Глава 25. Айя

- Ходімо, - підвівся я й простягнув Ларисі руку.
- Купальник... У мене ж його немає, - засумнівалася Зюкіна.
- Ну немає, то немає, - я повернувся, шукаючи служницю Лапе, ніби відчувши, вона вийшла на світло недалеко від нас. 
Спіймавши її погляд, я заклично махнув рукою, і вона миттю підійшла.
- Добра пані, мій друг хоче скупатися в солоному джерелі, але його бентежить одяг... або світло. 
Фея злегка усміхнулася.
- Ідіть за мною, пані. Я проведу. З того боку можна сховатися від нескромних поглядів. А ви, Дарене?
- Ми знайомі? - здивувався я, - Прошу вибачити великодушно, але з моєї дірявої голови зовсім вилетіло, як вас звати.
- Я Суаз - новий управитель пана Лапе. Ми незнайомі, але пан розповідав мені про вас.
- А, радий зустрічі з вами.
- Ви будете з пані? 
Я на секунду задумався, потім похитав головою й сказав:
- Лариско, я не буду тебе бентежити, давай сама. Вода тут непроста, дуже корисна для здоров'я, тому не відмовляйся. Ця добра пані тобі допоможе, тим паче, там так влаштоване освітлення, що нічого не видно. Зате можна милуватися морем.
- Ти вже купався?
- Так. І не хвилюйся, ми будемо недалеко. Буде відносити в море, занадто голосно не кричи. 
Суаз захихотіла.
- Пан Дарен жартує. У нас нікого в море не відносить.
- Ти впевнений? - несміливо промовила Зюкіна, все ще сумніваючись.
- Суаз, прошу вас, пригляньте за Ларисою. І принесіть їй щось випити. Їй не завадить розслабитися. 
Фея кивнула мені, взяла Зюкіну за руку й повела її плавати в басейні. Джерело в Лапе було й справді непросте. Залишившись на самоті, я постояв, милуючись зоряним небом. Притулився до злегка теплої, шорсткої пальми й чекав сходу Селени. Її м'яке, жовтувате світло завжди відгукувалося в мені передчуттям чогось прекрасного. Нерозбірливі голоси, легкий плескіт води, стрекіт цвіркунів, усе це створювало дивовижну атмосферу, яку прикрашав неголосний перебір струн. Повітря п'янило не гірше за вино, легкий запах водоростей змішувався з пряним запахом степових трав, він залишав на губах легкий присмак солі й аромат запеченого м'яса. Так, я знову тут... Потім звучала музика Лапе. Він сидів вже не на камені, а валявся на подушках, димлячи своєю люлькою. Під бочком у нього зручно влаштувалася Суаз. Лариска, залишивши десь своє вбрання, була закутана в легкий одяг феї. Ешмунар гарно співав своїм глибоким, сильним голосом. Потім до нас приєдналася Хранителька Традицій Реста, струнка, чорноволоса й білошкіра фея, чимось схожа на Лариску. Колись у Рести з Ешем були досить близькі стосунки, зараз, як виявилося, вони залишилися друзями. З'явилися решітки з палаючими жаринами, що зробили вечір теплішим, рікою лилося вино, з'явилися гарячі й одурманююче пахучі коржі та ціла розсип різних сирів. Я й сам зіграв одну пісеньку, що зумів згадати. Виконав спеціально для Лапе. Голосно зізнався в глибоких почуттях до Селени, називаючи її Місяцем, викликавши сміх і застереження. Як завжди, Еш і Лапе знайшли, про що посперечатися, цього разу йшлося про семет і шашки, точніше, про їхнє походження, після чого вони очікувано перейшли до обговорення тонкощів традицій цивілізованого світу в період битви при Кадеші. Розпатланий Лапе стрибав навколо Еша, тикаючи в нього пальцем.
- Лапе, та вгамуйся! - хихотіла Реста.
- Так він же їх читає! А брешуть, брешуть вони всі! Переплутали всі тексти ці людиська.
- Ну дякую, друже!
- Тут він правий...
- І тобі, Еше, хай не чхається!
- Та взяти хоч Таліпіну, Таліпіну знаєте? 
Усі сказали щось навперебій, тільки Зюкіна голосно крикнула:
- Ні!
- А-а-а! Ось вони, люди! - Лапе помчав кудись у темряву, перекидаючи кошики, келихи й порожні пляшки, але не встигли ми підняти цілі келихи, що залишилися, й випити, як він повернувся, розмахуючи якоюсь книжкою.
