Глава 11. Гелсен

...І знову мені наснився той самий сон. Я знову опинився в минулому, з батьками. Жаль, що вони так і не сказали мені жодного слова. Ще більш сумно, що я так і не побачив обличчя мами. Навіть уві сні чекав, що це станеться, але, на жаль. Хіба що тепер мені снилося, ніби я беру книгу й починаю її розглядати. А потім відкриваю, дивлюся на зображення якоїсь людини й чітко бачу напис. Прочитав я її чи просто згадав, що там було написано, але тепер точно це знав.
"Сподіваюся, мій життєвий досвід, викладений у цій книзі, буде тобі хоч чимось корисний. Х. Бахард".
Уві сні я навіть її погортав. Це була біографія. Біографія, роздуми й опис деяких дослідів у деталях. От тільки що описувалося і для чого, я не дуже розібрався. Мене весь час квапили, а я ніяк не міг відірватися від цієї книги. Тим паче, там були картинки, якісь будівлі, якісь схеми... І це було дуже цікаво, але в пам'яті чомусь нічого не затримувалося. Хіба що дуже короткий текст, прямо в кінці книги. Він чимось привабив мене, довго його розглядав, а потім чийсь голос виразно й чітко повторив уголос ці кілька рядків...
І коли я прокинувся, то знову й знову шепотів їх:
- Тобі знадобиться сила давніх коренів, пов'язана нерозривною ниткою долі, прихована покровом випадковості... освіти собі Шлях смолоскипом надій! Промов... Випадковість – іскра буття.
Лежав, витріщившись в стелю й намагався зрозуміти, що це взагалі таке. Невже в цій книзі щось говорилося про Шляхи? Адже там був дарчий напис, отже ця книга могла бути в мене, виходить? Чому ж я про неї зовсім не пам'ятаю? І де вона може бути? Коли я вперше потрапив до Фейрії, при мені її не було. Я цього можу й не пам'ятати, звичайно, але ніхто ніколи не розповідав про книгу. Про шолом і тканину казали, про листок я й сам пам'ятав, а от про книгу... Ні, про неї ніколи не йшлося. Щось було ще в цьому коротенькому описі, мені вдалося запам'ятати... Щось важливе... Так! От що цікаво! Цей текст був написаний від руки на останньому аркуші, а не надрукований, можливо тому я й зміг його запам'ятати. Аж надто почерк гарний. Як би тепер знайти цього Бахарда! Сподіваюся, він ще живий. У мені знову боролися такі знайомі суперечливі прагнення... шукати чи ще затриматися? Якщо вирушу шукати Тішу, то чи повернуся потім сюди колись? Чи зможу потім з'ясувати щось про своїх батьків? З іншого ж боку, а якщо вона хотіла, щоб я одразу кинувся її шукати? Чи точно вона чекала від мене саме цього? Айя вранці мені дорікнула, ніби весь цей час ніяк себе не проявляв, але ж і мене, виходить, давно знайшли. Тільки говорити зі мною ніхто не побажав... Гордість? Так, у всіх є ця гордість. Як часто вона не дає зробити перший крок, навіть якщо ми цього й хочемо... От як зрозуміти, а чи хоче інший, щоб цей крок було зроблено? Здавалося б, це так зі сторони симпатично й так багатьох захоплює, коли наполегливо залицяються. Завойовують! Але не завивають при цьому... А хіба не примус це? От те саме, дуже активне залицяння! Як іноді кажуть – він за нею наполегливо залицявся і зміг завоювати її серце; так от, якщо тут ідеться про війну, то хіба ж це не насильство? Як же так? Уникай насильства, застосовуючи насильство? Де та межа пролягає? Люди - дивні створіння... Усе в нас розмито, складно й невизначено. Усе двоїсте.
Гаразд, усе це лірика. Робитиму, що зможу, а там, хай станеться, що станеться. Манліп чекав на мене тут, у Фейрії, і якби я сюди не потрапив, міг би його так ніколи й не побачити. Але тепер я тут, тому треба хоча б спробувати розібратися. Інакше потім усе життя шкодуватиму. Раптом ще виявиться, що Тіша просто вирішила відвести Зюкину на Землю і потім повернеться, от буде номер...
