Глава 19. Трошки роздумів

- Що скажеш, Дане? 
Ми з Ларисою розташувалися в зручних плетених кріслах на невеликому оглядовому майданчику, в затишному маленькому ресторанчику на Плинній площі. Назва у цієї площі, звісно, була так собі, нікуди вона не текла, при цьому тут було на що подивитися. Власне кажучи, звідси починалася наша Водопровідна вулиця і мій дім був зовсім неподалік, але туди ми не поспішали, Зюкіна попросила зайти в якийсь ресторанчик посидіти й поговорити, от мене й потягнуло сюди. Багато води утекло з того часу, як востаннє я сидів тут, у цьому ресторані з чудовим краєвидом на величезну водяну кулю, що палала різнобарв'ям екзотичних рибок. Справжній акваріум, що висів у повітрі, в літню спеку випускаючи міріади водяних бризок, взимку розсипаючи хмару сніжинок. Влітку бризки переливаються райдужними сяйвами на сонці, у вечірню пору взимку іскряться холодними сніжинками. За цією грою води та світла можна спостерігати годинами, до того ж, і кухня тут була чудова. Щоправда, смакувати її повною мірою я й сам не хотів і Ларисі не радив, тітонька Лоума все одно потім стіл накриє, та ще й спостерігати уважно буде, як їси. І спробуй сказати, що не голодний, ага.
- Впевнений, що цей твій сибарит східний нам допоможе? 
Тут готували чудову запечену рибу, ми чекали, коли принесуть наше замовлення і роздивлялися струмливі потоки води над головою. На мене наринули спогади, і довелося навіть зробити над собою зусилля, щоб замість непотрібних мрій почати думати про важливі речі.
- Допоможе... Він же сказав. 
Зюкіна нервово смикнула плечем.
- Мені здалося, що йому більше задоволення приносило смакувати наші проблеми, ніж допомогти їх вирішити. Добре хоч тобі допоміг…
— Ну, послухай, у нашому агентстві Львович коли щось просиш взагалі з тебе всю душу витягти може, поки щось зробить. Тебе ж це не сильно бентежить, і ти до нього йдеш.
- Так це робота! Він же не мій друг. А цей ботанік тобі ніби друг, ні? Молодший, молодший. З чого б, до речі?
Тут я промовчав. Чесно кажучи, ніколи не замислювався над тим, друг він чи ні. Чомусь не спадало на думку.
— Знаєш, із приводу друзів питання непросте. Не хочу зараз заглиблюватися в цю тему, але в деяких випадках на дружбу взагалі не варто тут розраховувати. А молодшим він мене називає, бо схожі де в чому з ним.
— Такий самий лінивий зануда?
— Фу, Зюкіна!
— А що, не так?
— От невдячна! Сама просить про допомогу й ображає шановного фейрі!
Лариса вперто стиснула губи й замотала головою.
— Взагалі-то, ніхто нічим іще не допоміг. Окрім твоїх чудових сусідів, звісно. Вони незрівнянні.
Я лише зітхнув.
— Лариско, ніхто нікому допомагати не винен, зрозумій це! Не винен! Про допомогу можна попросити, але не можна вимагати! А Еш, між іншим, допомогти погодився, і не його вина, що вашій величності не сподобалося його поблажливе ставлення. Він у своєму праві, інший би нас узагалі виставив, раз ми не кланяємося й не благаємо.
Принесли нашу рибу, і я вимушено замовк. У цьому ресторані працювали виключно люди — колись давно він мені цим і приглянувся; будучи в досить юному віці, я гостро відчував свою відмінність від деяких фейрі й вигадав собі такий ось острівець поза їхнім існуванням. З тих пір утекло багато води на площі, змінився господар ресторану, не залишилося нікого з тих, хто тут працював раніше, змінилася вивіска й назва. Змінився я сам. Ось тільки деякі питання, мабуть, мають властивості ельфів із фентезі — вони просто безсмертні.
Спаруси, яких ми замовили, запечені з часником, травами й соусом на основі оливкової олії та базиліку, були настільки смачними, що миттю розвіяли мої спогади й роздуми. Їсти їх було легко, риба була практично без кісток — на мій великий жаль, у Зюкіної язик був таким самим.
