Глава 18. Ешмунар

Скептично оглянувши Ларису, я лише розвів руками. Сказати тут було нічого, мої домашні феї постаралися все виконати якнайкраще. Зюкіна була одягнена за останньою доброславською модою і виглядала просто приголомшливо, перетворившись на досить молоду особу у світло-сірому костюмі зі спідницею та мереживною сорочкою, на нехай не кришталевих, але дуже на них схожих туфельках роботи місцевих майстрів та в елегантному темно-сірому капелюшку. Весь цей подвиг в ім'я краси було звершено за вихідний день, коли чесні феї зазвичай відпочивали та розважалися, неодмінно віддавши хвалу Порядку! Ні, виглядала Зюкіна чудово. Але скепсис мій був викликаний іншим, мій знайомий, до якого ми зараз прямували, був абсолютно байдужий до моди, місцевого етикету і того, як взагалі людина виглядала. Він, мені здається, вмів бачити суть, людей такими, як вони є, без прикрас і зовнішніх оздоблень. Напевно, тому жив досить просто у своєму старому будинку, практично за межами Доброслава, приділяючи увагу лише своїй олійниці та цілительству. От олія в нього, і правда, була абсолютно дивовижна, видобута практично з усього, що росло і могло цю олію дати. Ну, а цілителем він теж був чудовим, як і вся його родина, коріння якої губилося десь на нашому Близькому Сході та Східній Європі багато-багато років тому.
- Ну, їдемо? - з деяким нервовим напруженням у голосі спитала Лариса. 
Їй помітно було ніяково, і справа тут була не в незвичному одязі. Просто Ешмунар мав допомогти повернутися, і тому вона сильно хвилювалася. 
Я відклав газети, читанням яких розважав себе в очікуванні. Великі шанувальники всіляких новин, феї із задоволенням читали друковану продукцію. Газети чи відомості користувалися попитом, виходили як місцеві видання, так і доставлялася свіжа преса інших Домів. Витратити вранці годину-другу на читання преси та написання листів було тут звичною справою. Ну, я не чекав стільки часу, але почитати довелося. Щедро оплачений критий фіакр терпляче нас чекав, потім неквапливо покотив униз Водопровідною. Наш шлях пролягав уздовж моря на південну сторону міста, але було досить тепло, і їхати було надзвичайно приємно.
- Не нервуй. Будь собою. Він не дивитиметься, чи правильно ти носиш цей капелюшок. 
Зюкіна штовхнула мене ліктем.
- Тоді навіщо я його так довго вибирала?
- Так ти хоч відволіклася, - знизав я плечима, - а всі інші розважилися.
- Гад ти, Дане! Вплутав жінку, яка тобі довірилася, невідомо в що, забрав з родини, а ще й знущаєшся. Ой, помщуся.
- От-от! - підбадьорив я її, - така ти мені більше подобаєшся. А з Ешмунаром треба бути тим, хто ти є.
- Ти впевнений, що він зможе допомогти?
- Тут, скоріше, треба говорити, чи захоче. Думаю, так. Це навіть десь йому потішить.
- Що? - здивувалася Зюкіна.
- Допомога тобі повернутися додому чимось схожа на те, чим йому завжди подобалося займатися.
- А чим він займався? Я лише головою похитав.
- Говорив-говорив, та все повз вуха пропустила. Фіг тобі, а не конспект лекцій!
- Він з родини потомствених цілителів? Якийсь сильний?
- Ох ти ж, рибка моя золота... Не буду нічого казати.
- Ну і не треба. Краще скажи, платити йому потрібно щось? Магси ці ваші... ти тут, як я подивлюся, хлопець не бідний. Колись, кого пограбував?
- Зюкіна, тобі всюди ввижаються злочини! До людей треба бути добрішим...
- А вони до мене й так тягнуться, тільки встигай відбиватися. Так, все-таки? 
Я зручно влаштувався на широкому й глибокому сидінні, закинув ногу на ногу і заплющив очі. Колеса тихо шаруділи по траві, фіакр м'яко погойдувався, легкий міський гомін створював звичний і приємний шум. У голові крутилося щось пов'язане з маленькою феєю, але я поки намагався про неї не думати. Здається, її господиня досить кмітлива фея і сама чудово розбереться зі своїми службовцями.
