думки в голові також заходилися меланхолійно застигати, якось мене зовсім не дивувало моє сидіння тут, коли ще зовсім нещодавно потрібно було бігти й діяти. А от не хотілося. Червоні сполохи вивіски, що світилася через дорогу, заворожливо підморгували, сплітаючись дивними символами, незрозумілими буквами й нерозбірливими словами. Розмитими, загадковими. Якийсь час я стежив за ними. Потім ніби морозним повітрям війнуло на мене, і я здригнувся. Щось мені раптом стало холодніше, ніж на вулиці. Може, похолодало? Думки все так само плавно ковзали одна за одною, коли я раптом помітив, що рекламний текст аптечної вивіски через дорогу склався в слова, які раз за разом повторювалися.
"Приходь... Ти мені потрібен... Приходь..."
Я здригнувся й моргнув від несподіванки. Текст на вивісці розповідав про якийсь препарат.
Я зітхнув, допив каву й ще довго дивився на вивіску, але там циклічно крутився все той самий текст про супер-нові ліки за наднизькими цінами й телефон.
- Напевне, здалося, - прошепотів я, але сам собі не надто вірив. Чесно кажучи, я знаю чимало того, що інші назвали б дивним і незвичайним, однак давно заборонив собі про це думати. Мало що мені там здається! Якихось надздібностей у мене не було й близько, а якщо іноді й бувало щось таке в роботі, то це лише виключно мої власні фантазії. Від них гірше ж нікому не ставало. У дитинстві взагалі світ сповнений чарів, чого тільки не вигадаєш. От щось вигадане в дитинстві й залишилося зі мною, коли виріс, люди взагалі - лише погіршені модифікації своєї дитячої початкової версії. Судячи з мого досвіду спостереження й спілкування, абсолютно розпещені й вередливі, позбавлені не стільки батьківської турботи, як батьківської уваги, опіки, яка неможлива без певної суворості. Без певного виховання. А ми хіба виховуємо? Ні, ми або залишаємо все на самоплив, або нав'язуємо бездумно, бездушно й абсолютно безапеляційно свої правила й свої судження. Діти не виростають, вони просто старіють. Ці старі діти вириваються у світ своїм фонтаном бажань, де "хочу" не має не тільки межі, а й часто сенсу. І найбільший страх сучасних дітей - це страх бути лузером, невдахою. Причому абсолютно не важливо, хто ти є, важливо, ким тебе вважають, як тебе оцінюють. І тобі настільки це важливо, що ти втрачаєш щось своє власне, якісь свої судження й оцінки. Право спіткнутися й помилятися. Але шукати й прагнути. Бути собою, коротше. А не згустком безформних, невизначених і безперервних бажань.
Блін, погода, ймовірно, подіяла, що потягнуло на якесь дурне філософствування, коли мені слід було б шукати можливість заробити на хліб насущний. Одна така угода, а тим більше ланцюжок - це рік і більше комфортного життя. А я тут сиджу, вивіски розглядаю. Нарешті зателефонував водій, і я, заплативши за свою каву, вийшов з бару, пірнувши знову в цю туманну зовсім не даль, а дуже навіть близь. Але навіть у цьому густому й липкому тумані Брабус, що світив фарами, виглядав набагато представницькішим за зюкінського китайця, що не кажи. Ех, шкода, я червоної доріжки не захопив, ото було б здорово її розстелити від будинку до машини. Віктор миттєво забув би про свого Костика й впав би в прострацію. І я б одразу відвіз його на угоду.
Водій попався не дуже балакучий, та й мені не хотілося базікати, все здавалося, що я щось упустив з виду, щось досить важливе. Якась думка носилася по звивинах у голові, злегка показуючись на поворотах. Настільки швидко, що я встигав лише зрозуміти, що вона є. Мені треба було сконцентруватися, але необхідність майбутньої розмови з Віктором відволікала. Цей напад, це пограбування було зовсім невчасно. Втім, коли це й кому пограбування були на руку, га? Хіба тільки самим грабіжникам. Тільки як же вони пронюхали про ці гроші? Може статися, Віктор подумає, що це від нас пішла інформація. Десь хтось комусь проговорився. А я от впевнений, що ні. Але тут варто ситуацію обмізкувати. Обміркувати. Пошарудіти звивинами. Попрацювати сірою речовиною. От хто знав, що йому не вистачає для угоди грошей? Вже точно не ми. Нас він у це не посвячував. І це важливий факт. Так що, копатися йому потрібно буде серед своїх, що взагалі-то радує.
