Глава 21. Про користь читання та роздумів

Я зайшов на подвір'я, і хвіртка повільно зачинилася за мною. Клен скрипів щось вітальне, легкий вітерець метнув мені під ноги кілька опалих листків. На винесеному з будинку кріслі спиною до мене сиділа Лариса. Поруч стояв маленький столик з кавником і чашками. Чесно кажучи, кава тут називалася інакше, кавник відповідно теж, але я вже звик так і тепер доведеться перевчатися та згадувати, що кава має одразу кілька назв, а чай просто звар, а воду кип'ятять у варнику або носатці. Власне чай тут якраз не чай, а трав'яний настій. Лариса тримала в руках якусь книгу, поки підходив, мені здалося, що вона спить, але я помилився. Вигляд у неї був сумний, мені вона просто мовчки кивнула, і я зрозумів, що її мучить туга. Так, розумію...
- Що читаєш? - спитав я.
- У вас тут, виявляється, є що почитати. Не враховуючи підручників, посібників та іншої розумної писанини, - меланхолійно відповіла Зюкіна, - але щось не дуже цікаво. Хочеться дії.
- Поїдеш зі мною?
- Куди?
- Та хочу з'їздити шахту подивитися.
- У Ешмунара цього був? 
Я зітхнув. Здається, заразився цим ще на пошті й приніс додому.
- Не варто його смикати. Як будуть новини – тоді надішле звістку. Я от думаю ще й Ветраса відвідати. 
Лариса трохи оживилася.
- То ж давай завітаємо в гості.
- Обов'язково. Він, правда, не надто часто вдома буває, але спробувати треба.
- Знову чекати... - похмурніла вона.
- Ти зрозумій, - я намагався терпляче їй пояснити, - Краще почекати й усе зробити правильно, ніж поквапитися. Я ж тобі казав, при переході Шляху з'єднують не тільки простори та світи, але й час. Ну, якщо не вдаватися в подробиці. Я не надто добре в них розбираюся, але знаю, що десь перехід простіший, а десь дуже складний. 
Вона підвелася й хотіла щось спитати, але я зупинив її, піднявши руки вгору.
- Я не сказав, що це наш випадок! Складним перехід робить сукупність кількох факторів, ми не вляпалися у все, це цілком точно. Просто я просив знайти кілька варіантів для нас. Так, будемо вибирати найкращий.
- У якому сенсі?
- Ну ти ж розумієш, що буде, якщо ми з'явимося через деякий час, після того як зникли. І не тільки ми, там же залишилися сліди крові Русакова. Що робити з усім цим, а?
- Якось його повернути теж можна? 
Я знизав плечима.
- Він обернений. Вбитий і обернений. Я поки не надто розумію, як йому допомогти й чи взагалі можливо. Для цього цілком точно потрібне справді божественне втручання.
- А чим тут не боги? Ці Сили...
- Я б сказав, що бог все-таки один. Він творець, альфа й омега.
- Ти мені вирішив проповідь прочитати, - ледь скривилася Зюкіна, - не треба. Все це дуже цікаво, але, вибач, мені зараз важливий лише дуже маленький і дуже для мене шкурний нюанс... чи зможу я повернутися чи ні. І навіть "як" і "коли" це вже ті питання, відповіді на які мені важливі будуть лише після цього. Потім. Але не зараз.
- Розумію. Але поки ці відповіді шукають, треба постаратися знайти собі справу.
- Скажи-но, тут мій пістолет функціонуватиме? Порох там не перетвориться на негативно налаштованих духів і все таке? 
Я витріщив очі й зробив крок назад.
- Невже ти стріляти в мене хочеш, Зюкіна?!
- Та щоб тебе... Ну чим мені зайнятися?
- Шкодую, що ми не змогли запропонувати вам щось цікаве, - Лоншер з'явився зовсім безшумно, він якось розсіяно крутив у руках свого капелюха й тростину, - Хоча мені здавалося, що в будинку велика бібліотека.
- О, ви тут зовсім ні до чого, справа не в бібліотеці, не в книгах, - Лариса відвернулася й, склавши руки на грудях, наче відгородилася від нас. 
