Глава 9. Тіхе

Двійко дуже суворих гвардійців провели мене до просторої світлої кімнати, такої собі еклектичної суміші кабінету з приймальнею, з майстерно вирощеними в кутках без жодних діжок рослинами. Панорамні вікна на всю стіну відкривали погляд на річку та мальовничий розсип череп'яних дахів Кийви. І відволікали його від великого столу з розставленими навколо стільцями з високими спинками, від зручних двох диванів біля стін; більше, великою мірою, тут цікавого й не було.
- Прямо конференц-зал, - прошепотів я, озирнувшись. 
У душі буйним цвітом квітла радість, тривога та смуток. Одночасно й у мінливих пропорціях. Я чекав цієї нової зустрічі, що вже там приховувати. Не можна заперечувати очевидне... Другі двері відчинилися, якийсь гвардієць увійшов, мовчки роздивився кожен куток і вийшов, залишивши двері навстіж. Я не вмію приймати якихось гордовитих поз, карбувати профіль або красиво зображати на обличчі роботу геніальної думки. Я просто стояв і чекав. І вже отримував задоволення від цього очікування. Тихе увійшла тихо. Наче з'явилася в кімнаті, і для мене немов засяяло сонце. Щиро їй усміхнувся, вона, схоже, навіть цього не очікувала.
- Привіт! - помахав я рукою, - Дуже радий тебе бачити! 
Двері за її спиною зачинилися. Вона повільно підійшла до мене, уважно, здивовано і, мені здалося, дещо стривожено, мене розглядаючи.
- Ти виглядаєш абсолютно неймовірно, - вирвалося в мене. 
Ці сірі, глибокі очі, це золотаве з легкою рудиною волосся, ці красиво окреслені й трохи припухлі губи, трохи кирпатий носик... Скільки разів вона снилася мені... О, я готовий розглядати й описувати її вічно!
- Здрастуй!
- Слухай, у тебе тут можна чаєм розжитися? - мій язик жив якось окремо від мене й заходився стверджувати свою самостійність, - Не встиг зранку навіть чаю випити, а попереду ще купа справ. 
Тиша дуже здивовано на мене дивилася, потім обличчя її немов здригнулося.
- Так, я чула про твої справи, - вона раптом повернулася, якось по-особливому змахнула рукою й сіла на диванчик. 
До кімнати вскочила її фрейліна чи служниця, я не вмію їх розрізняти, й схилилася в поклоні.
- Будь ласка, наш гість бажає... що ти там сказав? Чай?
- Вар, вар! Або кахву. Або збитень. Або що-небудь, що підкреслить усю чарівність цього сьогоднішнього ранку!!!
- Ого! Ти сьогодні прямо взірець чемного придворного, - легким кивком вона задала служниці прискорення.
- Я просто дуже радий тебе бачити. 
Тиша злегка зніяковіла.
- У тебе все добре?
- Все просто чудово! Зараз я вийду на вулицю й так поділюся цією радістю, що все навколо засяє.
- Це так на тебе подіяв замах? - ледь усміхнулася Тиша.
- Ой, та який там замах. Твій Порядок каже, що це юний романтик намагався мене переконати вибрати не того, а цього...
- Хьоґвальд останнім часом багато чого говорить. Але мало відповідає... - трохи задумливо сказала Тиша, - Отже, замах на тебе - це не надто важлива подія, так?
- Ось якось так вийшло, що мені у Фейрії далеко не раді...
- Скажи, а ти сам радий тому, що повернувся? - раптом швидко спитала Тихе й трохи нахилилася до мене, пильно вдивляючись, ніби бажаючи щось розгледіти особливе.
- Звичайно! - щиро відповів я, - Хай це сталося не з моєї волі, але я дуже радий.
- А там... ти хотів коли-небудь повернутися? Думав про... це? 
Я дивився на неї й ніяк не міг намилуватися. Від усмішки, напевно, десь тріснула вже шкіра на пиці...
- Хотіти? Хотів. Скажу відверто - мріяв! Але дуже намагався про це не думати. Взагалі не будувати планів. Бовтався, як лайно в ополонці... Ох, вибачте.
- І, якби я тебе покликала... 
Усмішка моя трохи згасла.
- Мене ніхто не кликав. 
І раптом згадав, і похолов. А видіння там на вулиці? Коли чекав машину в барі.
- Не кликав. Чи, кликав ледве чутно. Але ж просив залишитися! - прошепотіла Тиша.
- Для чого? - різко підхопився я, - І в якості кого? Як зараз Розподільника? Вказівника? Визначальника? Пробач, не знаю посад усієї обслуги.
- Але ти завзято взявся до справи, як усі кажуть... 
У двері легко постукали. Тиша махнула, і до кімнати увійшли служниці-фрейліни з чашками, блюдцями, кавниками, чайниками та іншими вазочками. Ми, немов два боксери за сигналом гонга розійшлися по своїх кутках після першого раунду, поглядали один на одного й обмахувалися віртуальними рушниками.
- Якщо мені доручили таку важливу й відповідальну справу, я повинен виконати її з повним завзяттям, володна пані. 
Служниці хитро зиркали своїми оченятами, вушка крутилися в усі боки.
- Саме на це я й розраховувала, коли доручила тобі її! - недбало й з легким високомірством кинула Тиша.
- Правда, чи що? - здивувався я.
- Ні!!! - гаркнула Тихе. 
І так голосно, що в мене аж вуха заклало, а одна зі служниць випустила блюдце.
- Геть! - вигукнула Тиша, і їх обох як вітром здуло. 
Я глянув на порожню чашку біля себе й навіть образився:
- Ну знаєш, з тобою так чаю не нап'єшся! 