— Дивні вони... Не говорять із тобою, а ніби снисходять до спілкування. Послухай, але раз ваш найсправедливіший суд пустив мене у Фейрію з чистою совістю, може, спробуємо тепер повернутися через цю Браму? Чи там границя на замку? Знайдемо твого Незнайка, я готова знову лізти через дупу його дивної істоти, аби тільки вже додому потрапити.
Витрівши серветкою рот, я відповів:
— Боюся, ти так і не зрозуміла... Те, що Ветрас нас сюди провів, не означає, що він так само легко може потрапити на Землю. Ти ж уже знаєш, що контакти Землі з Фейрією взагалі заборонені, і не просто для якоїсь окремої її частини, а для всіх.
— А чому?
З великим задоволенням доїв рибу, але, хоч якою смачною вона була, замовляти більше не став, щоб не засмучувати Лоуму своїм поганим апетитом за вечерею.
— Хто ж тобі це скаже? Я не знаю. Хоча, судячи з усього, Земля має якийсь вплив на саму Фейрію та її сили. Якщо ти помітила, то тут навіть імена намагаються давати інші, щоб зв'язку не виникло. Іноді до смішного доходить, набір звуків якихось виходить, коли хочуть сильно виділитися.
— Як це? — Зюкіна не відставала від мене й теж швидко розправилася зі своєю порцією. — Тебе ж тут зрозуміло називають.
— Ну, є ж різні ідеї щодо іменування. Назви, ну ти зрозуміла, коротше. Є ті, які створюються на основі давньої мови фейрі, але по суті є лише якимось прізвиськом. Це старики римляни не заморочувалися, на перший, другий, третій розраховувалися, а тут деякі, буває, як назвуть "останнім відблиском західного сонця сьомого дня року, що минає"... Мені ще пощастило, що просто Дареном назвали.
— Хто назвав?
— Та яка різниця! Я тобі просто пояснюю ситуацію, як я її розумію. Тут досить суворо стежать за всім, що пов'язує з Землею.
— То за нами стежать чи що?
— Ось! Поводься тихо, щоб не помітили.
Лариса завмерла й навіть перестала жувати.
— Це що, типу жарт?
— Ну, в певній мірі це правда.
— Але Ветрас цей твій — контрабандист, виходить. Хороша компанія... нелегали й контрабандисти! А Брама навіщо? Та й той, у Зворотці, він же залишав Фейрію.
— Почекай, почекай... Вартник, цей зовсім юний, сповнений почуття обов'язку страж... Ти його пам'ятаєш?! Пам'ятаєш, що він тоді сказав мені?
Схопивши Ларису за руку, я, судячи з усього, добряче її струснув, бо вона ошаліло дивилася на мене й намагалася відсунутися. Потім вона вирвала рукав і обурено закричала:
— Та не пам'ятаю я, чого раптом причепився!
А мені раптом дещо згадалося, і я ледь не схопився з місця й не почав бігати колами навколо столу.
— Як же я це упустив?!
Лариса спробувала відсунутися подалі від мене.
— Та нормально все зі мною, не бійся. Краще згадай, перед тим, як ми зустріли Ветраса, цей страж сказав, що нам закритий шлях, правильно?
Зюкіна округлила очі, і на її обличчі з'явився важко збагненний вираз.
— Вартник! Той, який нас наче як абсолютно випадково зустрів, стверджував, що нам шлях закритий. Нам закритий! Звідки він це знав? І звідки він там узагалі взявся? Чому хотів нас вести до Брами? Не відправити назад, а вести у Фейрію! Навіщо?
— Дане, охолонь. Це так важливо? Сам увесь час говориш про випадковості.
— Які тут випадковості? — звився я. — Він опинився дуже близько до того місця, куди нас викинуло, і вже знав, що назад ми піти не зможемо. Якби не Ветрас, то цілком можливо, що в його ловчі сіті могли потрапити й ми, а не тільки Віктор. Вартники Брами не бродять по Зворотці за своїм хотінням! Та ще й поодинці. Треба попросити Лоншера дізнатися про цього малюка. Гаразд, потім.
— А що Ветрас?
