Глава 16. Домовики

І повернувся майже туди ж, звідки йшов, але тепер була не ніч, а ранній ранок. А ще тут дехто знаходився.
- Дарене!
- Хазяїне! 
Тут були всі мої домовички, включно з Лоумою та Місі. Ось тільки бліді аж до синяви Шиґі та Шого лежали на землі без руху.
- Що з ними? - кинувся я до них, - Вони живі? 
Лоума намагалася розтирати Шиґі руки й ноги, робила це так енергійно, що в того аж голова бовталася. Місі давала Шого пити з маленької фляжки, а Лоншер стояв поряд з ними злий, як не знаю хто.
- Їх отруїли, - похмуро сказав він.
- Отруїли? Стріла чи шип? - підійшов я ближче й подивився на них, - Дихати дуже важко й рухатися не можеш. 
Радувало, що обидва ці шибайголови стежили за мною поглядом, вони начебто могли навіть трохи поворухнутися самостійно, хоча по Шиґі важко було сказати напевно, в руках Лоуми він бовтався як ганчіркова лялька.
- То він і вас отруїв цим Поцілунком павука?!
- Поцілунок павука? - вигукнула, схопившись, Лоума, дмухнула на неслухняне пасмо волосся, що вибилося з-під витонченого капелюшка, а потім поправила його рукою, - Що ще за гидота така? 
Вони всі подивилися на мене з німим докором. Хоча, можливо, мені так здалося.
- Хто це був, Дарене? - нетерпляче смикнув мене за руку Поунс, - До речі, прошу вибачити, сподіваюся, у вас усе вийшло?
- Про це потім, Лоншере. Цей негідник зараз десь зайнятий, але сюди може ще хто-небудь заявитися. Мені підказали, якась пошукова мітка чи щось таке, що залишає слід, є на одязі, й зараз потрібно якомога швидше звідси виїхати. Сподіваюся, ви не відпустили візок?
- Він давно втік! - сердито ляснув себе по коліну Лоншер.
- Тоді я віднесу їх. Вийдемо на дорогу... Або я викличу Нґамеша.
- Зачекайте, хазяїне. Тут ось ще яка річ, - повернула до мене Лоума своє розчервоніле обличчя, - Не можу бути повністю впевненою, але мені здалося, ніби я чую Ларису. 
Я вже було хотів схопити одного з хлопців і звалити на плече, як різко зупинився й здивовано витріщив очі на свою кухарку.
- Чуєте Ларису? Не розумію, що це означає? 
Лоншер, який після мого попередження заходився уважно роздивлятися околиці, нічим не відрізняючись від птаха-секретаря на полюванні, не дивлячись на мене, відповів:
- Вона зараз десь неподалік. Або була тут недавно.
- Десь недалеко?! Тут?!
- Так, вона у Фейрії, - підтвердила Лоума. 
Важко передати, як я був здивований та приголомшений.
- З кожною годиною не легше! А як далеко від нас вона може бути? 
Лоума тепер почала енергійно розтирати Шого, настала його черга лялькою бовтатися під її руками.
- Дівчинко, якщо це павуча гидота, давай приготуємо щось підходяще, авось швидше мине оніміння, - сказала вона, не припиняючи масажувати маленького фея. Місі тут же заходилася поратися навколо, миттю зібрала гілочки й влаштувала невелике багаття, а потім дістала звідкись із надр дорожньої сумки маленький, завбільшки з кулак, горщик, та ще пару якихось невеликих шурготливих мішечків.
- Самісіньким краєчком відчула, хазяїне, - глянула на мене Лоума, залишивши Шого в спокої, - Але зате встигла зрозуміти, звідки. 
Вона махнула рукою кудись убік.
- Це в Кийві?
- Ні, в іншому боці. 
Ну звісно, я підняв голову, зірок практично не було видно, та й не пам'ятав я вже потрібного напрямку.
- А його ви бачили? - спитав я в Лоншера, - Цього негідника Ветраса чи Салфада, чи хто це був. 
Лоншер кинув на мене уважний погляд.
- Ви не впізнали його?
- Не в тому річ. Спочатку це був Салфад, а потім він прийняв подобу Ветраса. Або це був Ветрас, який спочатку прийняв подобу Салфада, я тепер уже й сам не розумію. Але говорив він… багато.
- Ні, ми його вже не застали. Тільки знайшли їх, - кивнув він на наших спритників, - І добре, що знайшли, ця отрута сильно подіяла.
- Так, по собі знаю, яка вона.
- Вас теж?
- Так, але залишимо це теж на потім, Лоншере. Зараз потрібно придумати, як звідси вибиратися. І Лариска... Потрібно спочатку хлопців цілителю показати, а потім повернемося. 
Лоншер у деякій задумі походив-походив, подивився, як Лоума та Місі щось зелене й коричневе розтирають і варять, а потім видав:
- У тому боці має бути невеличкий причал. І присілок до нього є, звісно. Нам потрібно туди, а там уже буде видно. 
Мені залишалося тільки кивнути, я не дуже добре знав тутешні місця.
