Глава 18. Несподівана зустріч

- Ти впевнена? - тихо спитав Лоуму Поунс. 
Вона різко зупинилася, повернулася, гнівно глянувши на нього, вперши руки в боки, хотіла було висловити щось не надто приємне, але стрималася. Лише негучно фиркнула, передавши цим усе своє роздратування.
- Стільки разів уже пройшли...
- Ну як я можу бути в цьому впевнена, дурна твоя голова? 
Ми йшли невеличким селищем, куди приїхали вже досить давно, за моїми суб'єктивними відчуттями, кілька годин тому. Поунс мав рацію, тут дійсно була пристань з річковим вокзалом, звідки відходили різні судна вгору й униз за течією досить широкої в цих місцях річки. Поселення, маленьке містечко або навіть, точніше сказати, село було доглянутим, симпатичним. Маленький річковий вокзал, якась управа, навіть був невеликий ринок, і звідси розходилася дорога з Кийви на цілих три напрямки. Прямо як у казці, ось тільки без написів, що там втратити можна, якщо вибрати. Та ми нічого й не вибирали, Лоума заявила, що дуже добре чує Ларису, вона десь близько. Я вже було зрадів, але занадто рано, весь цей час довелося марно ходити колами по селищу. До якогось моменту Лоума її начебто чудово відчувала, а потім несподівано втрачала ці свої відчуття. За моєю пропозицією, ми пройшлися кілька разів вулицями по колу на самій межі цих її почуттів, але й це поки не надто допомогло.
- Хазяїне, не бачити мені моїх каструль, якщо вона не десь близько! Не можу точно зрозуміти, заважає щось дуже сильне. Тут усе зникає повністю, а так просто не буває!
- Але я не бачу тут ні готелю, ні будинку! - зауважив Лоншер. 
Так, це був практично край цього селища, будинки тут стояли рідко, простягнувшись уздовж вулиці.
- Але он там є ж якась будівля! - зауважив я.
- Та це просто чийсь хлів. Та ще й занедбаний. Що їй там робити? 
Ми подивилися по сторонах. Не сказати, що на вулицях було багато мешканців, але все-таки траплялися.
- Може, потрібно когось спитати, що тут? Ми пройшли нещодавно крамницю, заодно продуктів візьмемо, усі вже зголодніли, напевно.
- Малі так точно, - пробурмотіла невдоволено Лоума, - Але там і забігайлівка була... 
Тут ми з Лоншером швидко перезирнулися й заходилися негайно вголос заперечувати навіть тінь таких думок просто з почуття самозбереження. Ось чого щиро не любила тітонька Лоума, так це всякі придорожні заклади. Запропонувати-то сама запропонувала, але потім обов'язково згадає, факт! Ні вже, краще просто свіжого хліба купити.
- Але вам, Лоншере, доведеться туди піти, - зітхнув я. 
Він зробив великі очі й навіть намагався махати на мене руками, але я був непохитний.
- Так треба, друже мій. З вами будуть більш відверті. Розпитайте господаря, може бачив щось. Або когось. Тітонька Лоума відвідає крамницю, а я, як завжди, байдикуватиму. Сяду там на перехресті й почекаю. 
Поунс підозріло на мене подивився, щось запідозривши. А я що, не буду ж демонстративно порушувати закони, та ще й у присутності цілого повіреного! Хлів там чи склад, яка різниця, все одно потрібно перевірити. Але ризикувати моїми домовиками не хочу, і так вже сьогодні одна парочка постраждала, досить. Лоума з Лоншером, який постійно обертався й зиркав на мене, пішли далі вулицею, а я сів собі на камінчик і прийняв позу мислителя, щоб дочекатися, коли вони нарешті зникнуть з очей. Свій мобіль ми залишили біля пристані, там Місі мала разом із Шиґі та Шого вишукувати серед від'їжджаючих знайомі обличчя, на той випадок, якщо вони захочуть подорожувати річкою. А тут, на тихій вуличці, й будинків-то було зовсім небагато, і стояли вони далеко один від одного, а ні-ні, та хтось проходив. Навіть віталися, але це в порядку речей у Фейрії. Що поробиш, і я чемно знімав кепку й всміхався. І чекав, намагаючись заодно якось відчути свій манліп. Останнім часом саме йому можна було повністю довіряти. Навіть потримав його в руці, спробував якось звернутися. Покликав Бахарда. Але камінь поводився дуже спокійно, як завжди. Жодних пульсацій. І Бахард не відповідав. Може, це й на краще, не надто приємно усвідомлювати, що за тобою постійно стежать. Що ж, кепка в мене з собою, вишиванка теж одягнена, сувій із шиші в кишені, манліп повернув на шию... Ніколи ще не відчував себе таким захищеним! Шкода тільки тростини немає... обов'язково дістану! І револьвер! Ніяк не можна без нього тинятися незнайомими місцями. 