— Ветрас знайшов або проклав шляхи туди, у Зворотку! А не на Землю. Може, це й не зовсім так, звісно, але про це ми поки нічого не знаємо, правильно? А Брама — це спроба Фейрії упорядкувати Шляхи, що ведуть у неї. Хоча, точніше сказати — обмежити.
— До речі, ти ж можеш і сам відкривати Шлях цей. Двері й таке інше!
Я зачекав, поки нам принесли запашний відвар і забрали тарілки.
— Повторю ще раз. Я можу ковзнути по Шляху. Сам! Підготувавшись! Але ми пройшли його за допомогою якогось невідомого закляття, до того ж є ти, і Шлях не стабільний. Через Браму мені не дуже хочеться тинятися туди-сюди. І ще одна, дуже важлива обставина. Для впевненого ковзання мені потрібні Двері.
— Дуже все зрозуміло, звісно...
— Як тобі пояснити... Мені потрібно чітко уявляти, що міститься з кожного боку дверей, розумієш? А найкраще це виходить із тим, що знайоме і там, і там одночасно. Пройти по прокладеному кимось Шляху — будь ласка. Як ми з тобою пройшли в Аннуїн. А от відкрити новий — ні. Більше того, здається, щось нас не пускає.
— А як пройшла я?
— Так само, як і я. Просто як річ, як об'єкт. Налетів буревій і уніс Доллі.
— Але ж Шлях залишився! Можна по ньому пройти назад!
Я зітхнув.
— Уже не факт! Усі вони різні, з різною стійкістю та схемою спрацьовування. Може бути однобічний, може — одноразовий. До того ж жертва була — це чи ні, загалом, багато питань, і не варто на собі перевіряти всі відповіді.
— До речі, якщо заборонено з Землею контактувати, то цей Еш, виходить, порушить закони?
— Чому? Він допоможе нам, а це не контакти з Землею!
Попиваючи відвар, Зюкіна задумливо барабанила нігтями по столу.
— А Віктор? Що з ним буде?
Я тільки зітхнув.
— Іноді буває, що дух людини, її душа, загалом усе те, що становить особистість, потрапляє в розрив, тіло залишається в тому світі, дух — у цьому. Повернути його назад, на Землю, може, хтось і зуміє, тільки кому це треба? Якщо упиря й навернуть, то він піде в Замежжя.
— Куди?
— Далеко. Коротше кажучи, зробити для нього ми нічого не можемо. Тут як у казці: спочатку треба мертву воду знайти, а потім іще й живу.
Лариса завмерла й почала буравити мене поглядом.
— І ця вода тут є?
— Що тобі відповісти, — знизав плечима, — як там у класика? Є багато речей на світі, друже Гораціо... Ти мене зрозумій правильно, мені теж його шкода, я просто насправді не знаю, як і чим можна йому допомогти. Можемо навести про нього довідки, подивимося, як буде з рішенням суду. Можна ще й про це Ешмунара попросити. Або зробити так, щоб хтось досить могутній захотів нам допомогти. Хоча я не уявляю, чим би ми могли зацікавити такого могутнього чи що ми могли б заплатити.
— Але так, напевно, було б правильно.
— Та я розумію. І ще одна... дуже важлива обставина. Це я про Шлях. Не забувай, що це непроста річ, у якій навіть усі тутешні сили не так уже й добре розбираються. Так, я знаю дещо, але чи довіришся ти ще раз моєму слабкому вмінню? У мене вже раз узагалі не вийшло шлях відкрити, але, що ще гірше, замість Одеси ми опинилися в цій шахті. А наступного разу де можемо опинитися?
Лариса подивилася на мене. Очі її були сповнені смутку, вона ніби похнюпилася, наче на секунду уявила, що я її кудись не туди відправити можу, потім ледве чутно прошепотіла:
— Мені тут більше нікому довіритися, Дане. Ти моя єдина надія.
Що сказати, навіть жартувати з приводу знайомої фрази не хотілося.
— Ходімо, мені потрібно ще на пошту зайти. Добре б, щось удалося з'ясувати й цим шибеникам. Раз узявся, треба допомогти, тим паче Ешу все одно потрібен деякий час для розрахунків чи досліджень. Що толку мучитися очікуванням.