- Лара, ніколи не можна питати про перший мільйон. Про нього всі мовчать. Ніхто не розповість.
- Ох ти ж... Так ти тут мільйонер?
- Ні, - скривився я, - це досить багато.
- Твоя тітонька Лоума...
- Вона не моя тітонька! У мене їх і так повно, зайвих не треба!
- Скажіть будь ласка! А я б від такої не відмовилася! От вона все-все розповідає, а не те, що деякі нічого пояснити не можуть.
- То в неї й питай!
- Вона мені сказала, що магуси - це не просто гроші, а еквівалент сили. То їх що, виходить, можна поміняти на різні цяцьки?
- Зюкіна, ти не в грі! Плюс три до кмітливості не отримаєш! 
Лариска з цікавістю розглядала місто, продовжуючи мене розпитувати.
- То на що їх міняють?
- Магси не міняють! Їх використовують. Можеш сприймати їх як батарейки, наприклад. Для виконання будь-якої роботи потрібно витратити певну кількість енергії. От їм і зручно використовувати це в розрахунках. Золото тут хоч і шанують, але над ним не чахнуть. Ювелірка там, те та се. Нехай дорогоцінні метали й коштують чогось самі по собі, але більше цінується виріб, а не матеріал. І з історією володіння, а не новий.
- А звідки цю енергію беруть? Сили ці ваші заряджають ці жетончики? 
Усміхнувшись, я похитав головою.
- Ці хапуги можуть тільки брати. Ні, тут магси майнять.
- Що значить майнять?
- Видобувають, по суті, з повітря. Ти пам'ятаєш райдужні крила по дорозі сюди? Так от, це збирачі природного фону. Для райдужної оболонки, як, зрештою, і для жетончиків, як ти їх назвала, потрібен оріхалк. От він тут на вагу золота.
- А, так от чим цінна ця шахта...
- Ти про Сі? Так, це прибуткова справа. Тільки оріхалк дуже рідкісна штука.
- Ти теж шахточку прикупив? 
Мені раптом якось стало не по собі, ніби в обличчя дмухнуло морозним повітрям, так що я навіть здригнувся. Розплющивши очі, я почав розбиратися у своїх відчуттях.
- Купив, а? Колись, вороже, - допитувалася Лариса.
- Що? Ні, звичайно, - неясне передчуття чогось дуже неприємного раптом охопило мене цілком, усі почуття закричали про якусь небезпеку, - які шахти... 
Ззовні почулося якесь пихтіння, що наближалося. Висунувшись із фіакра, я подивився по сторонах, а потім, схопивши за руку Зюкіну, з усієї сили штовхнув ногою дверцята й вистрибнув назовні, смикнувши Ларису за собою. Боляче вдарився плечем об бруківку, Зюкіна, що навалилася зверху, штовхнула мене ще сильніше. Пролунав страшний тріск і жалібне іржання, краєм ока я побачив, як фіакр виявився просто зметеним і перетвореним на тріски великим чорним мобілем. Нещасного коня відкинуло в стіну будинку, нас ледь не притиснуло відірваними дверцятами, мобіль, подряпавши стіну будинку бортом, з вереском і гуркотом помчав далі, по дорозі, здається, зачепивши ще когось із перехожих.
- Ти як? - здавлено прохрипів я звідкись з-під Зюкіної. 
Вона підвелася, з жахом подивилася на мене, потім по сторонах і спробувала щось сказати, але слова ніби застрягли в неї в роті, вона лише захрипіла й закашлялася.
- Ціла? Не зачепило?
Десь поруч почулися стривожені крики, на вулиці почав збиратися натовп. Хтось допоміг Ларисі підвестися. Я теж, крекчучи, перейшов з лежачого положення в сидяче. Схоже, з Ларисою все було гаразд, якась добра фея допомагала їй обтруситися, сивовусий чоловік допоміг встати й мені.