- Головне, щоб їм полегшало... Якщо Лариса так нікуди й не йшла, то тепер не знаю, чи можу довіряти Нґамешу чи Айї. Чи знали вони самі про це? Неприємне питання. Чи йшли взагалі Тихе та Лариска? Що за листа вона мені написала? Що в них взагалі сталося і де тепер вона й Тиша? От і виходить, тепер нікому не можна довіряти, тож річером викликати нікого точно не хочу. Розраховувати нам варто тепер лише на себе. 
Поунс розстебнув свій зелений сюртук, засунув великі пальці рук у кишені штанів і заходився розгойдуватися на ногах, з носка на п'ятку.
- Коли було інакше? Напишу-но я в Доброслав. Нам не завадять ані слідопит, ані охоронець.
- Поки вони прибудуть, доведеться самим якось викручуватися.
- А що там викручуватися... Ходімо, Дарене! Чого тут біля дівчат над головою стояти. Вийдемо до дороги, хтось та обов'язково проїде. Все-таки, ми недалеко від столиці.
- Може понесемо їх?
- Та нехай поки що до тями приходять. Якщо вас дійсно шукатимуть, то й підуть за вами. 
У Місі процес приготування зілля був у самому розпалі, в горщику кипіло вариво, булькаючи великими зеленуватими бульбашками, Лоума щось товкла відмитим від землі жовтуватим каменем - наша допомога тут була не потрібна, та й чим ми могли допомогти? Як сказала Лоума - вам довше пояснювати, що робити... Тому, не кажучи більше ні слова, я рушив у той бік, де, як передбачалося, знаходилася дорога. І Поунс пішов за мною.
- Ви не знаєте, як би мені дістати якийсь приховок? - спитав я його.
- Приховок? Відведення очей? Щось наше вам не підійде, - сказав Лоншер, тупаючи поруч. Я намагався не йти швидко, щоб йому не доводилося бігти підстрибом.
- Не підійде, - погодився я, - Мені потрібна можливість уникнути уваги не стільки людей, як феїв. Причому, тих, що володіють силою. 
Поунс засмучено засопів, не дуже йому сподобалося, що я сумнівався в можливостях маленького народцю, але сперечатися він не став.
- Невже ви хочете отримати щось від великих любителів підслуховувати й підглядати? 
Я лише знизав плечима.
- Яка мені різниця, аби тільки можна було цим користуватися. От би ще ми перестали свої імена писати при розміщенні в готелі! - з усмішкою глянув я на нього. 
Поунс трохи зніяковів.
- Як мені було приховати своє ім'я... - трохи винувато сказав він, - Втім, ви праві, можна було й Лоумі розписатися в готельної книзі або Місі. Вони ж не значаться повіреними в управі. 
Виявилося, що не так вже й далеко я відійшов від дороги вночі, або ж ми зараз йшли швидше. Дуже скоро ми до неї вийшли й заходилися озиратися навколо, але навкруги було тихо, лише пташки злегка цвірінькали, але нікого на ній не було видно.
- Нікого не бачу... Щоб уникнути уваги Великих, вам знадобиться справжній майстер. І не бачити мені Лоуминих пирогів, якщо це не так!
- Майстер? - я покрутив головою на всі боки, але на дорозі було порожньо.
- Так! До речі, Порядок не надто прихильно ставиться до всіх цих приховків.
- Майстер, кажете? Як би нам його знайти? - зітхнув я, а потім трохи роздратовано зауважив, - А Порядок нехай краще до своїх щурів уважніше ставиться...
- Дарене! - докірливо глянув на мене поверх своїх окулярів Поунс, - Не дражніть сплячого собаку...
- Собаку? Авжеж!
- Ви мені скажіть... ми залишаємося? - Лоншер напружено чекав моєї відповіді, і я розумів, що його хвилює. 
Сівши прямо на землю, задоволено зітхнув, після ритуалу все ще трохи боліли ноги, занадто вже активно танцював, що й казати.
- Мій дорогий доброславський повірений, я не можу вам нічого сказати напевно, не знаю. Бачите, як усе швидко змінюється, а ще кажуть, ніяких подій... Тим паче, не можу я вас із собою кликати. Там інший світ, Лоншере. Чи буде вам там добре, просто не уявляю. 
Поунс знову заходився ходити біля мене, заклавши руки за спину, нічим не відрізняючись від журавля біля річки в пошуках смачної рибки. Хіба тільки той ходить трохи вище задираючи ноги.
- Вважайте це просто нашою подорожжю. Побудемо там, подивимося, що до чого...
- Використовувати Шляхи - це вам не розважальна подорож!
- Я це знаю, Дарене. Знаю, повірте! Але ми так вирішили. Якщо бажаєте, вважайте, що в нас просто з'явилися там деякі справи.
- Це правда?
- Друже мій, хіба ми не знайдемо собі справ? - розтягнув рота до вух в усмішці Поунс і тут же ткнув пальцем перед собою, - Дивіться, а ось і їде хтось! 