- Ось! Хетське царство...
- І так сказав тоді Телепінус, - раптом звучним голосом почав декламувати Ешмунар, - Я розгнівався, але я тут ліг відпочити. Навіщо ж мене сплячого підняли? Навіщо ж мене розгніваного змусили говорити? Телепінус ще дужче розлютився і в гніві він висушував джерела, він відводив убік потоки, що текли, і відокремив їх від старих русел. Міста він змітав і будинки він змітав... Прямо як наш Лапе зараз! Ми засміялися, справді, схожий.
- Та читав я теж цю нісенітницю. Усі вони переплутали...
- Лапе, ну з чого ти це взяв? - спитав я.
- Знаю, - відрізав приятель.
- Звідки?
- От вчепився в мене, як кліщ... Знаю, бо це історія моїх предків. Тобі взагалі вона знайома? А вам? Так, давайте я вам дещо процитую... Лапе почав зім'ято зачитувати короткий опис міфу про Тіліпіну. Про те, як цей бог раптово зник. Через це в людей пропав вогонь, погіршилося самопочуття й навіть на полях більше нічого не достигало. Інші боги намагалися його розшукати, але всі їхні старання були марні. Але потім мати богів послала на пошуки бджолу, яка знайшла сплячого Телепіну, і та, недовго думаючи, вжалила його, щоб розбудити. Зрозуміло, що розбуджений був вельми незадоволений і в поганому настрої наробив різних бід. І тоді викликали якусь чарівницю Камрусепу на допомогу, а вона якось очистила Телепіну від поганого настрою. Він повернувся, куди – незрозуміло, і земля знову стала родючою.
- Ну, як вам?
- Так, бджоли – це серйозно... пам'ятаю, якось вкусила мене бджола... - почав було я, але не встиг договорити.
- Яка бджола? Який укус? - заволав Лапе й жбурнув у мене книжкою - Просто Таліпіну знайшов приємну в усіх відношеннях дівчину, Камрусепу, а та вирішила насолодити його слух грою на тіліглу. Проявити себе, так би мовити, у всій красі. Але грати не вміла, так пілікала, так дзижчала, що він не витримав і втік. І сильно при цьому засмутився, оскільки тіліглу в неї був непростий, і на його звуки якраз зліталися всякі жужжачі. Але Камрусепа не здалася, змогла навчитися добре грати й таки зіграла Таліпіну.
- Знаємо ми ці ігри! - розлігся гучний сміх.
- Ага, то ти, виходить, із хетів? - спитав я, розглядаючи книжку.
- Гадюки ви безмозкі! От сам ти з арійців? З готів? Чи хозарів? Це з тих-то часів залишилося? Тьху, дурнику!
- Сядь вже, бешене, - тягнули його за руки, саджаючи на подушки. 
Усі сміялися й, перебиваючи один одного, щось розповідали, а я впав у якесь заціпеніння, бо побачив, що книжка була видана на Землі, значно пізніше 2005 року. Я ошелешено глянув на Лапе, він продовжував весело балакати з усіма, але потім метнув на мене швидкий, чіпкий і уважний погляд. Здається, настав час пірнути в його басейн. Холодний і прісний.
Суаз казала, що по той бік великого каменю можна сховатися від нескромних поглядів, і я скористався цією порадою. Тут вода не стікала в море, а каміння ще зберігало тепло вечірнього сонця. За величезною брилою світло ліхтарів уже зовсім не заважало дивитися на зорі — такі яскраві, великі... Близькі, що аж руку простягни, й водночас нескінченно далекі. Можливо, десь там зараз світить комусь іскорка Сонця, і цей хтось із того боку теж дивиться в це зоряне небо, і в його душі оселилося таке саме тужливе почуття...
Я роздягнувся не поспішаючи, склав одяг на камінь і зайшов у воду. Вона була не просто прохолодною — відчутною, але не до дрожі — а наче живою, і гралася зі мною кожним своїм доторком; і чи то вона сама потеплішала, чи то я звик... Ліг на спину, легенько погойдуючись і ліниво ворушачи пальцями, дивився в це величезне небо, а небо дивилося на мене. І між нами була тільки ніч і тиха музика Лапе, який грав щось сумне — чи то для гостей, чи то для самого себе.