Лоншер запитально подивився на мене, але я просто похитав головою, їй зараз ні до чого була ні наша увага, ні, тим більше, наші запитання й взагалі ми самі, якщо тільки в нас у кишені не знайшовся б чарівний ключ, як у казці про Буратіно, що відчиняв потрібні дверцята. Але ми з Лоншером не Тортили, і золотого ключика в нас немає... Ключик. Який відчиняє потрібні дверцята... Так, цікаво. Лоншер мене щось спитав, але я його навіть не розчув. Я гарячково пригадував усе, що було пов'язано з цим Золотим ключем. Ні, що це літературна казка, мені відомо. В оригіналі у Піноккіо немає жодного ключа взагалі, цей образ натомість є у Керрола в Алісі. Але все це лише подальші відгомони та переосмислення. Була в давнину та, з ким пов'язані не тільки ключі, але й дороги. Хранителька перехресть, захисниця в нічну пору, чиєю іпостассю називали Місяць. А також богиня ночі та магії. Покровителька полювання. І ось у неї були ключі, за допомогою яких можна проникати у світи. А ще її називали богинею полювання.
- Дарене! Ви мене зовсім не слухаєте!
- Ох, пробачте, мій друже, - треба затямити цю думку й гарненько її обміркувати, вирішив я собі, - про що ви говорили?
- У поштовому відділенні тієї Сторони, де розташована контора, нікого не відправляли з посилкою до компанії Гайдін. Більше того, у них пропало відправлення, яке лежало до запитання. За описом воно дуже схоже на те, що принесли крихітці Сі, і такі відправлення приходили їм щомісяця. Ім'я отримувача вони не захотіли розкривати. Зате подивилися, коли почали отримувати ці посилки. Скоро буде вже два роки, як вони надходять.
- Тобто, - задумливо сказав я, - одразу після того, як шахтою зайнявся цей Гольм. Він не схожий на того, хто забирав посилки, ви не питали? 
Лоншер ледь усміхнувся й постукав своїм довгим пальцем себе по лобі.
- Звичайно, питав. Спочатку вони не надто хотіли багато розповідати, але старий повірений у справах і деяка кількість магсів творять дива з пам'яттю не тільки людей, але й фей.
- І що вони зуміли згадати?
- Що посилки забирає фей зростом трохи нижчий за мене, не надто охайний, частенько під мухою, волосся темне, майже чорне, завжди розпатлане, куца борідка, червоний ніс і щоки. Часто носить зелений сюртук і чорний капелюх.
- Могли б з таким описом і просто сказати його ім'я!
- Могли, - хитро посміхнувся Лоншер, - але не мали права.
- На Гольма не схожий, - зауважив я.
- Я відправив Шого придивитися, чи немає когось поруч із ним схожого.
- Так, це ви добре придумали... Що ж, виходить, хтось поцупив посилку й приніс до компанії. 
Лоншер раптом ляснув себе по лобі.
- Ледь не забув! Я спитав на пошті, чи не звільнявся хтось зі службовців у них останнім часом. І ось що цікаво, нещодавно там працював якийсь юний фей, зовсім недовго, всього лише кілька днів!
- От як! Значить, хтось міг влаштуватися на пошту, щоб вкрасти цю посилку? 
Поунс уткнув свою тростину в землю й повісив на неї капелюх. Він усе намагався жестикулювати, а вони йому заважали.
- Ні, мій друже! Ні! Ну як же! Якщо ми припустимо, що саме цей молодик взяв посилку, то він не вкрав її, а відніс до компанії!
- Вірно! Але навіщо?
- Так! Навіщо?
- Я можу припустити, що поява цієї посилки мала якусь мету.
- От! - Лоншер тицьнув пальцем вгору, - Саме так! Хтось провертає такі фокуси з поштою, щоб витягти цю посилку, тут не може не бути якоїсь мети!
- Сі могла не подивитися, що всередині...
- Крихітка Сі мусила подивитися, що всередині! - Лоншер так енергійно замахав руками, що окуляри ледь не звалилися, - Вона ж приймає кореспонденцію, я це з'ясував. До того ж, будь-які невідомі та незрозумілі послання оглядати - наше пряме завдання та обов'язок. 
Так, точно! Навіть якщо написати "особисто в руки", мої домовики викрутяться все одно вивчити послання на предмет чогось негативного для господаря.
- Добре. Мусила подивитися, виявила магси і що? Намагалася зв'язатися з Гольмом - але він у звичайній відлучці... 
Лоншер похитав головою.
- Ви не про те думаєте, Дарене. Сі поклала магси у Заскринок!
- І? Не розумію, що це ви мені намагаєтеся втолкувати.
- Ви забули, мабуть, все, Дарене? Ця коробка може бути як гачком, яким потім можна зламати його, так і власною річчю, яку після відчинення дверей вже спокійно можна буде забирати з чужого Заскринку... фух, ваш учитель був би дуже незадоволений!
- Так це злодій намагався проникнути до компанії? - раптом приєдналася до нашої розмови Зюкіна. Лоншер жваво до неї повернувся й почав махати руками вже на неї.
