Глава 1. Прамен

У ті часи, коли влаштовували бали та урочисті прийоми з якоїсь важливої нагоди, вони підкреслювали твій статус у суспільстві, демонструючи, так би мовити, його наочно, як і отії ордена на всі груди. Тобі справді відчиняли двері у вищий світ, і це потрібно було заслужити або правом народження, або своєю службою. Боюся, що якийсь зальотний турист не зміг би увійти з парадного входу до палацу французького короля або там австрійського імператора, всього лише вдягнувши фрак. Тебе мали знати, тебе мали запросити, навіть розповісти тонкощі прийому чи етикету. Ймовірно, був якийсь регламент і були ті, хто за ним стежив. Так? Я ж не надто добре пам'ятаю, та й, чесно кажучи, навчався в різних школах, було багато переїздів, і чогось можу не знати. Щось плутати. Але отут, у Фейрії, все було саме так. Існував Великий Бережник Традицій з цілою купою службовців, які всім цим займалися, і кожен важливий захід у них планувався заздалегідь і готувався, ймовірно, відповідно. Можна уявити їхню щиру "радість", коли вони отримали розпорядження забезпечити мою присутність на прийомі, який мав відбутися ось-ось, за їхнім розумінням, практично зараз, а тут геть невідома "величина", без жодного розуміння його місця, ролі, мети й завдання, тобто без зрозумілого статусу, без пристойного костюма і без знання про те, як слід входити, робити уклін і все таке інше. Та на мене накинулися прямо на станції, ледь ми зійшли з експреса! Довелося навіть трохи посперечатися, тому що потрібно було знайти, де розміститися. Мої хлопці клятвено запевнили, що зроблять усе якнайкраще, а мені дійсно потрібно підготуватися. Повна коляска службовців з відомства Бережника Традицій, парочка з Порядку і навіть спеціальний представник Дому Пізнання, і всі вони були по мою душу. 
Це був один із найважчих днів у моєму житті, присягаюсь! Я мусив без кінця вислуховувати балакучого знавця етикету, вислуховувати суперечку про те, які мені потрібні кольори одягу, потім потрапити в руки білошвейок і кравців, які пошили костюм, разом із панчохами, сорочками та штанами прямо на мені. І це зовсім не перебільшення! Добре хоч на труси не зазіхали, я взагалі не дуже люблю оголюватися перед незнайомими людьми, хай вони навіть і фейрі. Той, що з Дому Пізнання, виявився досить кмітливим, він невдовзі зрозумів, що мене навряд чи вдасться навчити всіх тонкощів, тому скоротив настанови до трьох побажань, після чого швидко пішов. Побажання були дуже прості: краще мовчи, ніж кажи; краще стій, а не ходи; а якщо підеш, то роби це швидко та непомітно. Мені вже щось таке говорили й багато років тому, коли вперше довелося гостювати при Дворі. Справжню сутичку довелося витримати за кольори мого вбрання. Які тільки ідеї не рояться в головах таких важливих діячів із двору Краю! Дивом вдалося відстояти світло-сірий колір, звичайну білу сорочку, а от за жилет вони билися як леви. В підсумку мені дістався сливового кольору, який ніхто з Традицій не хотів називати пурпуровим або темно-пурпуровим. Ну, сливовий так сливовий, цей відтінок фіолетового став наочним прикладом того, як мені до всього потрібно ставитися. Жилет, справді, вийшов дивовижний, тиснений, із золотистою ниткою. Справжній витвір мистецтва! Та й увесь костюм був дуже зручний, тканина була досить легкою, не бралася складками й не м'ялася. З мене навіть плату не хотіли брати. Хоча, коли наполіг і дізнався ціну, то вже й сам не бажав платити. На такий костюм жодних збірок віршів не вистачить! Вирахували, як платню на облаштування, я ж тепер Хранитель, числюся у списках Двору як... як... якось числюся. Потім мене деякий час не давали спокою Хранителі Закону. У Краю була своєрідна система, коли ти фактично міг стати Хранителем, але от що зберігати - то вже залежало від тебе. Як то кажуть, пробуй усе, що подобається, якщо не отруїшся, знайдеш собі краще. Що стосується Правди, то я був не єдиним, як виявилося, але дуже рідкісним екземпляром. Тепер внесеним до книги й під охороною закону...