За дверима долинали чиїсь голоси, що ставали дедалі гучнішими. Здається, Лоншер з кимось сперечався, хтось незнайомий обурювався високим, різким голосом, ще хтось нерозбірливо бурмотів. Що ще за відвідувачі? Ну, немає нам спокою... Є все-таки переваги в тому, щоб спати одягненим, можна просто одразу встати і ти вже готовий. Щоправда, з одягу в такому разі слід обирати щось винятково немнучке. У маленькому дзеркалі я побачив лише своє трохи пом'яте обличчя, але ось його якраз і не випрасуєш. Хто ж там так галасує?
Я вийшов зі своєї кімнати у просторий хол апартаментів і побачив, що вхідні двері навстіж відчинені, а в невеликому передпокої сталося справжнє стовпотворіння. Лоншер і Лоума героїчно стримували натиск цілої групи людей... тобто, істот, там були й фейрі. Якийсь чоловік з червоним обличчям і сивим волоссям стрибав з-за спин готельного службовця та двох типів, у яких одразу ж можна було впізнати служителів Порядку.
- Як він посмів... Це обурливо! - майже верещав цей червонолиций.
Готельний службовець явно не знав, що йому робити, але поглядав на крикуна з погано прихованою неприязню. Обидва служителі Порядку, хоч і кривилися від верескливого голосу позаду, але вимовляли щось Лоншеру.
- Що тут відбувається? - голосно запитав я досить твердим і впевненим голосом. Порядок чомусь викликав у мене останнім часом жахливе роздратування.
На якусь мить вони всі замовкли.
- Я Хранитель Веселин, це приватний номер у приватному готелі. За яким правом ви тут?
Лоншер глянув на мене схвально, Лоума просто стояла, підперши боки руками, дивлячись на порядківців так, що ті й не сміли рушити всередину.
- Ми служителі Порядку, - сказав один з них, - Тут за заявою підданого Великого Дому Обрію.
- Так-так! - закричав червонолиций.
- Дому Обрію? Знов? - здивувався я, - Вітаю стражів. Про яку заяву йдеться і як вона стосується цього номера та тих, хто тут перебуває?
- Звертаю увагу мешканців, ми були змушені підкоритися вимогам, - випалив готельний службовець, відходячи трохи вбік від дверей.
Я почув це, але чекав відповіді від Порядку.
- Нам заявили про зловмисну дискредитацію підданого Великого Дому Обрію. І вказали на якогось повіреного у справах Лоншера Поунса. Під час перевірки в реєстрі готелів виявилося, що він зупинився тут, у цьому номері.
- Лоншере, ви що, оформили номер на своє ім'я? - здивовано запитав я свого повіреного.
Той збентежено зіщулився, розгублено посміхаючись:
- Так вийшло, поспішав і не подумав...
- Оце вже, сховалися так сховалися, - тихенько зітхнув я.
І раптом згадав, що взагалі-то нас мали б охороняти. Хотів було щось сказати з цього приводу, але передумав. Потім розберуся.
- Хто ж це заявляє і в чому, власне, справа? - спитав голосно.
- Згідно з установою... - тут же почав Поунс, але один зі стражів негайно перебив його.
- Зачекайте зі своїми установами! Давайте спочатку розберемося... Ми можемо увійти?
- Ви тільки подивіться який! - кричав той, у коридорі.
- Шкода, але ні, - похитав я головою, - Якщо у вас немає ордера, то увійти ви не зможете.
- Ми хотіли лише переконатися, що розгляд має під собою підґрунтя, - невдоволено сказав другий страж, - Чому ми не можемо увійти?
Я уважно на нього подивився. Після Салфада місцеві стражі порядку в мене довіри викликати не могли за визначенням.
- Вам потрібно сюди потрапити чи розібратися? Я так розумію, більше в Кийві справ немає, окрім того, щоб заяви про дискредитацію розглядати!
- Це ж гість нашого Дому... - почав було один.
Але я його тут же перебив.
- Дозвольте ще раз, мене звати...
