Глава 14. Знову ця шахта

Від майстра Трота я повертався розчарованим. Він кликав мене до своєї майстерні потеревенити про таємничого недоброзичливця Брейлів, але я послався на термінові справи, подякував йому й пішов. Вулицями повз туман, який хтозна-звідки взявся і нагадав мені про Аннуїн, тож і мої пошуки були, схоже, у такому самому тумані. Зачіпок не було. Я так сподівався на клеймо, на те, що за ним можна буде швидко знайти виробника, а отримав лише ще одну загадку. Втім, не було причин сумувати, адже в мене тепер з’явився цей манліп і можливість колись спробувати дізнатися його історію.
Весь у роздумах про це, я на омнібусі швидко повернувся на Водопровідну й зустрів тут кількох незадоволених мною істот і лише один задоволений мною будинок. Втім, від Лоуми, яка уперла руки в боки, вдалося швидко відбутися сакраментальним: «Щось я зголоднів», а от Лоншер не побіг за сніданком, а продовжував докірливо дивитися на мене з-під насуплених брів. Навіть коли ми перейшли до їдальні. Шигі та Шого знову були відправлені з дорученнями, Агла наводила лад у нових речах Зюкіної, сама ж Лариска спала. А це ж був час сніданку! Цих дивовижних хвилин спокійного блаженства й насолоди. Справжнього священнодійства, часу, який ніхто не мав права переривати без особливого на те дозволу. Але сьогодні сталося нечуване! Гостю, не просто гостю, а клієнта провели прямо до мене в їдальню, якраз тоді, коли тітка Лоума особисто принесла місцевий аналог чаю — особливим чином підібраний відвар із трав, що готувався до кожного конкретного чаювання. Кому господиня прихильна — отримає чудовий, ароматний і підбадьорливий напій, а от якщо хтось їй не сподобається, краще йому взагалі нічого не пити. Втім, і не їсти. Свою прихильність до мене тітонька Лоума виявила особливо: мені до чаю запропонували ще й кілька сортів меду та чудові здобні булочки, маленькі, майже невагомі, але запаморочливо смачні. Вдихнеш їхній аромат — і наче знову голодний, так їх з’їсти захочеться!
Поунс задоволено ухмилявся, тітка Лоума теребила фартух, переживаючи за своє куховарство, і тут, у самий розпал свята живота, значить, Місі приводить гостю. Чесно кажучи, це було порушенням найсуворіших правил, які тільки були встановлені моїми чудовими сусідами. Під час їжі мене, володарного сеньйора, ніхто не смів відволікати, ризикуючи в іншому разі потрапити під страшні санкції глав будинків. І коли? У вихідний день, який тут називався днем Сонця. Тутешнє суспільство було досить консервативним, до того ж патріархальним. У тому, правда, сенсі, що й матріархальним. Тьху ти, коротше кажучи, тут поважали старших і суворо дотримувалися правил поведінки. Існувала й певна ієрархія в суспільстві, від становища в ньому залежало й ставлення. Ні-ні, тут не було прямо кастової системи чи дворянства як такого, але й рівність також була відсутня. У всіх без винятку були непорушні права. Просто з доважком у вигляді обов’язків. Права на особняк належали мені, а обов’язки добровільно взяли на себе деякі з моїх сусідів. До того ж я ще й вважався партнером у справах. І до мого сніданку, обіду чи вечері з’явитися міг тільки запрошений. Та ще й мною. Цього симпатичного представника маленького народця я не запрошував, втім, здивувався я більше не її появі, зрештою, який з мене лорд, щоб ніс задирати, а тому, що мої сусіди-господарі зовсім не обурилися, як це бувало в інших випадках. Цікаво, сказав я сам собі й усміхнувся гості, яка боязко тулилася до дверей і вже пару разів тихим шепотом побажала мені благоденства.
— Здрастуйте! Проходьте до столу, сідайте! — якомога спокійніше сказав я і подивився на Лоншера.
Партнер відповів незворушним поглядом, тільки злегка кивнув, наче схваливши мої слова.
— Чи не бажаєте вару? У тітоньки Лоуми він просто приголомшливий!
Я уважно подивився на гостю, яка відчайдушно замотала головою, скромно примостившись на краєчку стільця. Її золотисте волосся так само вперто вибивалося пасмами з-під симпатичного темно-сірого капелюшка-клош, а приталене пальто світло-сірого кольору вигідно підкреслювало фігуру. За зовнішнім виглядом вік фейрі складно визначити. У деяких випадках складно навіть визначити стать, але перевертень не зміг би увійти в Ретлоус так, щоб не попливло його обличчя.
