Глава 26. Коли тобі важко

Дім був незвично тихим, не чути було жодного звуку, навіть шелесту листя чи скрипу дерев. І на подвір'ї нікого, порожньо, навіть всюдисуща парочка фейрі, відома мені своєю звичкою кататися на гілках липи, жбурляючи одне в одного непотрібним вмістом своїх бездонних кишень або стрибаюча зненацька на тебе з-за кущів, і та кудись зникла. Тиша, і лише розлита в повітрі напруга. Мимолітним дотиком до моїх загострених почуттів, дім дав зрозуміти, що він тут, поруч зі мною, але насторожено чекає на щось. Рухом руки я зупинив Ларису і завмер сам, вслухаючись у цю тишу.
- Що? - гучним шепотом спитала Зюкіна, рука її сіпнулася до сумочки, куди перекочував її травмат.
- Зачекай, - слухав і оглядався, Ретлоус так і не подав жодних сигналів про небезпеку, він мовби стиснувся і бурчав, наче великий такий собака в нерозумінні заліз у свою будку і, висунувши лише звідти носа, чекає, яке там рішення прийме господар. А що тут вирішувати, коли в тебе за пазухою немає нічого вагомого, та й ти далеко не майстер рукопашного бою. Засідка? Та кому я потрібен? Просто дім злегка насторожений. Чому? Розберемося... 
Повільно крокуючи і вслухаючись у тишу, я піднявся на ґанок, двері були злегка прочинені, натякаючи на можливі неприємні події, тому серце тривожно стиснулося. Мовчки вказавши Ларисі, щоб вона залишилася на вулиці, я зайшов усередину, і вже тут до мене долетів надзвичайно приємний, легкий, такий знайомий аромат. Ледь його збагнув, як миттю захлеснуло відчуття безмежного щастя, помноженого на таку тугу, що це саме, тривогою стиснуте серце, раптом шалено забилося, мов птах, спійманий у сіті. Я заплющив очі й до болю стиснув кулаки. Хотілося кричати від радості й одночасно вити від болю. О, так! Я впізнав цей запах! Мені був добре знайомий цей легкий аромат, ніби морським бризом до мене донесло пряний запах степових трав. Просто чудово, що не поспішав увійти, тепер був час отямитися. Минуло вже багато часу з нашої останньої зустрічі, і я вже не той, що раніше, тепер, після стількох років і в мене є справжнісінька броня, хай вона й невидима! Сяючі її лати зімкнулися, незримо для всіх відрізавши тремтяче в радісному очікуванні зустрічі серце, нерви скрутилися в сталеві канати й на губах розцвіла єхидна посмішка. Упевненим кроком я зайшов у вітальню, вже готовий до того, кого побачу. Назустріч цим величезним, блискучим очам і каскаду сяючого волосся, червоним чуттєвим губам вальяжно розваленого в кріслі дива, що гойдало туди-сюди чарівною ніжкою у високих, на підборах, туфлях, біля якого завмерли істуканами всі мої домашні. Лише ворушився Поунс, підпираючи камінну полицю, він незворушно розставляв на ній шахові фігурки ледь тріпотливими руками. Тільки роками ковані розумом лати не дозволили розчинитися мені в цих пронизливих сірих очах, але триматися довго не могли.
- Яка чудова зустріч! - розбив я тишу злегка захриплим голосом, і вся напруга навколо спала, немов її ніколи й не було.
- Ти... - вона стрімко піднялася назустріч, очі її, не відриваючись, дивилися на мене, мені здалося, що навіть дихання в неї трохи збилося, - Ти... Тут.
- Щасливий зустрічі з вами, - зробив навмисну паузу і ніби розірвав щось, що в ці миті простягнулося між нами, - ваше величносте! 
Вона трохи здригнулася, ніби я не привітав її, а замахнувся.
- Раніше ти кликав мене інакше...
- О, прошу вибачити мене за це, відтоді все змінилося, я отримав чудові уроки правильної поведінки!
- Ось значить як...
Насилу, але я випірнув із вирію цих прекрасних очей і повернувся до своїх друзів.
- Дорогі мої, у нас сьогодні дуже важливий гість, а ми ще не дали йому сповна відчути нашу гостинність.