Схопився, придивився. Дійсно, попереду на дорозі з'явився мобіль і став швидко наближатися до нас. Я підняв руку вгору, раптом зупиниться. Так і сталося. Мобіль виявився вантажним, вів його усміхнений чоловік, який одразу висунувся з салону чи кабіни:
- Доброго дня вам! Щось трапилося?
- Хай вас сили бережуть! - відповів Лоншер, - Щось не розрахували ми... дуже сподіваюся, що зможете допомогти дістатися до міста. 
Водій відчинив дверцята й став на поріг.
- Звісно, добродії! Я можу вас відвезти до Кіави, туди я їду. Щоправда, везу на ринок свіжу зелень та овочі, але, думаю, дорогою знайдемо місце, де будуть екіпажі... Як не допомогти.
- Дарене, - тихо сказав мені Лоншер, - Залишимо їх поки що тут, візьмемо мобіль, а потім сюди повернемося. 
Я мовчки кивнув, ми обережно розмістилися в кабіні, Поунс займав не надто багато місця, тож влаштувалися. Водій сів, і ми поїхали, можна навіть сказати, помчали до Кийви. Звісно, залишати Шиґі та Шого я трохи побоювався, але ж минуло вже чимало часу, як почала діяти ця отрута. І сам я в порядку, хоча Бахард мені щось там і підмішував. Але якщо досі хлопці витримали, то протримаються ще трохи, тим паче, що допомогу їм надають. А тягти їх до машини, то цей водій може потім і Порядку повідомити, що мені зовсім не з руки. Ми ж заїдемо до цілителів, знайдуться ж у них якісь засоби від отрути.
Торговець люб'язно підкинув нас до першої зустрічної на вулицях вільної коляски й навіть не взяв і магса. Незабаром ми прибули до готелю, Лоншер одразу помчав розшукувати якийсь самохідний транспорт, а я піднявся до наших апартаментів, зібрав усі магси, що в нас ще там залишалися, й зрозумів, що доведеться знімати в банку ще, залишалися жалюгідні копійки. За підказкою готельного служки, відшукав крамницю цілителя. Вона щойно відчинилася, не довелося навіть чекати. Ледве відмовив місцевого ескулапа не їхати зі мною! Подобається мені тутешній народ, готовий допомогти завжди, в будь-який час. Добре, що здогадався сказати, ніби про запас беру. Мовляв, племінники люблять лазити по траві, а в ній павуки. Та ще й сусід пастки з Поцілунком павука ставить. Загалом, вручили мені цілий кошик глиняних бульбашок, на кожній наліпка, що пити, скільки пити. І чим мазати. А заодно тепер у мене був ще один знайомий, який бажав поквитатися з тим, хто користується такою гидотою проти чесних городян. 
Однак я спітнів, поки з цієї крамниці вибрався. Як міг викручувався, щоб не брехати й усієї правди не викласти. Потім пошукав місцеве відділення банку й поповнив свій запас магсів. Якщо ми продовжимо витрачати їх з тією ж швидкістю, то... ах, так! Шахта ж тепер є, це вам не вірші якісь! Та й навіщо мені рахунки в місцевих банках, якщо мої домовички підуть слідом за мною. Правда, шахта колись дасть країні міфрил. Тоді заживемо... Колись. Подумав, потім пішов шукати пошту. Лоншер, напевно, вже називає мене недобрими словами, але я витратив ще трохи часу, щоб написати термінове повідомлення Таліосу. Зрештою, треба ж мені було з'ясувати, чи можна з ним взагалі мати справу! Вказав свою адресу й спитав, чи готовий він негайно надати в рахунок наших домовленостей ту саму штуковину. Повернувся, а Лоншера й немає! Раз так, збігав швидко у ванну, помився й переодягнувся. Кепку з вишиванкою, правда, прати не став, спитав щітки в коридорного й почистив тільки. Сумніваюся, що ці речі витримають, щоб до них щось таке пристало. А ось усе інше замінив. І навіть встиг перекусити нашвидкуруч, поки не з'явився замучений Лоншер. Але як він з'явився! Прибув він на шикарному такому справжньому автобусі, а не мобілі. Зелененькому, оббитому розкішною щільною тканиною зсередини, з чотирма рядами великих м'яких сидінь. Я мало не назвав це диво Антилопою, але Поунс був такий гордий собою, що я засоромився, та й аналогію мою мало хто б зрозумів.
- Вибачте, Дарене! Ледве зумів знайти цей екіпаж.
- До чого вибачення, Лоншере! Він прекрасний.
- Так? - трохи зніяковів Лоншер, - Мені з ним родичі допомогли. Це ж краще, ніж коляска, тут і всі речі помістяться, і ми.
- А ви дійсно зібралися в далеку подорож, Лоншере!
- Хіба ми потім не вирушимо на пошуки? Раптом доведеться кудись їхати. 
А й справді! Якщо потрібно буде шукати Ларису, то нам зайві коні ні до чого. З ними й так біда, і їм не надто солодко мене возити, і мені накладно потім їм на здоров'я премії виплачувати. Вже краще цей...
- Він хоч і великий, але магсів витрачає зовсім трохи, - знову гордо задер носа Поунс.
- Друже мій! Давайте, ви поки зберетеся, а я його огляну.