Глава 14. Нема Яги

Опритомнів я, лежачи на колючій, пожухлій траві. Голова була важка, ніби після запою, все тіло затерпло. І що ж ви весь час мене кидаєте?.. Ледве втримавшись від стогону, я перевернувся на спину, а потім підвівся і сів, озираючись довкола. Навколо розлягалося безкрає поле... Ну, поле – не поле, напевно, все ж таки, степ. Хоча, степи, як мені здається, повинні бути завжди такі, зарослі густою травою, по якій хвилями котить вітер, але бувають, мабуть, і такі, як ця. Піщані, чи що. Або кам'янисті. Загалом, куди око не кинь, скрізь одне й те саме, пожухлі дрібні кущики трави на жовтуватому піщаному ґрунті.
- Ні хріна собі втрапив... - сказав я, але, озирнувшись, зрозумів, що поспішив із висновками. Позаду, ніби вздовж незримої межі зі степом рівною стіною стояв густий ліс, а на самій його узліссі стояла... от тобі й на! Хатинка! Тільки не на курячих ніжках, а на великих пеньках колись могутніх дерев, на вигляд схожих на курячі. Трохи покосилася, колоди місцями потріскалися, віконний отвір чорнів відсутністю рами, дах із деревної кори місцями зяяв провалами, а гребінь зверху увінчаний білим рогатим черепом.
- Здрастуй, Баба-Яга... - вирвалося в мене. У спину штовхнув різкий порив холодного вітру, я навіть озирнувся, чи не прилетів хто. Але ні, той самий степ, тільки на самому горизонті з'явилася така собі сірувата смуга у світло-синьому небі. Тут щось скрипнуло, і я знову різко розвернувся. Тьху ти, як у фільмі жахів прямо... Та ще й від пориву вітру захиталася неказиста драбина, яка була втягнута в дверний отвір хатинки. Вона закачалася, ніби розмірковуючи, чи з'їхати їй вниз, трохи скриплячи. А вітер почав дути ще сильніше. Навіть якось похолодало. Гроза, чи що, збирається? Смуга над горизонтом помітно збільшилася, із сіруватої вона вже стала темно-сірою. Так, схоже на грозу. Якщо врахувати, що йде вона зі степу, де вітер може розгулятися нічим не обмежений, то варто подумати про те, де б сховатися. Я в сумніві подивився на хатинку. Можна було спробувати дострибнути до драбини й опустити її вниз, але ця закинута споруда зовсім не викликала довіри. Не схожа вона була на місце, де можна сховатися від грози чи дощу. Ще вітром звалить або водою заллє. Краще, напевно, в ліс піти. Може, тільки в хатинці знайдеться щось, якась ряднина, щоб намет собі спорудити... Та тільки чи встигну? Вітер дув пристойно, хмари явно наближалися. Я скептично подивився на хатинку.
- От залізу, а ураган віднесе в Чарівну країну... - пробурмотів я і чомусь засміявся, - Адже в мене тепер і Тотошко є, тільки великий і дивний.
- Це шиши, - несподівано пролунав голос зверху. Я підняв голову, у дверному отворі хатинки стояв літній, але підтягнутий, одягнений в елегантний костюм-трійку чоловік, обличчя якого було мені смутно знайоме.
- Які шиши? - розгублено перепитав я.
- Твої собаколеви – це шиши.
- А ви, пробачте, хто? 
Чоловік усміхнувся, нахилився і трохи зрушив драбину, так що вона повільно опустилася вниз.
- Ми вже з тобою знайомі, Богдане. Але, якщо бажаєш, можу відрекомендуватися ще раз. Хіпо Бахард. 
Він підняв свій капелюх і коротко вклонився.
- Отож-то мені ваше обличчя здалося знайомим! - зрадів я, - Ми, напевно, з вами зустрічалися, коли ви зробили мій манліп.
- І так, і ні, - відповів Бахард, - Зустрічатися ми зустрічалися, але от із манліпом не все так просто.
- Нехай і не одразу, але зрозумів. Занадто він не схожий на інші і якось активно себе поводить. 
Бахард глянув на хмари.
- Поквапся, скоро тут буде дуже холодно і дуже неприємно.
- А ви тут живете? - спитав я і смикнув драбину. Судячи з її вигляду, підніматися потрібно дуже обережно. Замість відповіді Бахард лише злегка посміявся, махнув мені рукою і відступив углиб хатинки. Я почав підійматися, не без деякого внутрішнього побоювання. Те, що Бахард не був схожий на Бабу-Ягу було, звичайно, непогано, але мало що. Втім, ледве піднявся, роздивився, що в хатинці порожньо, піч майже обвалилася, лавка та ліжко розсохлися, а більше нічого й не було, лише виднілися за піччю ще одні двері. Бахард саме до них пішов, відчинив їх і знову махнув мені рукою.
- Ходімо, Богдане. Тут просто невеличка пастка для тих, хто шастає непроханим. 