Помітив її не одразу. Вона з’явилася по той бік каменю, там, де вода ставала темнішою й глибшою, і спершу здалася мені просто тінню, грою води, каміння та зоряного світла. Але потім вона рушила до мене — повільно, не кваплячись. І я тоді зрозумів, що це не тінь, а жінка. Струнка, з виразним силуетом. Волосся її було темним, а плечі біліли в ночі мармуровою білизною. З одягу на ній, здається, нічого не було. Вона повільно, дуже повільно йшла до мене по пояс у воді, водночас дивлячись кудись повз, удалину, на море. Туди, де небо зливалося з ним у темряві.
Я хотів був гукнути її, виявити себе й запитати, хто вона, але щось мене втримало. Не хотілося здатися нав'язливим, тому просто стежив за нею краєм ока, поки у воді між нами гралися хвилі незліченних зоряних відбитків, створюючи дивовижне відчуття нескінченної глибини самої води й неба.
Потім жінка підійшла зовсім близько, повернула до мене голову і ніби трохи підвелася з води. Я побачив її обличчя — здається, вона була з тих, хто прийшов останнім, кого я не знав. І весь вечір вона позирала в мій бік. Якесь передчуття ще тоді з'явилося в мене, я відмахнувся від нього, а тепер... тепер точно щось сталося. З моїм зором чи з її обличчям. Бо воно раптом стало іншим, і переходу я наче й не помітив. Щойно це була незнайомка, а тепер я впізнав знайомі риси. Ті самі, але й не ті. Схожі, і геть інші. І це ж не було якоюсь метаморфозою, не зміною личини, ні. Наче просто відводили твій погляд, і ти бачив когось іншого...
Вона була трохи старша за неї. У неї був трохи інший вигин губ. Інший вираз очей. Так, я впізнав це обличчя. Воно було так схоже на те, що часто снилося мені в Одесі. Те, яке я забороняв собі згадувати так часто, що почав навіть забувати, що саме я собі обіцяв забути. Вона була вродлива й нестерпно схожа. Але водночас — зовсім інша.
— Давно, — тихо промовила вона.
Сказала, не вітаючись. Так, наче ми розлучилися лише годину тому, і вона тепер повернулася до перерваної розмови.
Я змовчав. Підплив до краю басейну й усівся на нього, намацавши для себе піщане місце серед каміння.
— Але от сьогодні все й зійшлося, — повела вона далі так само тихо, але я її чудово почув.
Вона підійшла зовсім близько, вода розступалася перед нею беззвучно, ніби шанобливо.
— Ти тут, — тихо сказала вона. — І я прийшла. Тут спокійно й тихо. Ніхто не бачить нас, і ніхто не побачить деякий час. І ти зараз вільний. Вільний більше, ніж будь-коли. І вже не той хлопчик, який тоді не розумів, що відбувається. І не той юнак, який потім злякався того, що відбувалось.
Десь дзюрчав водоспад. Десь там реготав Лапе з чийогось жарту. А я дивився на неї й думав про те, що вона мала рацію — все зійшлося. Час, місце, темрява, вино, запах її волосся, схожий і несхожий на інший запах, який я не міг забути стільки років. Усе зійшлося... І мої передчуття мене не ошукали — не можна було повертатися...
Вона підпливла ще ближче й вийшла з води, сівши поруч зі мною, абсолютно не соромлячись відсутності одягу. Обережно торкнулася мене рукою, прибравши мокре пасмо з чола. А мені довелося відвести погляд — надто вже заворожливе видовище відкривалося переді мною.
— І це моя третя пропозиція. Остання. Першого разу ти виявився занадто малим. Другого — був по-юнацькому категоричним. Але зараз усе вже інакше. Ритуал має бути завершений. Спокійно й без жодних наших зобов'язань одне перед одним. І я буду тобі дуже вдячна за це, адже ти мусиш розуміти його значення для мене і для всього Краю.
Я дивився в це обличчя — схоже й несхоже, рідне й чуже водночас. Але на зміну щемкій тузі раптом із глибин душі піднімалося інше почуття.
— Тоді це здавалося мені неправильним, — сказав я врешті.
Голос мій був спокійним, і я радів цьому, бо насправді спокійним уже не був.
— Тому що таким воно й було, коли ти прийшла. Тільки... вибач за ті мої слова! Але це все одно було неправильним, річ не у віці. Я був певен у цьому тоді, і зараз не змінив своєї думки. Тим паче, зараз у тебе є Нгамеш.
Вона ледь здригнулася, ледве-ледве, але я помітив і навіть трохи підвищив голос:
— І є своє життя! Те, що ти пропонуєш, не зможе бути лише закриттям чогось старого, яким би важливим воно не було! Це, так чи інакше, стане появою нового, яке потім доведеться знову якось закривати й платити за це знову, і так без кінця.
