Глава 7. Замість зайвих балачок

Але щойно я покинув Квітку, вийшов з будівлі на вулицю й почав у світлі вуличних ліхтарів розшукувати вільний екіпаж, як раптом почув за спиною знайомий голос.
- Сюди, прошу вас! 
Я обернувся, неподалік, трохи осторонь від метушливих перехожих стояв критий екіпаж. Дверцята були розчинені, і на самому краю сидіння, ногами назовні, в ньому сидів не хто інший, як Салфад.
- Прошу вас! - повторив він, привітно махнувши рукою, - Можу вам запропонувати цей екіпаж, якщо ви поспішаєте. 
Що ж робити? Говорити з племінником Хьоґвальда мені не хотілося зовсім. Але якщо він тут з'явився й чекав на мене, значить, за мною стежать. Хто? Чи то Порядок, чи то сімейка ця, чи особисто Салфад - невідомо. Але дуже насторожує, що й після ухваленого рішення мене не залишили в спокої. Хоча, невже я думав, що буде інакше? Наївно. Є й інший варіант, шелкі міг бути не єдиним у Обрію, з ким Салфад мило базікає час від часу.
- Дякую, але я пошукаю інший, - сказав я йому.
- Як забажаєте, - легко погодився Салфад, зістрибнув із сидіння й попрямував до мене, - але поки шукатимете, чи не приділите крихту вашої уваги? 
Ми були на вулиці, навколо було чимало перехожих. Здавалося б, небезпеки ніякої, але я тримався насторожі.
- Не послухали ви мене, - підійшов до мене Салфад на відстань витягнутої руки, засмучено хитаючи головою, - Мені здалося, що ми зрозуміли одне одного. Їдьте, шановний...
- Не зовсім розумію, що я мав зрозуміти. 
Я уважно стежив за кожним його рухом, хтозна, чого від нього можна очікувати.
- Авжеж, - він зняв свого капелюха й почав обмахуватися ним, поглядом простеживши, як екіпаж поволі віддаляється від нас, - Була чудова можливість зробити всіх задоволеними. Край, вас, Велику... Вам, можливо, здається, що звичайний фейрі Порядку не є тим, з ким варто рахуватися, але, запевняю вас, це небезпечна помилка. Я представляю вагому в Краю силу, при цьому ви самі могли переконатися, на відміну від інших, бачу у вас рівного партнера.
- Зізнаюся, не вмію читати чужих думок, - сказав я, - Не можу знати, як мене розглядають. І впевнений, що в нас різні погляди на те, з яких причин хтось може стати щасливим. Але ж я не заважаю вам робити щасливішим Край, наприклад! Ви говорили про тісний союз Порядку та Витоку, не бачу перешкод до цього. Навпаки, зараз, коли є зовнішня загроза, такий союз необхідний. 
Салфад чемно усміхався, але при цьому постійно озирався, ніби очікуючи несподіванки або, можливо, неприємності. Забавно, я стежу за ним, а він за оточенням.
- На жаль, цей союз тепер не дуже можливий. Через вас виникла недовіра.
- А чи була вона, якщо така дрібниця змогла їй завадити? 
Салфад широко усміхнувся, хоча й надалі насторожено озирався.
- Саме тому шлюб міг допомогти все це подолати. І усунути загрозу, яка зараз лише посилилася.
- Про загрози краще говорити з представниками Великих Домів. Це єдина важлива для них тема, і висунуті ними ультиматуми виглядали цілком загрозливо.
- То ви вважаєте, що змогли відвести ці загрози? - здивувався Салфад, - Марно, Хранителю Дарене, марно. Ви просто не бачите всієї ситуації повністю, оскільки не були тут довгий час. Це не докір вам. 
Цікаво ми, напевно, виглядали збоку. Стоять двоє на вулиці й говорять про високі політичні матерії. Як там було? "О, Бріане, це голова. Чемберлен, теж, голова..." 
Мимоволі я усміхнувся, а Салфаду чимось моя усмішка не сподобалася. Він нахмурився й почав виговорювати мені приглушеним голосом.
- Так, Хранителю. Ви не розібралися, не зрозуміли всієї складності становища Краю й ухвалили неправильне рішення. Можливо, вважаючи, що таким чином, не виділивши жоден із Великих Домів, ви зможете вберегти від будь-якого з них. Але це не так. А тепер ще сила Порядку сильно ослаблена, що спричинить лише посилення Хаосу - велика невизначеність, руйнування й небезпеки. Сюди буде спрямована посилена увага Великих Домів, і вони стануть використовувати Край як місце для розминки та розвитку своїх сил і здібностей.