- Даан! - протягла Зюкіна, виглядаючи з-за дверей, і тут же удостоїлася дуже уважного погляду моєї гості, - все гаразд?
- Звісно! - вигукнув я й обернувся, - Як може бути інакше, коли мені виказано таку честь?! Ваша величносте, - гостя знову затремтіла, але мене несло й зупинити вже було неможливо, - дозвольте представити вам, мого доброго друга, який волею... хтозна чиєю відвідав ваш прекрасний Край. Лариса Зюкіна, правда, теж людина. 
Лариса здивовано дивилася на мене, але мої маленькі сусіди потихеньку почали покидати вітальню, і тітонька Лоума, спритно схопивши її за руку, потягла за собою. Від Лоншера вже і сліду не було, він тихо шпурнув через непримітні двері за каміном, які йому тихенько відкрив Ретлоус. Ми залишилися одні.
- Отже, ваша величносте, - сказала вона, і в її чарівному голосі я почув якесь відлуння наростаючого грому, - Так офіційно. І при цьому таким неприємним тоном. Після стількох років розлуки...
- Гаразд, винен, - схилив я голову, - вибач за тон. Але все одно, як не крути, ваша величносте залишається вашою величністю. 
Вона підійшла зовсім близько, зазирнула мені в очі. Я не знаю, яких сил мені коштувало втриматися й не кинутися її обіймати.
- Хіба це зробило мене якоюсь іншою?
- Звісно, - відповів я.
- Так, це точно ти, Даре. Та сама категоричність у судженнях. Хіба ми не змінюємося кожної миті? Ти вже не той, що був учора, я не та, що була колись. Але все ж, кожен із нас і той, колишній. Зміни - це суть життя.
- Тому сьогодні ми вже не ті, що вчора. І її величність - це її величність, а не маленька, перелякана дівчинка. 
Вона фиркнула й розсміялася, тільки якось не надто весело.
- Хіба ти дивився на маленьку дівчинку? Скоріше, це маленький хлопчик був дивовижно веселий і непосидючий, що зміг привернути до себе увагу однієї вже не надто юної тітки...
- Краще б не привертав...
- Хтозна? Ми віримо в зумовленість.
- А ми у випадковість. 
Вона, не відриваючись, дивилася на мене. Її погляд заворожував, а запах волосся зводив з розуму.
- Хіба одна за одною кілька випадковостей це не задум?
- Не варто шукати складних рішень, де можна обмежитися простими, - досить упевнено відповів я.
- Хто це сказав? Знову хтось із ваших мудреців? Чи твій вчитель? Цей любитель жінок і вина?
- От не пам'ятаю. Може, самому в голову прийшло. 
- А тобі в голову не приходило, що я мала відчути, коли дізналася про твою втечу з Фейрії? І коли? У той самий момент, коли мені так потрібна була твоя допомога! 
В її виразних сірих очах був такий біль, що я мимоволі відвів погляд.
- Найпростіші рішення найчастіше виявляються найправильнішими, - тихо сказав я.
- Тікати - це правильно?
- Не тікати, ні, - я спробував усміхнутися, але тільки нервово сіпнулася щока, - Правильніше сказати, попрощатися. Попрощатися назавжди. 
Вона продовжувала пронизувати мене своїм поглядом наскрізь, ніби намагаючись дістатися якихось одній їй відомих глибин. Як пафосно це звучить... Може, просто дивилася, ніби намагаючись до кінця впевнитися, що це я і перебуваю тут, поруч. У моїх же думках панував сумбур, я не знав, що робити, якісь давно заготовлені фрази раптом здалися злими й безглуздими.
- Колись ти казав, що хтось іде, не прощаючись, а хтось, прощаючись, не піде.
- Це був один із наших анекдотів, смішних історій...
- Даре, я знаю, що таке анекдот. Між нами немає жодної стіни умовностей, різниці світорозуміння або чого ти там казав тоді! І я була впевнена, що дорога тобі так само, як ти мені.
- Але... Тут має з'явитися якесь "але".
- Це не "але" мало з'явитися, а ти, - ніздрі її гнівно роздулися, - і без жодних "але". Мені здавалося, що я заслуговувала хоч якихось слів, коли ти тоді йшов, і вже абсолютно точно, якогось пояснення, коли ти раптом з'явився. Виявилося, що дізнаватися про тебе я тепер маю зі скарг голови Порядку та заголовків у відомостях! Чому так, Даре? 
