Глава 17. Антилопа

Дивився я на цю Антилопу не один, зібралося вже кілька глядачів. Довелося навіть заїхати у двір, щоб не влаштовувати затору на вулиці. Поки чекав Лоншера, влаштувавшись у цьому мобілісі, раптом заходився викликати річера, знову був цей легкий гул, ніби жирна муха у вусі застрягла. Не дуже хотів відповідати, але все-таки глянув, хто там намагається зі мною зв'язатися. На мій великий подив, це виявилася Міліна. Та сама симпатична Глава Дому Суцвіття, яку я бачив на Раді.
- Вітаю вас, Велика, - вирішив я все-таки відповісти.
- Доброго дня вам, Хранителю Дарене, - замуркотіла вона, ледь її зображення ожило на карті річера.
- Ваша увага до мене надзвичайно приємна! 
Міліна розсміялася, лукаво дивлячись із картинки.
- Розумію, що несподівано. Намагалася ще вчора з вами зв'язатися, але чомусь не виходило.
- На жаль, - знизав я плечима, - Був далеко. 
Міліна схилила голову й хитро примружилася.
- Ви знаєте, Хранителю, а річер завжди викликає, де б ви не знаходилися. У Фейрії, звісно. 
Вона все так само хитро посміхалася, лисиця така.
- Завжди викликає, але не завжди виходить. Ймовірно, була якась причина?
- Ох, Хранителю, це все материнське серце, воно іноді змушує бути... не надто церемонною.
- Материнське серце? - здивувався я, - Чиє ж?
- Моє, звісно, - її усмішка трохи зблідла, - Не можу не хвилюватися за свою дочку, що її можуть неправильно зрозуміти. На неї не варто ображатися... Якщо вона не змогла зробити важливий крок, значить, були на це причини. 
Здивовано дивився на неї й рука тягнулася почухати розгублено потилицю. Або почухати ніс. Або потерти підборіддя.
- При всій повазі, я далекий від розуміння того, чому ви мені це говорите. 
Міліна перестала посміхатися й дивилася прямо, не кліпаючи.
- Я просто розраховую, Хранителю, що наша коротка зустріч на нещодавніх зборах Ради стане запорукою для тривалих добросердечних стосунків у майбутньому. 
Схоже, Міліна намагалася мені сказати більше, ніж я був готовий зрозуміти. Про що вона взагалі говорить? І чого хоче? Не знаючи відповідей, буду ставити більше запитань, вже з цими Тишиними нареченими в мене з'явився чималий досвід таких розмов.
- А хіба у вас були в цьому сумніви? - усміхнувся я. 
Що, з'їла?
- Поки щось не станеться, завжди є шанс, що цього не трапиться.
- Можливо, вам варто це сказати тому, хто може неправильно зрозуміти вашу дочку? - закинув я пробний камінь. 
Треба ж якось розуміти, про що вона взагалі говорить!
- Але з нею теж не можу зв'язатися... - трохи невпевнено промовила Міліна.
- І ви подумали, що якщо ви не зможете зв'язатися з нею, то вийде неодмінно з ним?
- Ні, - похитала вона головою, - Я подумала, Хранителю, що вас тут немає обох. Але потім дізналася, що ви ще у Фейрії. 
Так-так. Мабуть, мова про мене й про Тише. Чи правильно здогадався?
- Велика, але що я можу для вас зробити?
- Скажіть їй! - Міліна вся подалася вперед, але потім взяла себе в руки, - Іте хороша дівчинка. Вона вірна, просто злякалася. Це був занадто несподіваний крок для неї - піти на Землю.
- І вона не пішла... - нарешті щось зрозумів я, - Хоча обіцяла, вірно? 
Міліна скривила губи.
- Вона не обіцяла, що піде разом. Тим паче, не попрощавшись...
- І не порадившись, - кивнув я. 
Що це виходить, Тихе збиралася на Землю цілим натовпом перебиратися? А ця Іте, дочка Міліни, не пішла разом з нею, і тепер її мати хвилюється, щоб на неї не надто злилися. Але ж я...
- Велика, а все ж, яка тут моя роль?
- Вона ж прислухається до вас, Дарене! Особливо тепер!
