Глава 15. Трохи про родину

- А мої батьки? - випалив я, ледь не затремтівши від нетерпіння, - Вони ж були тут! Мені здається, що я впізнаю ці місця, щось схоже я бачив на моєму манліпі. 
Бахард сумно усміхнувся.
- Твої батьки, Богдане, якраз ті, хто відмовився. Вони з'явилися тут волею випадку. Ледве живі, особливо твій батько.
- Солдат...
- Так, - кивнув Хіпо, - Солдат. Він був поранений. З ним було троє.
- Як троє? - розгубився я.
- Поранена валькірія, ледве жива лісова фея і людська дівчина. 
Я настільки уважно його слухав, що почав навіть нервово розгойдуватися на кріслі.
- Бачиш, це місце справді благодатне джерело дарів. Воно ще й зцілює.
- Але хто? Хто був моєю матір'ю? - не витримав я. 
Бахард подивився на мене й сумно усміхнувся.
- Вони зчепилися через твого батька, - тихо почав він розповідати, - Там, на Землі. Мені здається, що валькірія бажала забрати його до себе, але він бився за свою землю, на своїй землі, і тому на її шляху стала місцева фея, я не пам'ятаю, як вони у вас там називаються. Поки вони билися, його знайшла дівчина з якогось села, намагалася тягти, намагалася перев'язувати. Але він помирав, стікав кров'ю. Валькірія з феєю настільки знесилилися, що з'явилися поруч. Ваша фея побажала віддати йому всю свою силу, що в неї залишилася, щоб врятувати. Горда валькірія не могла дозволити перевершити себе в готовності померти за дорогу істоту і також здійснила жертву. Цей добровільний жертовний дар чарівних істот, або змішання їхніх сил, відкрило шлях до святилища Кайроса в Замежжі. 
Я схопив келих і залпом випив.
- Я їм повідомив, що тут знаходиться Джерело Здійсненої мрії, випивши воду з якого, можна прожити своє життя так, як забажаєш у цей момент. Але якщо захочеться звідти повернутися, потрібно буде чимось пожертвувати і назавжди забудеш, де був і що з тобою було.
- Вони не стали? Відмовилися?
- Ні, Богдане. Кожна заявила, що хоче залишитися з солдатом, і кожна випила води. 
Бахард встав із крісла, підійшов до берега озера, опустив у нього руку, щось дістав і повернувся до альтанки. В руках у нього я побачив пару манліпів.
- Мені здається, тобі все ж не варто цього бачити, а потрібно просто повірити моїм словам, - він уважно дивився на мене і, дочекавшись, поки я кивнув, продовжив, - Валькірія дізналася, що її більше захоплюватимуть битви, а не сім'я. Що сім'я весь час її обмежуватиме і заважатиме. Вона залишила свій чарівний шолом і пішла назад.
- А син? - перепитав я. 
Бахард сховав один манліп і підняв другий.
- Лісова фея, випивши води з джерела і здійснивши свої мрії, переконалася, що життя з людиною не для неї, вона хранителька лісу і не зможе жити серед людей. Люди завжди її відрізнятимуть, її боятимуться. Вона пожертвувала клаптик своєї сорочки й повернулася до лісу. 
Що ж це виходить, ні валькірія, ні фея не могли бути моїми матерями...
- А дівчина-людина мріяла про сім'ю, - продовжив Хіпо Бахард, замисленим поглядом дивлячись на манліп, - Вона бачила себе з солдатом, а потім у неї з'явився син. Але через кілька років вона дізналася, щоб солдат залишався з нею, його потрібно було позбавити пам'яті. І це його постійно гнітить, іноді уві сні вириваються якісь спогади. Так вона дізналася, що в нього була сім'я, і він продовжує до неї прагнути. І якщо до нього повернеться пам'ять, а вона поверталася, він її просто зненавидить. Вона не захотіла для себе такої долі й відмовилася від неї, так і не дізнавшись, що залишила святилищу свого сина. 
Я застиг і не міг навіть нічого сказати. Сидів і дивився на нього. Потім ледве видавив:
- Бідні тітка Бора і тітка Галя. Вони ж вирушили слідом за мною, думаючи, що повинні допомагати племіннику, але виявилося, що я їм ніхто... А батько?
- Твій батько не схотів пити воду з джерела. Він просто попросив повернути його назад. І що з ними всіма потім сталося – я, вибач, не знаю.
- Як звали мою матір? 
Бахард розвів руками.
- Не знаю. Вони були тут недовго. 
Я нахмурився й недовірливо подивився на нього.
- Щось я не розумію... Але ж ви робили наш манліп! 
Бахард зітхнув, відламав шматок хліба й задумливо його прожував.
- Я сам не до кінця розумію, як усе відбувається. Для виготовлення потрібно кілька підготовлених пластин, спеціальна суміш... не буду вдаватися в подробиці, але спочатку мені потрібна була камера. Потім я зумів підготувати його так, щоб достатньо було кількох хвилин, щоб зафіксувати зображення. Коли я сюди потрапив, то кілька заготовок кинув в озеро... 