- Потуга загрожувала війною в разі вибору іншого кандидата. А ви говорите про можливий хаос... 
Салфад хотів наблизитися до мене, щоб довірливо говорити пошепки, але я завбачливо зробив крок назад.
- Потуга - це насамперед сили Порядку. Вони, безсумнівно, здатні протистояти Хаосу...
- Вибором Ради Краю був Дім Завитку, а не Хаосу. Їм же якось вдається гармонійно розвиватися без домінування Порядку, лише за допомогою його справедливого використання! 
Салфад перестав озиратися, підняв руку й почав махати перед моїм обличчям своїм вказівним пальцем. На зап'ясті я помітив у нього браслет із деревної кори, сплетений із зелених і коричневих волокон. Підкоряючись якомусь дивному спонуканню, доклавши зусиль, я відвернувся вбік, засунув руку в кишеню й намацав манліп, що вже став мені рідним. Щойно торкнувся його гладкої поверхні, як руку кольнуло, ніби голочками, Салфад щось говорив у цей час, а я не надто добре його чув.
- ...залишився тільки цей останній шанс, - шум вулиці повернувся разом із голосом Салфада, - Потрібно, щоб серед виконавців був хтось із Порядку. Потрібно, щоб я став учасником танцю... 
Я отямився й досить зло на нього подивився.
- Потрібно ще обов'язково повідомити про використання вами навіювання для переконання, - різко перебив я його. 
Салфад стрепенувся, на мить завмер, потім забрав руку.
- Що ж, - знизав він плечима, - Я намагався вас переконати, але ви так нічого й не зрозуміли... 
Жодного слова більше не сказавши мені, він швидкими кроками пішов вулицею, потім покликав вільний екіпаж, що проїжджав повз, і поїхав, не озираючись. Цікаві справи! Він справді намагався мені щось навіяти? Спеціально для цього прибіг до Квітки? Похитав головою, напевно, варто про це розповісти Нґамешу. І припинити самому їздити столицею, мої домовики страшно обурюватимуться, якщо дізнаються про те, що сталося. Я почав крутити головою в пошуках візника. Зовсім неподалік, буквально за моєю спиною, опинився екіпаж із досить сумним на вигляд конем, який ліниво скосив на мене око й мотнув головою, коли я сказав, куди мені потрібно їхати. Забрався всередину, зачинив дверцята, потім висунувся про всяк випадок, щоб переконатися, чи не стежить за мною хтось. Втім, кого б я міг помітити, тут будь-який місцевий горобець або діловито крокуюча галка можуть бути шпигунами, але для власного самозаспокоєння хоча б це. Екіпаж рушив і почав поволі набирати ходу. Я ще раз висунувся, Квітка зникла за поворотом, ми покотили в бік мого готелю. Про всяк випадок я назвав адресу на два квартали далі від нього, раптом потім шукатимуть мене, ще запитають коня... Трохи нервово розсміявся. Дуже вже мені не сподобалася ця спроба навіювання. Схоже, я справді давно тут не був, мені потрібно було б пам'ятати про таку можливість. І про свій захист потрібно подбати, дякую, що хоч манліп мені випадково дістався незвичайний. До речі, про захист! Не відкладаючи справу на потім, я дістав із внутрішньої кишені забутий листок, подарований мені Чханвеєм. Він сказав, що потрібна крапля крові, що ж... Учора, коли голився, незграбно порізався. Поріз, звичайно, присох, але можна його посмикати, зірвати скоринку, і вуаля! Притиснув палець із кров'ю до цього листка, а він узяв і розтанув у руці, лише контури малюнка злегка блиснули. Ну й гаразд. Я знову подивився у вікно, екіпаж набрав пристойної швидкості, а по коневі й не скажеш, що такий прудкий. Мені б теж треба бути й прудкішим, і розумнішим. Подбати й самому про свій захист, паличку там із лезом, костюм заговорений, а ще обов'язково відворот. Амулет якийсь від чужого впливу. Хоча для того, щоб захиститися від сильного фейрі, звичайним амулетом не обійдешся. Я дістав манліп і подивився на нього. Цікаво, а він же мені чимось допомагав завжди, за будь-яких обставин, протистояв навіть Великому фейрі... Мій екіпаж раптом стукнувся об щось, перериваючи мої роздуми. Швидко