Не поспішаючи, подивився, чи не підглядає за мною Лоншер звідкись із-за рогу, потім встав, обтрусив штани. Ще раз спокійно озирнувся, якщо й були перехожі на вулиці, то йшли вони дуже далеко. Тоді зробив пару кроків вулицею, потім потягнувся, бо права нога трохи затекла, й абсолютно спокійно, не поспішаючи, просто перестрибнув через невелику огорожу прямо в густу траву, яка росла навколо цього хліва. Треба сказати, що до нього від вулиці було досить далеко, мені довелося обережно йти через зарослу ділянку, уважно дивлячись під ноги, щоб не звалитися куди-небудь. Ще я побоювався якихось собак. Або охоронних чар. Навряд чи тут, на краю маленького селища, хтось влаштував би потужний захисний периметр, але всяке буває. Тож витягнув руку з каблучкою Хранителя вперед, пробурмотів звичайні слова, що, мовляв, по справі я, а не красти прийшов. І потихеньку йшов собі вперед, все навколо уважно розглядаючи. Хлів-то був стареньким, побудованим не з дерева, а, схоже, глинобитний та низький. Виглядав він занедбаним, по стіні проповзла тріщина, очерет на даху давно не мінявся, зате поруч із ним був навіс, під яким цілком собі був помітний якийсь мобіль. Хоч цей мобіль і був прикритий половинкою старих воріт, і навіть накритий мішковиною, а я звернув на нього увагу. Був би він старий або розібраний, не так би впадав у вічі, а цей був зовсім цілий. І ще трава була трохи, але прим'ята, ніби не так давно проїжджав хтось. Хай і не дуже помітно, трава вже ж піднялася, але дві колії все ж проглядалися. Раптом я відчув, ніби мого обличчя торкнулося щось. Наче павутинка на мить прилипла. Рукою провів - немає нічого. Ось як! Чи не охоронка це? Знову липучка... Так само спокійно, не роблячи різких рухів, потихеньку підійшов до хліва й на секунду завмер, прислухаючись. Мені здалося, що почув усередині якусь метушню, але повністю в цьому не був упевнений. Обійшов навколо, потім тихенько підійшов до міцних на вигляд дверей, що відчинялися назовні. На них виявився солідний такий замок, великий за розміром, але проріз для ключа був тонким і довгим. Ось тільки він просто висів, бо одна зі скоб при ближчому розгляді виявилася рухомою. Наче двері відчинили, зрізавши або вирвавши цю скобу, а потім назад зачинили, щоб зовні виглядало як звичайно. Я потихеньку зітхнув пару разів глибоко, а потім, підхопивши цю скобу пальцями, щоб вона не дзенькнула, повільно потягнув двері на себе. Вони з легким скрипом відчинилися, а в лоб мені вперся ствол пістолета.
- Ти все-таки вирішила мене застрелити, Зюкіна! - тільки й встиг сказати, як Лариска завила й кинулася мені на шию, ридаючи.
- Невже... Нарешті... - вона ще щось плутано говорила, але я не надто її розумів.
- Ти як тут взагалі опинилася? - я її обійняв і гладив по голові, дивуючись, що такий стійкий боєць зовсім розклеїлася.
- Почекай... - черговий раз схлипнувши, вона раптом відштовхнула мене руками, - Що значить, як опинилася? 
Утримувати її не став, хотів знайти якусь хустинку, але даремно нишпорив по кишенях, бо забув її туди покласти.
- Ну, ти сюди як потрапила? - докірливо на неї подивився, - І де Тиша? 
Вона все ще схлипувала, але вже, схоже, опанувала себе. Сховала пістолет за спину й дивилася на мене так здивовано, ніби я спитав у неї щось зовсім тупе.
- А тобі хіба не розповіла про нас ця Ятгіль?
- Хто?!
- Ну, подружка Тіши...
- Яка подружка і чому вона мені мала щось розповісти? - здивувався я.
- Як яка? Та, що вирушила за допомогою! Ця мерзенна гидота Салфе чимось напоїла Тіхе... 
Я підскочив до неї й схопив за плечі.
- Де вона? Зюкіна знову заходилася активно вириватися з моїх рук.
- Та заспокойся, тут вона! Іноді приходить до тями, може якийсь час говорити й рухатися, а потім знову спить. Правда, сказала, що вже майже впоралася, залишилося небагато.
- Де вона?!
- Внизу, там великий підвал, було якесь овочесховище, напевно... Тільки вона спить, - Зюкіна витерла рукавом сльози й показала мені на сходи, що вели вниз.