Маленька фейрі сиділа на краю стільця, дуже рівно, прямо як намальовано було на картинці в книжці про правила поведінки, яка якось траплялася мені на очі ще тоді, коли я юним шибеником бував покараний своїми тітками й замкнений у бібліотеці. Тільки хвилювалася, нервово стискаючи руки, втім, не дуже помітно.
— Що вас привело до нас, панно Ваюль?
Лоншер докірливо на мене подивився. Звичайно, я не був увічливим у його розумінні, запитав про справу ледь не з порога, але дивно від мене було б чекати іншого. Хто-хто, а мій повірений мене знав. Та й узагалі, привівши до сніданку гостя, мали одразу здогадатися, що все піде шкереберть.
— Еее... Погода сьогодні чудова, — прокрехтів Поунс і скорчив мені страшну міну.
— Туман навесні завжди чарівний, — хмикнув я, і Лоншер ледь не підскочив від обурення, а тітка Лоума ледь не впустила чашку, — він так чудово прохолодний. І такий липкий! Краще тільки взимку. Але наша гостя, очевидно, поспішає, наймиліші мої господарі.
Чашка все-таки випала, але вже в Агли на кухні.
Ах ви, маленькі мої консерватори! Відчуваю, будете ще довго перемивати мені кісточки!
— Так-так, поспішає. Чи не так?
Гостя підвела голову, у великих фіалкових очах плескалася тривога. Вона не змогла вже стримуватися і, попри всі правила виховання, заговорила захлинаючись.
— Я працюю секретарем у компанії "Гайдін". Скоро буде вже рік, як я отримала це місце, і до сьогодні не мала жодних нарікань, — фейрі з фіалковими очах хлюпнула носом, і тітонька Лоума поспішила тицьнути їй у руки чашку вару.
Сі вдячно кивнула, але пити не стала.
— Пробачте, у мене видався вчора важкий день, і я повинна поспішати. Призначено дуже важливу зустріч, а я поки не знаю, що мені робити.
— І о котрій годині у вас зустріч?
— За годину до полудня я маю бути в заїжджому дворі Айбрес, у готелі "Червоний павич".
Я глянув на ходики в їдальні.
— Ще є трохи часу. У мене теж важливі справи цього ранку.
Поунс кашлянув, і коли я на нього глянув, осудливо похитав головою.
— Добрий пане, мені можете допомогти тільки ви, так сказав пан Поунс.
Ось тобі й маєш! Здається, сьогодні вранці раніше часу встав не тільки я. Тільки чому б самому не допомогти? Втім, мені було відомо, що тутешні правила досить сильно обмежували діяльність Лоншера.
— Прошу вас, добра Сі, говоріть же!
Сі вже трохи заспокоїлася, дивилася на нас своїми фіалковими очима й затараторила.
— Учора з самого раннього ранку я працювала. Необхідно було про всяк випадок підготувати звітність до прибуття власниці компанії. Я, правда, її ще ніколи не бачила, адже, як я вже казала, тільки трохи більше року, як працюю тут, і вона ніколи до нас ще не приїжджала. Господиня вимагає вести документи розбірливим великим письмом із дуже правильним правописом, а в мене дуже добре виходить.
— Ви сказали — про всяк випадок?
— Так. Пан Кріг Гольм, це наш управитель, він сказав, що господиня прибуде у якихось своїх турботах і просто має бути все готово, якщо вона висловить бажання ознайомитися з поточним станом справ. І це мало статися завтра ввечері.
— Ясно, а що ж сталося вчора?
— Раннім ранком до нас заявився посильний із пошти. Він доставив посилку, це був зовсім юний фейрі, хоч і справжній здоровило... ох, пробачте!
— Юний фейрі!
— Так. Він тільки-но влаштувався поштовим службовцем і, гордий собою, сказав мені, що побажав особисто принести цю посилку, щоб я не трудилася. Дуже здивувавшись, я відповіла йому, що ніколи у них не була. Він ніяково лепетав усякі дурниці, але посилка дійсно адресувалася нашій компанії, а відправником значилася відома вам шахта в Пужаковому. Там видобувають оріхалк, і останнім часом справи йшли непогано, якщо судити зі звітів, що приходили до нас. Посильний швиденько втік, бачачи моє здивування. Втім, після того, як я розкрила цю посилку, мені самій стало не по собі. Там виявилися магси, розумієте?! Досить велика сума, щомісячна виручка з шахти й того менша. Через цю посилку я не могла більше ні про що думати. Побувала на пошті, де мені взагалі заявили, що такі посилки отримують постійно і всі їх забирали. І якщо мені не подобається, що її доставили, то вони й не збираються більше цього робити. Потім мене раптом осінило, я подумала, що зможу отримати відповіді на запитання на самій шахті...