- Лихач проклятий, - кричав якийсь пан, розмахуючи кулаками.
- Дякую, - усміхнувся я сивовусому і злегка поворухнув плечем, яке відгукнулося ниючим болем.
- Вам потрібен цілитель, пане. Зараз прибудуть служителі Порядку, вам допоможуть. 
Ох, не до них мені. Але ж не тікати! Зібралося вже багато народу, хтось почав оплакувати бідну конячку, якій не пощастило значно більше, ніж нам. На жаль, я не встигав її попередити, по суті, ми самі врятувалися лише дивом. Ці мобилі, точніше ті, хто ними керує, і тут коять неподобства. Невдовзі прибули стражі, одразу почавши щось чаклувати над конячкою, уламками фіакра та приставати до нас із розпитуваннями. Лариса нічого не знала й бачити не бачила і взагалі відмовчувалася за моєю порадою. Я ж розповів, що випадково побачив мобіль, який мчав на нас, і вискочив. Від допомоги цілителя, який прибув зі Стражами, я відмовився, пославшись на те, що саме прямую до його колеги. Шустра гонча, справжня дойда, сірого кольору істота з довгими вусами та великими гостроверхими вухами, яку я негайно охрестив Ларискою, обнюхавши, обмацавши та облизавши всю дорогу й місце події, махнула на нас лапкою, взяла слід і помчала, ведучи за собою кількох Карателів. Може, й знайдуть цього мерзотника, який вирішив ганяти серед білого дня вулицями. Зробивши собі позначку про те, що непогано було б допомогти родичам фіакриста, я спитав в одного зі стражів, чи можемо ми їх покинути. З'ясувавши наші імена та становище, він деякий час поміркував над тим, чи немає нашої вини в тому, що сталося, але так її й не виявивши, відпустив на всі чотири сторони. Штовханина, яка несподівано виникла через подію, не завадила виявити після недовгих пошуків кілька екіпажів, один з яких виявився вільним, і ми, не без деякого побоювання, але все-таки вирушили далі. Настрій, звичайно, був безнадійно зіпсований, але не йти на зустріч ми не могли. Лариса навіть про це й не заїкалася. У гнітючій мовчанці ми провели залишок дороги до будинку Ешмунара. Плече боліло, але цілком терпимо, я думав, що буде гірше. Ось синець на стегні спокою не давав значно більше, доводилося навіть їхати стоячи. Зюкіна звалилася набагато вдаліше, ніби знала, де впасти... 
Потягнувся ряд розлогих дерев, що росли вздовж широкого шосе, яке вело з Доброслава на південь, до приватних вілл і далі вздовж узбережжя до гирла річки, що розлилася в море лиманом. Або це лимани були відвойовані морем у берега, це вже неважливо. Нарешті показався й особняк Ешмунара. На великій, густо зарослій високими деревами та непролазним чагарником ділянці, здавалося, не було вільного місця. Це була непролазна хаща, навіть за голим гіллям нічого не було видно, так вони тісно перепліталися. Лише вузька, звивиста доріжка вела до будинку. Вздовж неї ріс карликовий кедр, наповнюючи повітря густим терпким, смолистим запахом. Цей кедровий ряд слугував справжньою огорожею для буйної рослинності, навколо цих кедрів кущі не росли.
- Ларисо, дивись, будь ласка, уважно під ноги. Не наступи на змію випадково.
- Яку ще змію? Тут змії є? - Зюкіна схопила мене за руку, ніби чекаючи, що я одним своїм могутнім тупотом прожену всіх плазунів.
- Є. Головне, не наступи на них, нічого тобі вони не зроблять. 
Досить довга доріжка привела нас, нарешті, до будинку, що стояв на мальовничій галявині. Його білосніжний фасад приємно контрастував із навколишньою зеленню, а далеко виступаючий навіс створював освіжаючу тінь у спеку. На мій погляд, будинку не вистачало очеретяної чи солом'яної, хай навіть черепичної, покрівлі замість незрозумілої плоскої, на якій влітку під сонцем можна просто спектися. Але це на мій смак, господар цих місць мав іншу думку. Він лежав у тіні якогось куща, на якому вже починали зеленіти молоді пагони, і розглядав небо, замислено покусуючи травинку. Смаглявий, жилавий чоловік у вільного крою одязі. Я б назвав його вбрання хітоном, якби точно знав, що це таке. Очі його були пронизливо-блакитними, кучерява борідка приховувала білосніжну посмішку.