Бахард зніяковіло усміхнувся.
- Був не зовсім при собі. Так от, я роблю заготовки. Коли сюди потрапив Гелсен, він навіть почав мені допомагати, але в нього не надто виходило. А вже після того, як він повернувся, то перший час взагалі зіпсував мені кілька...
- Вам же потрібно було нас бачити! - наполегливо повторив я.
- Хе-хе-хе, - тихо засміявся Бахард, - Казав же тобі, що це не тільки дар. Я змушений приходити, коли хтось відмовляється, і тоді використовую свою заготовку, щоб зафіксувати момент прямо перед цим.
- Але... навіщо?
- Тому що цей манліп потім повинен потрапити до рук того, хто відмовився. Щоб він міг гірко про це пошкодувати!
- Так от чому він потрапив до мене... 
Бахард підвівся і, стиснувши губи, дивився на озеро, склавши руки за спиною.
- Ні, Богдане. Тобі потрапив манліп Гелсена, - сказав він після деякої паузи, - Або хтось підмінив його, або він сам змінився. 
Він трохи постояв, потім знову повернувся за стіл.
- Можливо, все це моя вина. Я стільки про що шкодував, що постарався, щоб й інші стали шкодувати про втрачене. Особливо враховуючи, що всі забувають, а тут раптом відбувається щось таке дивне, якісь невідомі люди, ти сам в іншому місці... Намагаєшся зрозуміти, згадати. І не можеш.
- Це дуже жорстоко!
- Так, це вірно, - обличчя Бахарда ніби скам'яніло, губи були стиснуті, він ніби постарів на багато років, - Але це також і розплата. Це жаль про те, чого не зробив.
- Але про що повинен був шкодувати я?! - вигукнув голосно, що він аж здригнувся.
- Ти? - Бахард похитав головою, - Ти, Богдане, тут ні до чого. 
Мене раптом він почав дратувати.
- Як же ні до чого! Це ж мені прийшов манліп, я мучився стільки часу, намагаючись дізнатися про нього, намагався з'ясувати, хто мої батьки, хто моя мати...
- Не в цьому річ, Богдане, - скривився Бахард, - Коли я робив манліп із вами, то ти мав стати всього лише нездійсненим спогадом своєї матері! Фантом! Герой фільму! Все було простіше простого, вона вирішила відмовитися, я мав зробити манліп із вами, у мене ще випала книга, яка була в моїй сумці, ти її підібрав, розглядав. Потім, поки я готувався, забув її в траві. Ти розумієш, наскільки це взагалі дивно, зустрічати тих, кого немає, спілкуватися з ними?
- Що це означає?
- Те, що я мав просто піти, твоя мати повернутися, а ти стати лише цим нездійсненим записом на манліпі! Я й припустити не міг, що в той момент, коли повернувся сюди, ти опинишся у Фейрії! 
Я тупо дивився на нього, думки гарячково бігали в голові.
- То звідки ж я взявся? Я... Випадковість якась?
- Випадковостей не існує, - майже прошепотів Бахард, - Ми створюємо її самі. Ми готуємо її прихід, ми торуємо їй шлях...
- Виходить, батьків у мене насправді взагалі не було... Чарівний хлопчик, який з'явився з нізвідки з трьома подарунками на згадку. 
Бахард подивився на мене, невесело всміхнувся і долив залишки вина в келихи.
- І при цьому зовсім звичайна, людина, що має батька й матір, просто не знає свого минулого. 
- Я не буду пити з цього Джерела! - різко сказав я, - Батько мав рацію... 
Бахард кивнув і відсалютував мені келихом.
- Це твоє право, Богдане. Але мені здається, що у господаря цього озера на тебе є свої плани. Чужий манліп, який став твоїм. Його поведінка... 
Я похитав головою. Гіркота пекла мене. Раптом прийшло усвідомлення, що шукати батьків безглуздо. Якщо я навіть зможу якимось дивом знайти шлях у минуле або виявиться, що хтось із них досі живий, бувають же довгожителі; так от, навіть тоді я можу скільки завгодно з ними зустрічатися! Вони мене просто не впізнають! Тому що в їхньому житті мене не існувало, та й зустрічі їхньої також не було. Я лише відгомін, випадково набутий плоті спогад того, що могло бути, фантазія... Це було гірко усвідомлювати. Я – фантазія... Бахард дивився на мене з сумною усмішкою, він ніби чув мої думки й прислухався до них, співчутливо киваючи. Я відвернувся й подивився на озеро, на ліс навколо. Що ж... Не буду нічого поганого говорити, починати когось проклинати чи ще щось у цьому дусі. Ні, не тому, що марно. Просто я є. Я існую. Я живу. І за це відчуваю щиру подяку. За це й повинен дякувати, що ще може зрівнятися з самим життям? Хіба воно не цінність саме по собі? Хіба його цінність із чимось співмірна? Звичайно, бути живим і здоровим безцінно. Але неживе здоровим не буває... Не дарма сюди прийшов! Нехай назавжди тепер поселиться десь глибоко в душі смуток, але краще я буду шкодувати про зроблене! 