Ми знову стали на перехресті. Забавно миготливі своїми зеленими, жовтими й червоними вогниками світлофори крізь туман здавалися вічками когось великого й доброго, що підморгував проїжджаючим машинам у сірій водяній муті. А хлопець, що стояв на світлофорі в очікуванні зеленого світла, у своїй темній куртці з накинутим на голову капюшоном був схожий на настовбурченого гіпертрофованого грака, який роздумував, на якого біса він взагалі сюди летів, коли ще так далеко до весни... Ні, картина за вітровим склом була дійсно сповнена якогось містичного сенсу. Сіра муть. Усе в липкому тумані. Підморгуючі вогнями машини й закутані в одяг перехожі. Написано аквареллю. Мінімум сто баксів на Соборці за таке зрубали б тамтешні майстри. Картина... Картина?
Я стрепенувся, як гончак, що відчув дичину. Ніколи не бачив цих гончаків на полюванні, але таке гарне порівняння. Картина! Точно! Ось що мені не давало спокою. Ця картина, яку я бачив у тій квартирі, куди прийшов разом із Міланою за клієнтом, якимось художником. Ні-ні, не та, яку він потім їй віддав, бо грошей у нього не було розплатитися, а інша.
Я заплющив очі й заходився згадувати. Ми стояли в коридорі, заваленому різним мотлохом: старим, напіврозваленим комодом, пластмасовими тазами, похилим стільцем, вішалкою зі всяким непотребом, забрудненим фарбою. Я ще подумав, що треба триматися подалі від цієї вішалки, щоб не забруднити дублянку фарбою. А Міланка поставила свою сумку на комод і зачепила нею завісу, за якою виявилася ніша. Що там у ній було – не пам'ятаю, але внизу точно стояла кілька картин. І в напівтемряві мені здалося, що... Що мені здалося? Що на картині намальований Костя? Та ні ж! Це потім, коли я був у Віктора, я побачив картину в нього на стіні в одній із кімнат. Там був намальований Костя, і мені здалося, що я десь щось схоже бачив. Тільки не згадав де. А тепер, значить, згадав. Ну я молодець. Пуаро й Холмс. А що це значить? Це значить, що є деякий зв'язок між якимось художником, який не мав грошей, і Костею, який ці гроші мав. Майже мав. Маячня? Можливо. Мало того, що мені лише здалося, ніби я побачив саме Костю на тій картині на підлозі зйомної квартири цього дивного художника, більшість творів якого були портретами оголених молодих людей... Вони якраз Мілану й не вразили, довелося нашому Мікеланджело довго шукати рідкісний пейзаж у своїй творчості, щоб вручити його рієлтору замість гонорару. Мало того, будь це тричі Костя, яке все це має відношення до пограбування, га? Та мало що, якийсь Костин знайомий з гомеопатичної... гомопатичної..., коротше, з його блакитної тусовки, який написав його портрет! І що? І нічого. Але щось тут усе ж є. Може, сам цей художник, худий і довгий, може, відсутність у нього грошей, так що не було чим заплатити... Мілана пішла йому назустріч і не стала одразу виганяти, тим більше, що господиня була у від'їзді, і цей художник ще зміг прожити там майже місяць після того, як закінчився термін оренди. А от куди він потім поїхав? Адже Міланка ж мала забрати у нього ключі!
- Я вас уважно слухаю... - пробурмотів її незадоволений і сонний голос у телефонну трубку.
- Це Дан. Пам'ятаєш, ми їздили з тобою до якогось художника на Торгову?