- Заходь, Молодший, - ліниво глянув він на нас, - І ти, рішуча, будь моєю гостею. Я радий вам! 
Ні слова не кажучи, я розтягнувся на траві, Лариса, після деякого вагання, обережно присіла поруч.
- Вам не завадить трохи зміцнюючого відвару з дрібкою радості, вірно? - Ешмунар махнув рукою в бік будинку.
- От радощів нам останнім часом точно не вистачало, - зауважив я, втупившись у небо, заклавши руки за голову.
- Е-е, Молодший, неправильно ти кажеш. Людям завжди не вистачає. Такі істоти, яким усе мало. Іноді думаю, що їм взагалі радості недоступні.
- Неправда... Як щодо радості від добре виконаної справи? Щасливої родини? Мало чого ще! 
Ешмунар лише рукою махнув.
— Знову сперечаєшся. А я не хочу. На вас видно слід, відлуння близької присутності смерті. І ще дещо. Новий мазок буття поверх старішого... Молодший, я ж тобі казав, що не варто тут з’являтися. Так і хочеться згадати щось таке від мудреців спекотних пустель із висушеними від палючого сонця обличчями. Але лінь.
- А вигадали ж, що лінь - двигун прогресу, - усміхнувся я і підморгнув Зюкіній, - Якщо тобі навіть говорити ліньки, то необхідність зробити щось потрібне і зовсім буде абсолютною неможливістю.
- Молодший, Молодший, - Ешмунар зітхнув і сів, схрестивши під собою ноги, - Флайтор і сам здогадався, що не тільки радості, а й ясності розуму тобі слід приготувати. Тож що за смерті навколо вас обох?
— Випадкові, — раптом сказала Зюкіна і, здивовано звівши брови, подивилася на щось у мене за спиною.
— Вашша милісссть, — прошелестіло за спиною.
Обернувшись, я усміхнувся старому приятелю.
— Флайторе, радий тебе бачити. Теплих каменів і прохолодних нір!
Білявий, жовтоокий змієлюд схилив голову в поклоні й простягнув нам піднос із двома високими келихами. Один злегка парив, у другому щось негучно булькало.
- Проссшу вассс, ппаані, - Флайтор запропонував Ларисі булькаючий келих, потім передав мені той, з якого йшла пара.
— Що це, Флайторе?
- Як ффи любите. Шшавлій, кориццця, щщебреццц.
— Ясність, бадьорість, радість, — сказав Ешмунар. — Нехай і не така, як від вашого одягу.
— Одягу? — глянув я уважно на Зюкіну.
Що там таке могли їй начепити мої добрі сусіди?
— Та й у тебе, мабуть, теж цікава обновка, — повернувся Ешмунар до мене. — Здається, вам вдалося побувати в цікавому місці.
А я ледь не стукнув себе долонею по лобі. Аннуїн! Він, здається, не просто повернув нам одяг, а ще щось із ним зробив.
— Ти бачиш щось недобре, якісь неприємні речі? — обережно запитав я. — Це був, як мені здається, дарунок...
Зюкіна так і сиділа, насторожено дивлячись на нас.
— Ні, — навіть не поворухнувся Еш. — Це дійсно просто дар. Що ж ви не п’єте, супутниця? Боїтеся, що там зміїна отрута?
Лариска витріщила очі й заходилася енергійно мотати головою, заперечуючи такі підозри.
— Не хвилюйтеся. Ми ж незнайомі, пташко, а я, повірте, не став би труїти незнайому людину. От Дарена, мабуть… 
Лариса несміливо взяла келих, я ж свій негайно ковтнув. Питво майстра життя - це безцінний нектар!
- Ці смерті, мій друже, мають до нас лише той стосунок, що сталися поруч із нами.
— Через вас, хотів ти сказати.