- Та чули ми...
- ...Хранитель Дарен Веселин. А хто ви? Оцей тип, що кричить там у коридорі, хто це?
Страж озирнувся.
- Заявник. Пан Колкол Гелсен. А я страж Порядку управи Кийви Вес.
- Так-так! Я Гелсен! - голос з коридору.
Злегка схилив голову, може вийшло трохи насмішкувато, бо стражі нахмурилися. Але я не збирався робити їхнє життя простішим.
- Отже, пан Гелсен звинувачує в дискредитації мого повіреного Лоншера Поунса.
- Присутнього тут! - подивився другий страж на мого друга.
Підійшов трохи ближче, напружено стискаючи перстень. Хтозна, чого від них чекати.
- Неважливо, присутній він тут чи ні. Якийсь пан з Обрію зробив заяву. Через цю заяву ви не знайшли собі інших справ, окрім як прибути особисто?
Краєм ока я побачив, що в коридорі, виявляється, є ще хтось. Хтось стоїть там і ніби за всім спостерігає. Схоже, охорона все-таки на місці. Чи знову ловить на живця...
- Та як ви смієте... - закричав у коридорі червонолиций. Який невгамовний і дратівливий тип, цей самий Гелсен.
- Чому ми не можемо увійти? Ви хочете сповістити всіх у цьому готелі про обставини справи? - невдоволено вигукнув один зі стражів.
- Ви не можете увійти, тому що я вас сюди не кликав. І мені байдуже до того, почує хтось іще чи ні. Будь ласка, поясніть суть претензій або залиште цей номер.
- Ми хочемо дізнатися у пана Поунса, з якою метою він приходив до гостя нашого Дому.
- І показував цю мерзоту! - верескнув Гелсен, - Нехай скаже!
Лоншер стримано відповів стражам:
- Дозвольте, я відповім. Я цікавився манліпами, які колись цей пан продавав.
- Навіщо ви показали мені цю брудну гидоту? - крикнув червонопикий. 
Поунс повернувся до мене й підморгнув.
- Прошу вибачити, - встряв я знову, - Чи правильно я зрозумів, що йдеться про той малюнок, який мій повірений вам показав?
- Так-так! Ця мерзенна спроба мене дискредитувати...
- Зачекайте! - підняв я руку, - Пан Поунс діяв на моє прохання та в моїх інтересах. Ми дізналися, що ви колись продавали манліпи з пожалуваним гербом "Півень над вежею" і хотіли у вас запитати, чи не знаєте ви когось, хто міг би зробити манліп з іншим гербом, зразок якого він вам і показав.
- От! - заверещав Гелсен, - Отже, це ви! Ви!
- Та заспокойтеся, пане! - скривився страж Вес.
- Ви ж чули, що він сказав? Отже, це він!
- Що він? - я намагався говорити спокійно, хоча ці крики Гелсена не лише мене розбудили, але й тепер від них почав боліти голова.
- Поясніть чітко нам усім, у чому суть вашого звинувачення! 
Червонопикий, здавалося, аж підстрибнув від обурення. Очі його мало не вилізли з орбіт, щоки коливалися, а слиною він мало не заплював обох стражів.
- Вигадав! Він усе це вигадав! Щоб з мене посміятися! Я! Моя репутація! Цю жалюгідну, цю мерзенну картинку приніс, щоб з мене посміятися! Клянуся благоволінням Фаргота! Ні! Немає таких гербів! І не було... 
Страж Вес зітхнув, витер рукавом і похмуро мені пробурмотів:
- От, бачите. Вас звинувачують у тому, що ви поширюєте неправдиві відомості, які шкодять репутації.
- Яким чином? - насмішкувато запитав я, - Я всього лише запитав, хто б міг зробити алюзію на його творчість.
- Ні! Немає таких манліпів! - заволав Гелсен.
- Він каже, що це ваша вигадка, - зітхнув страж. 
Секунду я роздумував, потім наважився, зняв із шиї шнурок і дістав зі шкіряного мішечка свій манліп.