Дорога була порожня, мобіль не шумів, а лише шурхотів, розсікаючи повітря. Навколо дороги стояв густий ліс, стовбури дерев, закутані густим листям, здіймалися вгору, змикаючись світлою аркою над дорогою. Цей зелений тунель був неприродно рівний, ніби підстрижений. Ні гілки, ні листочка за невидимою межею! Справді, ліс тут чудовий, справжній, ніби первозданний. 
Ми переїхали вирубаний у скелі міст, тут, за річкою, дерева росли рідше, сонячні промені вже досягали землі, зате й дерева тут були просто велетні, розлогі й могутні. Дивлячись на них, я навіть трохи повеселішав. Потім дорога перестала петляти, витягнулася як стріла, ми почали спускатися в улоговину вниз, потім на нас чекав довгий підйом, а попереду відкрився чудовий вид на Прамен - палац Дому Витоків, правлячого дому Краю. Збудований на гранітній скелі зі світло-жовтого каменю у формі чотирикутника, з круглими високими вежами по кутах, з високими стрільчастими вікнами, мезоніном і гостроверхим дахом із сірої черепиці, не найбільший із палаців Краю, не найвеличніший, але дуже симпатичний і затишний.
Незважаючи на те, що висока решітка воріт була гостинно розчинена, на в'їзді утворився невеличкий затор із мобілів. Жодних окремих проїздів для дуже важливих осіб, тож усі стояли й не гукали. Я кілька разів глибоко зітхнув, намагаючись заспокоїтися. Що ж, на мене чекає нова зустріч із Тішею, сумна іронія в тому, що саме цієї я б дуже хотів уникнути. Вона мені нічого не сказала про те, що тут відбуватиметься. І для чого я був тут потрібен. Але якщо Лоншер правий і сьогодні буде оголошено про вибір щасливого обранця... Що ж, я маю бути до цього готовий. І я буду готовий. Тоді, Богдане Івановичу, ми з вами чемно плеснемо в долоні, а потім швиденько накиваємо п'ятами. Я вже колись йшов, вдруге щось робити вже якось звично, вірно? Або зламати себе, змиритися з тим, щоб просто бути поруч... Намагатися зробити щасливими ті хвилини, що у нас будуть, рахуючи потім години до нової зустрічі? Так, це складний вибір. Залишитися собою чи змінитися в силу необхідності. Зважити любов і ревнощі. Ох, не найкращий час для цих роздумів я вибрав.
Гвардієць у парадній формі відчинив двері, і я вийшов із мобіля. Служитель у білих рукавичках узяв моє запрошення, я навіть не пам'ятав точно, коли й хто його мені зумів вручити. Зверху на запрошення я поклав свою візитну картку, запас яких поповнив мені Лоншер ще в Доброславі. Звісно, із зазначенням того, що я Хранитель Правди.
Пошукав очима червону доріжку, але її, на жаль, не було. Ні фотографів, ні шанувальників. Лише гвардійці в парадній формі, кілька служителів та гості, що йшли попереду й позаду мене. Дивно, що немає ні музики, ні феєрверків. На потім запланували, після оголошення? Сподіваюся, вдасться утекти раніше…
Я йшов по траві слідом за провідниками, намагаючись не надто крутити головою на всі боки. Йти нам довелося не надто далеко, ми піднялися широкими сходами, увійшли всередину будівлі, пройшли просторий хол. Не знаю, мені здалося дивним те, що й тут теж не побачив ні натовпу гостей, ні обслуги, яка б бігала. Та й сам вибір Прамена був мені не надто зрозумілий, адже в самій Кийві в правлячого Дому була ще Веретина, величний замок на березі річки, з місцем для народних зібрань і святкових заходів на великій площі по сусідству. Але кого спитати про це? Та й який сенс питати? 