- Чому ви так вирішили? 
З дверей готелю у двір вийшов служка й зібрався йти до мене, але я зупинив його жестом, щоб він не підходив і чув розмову.
- Ну як же, після проведення Єднання тепер до вас прислухаються.
- Вибачте, Міліно, у нас якось розмова дивно складається, кожен може її зрозуміти по-своєму. Давайте так, ви хочете, щоб я щось передав Тихе?
- Не передав, ні. Поясніть їй це.
- Розумієте, мені взагалі-то ще потрібно її знайти. До того ж, я не знаю ні вашу дочку, ні чому вона пішла... на те, на що вона пішла. Як мені тут взагалі про щось говорити?
- То ви не знаєте, де вона? - здивувалася Міліна.
- Усі чомусь впевнені в зворотному, - зітхнув я, - Ні, я не знаю. Мені відомо лише те, що вона пішла на Землю. Ви ж чули її повідомлення на Раді.
- Але... - вона раптом нахмурилася, - Хіба ви не... Вам не говорили?
- Про що? - стривожився я. 
Служитель готелю подавав якісь знаки, до нього приєднався й Лоншер, що вийшов, але я знову від них відмахнувся.
- Хранителю, давайте домовимося, - в голосі Міліни знову почулися грайливі нотки, вона зрозуміла, що в неї є якась інформація, й вирішила її продати, - Замовте за мою Іте слівце при нагоді.
- Міліно, вибачте, якщо я без належної поваги, просто потрібно зробити знижку на моє походження й місце, де жив. Давайте, я скажу просто й чесно, тим паче, мені так більше до душі. Я шукаю Тихе й буду шукати. Я не знаю вашу дочку й що в них там сталося...
- Але...
- Дозвольте, я продовжу! На раді ви, в певному сенсі, надали мені підтримку. Так, ймовірно у вас на це були свої міркування. Однак я вам за це вдячний і ваш вчинок оцінив. Тому, якщо в мене з'явиться така можливість, то я скажу, що ви хотіли.
- Дякую!
- Але зрозумійте одне, якщо Тихе чекала від вашої дочки чогось іншого, то навряд чи мої слова зможуть тут допомогти. 
Міліна усміхалася.
- Це, само собою зрозуміло, Дарене. Але все-таки не забудьте! І в якості послуги у відповідь хочу вам повідомити, що до Іте дійшли чутки, ніби Володарка все ще тут, у Фейрії, але чому - невідомо. Ятгіль, це ще одна подружка вашої Тихе, яка від неї втекла напередодні, несе всяку нісенітницю, ніби в неї тепер немає ключів, але вони все ще збираються якось піти. Мені здається, що Витоку теж скоро стане про це відомо, й почнуться її активні пошуки. І не тільки Виток може цим зайнятися! 
Так-так, я це чудово розумію! Не знаю, на чиєму ти боці, але ці новини дуже важливі. Виходить, Лоумі не здалося. Зюкіна тут. І Тихе теж. Мені потрібно поспішати.
- Дякую, Велика. Я зроблю, що зможу. 
Міліна все ще всміхалася, поки я завершував виклик.
- Так, друзі! Що у вас ще?
- Пора, Дарене!
- Пане, вам доставили термінову посилку з представництва Великого Дому Обрію. Дозвольте я проведу вас, щоб ви змогли її отримати. 
Ми перезирнулися з Лоншером, він нахмурився й побіг слідом за мною. Цікаво. Дуже цікаво, що там раптом вирішив надіслати Таліос. Дуже представницький тип, у костюмі з численними заклепками й навіть якоюсь металевою штуковиною на плечі вручив посилку, але не мені, а, на моє прохання, моєму повіреному, який деякий час її, так би мовити, відчував. Або вивчав на відстані. Загалом, відчув. Я лише приклався до його повідомлення про доставку.
- Що це, Дарене? - спитав Лоншер, щойно посильний з коридорним від нас віддалилися.
- Схоже, Обрій розщедрився на якусь поробку. Я просив Шукача, ну й ось, отримав. 
Зважив я надіслану коробку на руці. Вона була невелика, розміром трохи більша за долоню й важила зовсім нічого.