- Вельмишановний страже, я вам покажу свій манліп і попрошу звернути увагу на відбиток, який на ньому зроблено. Тільки, прошу вибачити, але тримати його я буду сам. 
Страж уважно вивчив манліп, а Гелсен раптом замовк. Потім подивився другий страж і кивнув на манліп Гелсену. Я тримав його на витягнутій руці й дивився, як змінювалося обличчя цього дивака, поки він мій камінь розглядав. Наче прокололи повітряну кульку... Воно ніби здулося. На лобі виступив піт. Навіть руки затремтіли.
- Зауважте, сам я його зробити не міг. Але шукаю творця, тому й запитав про цей герб.
- Так, схоже, - усміхнувся страж, а другий дивно пирхнув і відвернувся. 
Гелсен відступив назад у коридор, тремтячою рукою він почав нишпорити по кишенях, потім витяг хустинку й почав витирати обличчя. Після його криків тиша тепер стояла просто оглушлива. У коридорі ще хтось миготів, зазирав у двері, але ближче підходити не наважувався.
- Тому, - продовжив я, - зовсім не розумію суті звинувачень. Ні я, ні мій шановний повірений нічого ні про кого не розповідали. Шукаю творця манліпа, хотів дізнатися, чи відомо пану Гелсену щось про Бахарда. От і все.
- Як ви сказали? Бахард? - тихо запитав Гелсен, різко повернувшись у дверях, - Адже я колись навчався за його книгою... Це ж його творіння - манліпи. Яке він має відношення?
- Я просто згадав про його книгу, написану ним автобіографію. У мене була така колись... 
Гелсен стояв якийсь жалюгідний і розгублений. У нього тепер тремтіли навіть ноги, тож йому довелося спертися на одвірок. Якимось гарячковим поглядом він раптом почав оглядати й обмацувати вхідні двері до наших апартаментів.
- Так-так... Автобіографія. Як же там було сказано? Сила... Сила, пов'язана... Фаргот, з чим? Не пам'ятаю... Відкриє... Не пам'ятаю вже... Він постояв, погладжуючи двері, а я раптом завмер із несподіваним розумінням того, що ж саме він намагається згадати! Дуже схоже, що він зараз згадує ту фразу, яку я почув у своєму сні! І що ж він так хоче побачити в цих дверях? Зачекай-зачекай... Так, зараз не до цього! Але думки мої раптом зашурхотіли з шаленою швидкістю. Мені раптом уявилося, що ця фраза, яка мені наснилася, цей написаний у книзі від руки ніщо інше, як опис шляху до чогось, те, що потрібно зробити, щоб зустрітися із самим Бахардом? А цей Гелсен... Наші погляди зустрілися. Порожнеча й печаль були в його очах. Він щось іще намагався згадати, але не міг, хоча при цьому немов відчував біль від втрати чогось дуже важливого... Не знаю, як у мене вийшло це в ньому розгледіти. Кинувши на мене останній тужливий погляд, Гелсен мовчки відвернувся й, згорбившись, побрів кудись коридором. Стражі деякий час постояли, переминаючись з ноги на ногу.
- Мені здається, що заявник уже не надто бажає цю справу продовжувати, - зауважив Лоншер, задумливо почухавши носа.
- А моєму господарю саме час обідати, - раптом сказала Лоума, яка досі мовчала, - Тому, прошу нас вибачити. 
Вона практично виштовхала їх за двері. Щоправда, після відходу Гелсена вони не дуже й опиралися.
- А де ж наша охорона? - тихо запитав я. 
Лоншер постояв біля дверей, прислухаючись.
- Вони були поруч, гадаю. Це ж не гвардійці, які всіх не пускають.
- Ага, вони всіх не випускають, - пробурмотів я, задумавшись.
- От ви й дізналися про мої вчорашні успіхи! - посміхаючись, сказав Поунс, - Чули б ви, як він кричав на мене!
- Що? Ах, так. Вибачте, що так вийшло, Лоншере. Треба було мені самому піти.
- Жаль тільки, що більше він говорити не захоче. Може, вдалося б з'ясувати, хто так з нього посміявся.
- Мене більше хвилює питання, чому було обрано саме мій манліп для цього...