- Дан? Ти не бачиш, скільки часу? Я ще сплю...
- Мілано! Ти пам'ятаєш?! Художник. Жив у твоєї знайомої на Торговій. Ну ж бо, згадуй!
- Тобі що, робити нічого?
- Заспівай, пташко, а то вирву пір'я, - лагідно пообіцяв я, - Йоперний театр! Ну важливо це!
Щось там захропіло в трубці, чи то вона переверталася, чи то зітхала, але через пару секунд пролунало вже більш виразне:
- Ну?
- Ти потім у нього ключі забирала від квартири?
- Угу. Перлася аж на Молдаванку, на якийсь склад. Брр.
- Склад?
- Ну, Жоржик не зміг за квартиру платити. Та й страхітливу його блакитну мазню все ніяк не купували, от пішов сторожем на металобазу в чорта на кулічках.
- Він там працює?
- І живе. А навіщо він тобі?
- Адреса яка?
Міланка позіхнула.
- А-ах. Я що, все пам'ятати повинна. Десь був...
- Терміново шукай і скинь мені есемескою. Все, з мене пиріжок. Чекаю повідомлення.
Ми вже їхали проспектом Шевченка, залишалося зовсім нічого до квартири Віктора. Він жив у досить непоганому будинку, який не можна сказати, що нещодавно, але вже точно не дуже давно збудували прямо в парку між Палацом спорту й колишньою будівлею Приморського морського пароплавства. Як ми любимо розповідати нашим покупцям - елітне місце, чудовий район, поруч море, великий і, що головне, практично упорядкований парк. Відмінні дороги. Величезний супермаркет поруч. Школи, дитячі садки. Ага. Усе точно. Ну, майже. Але будинок хороший. Був, поки... а, та що там казати, треба придбати. В'їзд на територію був закритий. Поки я передзвонив Віктору, а він вже дзвонив охороні - мені прийшло повідомлення від Мілани з адресою цієї самої металобази, де жив і працював видатний діяч мистецтв Жоржик, але зовсім не Милославський. Я навіть зловив себе на думці, що хочу поїхати прямо туди, поговорити з ним. От тільки що я йому скажу? Хто я взагалі такий? Рієлтор. Ага, вийде розмова прямо як у тому анекдоті, коли мужик смерть зустрів:
- Ти хто?
- Я? Смерть.
- Ну, і шо?
- Ну, і всьо...
Тільки в моєму випадку навіть розмови може не вийти. Хіба що я скажу, що знайшов йому житло. Ні, це цілковита дурниця. Теж мені, мати Тереза знайшлася. Приперся, куди не звали, знайшов, чого не просили, до того, в кого нема грошей... Ага, чудова думка. Шура, ви мислитель? Спіноза? Ні, по-перше, мені й так є з ким зараз говорити, і тут мене ніхто не замінить. А по-друге, у нас є спецзагін швидкого реагування - сімейство Зюкіних. Точніше, є їхні корупційні зв'язки з право- і ліво охріняючими органами. Так-так! Вони такі, ці Зюкіни. І самі там були, і в зв'язках помічені, і навіть у компрометуючих. Але безжальні. І спортсмени. Лариска колись там працювала, а її чоловік досі цим займається. Хоча я вже стільки разів її застерігав, що ці зв'язки її компрометують, що вся річ у її ненордичному характері...
Виявляється, їхній підкорювач доріг уже майже прибув до Єврейської лікарні, везучи Айболита на допомогу Зайчику. Мені залишалося тільки з'ясувати, з ким я можу поговорити про цього Жоржика-художника, з качкою Кікою, собакою Аввою або свинкою Хрю-хрю. Лариса погодилася в цьому переліку бути тільки злою сестрою Варварою, яка обов'язково приб'є при нагоді одного Бармалея. Але, жарти жартами, а мої роздуми її, як колишнього слідчого, трошки оживили, і вона пообіцяла зателефонувати куди слід, щоб перевірити художника. Після чого ми попрощалися, оскільки обидва прибули куди потрібно.