Глава 27. На перехресті

Я сидів у вітальні, тупо дивлячись у стіну. У повітрі ще відчувався знайомий легкий аромат, він кружляв голову, в якій не залишилося, мабуть, жодної тверезої думки. Це фізичне відчуття її недавньої присутності лише ще сильніше підкреслювало гіркоту розлуки. Нічого не хотілося робити, в душі оселилося жахливе тужливе відчуття назавжди втраченого щастя. Воно було знайоме, я довго з ним жив і почав навіть звикати. І взагалі, впадати у відчай не було в моїх звичках. Але й радіти, звісно, було абсолютно нічому. Від відчаю найкращими ліками була робота, якась справа. І в мене вона була. Та й Тіша знайшла нову, отже ж.
Несподівано хтось доторкнувся до мого плеча. Я повернув голову, Лоншер простягав мені келих, де плескалася бурштинова настоянка, випускаючи новий, дуже приємний аромат свіжих трав. Відсалютувавши йому келихом, я залпом випив.
- Вона пішла? - спитав я, насолоджуючись чудовим післясмаком. 
О, настоянка Лоншера це був справжній цілющий бальзам, яким він пригощав дуже рідко.
- Так, вони поїхали на мобілі.
- Схоже, дорогий друже, я знову влип. 
Поунс мовчки всівся у крісло навпроти мене.
- Мене було повідомлено про необхідність відвідати прийом у Кийві. Або запрошено, тут як хочеш, так і розумій.
- Чи можу я чимось бути корисною, господарю? - у вітальні з'явилася Лоума, слідом за нею зайшла й Зюкіна.
- Треба, мабуть, якось готуватися, - зітхнув я. 
Не хотілося мені відповідати на жодні питання, і потрібно було терміново зайняти себе якоюсь дією.
- Гадаю, це не просто запрошення, мій дорогий, - тихо сказав Лоншер. 
На жаль, тут він мав рацію. Тіша щось задумала, і це "щось" мені вже не подобалося. Я, звісно, не бачив її деякий час, але й раніше вона була дівчиною з характером, а набуття сили може багато чого змінити не на краще. Якщо ж опановують сильні почуття, то тоді можна чекати справжньої бурі. З громом і блискавками. У прямому, а не переносному сенсі.
- Що це було, Дане? - Зюкіна, як завжди, вела негайне розслідування події, - Хто ця дівчина?
- Одна моя знайома. Стоп! Більше жодних питань!
- Господарю, - влізла тут же Лоума, - сніданок уже готовий. Ми можемо подавати? 
Я лише кивнув.
- Судячи з усього, там буде щось важливе, - невпопад сказав я Поунсу. 
Його гачкуватий ніс смикнувся, а весь він ніби настовбурчився, як величезний горобець.
- Важливе? - фиркнув він, - Друже мій, це ви абсолютно вірно сказали. Про це у нас говорили досить давно, просто якось не було нагоди згадати про це. 
Він відвів погляд убік, і мені здалося, навіть якось втиснувся у своє крісло.
- Про що, про це?
- Ми вже подаємо сніданок, прошу всіх до столу, - протяжно промовила Лоума й вискочила за двері.
- Лоншере! 
Поунс винувато на мене подивився.
- Якось не хотілося говорити про це, Дарене. На цьому прийомі має бути оголошено про заручини.
- Тіша! - видихнув я, і серце моє затремтіло.
- Так, настав час Великій назвати свого обранця. Поки цього не було зроблено, а на цьому прийомі має бути оголошено якесь рішення.
- І хто ж це? - хрипким голосом спитав я, відставляючи від себе келих подалі на камін.
- В тому-то й річ, мій дорогий, що обранця немає. Вона всім відмовила.
Я завмер.
- Так, мій друже, - продовжив Поунс, тикаючи в газети, - у нас тут багато чого відбувається останнім часом. Справжні заворушення, які спричинили хвилювання сил і навіть падіння деяких. А тут ще сусіди Край дошкуляють.
Як це знайомо...
- Пишуть навіть про напад темного і про ціле полювання на нього... Якесь село прямо поруч зі столицею і така неприємна подія. Коротко кажучи, все застигло в хисткому становищі. Багато хто вважає, що Велика, як Визначальна, не впорається, і нас чекає її зміна. Інші кажуть, що їй просто потрібен правильний шлюб. І таких голосів усе більше.
- Отже, вона має обрати собі чоловіка? Вже? Так швидко? Зюкіна, чого ти усміхаєшся? 
Лариса стояла, спершись на спинку стільця, і хихикала.
- Здається, хтось може встигнути на власне весілля. 
Я підскочив і забігав по вітальні.
- Ти збожеволіла! Яке весілля? Та мене з'їдять і не подавляться! Як же невчасно... 
Лоншер кашлянув, привертаючи мою увагу, і, багатозначно піднявши палець угору.