Він зник за дверима, я пішов за ним. Двері були низькі, довелося нагнутися, зробити в темряві два кроки і... вийти з інших дверей. І опинитися в зовсім іншому місці. Ця сторона хатинки, з якої ми тепер вийшли, була схожа на маленький мисливський будиночок, який стояв у дивовижно красивому місці. Біля підніжжя високої скелі, що стояла на самому березі лісового озера. Така собі простора долинка, вкрита з усіх боків лісом. Озерце було не надто великим, але в нього з каменів, тихо дзюрчачи, стікав прозорий струмок. Десь у лісі неголосно співали й свистіли птахи. Крім будиночка, з якого ми вийшли, тут був ще один, більший. І явно жилий.
- Так, я мешкаю тут. Ходімо, - Бахард провів мене до критої альтанки, з якої відкривався чудовий вид на озеро.
- Що тобі запропонувати? - спитав він, - У мене тут непоганий вибір сирів, вина та фруктів. Є свіжий хліб.
- Дякую, але я нещодавно... мені здається, що нещодавно їв... Не знаю, чи довго я там пролежав.
- Ні, недовго. Вибач, не розрахував із шиши, - він сходив до будинку і приніс пляшку та два келихи.
- З шиши? Яким ще шиши? Цим собаколевом? - здивовано спитав я Бахарда. 
Він провів рукою вздовж пляшки, і корок вискочив слідом за цим рухом.
- З тим, що тобі вручили як подарунок, - він налив вино сам, без жодних магічних маніпуляцій, і простягнув один із келихів мені, - Мені довелося трохи його змінити. Дарувальник бажав бути в курсі твоїх справ дещо більше, ніж ти, певен, цього б хотів. Але виявилося, що тепер його потрібно прикликати, хоча він мав тебе захищати самостійно. 
Бахард дістав якийсь пухирець і накапав мені в келих кілька крапель.
- Випий, після отрути саме те. 
Я машинально взяв до рук келих і задумався. Так, я завжди підозрював, що подарунки у фейрі можуть бути з подвійним дном, але звернув увагу не на це.
- А звідки ви про це дізналися? 
Бахард відпив вина, потім із келихом сів у плетене крісло.
- Сідай, Богдане. 
Сів навпроти нього і почав мовчки чекати. У мене було безліч різних питань, але не поспішав їх ставити. Мені важливо було зрозуміти, хто такий цей Бахард. Втім, неправда, звичайно. Я просто боявся почути відповіді. Так прагнув сюди, так хотів знайти хоч якийсь слід батьків, а тепер раптом зрозумів, що боюся навіть ставити запитання. Ось який він, цей страх... Бахард усміхнувся мені й відсалютував келихом.
- Ти не надто схожий на того хлопчика, якого я вперше побачив багато років тому. Хоча ми всі змінюємося з часом. Я думав, що ти так і збережеш свою забавну звичку постійно ставити тисячі запитань. 
Я знизав плечима, що тут можна було сказати.
- Міг би й сам здогадатися, - з деяким докором сказав він, попиваючи вино.
- Думаю, тут якось зіграв роль манліп, але це ж тільки здогадки, а важливе підтвердження.
- Вірно, манліп.
- Тоді я повинен подякувати вам за допомогу.
- О! - вигукнув Бахард, - Моя допомога не надто велика, я всього лише можу трохи оцінювати те, що відбувається навколо нього, і з його допомогою здійснювати невеликі впливи. 
Я кивнув.
- Тому й дякую. Я відчув, що у складні хвилини він ніби додавав мені сил. 
Бахард похитав головою.
- Богдане, манліп – це річ сама в собі. Моє мистецтво лише допомагає зберігати деякі моменти життя, щасливу мить частіше і найкраще. Але силу й роль дає їм воно. 
Бахард простягнув руку і вказав на озеро, біля якого ми сиділи.
- Воно? Озеро? - перепитав я.
- Так. Якщо в нього зазирнути, то там ти побачиш, що біля самого берега б'є одне джерело. А ще далі, якщо пройти вздовж берега, то знайдеться і друге. Це не просто озеро. А я не просто тут живу. Це Джерело здійсненої мрії, а я тутешній Хранитель.
- Хранитель озера? - всміхнувся я, - Що ж, Фейрія повна хранителями, я сам один із них. Чув колись приказку, що той, хто щось зберігає, той це й має. Ймовірно, ваше життя тут – втілення вашої мрії? 
Бахард зітхнув і знову заперечливо похитав головою.
- Будь-який дар, Богдане, може обернутися не стільки даром, як прокляттям. Я мріяв зовсім не про це, повір. Це було звичайне честолюбство звичайної людини, і мої мрії були пов'язані саме з цим. Зробити щось таке, що мене прославить! Зробить багатим! Але мене дещо обдурили, я втратив свій шанс, і так сталося, що вся слава дісталася іншому. Тож тут я, скоріше, в покарання, бо вирішив піти, а не боротися.
- У покарання? - здивувався я, - За що?