засунув манліп назад і тільки зараз відчув, що ми якось аж надто швидко їдемо. Дороги ж у Киаві були чудові, не якийсь там асфальт. Рівні, зарослі дуже міцною, жорсткою травою, яку ретельно стригли. Футбольний газон, а не асфальт. Висунувся у вікно й отетерів. Кінь, хриплячи, мчав кудись стрімголов, а коляску почало кидати з боку в бік. Добре хоч вулиця була пряма й довга, але попереду був поворот, а голову він може розбити не тільки собі. Та що це коїться в Краю, сам не вийди, далеко не ходи... Нечисленні перехожі відскакували й притискалися до будинків і парканів, проводжаючи нас переляканими вигуками. А кінь усе кудись мчав, страшно хриплячи й дзвенячи збруєю. Я відчинив дверцята й став чекати слушної нагоди, щоб зістрибнути. Але так цілком можна було й розбитися, тому зволікав. Дверцята почали грюкати об стінку й зачинятися назад. Ми влетіли в поворот, коляску почало заносити, і вона сильно нахилилася на бік, добре, що підняло саме мій бік. Я схопився й завмер на краю, своєю вагою, можливо, утримавши возок від перекидання. Але кінь так і продовжував мчати, не розбираючи дороги, коляску рвонуло вперед і вниз. Втративши рівновагу, я зумів лише сильно відштовхнутися й злетіти, мов птах, розставивши руки. Пощастило вкотре, під руку потрапила простягнута мотузка, хоч я й обірвав її, але зате гепнувся об землю не так сильно, якби її не було. А, ні. Це не стільки мотузка допомогла, як моя кепка... Як вона, цікаво, не злітає з голови сама по собі й мене утримує? Мій екіпаж, не помітивши втрати бійця, зі стукотом і гуркотом зник десь удалині вулицею. Я підвівся на ноги й почав обтрушуватися. Розчинилося кілька вікон, я не став чекати появи поруч зі мною допитливих і рушив вулицею, злегка накульгуючи, оскільки все-таки при приземленні злегка підвернув ногу. Тягнувся поволі й обмірковував, чи якось пов'язана з Салфадом ця подія, чи так випадково збіглося. Чи не була ця коляска тією самою, в якій він мене чекав перед Квіткою? Мені здавалося, що ні. Та, начебто, поїхала. Але стає вже недоброю традицією - той випадок у Доброславі, поїздка на мобілі на острів, тепер це... Схоже, мені тепер доведеться відмовитися від тутешнього громадського транспорту й завести особистий. Ну скільки можна? Нога злегка боліла, добре, що тільки легкими забиттями обійшлося. Першого разу, із Зюкіною, все могло закінчитися дуже сумно, так що пощастило. Я почав розглядати вулицю й будинки навколо. Уже настав вечір, треба було якось зорієнтуватися й вибиратися звідси. Схоже, нас якось занесло в старе місто, вулички були тут вужчі й ще досить звивисті. Практично зникли дворики й огорожі. Високі, в одне-два вікна будинки щільно вишикувалися по обидва боки вулиці, замість рівної й пружної під ногами трави, бруківка тепер була викладена великим каменем, чимось нагадуючи знайому мені дуже добре Італійську вулицю, хіба тільки камені тут були сильніше стерті й між ними були ширші проміжки, розмиті дощами. Тому й іти було незручніше. До того ж тут стало набагато темніше, було менше вуличних ліхтарів, а світло Селени чи Ока сюди не потрапляло через їхню відсутність зараз на небосхилі. Крізь щільно зачинені віконниці високо розташованих вікон будинків практично не проникало світло. А ще тут було ехо... У тиші пізнього вечора порожнього міста звук моїх кроків відбивався від стін будинків і метався вулицею, створюючи враження, що я йду не один. Хоча, стоп! А це ехо якось зовсім не так перебирає ногами, як джерело його появи! Я зупинився. Так і є! Ехо не замовкло. За мною явно хтось ішов, а точніше навіть біг. Не сильно тупотів, але чітко чутно. Отак-так! Я озирнувся. Ні, будинки стояли щільно, сховатися ніде. Пришвидшився, намагаючись не надто шуміти. Попереду було світліше, у будь-якому разі краще для несподіваної зустрічі. Але хтось мене явно наздоганяв. Обернувшись, я побачив масивний темний силует зі світними