Очі її метали блискавки, ніздрі гнівно роздувалися, але вона була невимовно гарна в цей момент.
- Чай? Буде тобі твій чай. Салфе, а ну повернись! 
У дверях з'явилася одна зі служниць.
- Ми можемо приготувати нашому гостю чай? - невдоволено спитала Тиша.
- Чай?
- Так його називали на Землі. Це такий кущ, майже дерево... - почав пояснювати я.
- Вам не подобається вар нашого Дому? - злякано спитала фейка, скоса поглядаючи на Тишу.
- Та все мені подобається! - замахав я руками, - Просто обмовився! Вар так вар! Звик називати чаєм, от і все! Хай буде вар, узвар чи відвар!
- Може, запропонувати вам доброго вина...
- Ні! - вигукнув я, - Мені зараз дуже треба щось підбадьорливе, тонізуюче, що поліпшує розумову діяльність, а не затуманює розум.
- Справді, - кинула Тиша, помітно намагаючись трохи заспокоїтися, - А то раптом знову з кимось доведеться побитися.
- От! - підняв я палець вгору, - Ніщо не повинно завадити зробити найкращий вибір.
- Дурню! - знову розлютилася Тиша, а служниця завмерла, як пташка перед змією, - Налий йому вже швидше й іди... 
Вона гнівно сопіла, стежачи за Салфе, дочекалася, поки та розіллє вар по чашках, змішавши вміст кількох чайничків, і вийде.
- Чому дурень? - тихо спитав я.
- А хто? Як тебе назвати? Поясни! Я не можу зрозуміти, чого тобі взагалі заманулося їздити по цих наречених і про щось із ними балакати? 
Я ледь дар мови не втратив.
- Але ж це ти! Ти сама мене призначила цим... як його... Що?! Що я повинен був, по-твоєму, зробити?!
- Хіба ти не дурень? - Тиша якось схлипнула, очі її наповнилися сльозами. 
Це миттю викликало в мене приплив щемливої жалю та бажання вбити того, хто її образив, але, здається, цією людиною був я сам. 
- Який же ти дурненький... Я ж бо хотіла, щоб ти просто назвав себе... 
Не зміг стриматися, підсів і обійняв її.
- Як ти міг? Як ти міг від мене втекти? 
Я мовчав, щеміло серце.
- Злякався. Послухав Ешмунара... Звичайно! Адже це твій друг! Справжній друг! Бігали з дитинства разом. Його послухав... А він же боягуз! Боягуз, який сам відмовився і від щастя, і навіть від спроби побудувати його! Заздалегідь злякався долі свого предка, а тепер боїться, що схибив... Хто взагалі сказав, що ми їх повторюємо? Хто сказав, що все повторюється?
Обіймав мовчки Тишу, і мене охоплювали такі почуття, що й описати складно. Вона раптом відсторонилася й схопила руками моє обличчя.
- Чому ти сам за мене все вирішив? Чому вирішив, що я не зможу відмовитися від вибору, від Сили? 
Я зітхнув і сумно усміхнувся.
- Що я міг тобі запропонувати? Хіба міг тобі дати те, чого ти заслуговуєш?
- Звідки тобі знати, що мені потрібно? - вона вимогливо дивилася мені в очі, - Що це? Егоїзм? Самовпевненість? Самолюбство? 
Кивнув і знову зітхнув.
- По правді кажучи, так воно, напевно, й є. А ще ось, - я заліз за пазуху й витягнув невеликий паперовий пакет.
- Що це? М-м, пахне як чудово... 
Я витягнув із пакета пару здобних булочок з корицею та маком.
- Прямо як раніше, ти знову тягаєш мені з кухні смачненьке... - розквітла на її обличчі усмішка, - А зараз? Зараз ти що вирішиш? 
Тиша дуже серйозно дивилася на мене, потім не витримала й відкусила шматочок.
- Ти ж звернулася до Правди, а вона вимагає взваженого рішення, - відповів я після деякої паузи.
- Для нас?
- Тепер для всіх. Ти ж краще мене знаєш, іноді дар - це як прокляття. 
Очі в неї злякано розширилися. Помітив, що до кутика рота прилипло трохи цукрової пудри, я обережно торкнувся її шкіри, витираючи.
- Отже, ти вибереш когось із них? - Тиша, здавалося, завмерла в напрузі.
- Я поки не знаю. Відповідальність висить великим тягарем, а ще мені здається, що над Краєм нависла біда. Бо всі так чекають твого весілля, ніби манни небесної. Немов можна просто сидіти й нічого не робити, ні про що не думати, а за них усе зроблять і все само розсмокчеться. До речі, скажи мені, будь ласка, кого тобі пропонували вибрати? І хто?
- Ну навіщо тобі це знати? - зітхнула вона й обережно відсунулася від мене, - Завжди було так багато побажань...
- Ні, саме останнім часом. Крім цих наречених із Великих Домів, чи є... був ще хтось?
Хотів спитати про своє, особисте, але втримався. Дорікати Тіші за події, де сам був каталізатором, якось... не гарно. Чи був в неї хтось... чи хто це був... мабуть, був би трохи молодшим, спитав би, але зараз - ні.   
- Вони розлякали інших! Я навіть раділа... недовго.
- Ти не відповіла мені!
- Бережник Традицій давно й дуже наполегливо переконував мене, що я повинна вибрати когось обов'язково тут, у Краю. З ним завжди сперечався Хьоґвальд, а нещодавно взяв і здивував мене...
- Сказавши, що в нього є чудовий кандидат!
- Так... Тільки пам'ятай, Даре, - її очі з тривогою, тугою, та з цілою гамою складних і незрозумілих почуттів дивилися на мене, - я ж давно зробила свій вибір. Хоч би як воно було. Тепер твоя черга...