Зліз зі стільця, опустився навколішки на землю, заплющив очі й постарався передати всю свою подяку тому, чиєю волею я все ж таки існую...
- І все ж, - підвівся я, і, ледве, бо сильно перехопило горло, видавив із себе слова, - Можливо, ви запам'ятали ще якусь деталь... Я б хотів пошукати свою матір, дізнатися про неї. Можливо, в неї залишилися діти... 
Бахард на мить завмер, ніби до чогось прислухався.
- Не можу сказати... Не можу сказати, що я багато чого запам'ятав, - він продовжував ніби до чогось прислухатися, - Але в мене залишилися манліпи. Я можу тобі підказати, де жила або, можливо, й зараз живе ця ваша лісова фея. Мені здається, що в тій окрузі все й відбулося. І твоя мати також могла жити по сусідству.
- Але ж ви потім якось віддавали манліп усім, хто відмовлявся! Ви ж її потім бачили! 
Бахард раптом засміявся, а потім повернувся до мене.
- Що ж... А, ти про манліп! Бачиш, Богдане, я їх взагалі-то просто відсилаю, мені зустрічатися немає потреби. Запечатую, кладу картку й віддаю будь-якій поштовій службі. Але, як ти мав помітити, ваші я зберіг, нікому нічого не послав. Ні твоїй матері, ні іншим. Навіщо? Усі ви припали мені до душі.
- Тоді один із них може мене привести прямо до неї! - зрадів я. 
Однак Бахард не поспішав зі мною погоджуватися.
- Минуло багато років, Богдане. Йому може не бути кого шукати. Якщо ти навіть зумієш протоптати стежку в минуле... чи готовий ти вручити своїй матері те, що безсумнівно викличе в неї сильні переживання? Втім, що я... Це тільки твій вибір. Ось, візьми, якщо бажаєш. 
Він простягнув мені манліп. А в мене прямо рука не піднімалася його брати.
- Думаю, ви маєте рацію...
- Здається... - він опустив руку і знову ніби прислухався, - Так, уже все. Ті, хто йшли за тобою, потрапили не зовсім туди, і їм, сподіваюся, дісталося.
- За мною йшли? Сюди? Хто?
- Я підозрював, що за тобою можуть стежити. І правильно робив, справді йшли твоїм слідом. Щось таке в тебе є... Треба б тобі перетрусити свої речі й переодягнутися. Але ми зробимо інакше, - Бахард встав, попрямував до лісу й засвистів. Свист його був схожий на імітацію пташиного співу і досить вдалу. За хвилину йому відповіли з лісу. Звідти вилетіла яскрава, дуже спритна пташка, яка почала кружляти навколо нього, цвірінькаючи. Посвистіли вони одне одному, а потім птах як пурхне до мене! І почав носитися навколо, щось щебечучи.
- Використали якийсь пилок або аромат, - Бахард послухав, що йому насвистіла пташка, і повернувся, - Треба тобі скупатися й прання влаштувати. І що-небудь для прихованості використати.
- Ні, в озеро не полізу, - здригнувся я.
- У нього я тебе й сам не пущу, - засміявся Бахард, - Ти вже сам якось. Тим більше, що тобі вже час іти.
- А хто ж за мною стежить?
- Хто завгодно, Богдане. Але абсолютно точно ті, хто шукає це місце, тому прошу, будь обережнішим. Я тобі підкажу, де живе ця фея. Манліп допоможе знайти місце, де був відкритий ними шлях. Він у тебе не такий, як інші, навіть я вже не маю над ним повної влади. Спробуй ним скористатися.
- Мені час? А як звідси піти? І як прийти, якщо раптом захочу? У мене ж можуть з'явитися запитання... 
Бахард усміхнувся мені, засунув руку в кишеню й дістав звідти щось схоже на пісок.
- Запитання... Так... Щоб у тебе й не було запитань! Якщо захочеш сюди повернутися... Просто уяви це місце, відчуй його. Ти тут уже бував, тому наступного разу буде простіше. Тільки не забудь, ти повинен приходити один, інакше можеш потрапити в пастку, тут і до мене їх було чимало. А щоб відкрити сюди Двері, використовувати можна що завгодно. Ось, дивись. 
Він кинув пісок угору й швидко дмухнув у хмарку, що з'явилася. Пісок обсипався, але не весь, з порожнечі ніби проявився дверний контур, який оформили завислі піщинки.
- І не бійся питати, Богдане! Навіть якщо не відповідають! В дорогу! 
Дверний отвір спалахнув, замерехтів.
- Прощавайте! - сказав я і ступив у нього.