- Відкривайте! - потер руки Поунс, його очі заблищали. Не без зусиль, але я розкрив цю коробку. Усередині виявилося коротеньке послання й цікавий такий витий браслет, спочатку здалося, що у формі змії, але потім роздивився невеликого дракончика. Забавна річ. Ажурна, сплетена з металевого дроту, з дивними вставками, ніби цей дракончик щось проковтнув, і з двома обертовими оченятами. Лоншер здивовано подивився на мене.
- Це Шукач? 
Я знизав плечима й узяв листа від Таліоса.
- Що таке? - вигукнув Лоншер, помітивши, як змінилося моє обличчя.
- Це не Шукач, - збентежено відповів я, - Він мені чомусь надіслав Ініціатор Шляху. 
Лоншер витріщив очі.
- Оце так? Просто можна взяти зараз і... 
Я згорнув лист і рішуче засунув його собі в кишеню.
- Їдемо, Лоншере! У нас ще буде час усе розглянути. 
Нам допомогли затягти речі до нашого транспорту, я розрахувався за наше перебування в готелі, й ми поїхали. Поунс за важелями цього чудового автобуса... ах, ні, мобіліса, виглядав він за ними дуже забавно. Але правив міцною впевненою рукою, вміло й чітко.
- Як же вам довірили такий шикарний автобус?
- Довірили? - скрикнув Поунс, не відриваючи погляду від дороги, - Я тому й затримався, що цього впертюха вмовляв. Мій дальній родич, а такий...
- Не буду навіть питати, скільки він коштував.
- Новий купити можна!
- Ага, - я потихеньку дістав листа й заходився його перечитувати. Загалом, більша частина послання була інструкцією, як користуватися цим пристроєм. Мене просто здивував сам факт такого презенту. Це настільки поширена штука, чи мені так легко подарували дорогу й рідкісну річ? Просто цікаво. А до того ж, як би зрозуміти, чи можу я взагалі нею користуватися?! Якийсь фей просто взяв і подарував мені можливість піти з Фейрії... у той час, як мій старий приятель стільки часу думає! Ось використаю, щоб потім не заспівати - куди ти, стежино, мене привела...
- Як думаєте, Лоншере, чи можна прийняти такий подарунок? 
Поунс кинув на мене короткий погляд.
- Зовсім нещодавно у вас такого питання не було. 
Вірно. Чомусь довго не сумнівався. Просто, може, в мене упередження? Хоча Алькхаїм теж мені підігнав собакольвів, та ще й зі стеженням. А я, знову ж таки, взяв і покористувався. А тепер сумніваюся... невже став розумнішим? Несподівано, але приємно. Ось цікаво ще, Бахард начебто сказав, що я можу побудувати Шлях до озера, точніше, що я вже знаю, як туди потрапити. І сам він його відчинив без жодних слів і без усяких палиць. Треба буде й мені спробувати якось.
- Манліп мене не підвів, а ось із цією штукою... 
Бачачи, що Поунс уважно дивиться на дорогу, я подумав, що не варто його відволікати розмовами. Ще раз уважно перечитав листа, роздивився цей Ініціатор, а потім узяв та й надягнув його. Ця змійка навіть якось вигнулася й щільно обхопила руку, в принципі, зручно, не важко й рухів руки не сковує. Хай буде. Ми виїхали з міста й покотилися вперед у пошуках того місця, де вночі зупинялися. Чесно кажучи, навряд чи б ми його легко знайшли, якихось там прикмет особливо й не було, але зате виявилася вся моя банда прямо біля дороги. Причому Шиґі та Шого вже рухалися самостійно, що надзвичайно нас порадувало. Лоума щось пробурмотіла, решта швидко залізли, потім ми витратили деякий час, поки я роздав хлопцям привезені зілля. По салону поповз пряний запах трав, Шиґі та Шого, як мені здалося, взагалі були на сьомому небі від щастя через приділену їм увагу. Місі заходилася копатися в речах, щось перебираючи. А Лоума сіла поруч із Лоншером і заплющила очі.
- Я її ледь відчуваю, - лише сказала вона. 
Ми з Лоншером перезирнулися.
- За нею? - спитав він.
- Їдемо!