- Чому невчасно? Мій дорогий, ви тут, гадаю, дуже навіть вчасно! Точніше, хтось вам сильно допоміг тут у цей час опинитися!
- Нічого не розумію, - бігав я по вітальні від настовбурченого Лоншера до усміхненої Зюкіної, - Я-то тут яким боком? Хтось намагається завадити Тіші зробити вибір? 
Лоншер лише розвів руками.
- Поки що можна лише припустити, що вас висмикнули зі свого світу, як гральну карту. Такий собі джокер.
- Який джокер, старий? З мене кепський джокер вийде! Навіть у нас зараз королеви за босяків заміж не виходять. Усім подавай родовід. А тут так взагалі!
- Мій дорогий, а ви хіба знаєте свій родовід? - примруживши око, подивився на мене Лоншер. 
Я різко зупинився й витріщився на нього.
- Авжеж! Ви ж якраз його й не знаєте! 
Ах ти ж, мідної гори тобі щука! Манліп! Той, що мені прислали якраз вчасно до моєї несподіваної появи тут. Ну гаразд, за рік до цього, але ж прислали! Якісь заворушення з Хранителями, про які я так і не спромігся нічого дізнатися. Вбивство Віктора. Все це для того, щоб я опинився тут у цей час? Для чого? Кому я заважаю? Кому можу завадити? Якась маячня.
- Дурниці. Маячня, - вимовив я вголос. 
Але не надто впевнено.
- А я знала, що це ти у всьому винен, - спокійно сказала Зюкіна, - Від самого початку. Це з тобою весь час пригоди трапляються. То одне, то інше. Якщо згадати, жодна угода не минула спокійно. Хай тебе Валера кличе щось розгрібати або підкидає специфічних клієнтів, але це так, погодься. Одні пригоди.
— Лоншере! Хай там як, але я людина, а не фейрі. Не володар сили. Не сила.
— Це не так, мій дорогий, — тихо сказав Поунс, — ви забуваєте про те, що ви Хранитель Правди.
— Та що це таке? — вигукнула Зюкіна. — Що це за правда така?
— Це всього лише суб'єктивне розуміння суті подій, — сказав я, повертаючись у своє крісло.
— Із правом вирішення спірних ситуацій, — додав Лоншер.
— Суддя просто.
— Але ж ти був Хранителем! І раніше! Хіба я не права? Давно про це хотіла запитати — як так, що ти і Хранитель, і всім говориш про це, але ніхто не здогадується.
Ох уже ці слідчі! Не пройдуть повз щось, аби не влізти зі своїми запитаннями. Звісно ж, саме тоді, коли тобі зовсім не хочеться на них відповідати. Утім, замість мене відповів Поунс.
— Насправді тут усе просто, люба Приємне Життя. Це саме ми назвали Дарена нашим Хранителем, коли він нам допоміг. Було спільне рішення визнати юного Веселина Хранителем нашого Кута, нового місця, де ми збиралися оселитися. Однак нас не дуже хотіли сюди пускати, а Дарен уперся, як це іноді з ним буває, і намагався нас захистити від Порядку просто в Витоках, у Кийві. Тоді його вважали учасником одного ритуалу, мало не...
— Лоншере, до чого зараз це?
— Я знову про ваш родовід.
— А що мій родовід, Лоншере? — захитав я головою й обхопив її, бідну, руками. — Ще цього бракувало, пхатися в розбірки сил. Може, все-таки не піти? Нехай це було й не запрошення зовсім, а справжнісінька вимога.
Поунс підвівся з крісла, пройшовся кімнатою, засунувши великі пальці рук у кишені жилетки, постояв, погойдуючись із носка на п'яту біля каміна, потім подивився на годинник і сказав:
— Ви не можете не піти, Дарене. Інакше для всіх нас Край може стати не лише негостинним, а й просто небезпечним.
— Це ще чому? — здивувалася Зюкіна. — Ще одна дівчина вирішить влаштувати Богдану веселе життя?
Лоншер лише пирхнув у відповідь.
— Це не ще одна, це Одна! Дорога моя, її немилість пережити не так важко, зрештою, вона не найзліша й не наймстивіша із сил Края, і Дарену вона точно шкоди не завдасть. Але навколо двору вештається так багато різних авантюристів і пройдисвітів, які бажають вислужитися... Не слід забувати і про нас із вами. Ви ж хочете ще потрапити додому, правильно?
Лариска помітно злякалася, хотіла щось мене запитати, але стрималася.
— На жаль, негостинним Край може стати і для вас, — із сумом сказав Поунс.
Гарненька справа виходить. Це що ж, натяк на необхідність мені зробити всім життя приємнішим? Казали тобі, Богдане, не роздавай направо й наліво обіцянок, замучишся виконувати. От правду ж мовили! 
На порозі вітальні з'явилася веселунка Місі, смикаючи руками фартух і мило ніяковіючи, вона покликала нас усіх снідати.