Попереду мене йшов якийсь фейрі, гордий собою, він являв себе усім навколо, довелося навіть уповільнити ходу, щоб ненароком не наздогнати. Раптом би це йому не сподобалося. Але служителі повели цього фейрі прямо, а мій чомусь показав мені йти ліворуч. Що ж, може, людям призначені окремі двері, хоча я не пам'ятаю, щоб раніше був якийсь поділ.
Супровідник зупинив мене в невеликому приміщенні, приклав палець до губ і вийшов. Щось я не збагну... Аж тут відчинилися бічні двері й до кімнати увійшла Айя. Все така ж красива, але зараз їй більше пасував би епітет "велична". У легкому, шовковому довгому хітоні, з прибраним дорогоцінними нитками волоссям і тонкими золотими браслетами, які тихо дзвеніли на руках, у всьому своєму блиску вона, водночас, здавалася дзвінкою юністю, енергійною, рум'яною та сліпучою...
— Дарене! — усміхнулася вона мені, але в цій усмішці було більше ввічливості, ніж почуття. — У нас мало часу!
— Для чого? — зітхнув я, подумки готуючись до нової її "пропозиції".
Я ж бо давно знав, що моє рішення загрожує наслідками, Сили так просто не відступають.
— Як це для чого? Хіба ти не хотів поговорити з Тіхе?
— Хотів. Але ти звідки...
Айя ледь руками не сплеснула.
— А чому б Нгамешу це від мене приховувати? Та й мені було дуже цікаво, що ти там йому наплів... написав. Неважливо! Я тут, щоб допомогти тобі. Вважай це моєю вдячністю.
Серце моє раптом затріпотіло. Що я там собі придумав про броню? Можливо, вона міцнішає лише на відстані? Кажуть ще, що час лікує. Чому тоді це відбувається не завжди?
— Чого ти стоїш, наче статуя! — мало не зашипіла тут Айя. — Кажу ж тобі, скоро почнеться Рада, у тебе всього кілька хвилин, а ти тут застиг як укопаний! Ти нерішучий якийсь, може, тут інші проблеми винні?
Я струснувся. І не став реагувати на її уїдливі слова, хай краще так своє невдоволення висловлює.
— Давно готовий, — сказав просто. — Де вона? І що там за рада?
На це Айя схвально кивнула, усміхнувшись уже цілком щиро.
— Рада Краю, а вона — Визначальна. А ти, як завжди, все пропустив!
— Визначальна? — здивувався я, але Айя тут же замахала руками.
— Не до цього зараз! Стій спокійно!
Підійшла ближче, притисла долоні до мого обличчя, постояла так кілька митей, а потім злегка відштовхнула:
— Вийдеш у ці двері, пройдеш крізь усю галерею, там буде така ж кімната. Вона скоро проходитиме повз, сама, як і належить. Певний час ти будеш для всіх непомітним, якщо не покличеш або не доторкнешся. Це ясно? І не потикайся близько до володаря Сили.
Я радісно їй усміхнувся й енергійно закивав. Айя пильно подивилася мені в очі, ніби хотіла ще в мені щось таке важливе побачити.
— Звісно, краще б тобі у вікно до неї влізти чи ще щось... але будемо вважати, що ти знайшов служницю, яку підкупив, а вона допомогла тобі пробратися до господині.
Ну, я просив Нгамеша про допомогу, правда. Але не розумію, в чому тут проблема, мені треба було вриватися в палац? Чи таємно проникнути самому? У Палац фейрі? Дивні докори...
— Ти сказала, що часу мало, а сама тепер виховуєш!
Вона лише роздратовано цикнула на мене і знову поклала долоні на мої щоки.
— Схоже, не розуміти все з першого разу — твоя велика особливість! Йди вже!
Тепер у відповідь я тільки кивнув, склав руки у вдячному жесті й вийшов. Галерея була досить довгою. Цікаво, що тут, у кількох нішах, я помітив навіть вартових, але от вони мене якраз не помітили. Що ж, це ж Айя, донька Витоків...