Неприємне уточнення. Але, по суті, вірне.
- Можливо, ти й правий, через нас. Проте, нашої вини в цьому немає.
- Зате деякі наслідки є, вірно?
- Ти про що?
- Що з рукою? Сидиш, морщишся. Дай подивлюся.
Я показав йому своє плече, не так сильно воно вже й боліло.
- Принеси мені той бальзам, три глечики якого ми вчора на ринок відсилали...
Ешмунар недбалим жестом відправив Флайтора до будинку.
- Допоможу… за старою звичкою, - з усмішкою сказав він, але потім досить суворо спитав, - Навіщо ти повернувся? Триматися від Фейрії якомога далі, ось що тобі треба було робити!
Я лише зітхнув. Порада прямо приголомшливо хороша. От просто дуже корисна. І своєчасна.
- Та нас просто пхнули у Зворотку і закрили шлях назад! Удвох, разом із Ларисою. І дорога вела лише в один бік. 
Ешмунар знизав плечима.
- Так завжди здається, коли забуваєш поміркувати, перш ніж щось робити.
- Яке там "здається"?! - не витримав я, - Куди мені, справді, до великих мислителів! Ось тільки тут на траві міркувати легко, а коли в тебе мало часу і не залишається вибору, не дуже й поміркуєш!
На ці мої слова Ешмунар лише слабо усміхнувся.
- Хіба тебе не вчили бути готовим до несподіванок? Не давати волю своїм почуттям, але чуйно стежити за їхнім трепетанням?
- Так, може, вони тому й мовчали, що я намагався триматися від Фейрії подалі? Не можна постійно жити як натягнута струна, порвешся.
- А не натягнутою добре й не зіграти!
- Слухай, давай музику залишимо Лапе, він у вас знатний струнний майстер, це його тема. Не збирався я повертатися! І не тому, що продовжую боятися, ні! Мені чомусь здається, що минулі роки дозволили мені здорово переосмислити все... Гаразд, це все непотрібна лірика, не до місця, не до часу. Ти вже вибач, Еше, але прибули ми до тебе у справі. Для мене важливій настільки, що я навіть вирішив до тебе прийти. 
Ешмунар подивився на мене, але промовчав.
- Так-так! Йти не хотів.
- Я тобі все одно радий.
- Ти вже вибач, що мимоволі можу розтривожити спогади, але потрібна допомога. Нам потрібно покинути Фейрію, але користуватися всім відомими Брамами я не можу. Як там закручений потік, куди викине - один Творець відає, а нам потрібен точний час і місце. Мої справи не такі важливі, головне, щоб Лариса змогла повернутися додому.
- Тому ти вирішив прийти до мене? Просто просити про допомогу? Ні слова про минулі роки, ні малесенького зернятка в кишені, ні сил у дар? Ешмунар усім своїм виглядом зображав страшне здивування і навіть обурення, але потім не витримав і голосно розсміявся.
- Ось тому, Молодший, я тобі завжди радий. Ти Веселин, і цим усе сказано!
- Ну, там нас виставили несподівано, - розвів я руками й почав нишпорити по кишенях, - а тут і так повно різної веселості, а от паростків там рідкісних чи магсів не встигав захопити. Ти вже зроби ласку, допоможи. А я тобі за те якоїсь арганії привезу. Плодів чи насіння.
- Краще саджанець. Посаджу його, вирощу й наречу Дареном.
- Хоч Дариною назви, а допоможи. 
Лариса сиділа на траві, мовчки слухала, але очі її, з тугою та надією, невідривно стежили за феєм. Ешмунар зустрівся з нею поглядом, потім відвернувся.
- Справа у вас, гостя. Заради себе він би не став просити. 
Зюкіна мовчки кивнула.
- Я... Я теж хочу вас попросити. Можливо, я не вмію правильно говорити й не знаю, як з вами можна чи потрібно розмовляти, але я прошу вас допомогти. 
Ешмунар заплющив очі й навіть усміхнувся.