— Це і є моє і нічиє більше! Як і твоє! Ми були там, цього не можна заперечувати чи ігнорувати! І сам Ритуал залишився незавершеним! Усе застигло в дурній невизначеності, а Краю… Краю потрібна сила.
Вона замовкла. Дивилася на мене, сиділа так спокусливо, що це вже саме по собі викликало естетичне задоволення, та ще й дивилася з дивним виразом очікування на обличчі.
— Ти так схожа на неї, — сказав я, насилу проковтнувши клубок у горлі. — Але я знаю, що ти не вона. Хоча річ навіть не в цьому. І не в Нгамеші, зрештою! О, ти б, напевно, йому змогла все пояснити, переконати в необхідності такого кроку, а він, як справжній державник, узяв би до уваги всі наведені факти. Але ні! Я не можу зробити те, через що не зміг із нею залишитися. Розумієш?! Не можу! І не хочу! Ні тоді, ні зараз. Ніколи.
Вода між нами була нерухомою.
— Ти людина, — зауважила вона.
Не сказала з презирством чи чимось схожим на подив, а ніби нагадала про щось трохи здивованим тоном.
— І чоловік. Вам судилося брати!
— Так. А ти — Сила. Велика...
— Зараз я перед тобою. І повністю у твоїй владі, Даре! Ти мав дізнатися, як усе відбувається! У мене немає сили, особливо перед тобою. І ти можеш усе, навіть забрати цю силу. Ти так і не зрозумів, що все це означає...
— Можливо й так. Але річ навіть не в тім, що ти й потім зможеш викликати собак, дістати свій лук і стріли чи отруту — використати все і всіх, хто є у твоєму розпорядженні. Я знаю, на це ти здатна. Але ось чого я зовсім не розумію...
І я подивився їй в очі, які були так схожі на ті, інші, але в яких був геть інакший, немовби втомлений вираз.
— Хто тобі сказав, що ти мусиш виконати це Жадання? Хто вирішив це за тебе? Може, настав час зробити свій власний, справжній вибір? І прийняти його. Іти вперед. Не для Джерела, не для Краю, не для когось, а лише заради самої себе.
Вона довго мовчала. Лапе десь там узявся грати щось більш романтичне, але з легкою ноткою не смутку, а жартівливих веселощів.
— Актеон заплатив свою ціну...
— Актеон поплатився за свій довгий язик! — палко заперечила вона. 
— Нехай так, але ти теж завжди могла завершити цей ритуал схожим чином! Ціна тут проста й усім відома — це всього лише ціна людського життя. Мені невідомо, чи думала ти про це, Айє, я волію бачити все простим і ясним. Ти бачила лише такий для себе можливий вихід, із пропозицією якого прийшла сьогодні, як приходила й раніше. Хоча завжди був інший. І я не можу відповісти на це невдячністю! Для мене тут усе просто й очевидно. Річ не в тім, що Тихе твоя молодша сестра, ти сама казала, що не можна з людьми бути разом.
Щось змінилося у виразі її обличчя. Вона пильно дивилася на мене, а я не міг збагнути, що саме бачу в цих очах — гнів чи полегшення. Не думаю, що рішення йти сюди далося їй легко. Іти до людини — від цього може постраждати гордість... Гордість! Ось чого бракувало...
— І клянуся тобі, що це рішення дається мені все одно з нестерпною важкістю! Тому що тільки цілковитий ідіот міг би відмовитися! — із викликом я подивився на неї. Всю. Окинув поглядом від кінчиків волосся до витончених ступень. Це не було жагою, це було просто захоплення. Щире і цілком заслужене.
Губи її здригнулися в усмішці. Вона легким рухом звелася, дала собою помилуватися, закинула волосся за спину, на мить затримала на мені погляд, а потім, не зронивши ні слова, просто пішла. Розчинилася в нічній темряві й у легкому шумі темного моря. Яке раптом відчулося зовсім поруч — могутнє, але доброзичливе...
Коли я вибрався з води, одягнувся й повернувся до гостей, ніхто мене ні про що не питав і нічого не помітив. Лапе співав якусь веселу, трохи сороміцьку пісеньку, водночас перекладаючи слова Ларисі. Еш щось розповідав Ресті. Танцюючі вогні ліхтарів кидали навколо яскраві відблиски й тіні, а вгорі так само перемигувалися зорі. Тільки вода на камінні висихала швидко, і ще пахло чимось гірким і прадавнім, майже знайомим...