жовтими очима, який швидко до мене наближався. Ось ти й потрапив, сер Генрі... Що за чудо-юдо таке, не подумати, ні розглянути я не встиг, воно потужним стрибком стрибнуло на мене, багатостраждальна куртка скрипнула під кігтями, але моя кепка з крилами, цей мій шолом валькірії знову врятував, рвонула убік від цієї туші. Тварюка прошелестіла повз, але швидко загальмувала й розвернулася. З моїх пальців одна за одною зірвалися Іскри. Пролунав дивний скрип, спалахи освітили морду тварюки, точніше навіть обличчя. Вона була схожа на якийсь ожилий пень або, скоріше, на густий щільний кущ з обличчям і кінцівками. І мої Іскри кущовині не сподобалися, вони його сповільнили. Але не зупинили. Тварюка підняла свої довгі кінцівки й ударила ними зверху так швидко, що ухилитися не вдалося. По плечу ніби дубиною приклало, і я впав. Тварюка знову скинула свої руки-кінцівки, а я, не надто розуміючи, що роблю, спробував кинути в неї Іскрою побільше. Я не фейрі, не якийсь там маг. Завчені колись у дитинстві дві-три спеціальні вправи, які давали хоч якийсь результат, певна теоретична база, яку більшість моїх учителів визнавали для мене марною, ось, власне, й усе. Плюс вивчав сам дещо. У мене ніколи не виходило щось путнє, щось більше за крихітні вогники полум'я, справжні Іскри, що виходили винятково через бажання відплатити насмішникам Лапе й Ветрасу... А зараз, лежачи на бруківці, я з подивом побачив, як мого противника обліпила справжня кучугура снігу. Та в мене раніше майже нічого не виходило, крім Іскор! Лід та сніг абсолютно точно ні!
Цей пень чи кущ, чи що воно таке було, так і завмер із піднятими... ну, напевно, руками. Я ще раз спробував кинути іскру, вона обернулася новим спалахом хуртовини й перекинула цей завмерлий кущ догори ногами.
- От дива які... - приголомшено сказав я.
- Нікому не рухатися! - пролунав владний крик. 
Замиготіли ліхтарі, з'явилися якісь фейрі та люди.
- Я Хранитель... Не рухаюся! 
Якщо вважати, що я не розбив голови, коли падав, то впав вдало. Але от спині й стегну, здається, добряче дісталося. Та я б і так не поспішав підніматися, це тільки здається, що поїздки й розмови стомливі. Ось така біганина й пні, що бажають тобі смерті, вимотують набагато більше. Але це суто моя особиста думка. Лежачи й не слухаючи криків тих, хто бігав навколо, я намацав у штанах річер і вийняв його. Дістав карту Нґамеша, притиснув її до коробки зверху пальцем. За кілька миттєвостей зображення Нґамеша змінилося, він глянув на мене й запитав невдоволеним голосом:
- Дарене? Щось термінове?
- Так! Так, йоперний театр! Термінове! - закричав я, мене просто розірвало, - Скажи мені, що ти не знав, що на мене в Обрію чекатиме Салфад! Скажи, що ти не уявляєш, чиїх рук може бути збожеволілий кінь, розтрощений екіпаж і якийсь стрибаючий пень! 
Нґамеш витріщив очі.
- Що?! Ти де? Що з тобою?
- Ви хто такий? - крикнув хтось мені близько.
- А ти хто такий? - заорав я у відповідь, - Ви всі хто такі?
- Дарене! Де ти зараз?! - вигукнув Нґамеш.
- Звідки я можу знати?! Що?! 
Якийсь фейрі позадкував від мене.
- Це вулиця Будівельників, третя від... 
Тут я не витримав і почав істерично реготати.
- Третя вулиця Будівельників... А там, мабуть, Іполит у сніжку валяється... 
Втім, іронії ситуації місцеві фейрі не оцінили. Вона взагалі зрозуміла лише тим, хто в темі, а так усе в житті швидкоплинне...
- Зачекайте! Я цілитель, можу допомогти, - хтось намагався до мене прорватися.
- Силою Витоку закликаю подбати про безпеку... - надривався Нґамеш. 
А я перестав сміятися, підвівся й подивився на цю кущовину в снігу. Щось я не зрозумію, в Злагоді мені обіцяли якогось захисника, але він чомусь поки що не з'явився, хоча я здогадався активувати сувій. Чи цей сніжок його робота? Навряд чи, це більше схоже на те, про що на уроках розповідали Афанді й Амюд. А ще раніше говорив Платон. Тільки потреба примусить до чогось.