- Не уявляєте ви, що це таке - ваше прохання. Воно саме по собі справжня амброзія. Мають рацію ті, хто бажає розірвати всі зв'язки. І ті, хто йде в Замежжя. Це справді величезна спокуса...
Зюкіна здивовано на мене подивилася.
- Я не розумію, - прошепотіла вона.
- Просіть і дасться вам, шукайте й знайдете, - згадав я відому від старого Верна цитату з Біблії.
- Саме так. Адже це ціла купа можливостей, - не відкриваючи очей, сказав Ешмунар, - Кумедно, але тутешні люди вже й просять якось інакше. А далі Зворотки піти вже не можеш...
- Ти хотів повернутися? - здивувався я. 
Цілитель привідкрив очі.
- А хто без гріха?
- Але ж заборона? 
Ешмунар провів рукою по траві, погладжуючи її, ніби якогось кота чи собаку.
- Мені було цікаво, наскільки вона дієва. І хто за цим наглядає.
— Не знаю, хто там наглядає, але робить це не дуже добре. Ми ж і самі майже повернулися...
— Майже? — зацікавлено подивився на мене Ешмунар.
— Так. Я порахував, що якщо повернутися на те саме місце, де ти опинився після проходження Шляху, то звідти буде легше повернутися. Але першого разу Шлях узагалі не відгукувався, імовірно через жертву, а цього... просто взяв і повернув нас сюди.
— От бачиш! А ти кажеш — погано наглядає!
Я швидко подивився на нього, а він мені хитро ухмильнувся.
— Стало занадто багато заборон, Молодший, — як би ненароком сказав він. — Кому не захочеться випробувати їх на міцність!
Дивно, навіщо це Ешу знадобилося. Я не пригадую за ним прагнення порушувати заборони, це не Ветрас. До речі, про Ветраса.
- Давно Зворотка стала місцем для прогулянок? 
Ешмунар здивовано глянув на мене.
- Зворотка не надто підходяще для цього місце.
- А от ми зустріли там одного відомого тобі жартівника. Теж, мабуть, шукав, як би щось порушити. 
Збентежено знизавши плечима, Ешмунар продовжував розгладжувати траву на галявині. Хоча, зізнатися, галявиною цю місцями зарослу колючим чагарником лисину між деревами можна було назвати з великою натяжкою. Ешмунар був любителем дикої природи. Втім, такі садки тут у моді, майже у всіх панувала природна занедбаність.
- Жартівника? Не розумію, про кого ти говориш.
- Про нашого великого друга Ветраса.
- От як? Це цікаво! - оживився Еш, - Пройдисвіт зустрівся вам у Зворотці? Зовсім нещодавно, як я чув, у нього були бесіди на цю тему з Порядком. Треба ж! Він продовжує рити свої нори.
- Нори?
- Нори. Хробачиння. Замкові щілини. Називай їх як хочеш. Непосида виявився великим майстром творити чи знаходити всілякі ходи-виходи. То він шукав нові шляхи в Замежжя, то вивчав старі у Стійкий світ. Якби ви не прийшли до мене, Ветрас був би саме тим, хто вам потрібен. Тим паче, що ви з ним старі приятелі. 
Щось мені в цьому не сподобалося. Якась думка промайнула мимохідь, навіть не думка, а ніби передчуття.
- Я не знав про це його захоплення. І, чесно кажучи, здивований. Адже, виходить, він міг повернути нас.
Пожвавішав при згадці Ветраса, Ешмунар знову набув свого звичайного безтурботного вигляду.
- Впевнений, не варто шукати в цьому якісь дивацтва, - сказав він, - Шляхи взагалі складніші, ніж здаються. Сам кажеш, що вас повернули. Для цього теж має бути своя причина. І це може бути не лише заборона, а й якась умова, вимога. Борг, зрештою. А Ветрас... От ви хіба просили його допомогти вам?
- Він сам зголосився, - сказала Лариса, - Хоча, взагалі-то, мені він одразу не сподобався, косплеєр Незнайка.
- Он як! - знову оживився Еш, якому, очевидно, більше були цікаві не події та пригоди, а наші про них роздуми, - А чому, дозвольте дізнатися? 
Лариса злегка зніяковіла.