- Не за що, а тому. Це джерело – останнє із забутих святилищ. Думаю, той, хто мене сюди привів, знайшов у цьому певну іронію.
- А хто вас сюди привів? - обережно спитав я.
- Владика щасливих миттєвостей, гадаю. У нього не надто багато імен, пам'ять про нього практично стерлася, оскільки він той, хто завжди протистояв невблаганному плину часу. Я не спілкувався з ним безпосередньо, це лише плід моїх роздумів і довгої роботи. Тут, знаєш, вистачає часу... Давні греки називали його Кайросом.
- Ветрас теж називав це ім'я... 
Бахард знову налив собі вина, а я спохопився, що тільки сиджу й грію келих, і теж трохи відпив. Вино було легким, білим, з ніжними фруктовими нотками, трохи навіть пряним. Дуже освіжаючим і приємним на смак. Не надто великий знавець сортів, але цей я б хотів запам'ятати. Хоча Бахард ще щось у нього підмішав.
- Не поспішай робити висновки, Богдане. Ти ж бачив два різних образи, вірно?
- Ви про Ветраса? То це був не він? - застиг я, тримаючи келих на вазі.
- Можливо, тобі доведеться це колись з'ясувати, - спокійно відповів Бахард, - Чи був це він, чи ні... Пам'ятай головне: Кайрос – владика випадку. Цілком можливо, саме він і є той самий творець усього. Не юний син верховного олімпійця, а вічно юний його дід! І дружина в нього могла бути йому під стать. Її потім Афродітою називали, і вона теж потім дочкою стала... така собі всемогутня простушка, з якою ніхто не рахувався.
- Зачекайте, пане Бахард. Ви хочете сказати, що...
- Ні, - знову похитав він головою, - Я не хочу нічого стверджувати чи змушувати тебе робити якісь висновки. Спиратися на чужу думку можна! Але ніколи не можна повністю на неї покладатися. Живучи тут, я не отримував жодних одкровень. 
Я раптом напружився. Мені спало на думку...
- Сподіваюся, я тут не тому, щоб замінити вас? 
Бахард розсміявся, втім, не надто весело, скоріше навпаки.
- Замінити мене можна, я можу й сам піти. Тільки якщо відмовлюся, знову проживу останній день свого життя.
- Знову?
- Озеро, Богдане. Це чарівне озеро. Воно виконує твоє найпотаємніше бажання. Якщо ти вип'єш його води, то це бажання здійсниться. І зможеш прожити ці щасливі хвилини. І далі. Потім побачиш, що ж буде з тобою далі. А головне, зрозумієш, ким ти був для інших, усі їхні почуття, все їхнє ставлення. Я теж випив води, я теж побував у світі своїх здійснених мрій... Але обрав залишитися тут. Точніше, мені подарували можливість тут затриматися.
- Отже, можна буде вибрати?
- Так. Цей наш приятель, Колкол Гелсен, теж колись прочитав мою книгу і загорівся бажанням знайти святилище Кайроса. Він знайшов свій опис того, як сюди можна потрапити, і захотів подивитися, чого досягне його нова Потуга після розпаду Молота...
- Прошу вибачення! Одну хвилину! Річ у тім, що я вашу книгу так і не прочитав. Мені опис ритуалу відкриття Двері наснився, я побачив частину на манліпі, частину уві сні. 
Бахард підійшов до столу й відрізав шматочок сиру.
- Чудовий камамбер, рекомендую, - показав він мені на стіл, - Вже, вибач, обходжуся без прислуги і якось уже можу бути не надто чемний.
- А мене мої домовички розбалували, - зніяковіло кашлянув я в кулак, підвівся і підійшов до столу за сиром.
- О так, у мене тут теж є помічники. Бачиш, Богдане, річ у тім, що книга — це не артефакт якийсь, це просто книга, в якій описана частина моєї історії. Щоб сюди потрапити, потрібно дещо зробити, образно кажучи – написати свою. Але шлях сюди може бути різним. Ось, наприклад, манліп – це результат моєї праці. Кожен із них – це мить життя, мить щастя. А отже, можливий ключ до цього місця. Навіть не ключ, а поводир. Тільки потрібно хотіти його знайти і вміти його почути. Гелсен зміг. Випив тут води з джерела, але повернувся зі своїх мрій. Сказав, передумав, немає там нічого цікавого, у тому майбутньому Потуги. Дуже хвилювався.
- І після цього поїхав із Потуги? 
Бахард знизав плечима.
- Я не стежу за його життям.
- Чому ж сюди може потрапити не кожен?
- Є Сили, які хотіли б, щоб це озеро назавжди зникло. Є ті, що хотіли б використовувати його у своїх цілях. Тому є і ключ, і Хранитель.
- Але ж кожен, хто тут був...
- Забував це місце. Варто випити води, мрія збувається, Богдане! Багато хто готовий від неї відмовитися? Та й ті, хто відмовилися, отримують у дар забуття.