- Ні! Не зовсім злодій і не зовсім усе так!
- На коробці було Слово! - раптом здогадався я, - і Сі його просто не побачила! Тому що це був Великий або Старший. До того ж, жодної небезпеки для господині не було й не замишлялося.
- Оце чудово, мій друже! Далі! Далі! - почав потирати руки Лоншер.
- І той, хто прибув під виглядом господині, спокійно відчинив цей заскринок й забрав усе звідти.
- Не так вже й спокійно! Зауважте, він попросив Сі все запакувати у валізу, а не сам це робив. Або взяв тільки коробку, а решту вже вона.
- Вигріб усю документацію й відправився до готелю, з якого потім виїхав... І ці документи цікавлять більше Гольма, ніж власницю шахти... Крім того - хтось, як інспектор Розрахунків раніше зустрічався з самою леді Гайдін. Лоншере, нам потрібно їхати на шахту! Трифонтанна площа - це надто явний слід, можна, звичайно, й експресом виїхати, але хтось та запам'ятає, а от якщо ти не літня жінка, а цілком собі фей, не складе труднощів відвести очі візникові, загубитися серед натовпу станції, а потім вирушити на шахту, попутно сховавши документи.
- Впевнені, мій друже?
- Дивіться, занадто багато навколо цієї шахти незрозумілих рухів. До того ж, досить імовірно, що й на самій шахті, в її управлінні ведеться певна документація.
- От! Ми з вами знайшли той самий кущ малини... але чи можна вам їхати після всього того, що сталося? 
Я зрозумів, що Поунс мав на увазі нещодавній замах. Так, тут було над чим подумати. Але нам все одно не відсидітися, рано чи пізно доведеться виходити на вулицю. Та я, власне, щойно це й зробив.
- Будемо обережні.
- Краще скористаємося допомогою друзів. Вийде швидко й надійно. Мобіль служителя Порядку й Корик.
- О, ні! - скривився я, - Може, обійдемося найманим мобілем?
- Корик - це ніби поліцейський? І на своїй машині? - спитала Лариса, - якщо так, то це чудово!
- Авжеж!
- А що не так? Хіба тільки треба його попередити, що нам ще й охоронець потрібен. Він повинен знати про небезпеку. Раптом не захоче бути охоронцем. 
Лоншер насунув капелюх, витягнув одним рухом свою тростину, потім поплескав мене по руці.
- Якщо йому все розповісти, то від нього потім не відчепишся! Добра пані, він фей, та ще й доглядач Порядку, він тільки й мріє про небезпеку, щоб бути кому-небудь охоронцем. Тим більше охоронцем нашого дорогого Дарена. 
Лариса повернулася до мене.
- Ще один твій друг?
- Скоріше, шанувальник, - захихотів Поунс.
- Шанувальник? Не зрозуміла...
- Так, Лоншере...
- Хі-хі... Але ж це весело, Дарене! Корик - шанувальник Дарена як поета. 
У Лариси очі на лоб полізли.
- Ви здивовані? Не знали, що Дарен пише вірші? 
Я почав махати руками не гірше за самого Лоншера.
- Не слухай його! Вся справа тут у тому, що в Краю не так просто заробити, але дуже цінується творчість. Добре написані вірші, це...
- Це те саме чарівництво! - усміхався Поунс, - Точніше, чудовий стимул для його творіння. Хіба у вас на Землі не знають, що таке катарсис?
- Стан, у якому перебуваєш у повній відключці, - невпевнено сказала чи спитала Зюкіна.
- Ні. Це, перш за все, співпереживання та відчуття, після якого ми стаємо кращими. Що для нас означає й набуття нових сил.
- А, наче наші фільми... І що, Дане, ти цим прославився? 
Я трохи завагався, а Лоншер схвально кивнув.
- Усі ми шукаємо себе. Дарен зумів з пошуку отримати деяку вигоду. Добра панно, у нас кожна збірка віршів може знайти свого читача. У вас хіба не так? 
Лариса змахнула чубчика з лоба, насмішкувато подивилася на мене й відповіла Лоншеру:
- У нас вірші давно вийшли з моди. Та й раніше не пригадаю, щоб поети сильно цим заробляли.
- Гарні - заробляли. Піснярі, наприклад.
- Так ти ще й пісні пишеш? Богдане, Богдане, ти мені відкриваєшся з нового боку! Виявляється, я тебе й не знала. 
Лоншер гидко захихикав.
- Слухай, а можеш щось прочитати? 
Ох, блін...