Я увійшов до тієї кімнати, вона й справді була точно такою ж, навпроти одних дверей були інші, я їх тихенько прочинив, щоб стежити, хто проходить повз.
Але довелося чекати довше, ніж я думав. Тіша — Визначальна? Ах, ну так... і Лоншер щось таке розповідав. Має назвати обранця. Серце тривожно стиснулося. Обранця... Її раптова поява збурила в мені справжню бурю почуттів, я тепер був просто щасливий, що опинився у Фейрії. Шкода, звісно, що за таких трагічних обставин, але все одно. Побачивши її раз, я вже мріяв про нову зустріч. А ще — просто про розмову. Розмову по душах, з'ясувати, що ми кожен значимо один для одного. Ще раз...
Почув чиїсь легкі кроки, і серце взагалі завмерло, здається, я навіть почав усміхатися... Я вже помітив її у прочинену шпарину, як раптом...
— Тіхе! — чиясь рука взяла її за лікоть, і вона зупинилася, здивована.
— Ти?
Хоч як я намагався, але розгледіти її співрозмовника не міг.
— Здається, щось трапилося у тебе? Ти нездужаєш?
— Це дурниці, маленька неприємність.
І голос цей здавався мені знайомим і незнайомим водночас.
— Навіщо ти тут?
— Як навіщо? Тішо, але ж те, що сталося між нами...
Здається, вона трохи зніяковіла, але відповідала твердо:
— На мене чекають на Раді. Ти знаєш, що потрібно ухвалити рішення.
— Ти раптом почала мене уникати!
— Все вже було сказано!
— Це все він, так?
Я не бачив і обличчя Тіші, але, здається, вона хмурилася. Судячи з голосу, в якому з'явилися владні нотки.
— Дозволь дізнатися, що це за розпитування?
— Мені здавалося, що все серйозно... варто було йому лише з'явитися, як ти почала чинити нерозумно. Адже він людина, ти ж знаєш!
Здається, і тут говорили про мене. А я мало в двері не висунувся, але ні, вони відступили далі, і я не бачив... Зате добре чув цей квапливий, трохи благальний шепіт.
— І він не зрозуміє тебе. Чому зважилася стати Визначальною. Спроб знайти своє щастя...
— Припини!
— Хто пішов від тебе, кинув? А тепер своє життя, в якому тобі немає місця, адже він проміняв тебе на людських жінок...
— Саме тому всі вони так вражаюче схожі на мене, правда? — єхидно промовила Тіхе, а тут хтось затупотів з іншого боку і почулися голоси, які гукали: "Велика! Велика!".
— Все вже було сказано, — твердо мовила Тіхе, і вони пройшли повз мої двері, прямуючи туди, де її кликали.
А я не зміг її зупинити. Не захотів чи не зміг... Яка різниця. Раптом защеміло серце і стало невимовно гірко. Я вхопився за голову, постояв так трохи, а потім уперся цією дурною головою в стіну. Ні, все правда. Були ці вони, які були схожі. Ні, я розумів, ідучи звідси, з Фейрії, що чекати мене ніхто не обіцяв. Навпаки, я ж бо й хотів тим, що пішов звільнити її від необхідності озиратися на мене в ухваленні рішень. Ось вона й не озирнулася, так? Тож, ти цього і хотів... Як стають Визначальною доньки Джерела, мені було добре відомо. Загальновідомий процес, який зветься втратою цнотливості, для Сил набував інших наслідків в залежності від партнера. Тільки тепер, мабуть, вже знадобився справжній шлюб. І хто ж це був?
Я смикнувся, сунувся в ці двері, але за ними вже не було ні Тіші, ні її співрозмовника.
Який же я йолоп! З чого раптом вирішив, що всі ці роки... Я розвернувся і пішов назад. Так, Айя зробила мені гарний подарунок, як би я ще міг все це почути. Гіркий, але дуже важливий.