- Не можна, напевно, так говорити про того, хто витягнув нас звідти, але мені добре знайомий такий тип хлопця-друзяки, веселого хлопчика без царя в голові. Метелики-зозулі, ось як я їх називаю. Весело пурхають весною та влітку, всіх веселять і радують, при цьому розоряючи чужі гнізда й підсовуючи кому тільки можна свої яйця! 
Я розсміявся, Еш негайно наслідував мій приклад. Лариса почервоніла й ще більше зніяковіла.
- Ну ти даєш, Ларисо...
- Ні-ні! Не ображайтеся на нас, рішуча госте, просто це було чудове порівняння. 
Зюкіна войовничо підняла голову:
- Це всього лише моє враження, нічого з цим не можу вдіяти. У вас тут хочеться говорити, що думаєш, тому терпіть! 
Ешмунар лише кивнув головою.
- Моя дорога, ви абсолютно праві! Що ж, ви тепер теж стоїте на шляху Правди. Як Дарен. Хоча я не буду його з цим вітати.
- Тільки не кажіть, що... - Лариса з жахом закрила рота руками й щось пробурмотіла нерозбірливо.
— Що "не кажіть"?
— Я тепер буду завжди...
— Чи будеш ти тепер різати правду-матку в очі? — засміявся я. — Та ти й раніше не сильно стримувалася!
- Не хвилюйтеся, дорога, - усміхнувся Еш, - ви завжди зможете промовчати, якщо захочете. Та й немає, насправді, тут особливого шляху...
- А Ветрасу такий образ дуже підходить, - додав я, - і не тільки йому! Адже ми з ним схожі... 
Ешмунар лише похитав головою, а Зюкіна, схоже, прислухалася до себе, чи хочеться їй висловити мені все, що вона думає, чи з цим можна боротися.
- Я не можу сказати тобі того ж, - видавила вона слова з себе через деякий час, - У мене немає такого ж відчуття.
- Можу вам зауважити, дорогі мої, що все, що з вами відбувається, зовсім не схоже на гру випадку. І цим вабить взяти в ньому участь. Звичайно, мені й так би доставило велике задоволення вам допомогти, але тепер ще й дуже цікаво це зробити.
- О, дякую! - у сльозах скрикнула Лариса.
- Зачекайте дякувати, дорога моя, - різко сказав Ешмунар, піднявши руку, - поки ще зарано. До того ж існує ще причина вашої появи тут. Шляхи, вони як нитки буття, не тільки зшивають тканини світобудови, а й розгалужуються ймовірностями. Хтось міг задумати вас сюди відправити, але виявився лише знаряддям у їхніх руках. Було б необачно повторювати цю помилку.
Зюкіна лише мовчала, здається, вона не зовсім розуміла, про що говорить Еш. Я, до речі, теж. Тут прийшов Флайтор і приніс бальзам, яким Еш негайно намазав мені синці та забої, щось ще нашіптуючи при цьому, поки Зюкіна відверталася. Боліти перестало, але глечик із бальзамом він усе одно мені сунув і сказав, що треба буде помазати ще. Але кістки цілі. В нього свій глаз - алмаз, та й руки не дуже круки, тому я зрадів.
- Я не хочу вам вселяти якусь надію завчасно, - продовжив нашу розмову Ешмунар, - Одне можу сказати абсолютно точно - Фейрія місце, куди не можна ні просто так прийти, ні просто так піти. Молодший уже став його частиною, а вам тепер теж доведеться це зробити. Щось втратити й щось знайти. 
Лариса схилила голову, з її очей полилися сльози.
- Гей, ти чого? - підскочив я й підійшов до неї, - Не треба плакати, Еш не мав на увазі твоїх... Загубиш там гребінець, свій чудовий капелюшок, який на тебе начепили, розучишся лаятися матом... Шляхи течуть у безкінечність, але ми обов'язково намацаємо вірну дорогу! Адже на тебе там чекають, це такий маяк, напевно... 
Ешмунар, схиливши голову, з цікавістю дивився на мене й слухав. Слухав і мовчав, хитрий крутій.