Я відвів погляд, що я міг відповісти? Тільки правду.
- Мені було б важко з тобою зустрічатися. Чесно, я мріяв про це, - я зітхнув, потім струснувся й розтер собі обличчя, міг би й по щоках поплескати, - Ну як, скажи? Як? Я пішов, щоб дати всім нам свободу, а тут з'являюся невідомо навіщо! Вибач, але навіть бажаючи тебе побачити, я не міг собі уявити, як це могло б стати можливим. До тебе хіба можна просто прийти? Здрастуйте, я тут з Великою бажаю поспілкуватися... А хто ти? А я її знайомий. Хто?! Іди звідси! 
Тіша сплеснула руками.
- Треба ж, який бідний і нещасний! Коли хотів - міг залізти й у спальню, а тепер згадав про протокол Двору. Але навіть так, пошту в Краю вже скасували? Чи забув кому й як писати? Мовчиш?
- Що я тобі міг сказати, Тішо? - спитав я втомлено.
- Міг би розповісти, як так сталося, що завітав у гості. І з ким.
- Я не завітав... Що значить з ким?
- З тобою ж супутниця, я не помиляюся?
- Так. Її звати Лариса.
- Хто вона тобі?
- Вона випадково потрапила в пастку, розставлену на мене. У неї на Землі сім'я залишилася, Еш обіцяв допомогти, але якось не надто впевнено. Я от, згадав, що у вас ключі такі були, що могли Шляхи відкривати...
- Ключі? Це дивлячись кому... хто ж вона, якщо з тобою тут? - Тіша уважно дивилася на мене.
- Та просто мій партнер з роботи, там на Землі, - пробурмотів я.
- І хто ви там, на вашій Землі? Чим займаєтеся? Теж дратуєте місцевий Порядок?
- Ні, ми продаємо нерухомість. Ділянки, будинки...
- І для цього ти втік від мене, так? - глузливо продовжила Тіша. 
Я підняв голову й подивився в її прекрасні очі.
- Будь-яка праця варта поваги.
- Не крути...
- Я втік не для цього. А через інше. 
Вона гнівно тупнула ногою.
- Але ж втік! І кинув мене! Вирішив забути, плутався невідомо з ким, залишаючи сліди. Я ж бачу. А як опинився тут, як ні в чому не бувало, влаштував якусь метушню з Порядком, якісь справи з шахтами, бігає пити вино по приятелях і не знаходить жодної можливості повідомити мені про себе!
- Навіщо? - тут уже почав злитися я, - Навіщо тобі знати, де я і що роблю? Що мені писати? Привіт, як справи? Живу собі в Доброславі, передам при нагоді баночку варення?
- Міг би й передати! - надула губи Тіша, - Варення у твоєї кухарки чудове.
- У тебе високе становище, чи не так? Чи правильно я пам'ятаю твої слова? Воно накладає зобов'язання, які мають непереборну силу.
- А ти її здолай, цю силу!
- Здолати? Весь Дім, усіх цих пихатих голів, Хранителів, та ще купу першокласних наречених на додачу?
- А що, хіба я не варта цього? Сама маю з усіма розбиратися? Ти ж Хранитель тепер! Точніше, виявляється, і раніше був ним, але тепер справжній Хранитель Правди. Не пустушка, як ти скаржився.
- Я не скаржився. Дивився реально на речі й називав їх своїми іменами. 
Обличчя Тіші раптом осяялося лукавою посмішкою.
— Ось як! Це те, що мені якраз дуже потрібно зараз. Бракує того, хто міг би називати речі своїми іменами. В’ються навколо тільки такі улесливі…
— Що це має означати?
— Це означає, що я офіційно повідомляю вас, Хранителю Дарене, про прийом, який відбудеться найближчої восьмиці в Прамені. І ви там неодмінно маєте бути.
— Тіша… Навіщо?
— Хранителю! У вас тепер таке становище, яке накладає вже певні зобов'язання! На вас і на всіх, хто поруч із вами. Здається, Айя зняла вам заборону на Шляхи, що ж, проте я зараз забороняю вам ними користуватися! І Еш про це почує...