— Чи входить це в компетенцію секретаря?
— Звичайно, добрий пане! Як секретар я повинна бути...
— Стоп-стоп! — підняв я руку, перериваючи її. — Я зрозумів, продовжуйте.
— Саме там ми з вами й зустрілися, — тут Сі знову трохи почервоніла, мабуть, пригадавши обставини. — І ви могли помітити, що, на моє здивування, на шахті нікого не було. Лише один із зустрінутих мною наглядачів заявив, що працівники повернуться сюди тільки вранці, і порадив звернутися до управителя шахти, але його також не виявилося. Привізши вас до дядька, я повернулася в контору й вирішила залишити все як є. Тільки вважала за потрібне покласти ці гроші в наш Заскринок.
— Заскринок?
— Надійно прихований від сторонніх і чудово захищений, у ньому зручно зберігати цінні папери та свої кошти, — нагадав мені Лоншер, і я зрозумів, що йдеться про аналог сейфа.
— Коли я тільки влаштувалася на це місце й приймала справи, у мене не було до нього доступу, але деякий час тому мені вручили ключ. Я навела там лад, папери, чесно сказати, були в повному безладі.
— Це були папери, пов’язані з діяльністю шахти?
— Так, звіти, зведення видобутку, відвантажувальні накладні, зарплатні відомості й таке інше.
— Скажіть, панно, а ключ від цього заскринка...
— Ключ є тільки в мене і в пана Гольма!
— Їх точно лише два?
— Так. Мені суворо-насуворо наказали, щоб я його берегла. І пан Гольм завжди дуже уважно за своїм стежив, із собою носив і ніде не залишав.
— А живе він де?
— На Зеленій вулиці.
— Один?
— Пробачте, Хранителю, а я точно можу все це розповідати?
Я невесело їй усміхнувся.
— Бачите, шановна панно Ваюль, ви зовсім не зобов’язані мені нічого розповідати. З усього виходить, що у вас щось сталося, а я, присягаюся вам, поки не розумію, чим зможу бути корисним.
— Як же, — засмучено подивилася на мене юна фейрі, — а хто ж мені й зможе допомогти, якщо не ви, Хранителю? Розумієте, що це за магси, я не уявляю, взагалі нічого про них не знала. Мене не покидає відчуття, що саму упаковку, в якій принесли з пошти ці магси, я вже десь бачила. Але де — не пам’ятаю. І якщо в компанії відбувається щось незаконне, неправильне, я ж теж можу виявитися винною. Хто мені повірить, що я нічого не знала...
— Як хто повірить? Вимагайте розгляду, принесете клятву в суді — і все.
— Не так усе просто, Дарене, — заворушився тут Лоншер. — Є різні клятви. Той, хто склав деякі з них, взагалі не може бути допитаний без згоди того, кому ця клятва була принесена. Панно Ваюль такою клятвою зв’язана: якщо її господиня захоче, щоб вона мовчала, то вона мовчатиме.
Сі швидко-швидко закивала головою, в очах її стояли сльози, але я рішуче не розумів, чим можу допомогти, та й, чесно кажучи, не дуже прагнув брати на себе якісь нові зобов’язання. Тут Зюкіну здихатися нікому, свої особисті справи з’явилися, та й не можна мені було затримуватися довго в Фейрії з важливої причини. Проте були й інші обставини, і головне — сама шахта. Я там був у роки юності, завдяки чому познайомився з Лоншером, ми опинилися викинуті саме туди Шляхами, що взагалі немислимо. А ще була пряжка. Та сама пряжка Ветраса. Тільки, як виявилося вже в Ретлоусі, зовсім інша. Ще одна.
— Добре, якщо ви маєте рацію й клятви мовчання у справах цього господаря...
— Він мені не господар...
— У будь-якому разі, ваше мовчання про справи компанії, яке можна вважати виконанням обов’язку, вам точно не допоможе, як і щира розповідь. У найкращому разі будуть упевнені, що ви його покриваєте. У найгіршому — що ви з ним заодно.
— Але мені казали, що Камінь правосуддя обманути неможливо! А там я всю правду скажу!