Глава 13. Манліп

Я тихо вийшов з мирно сплячого дому. Клен з липою проскрипіли мені напутнє слово, і решітка воріт повільно зачинилася за спиною. По ранковій порі вже світлішало небо, на вулиці вітер ліниво ганяв всюдисущий пил, весняна прохолода пахла квітучими деревами та мокрою землею, ще й приємно бадьорила. Так рано мені навряд чи відчинили б двері у порядній оселі, але охопило таке нетерпіння, огорнула така жага дій, що вже неможливо було спокійно чекати, тому я вирішив пройтися пішки. Годинка пішої прогулянки – і стане цілком пристойно з'являтися по справі до шановних майстрів з порцеляни. До того ж, мені ж потрібно було швидше повернутися додому, бо я пам'ятав про необхідність зустрічі з Ешмунаром.
Згорток, який тримав за пазухою, здавалося, пропалював наскрізь кишеню, так що навіть починала свербіти шкіра. Ледве вдавалося втриматися від того, щоб не витягти його назовні й не почати вкотре розглядати. Упаковка зі щільного паперу, якими були листки спеціально виведеного дерева, щось на зразок гінкго, тихо хрустіла під моїми пальцями, коли я періодично обмацував його. Маленька картка з моїм ім'ям, яку було доставлено разом із цим згортком, лежала в іншій кишені. А сам манліп досі стояв перед очима. На зворотному боці, на самому зламі, залишилася частина клейма, за яким, без жодного сумніву, можна знайти майстра, що його створив. Або спробувати це зробити, нехай навіть немає гарантії, що манліп виготовили саме тут, все одно потрібно шукати. Приголомшливо живе зображення, навіть цифрова фотографія не передала б його з такою точністю! Я вперше побачив по-справжньому батька, раніше у мене було тільки його не дуже якісне чорно-біле фото у червоноармійській книжці, а тут буквально жива картинка. 
Тонкі знавці прекрасного, феї, любили збирати мініатюри та манліпи, показуючи цілі альбоми важливих миттєвостей свого життя гостям. Або розповідаючи історії про своїх предків. Порцелянові панно з чудовим розписом, які не тільки замовляли та збирали, але й обмінювалися ними, іноді продавали за досить високою ціною. Прекрасна ручна робота, особливі моменти життя – все це дуже тут цінувалося. Але, крім художнього розпису, який робили з надзвичайною точністю, були й справжні живі фотографії – манліпи. Дивовижні прозорі камені, в яких оживало збережене зображення, варто було лише піднести його до очей. Навіть найзатятіші консерватори-феї високо цінували цю працю, тим більше манліпи створювалися виключно в одиничних екземплярах. У мене була парочка панно, дбайливо збережені Лоумою, які мені подарували з якоїсь нагоди. Але тільки один манліп, замовлений особисто мною та ретельно захований вдома, на Землі. Дуже особистий. Посміхнувшись спогадам, я крокував і крокував по місту, яке потроху прокидалося. Мій шлях пролягав не до ділового центру і не на далеку околицю. Один знайомий мені майстер жив біля Сріблястого гаю, в тихому провулку Склодувів. Він починав як майстер розпису порцеляни, але, як я добре пам'ятав, захопився манліпами і навіть досяг у цьому певних успіхів, я був власником його творіння.
Пішов не найкоротшим шляхом. Яким би сильним не було моє бажання скоріше дізнатися про отриманий манліп, навряд чи варто було очікувати, що саме сьогодні молодий майстер Голан Трот буде настільки ж нетерплячим. А приходити в невідповідний час – все одно що наполовину зіпсувати будь-яку справу. Як і склодуви, майстри порцелянових справ не бажали далеко ходити від своїх майстерень, у значній кількості розташованих вздовж рукотворних озер східної частини міста. Глина, мабуть, тут була якась особлива, чи то потрібну воду справно постачала річечка, у будь-якому випадку, майстерні зі скла та порцеляни розташовувалися саме там. Вузьким клином до річки спускалися сріблясті липи та горобини, в сутінках, здалеку вони нагадували розлите на березі срібло, якщо, звичайно, милуватися ними у відповідну пору, бо тепер тільки-но почали набрякати бруньки... 
Місто вже прокидалося від сну, який був потрібен навіть феям. Стало досить світло, згасли ліхтарі, з яких світлячки розлетілися спати до самого вечора, ледве дзижчачи від переїдання, для того, щоб ввечері знову зібратися своєю тісною компанією і світити всю ніч містянам, замінюючи ліхтарики. У вікнах багатьох будинків вже, а можливо, ще, горіло світло, на вулиці почали зустрічатися перехожі, яким доводилося чемно кланятися. Це коли тут буде повно народу, обмін люб'язностями припиниться, інакше всю дорогу довелося б зображати маятник. Кілька разів повз проїхали омнібуси, тяглові коні заклично косили очима, злегка хропучи, але я усміхався, заперечливо хитав головою, і вони рухалися далі за маршрутом. Так-так, тут були й летючі експреси, й омнібуси! Якби Зюкіна була поруч, довелося б, звичайно, відповідати чому та як, але її я з собою брати не збирався, та й зробити це було важко. Нехай вдалося відвести від неї загрозу покарання, визнавши себе Хранителем Правди, але поки її статус не визначено, краще не ризикувати. І ще не заважати Лоумі піклуватися про неї. Добра фея взяла Ларису під свою опіку, знайшла вірного слухача та можливість проявити себе як компаньйонку з перетворення. Адже дещо з одягу ми втратили, нехай і отримали натомість, як виявилося, трохи чарівних речей. Так казали мої добрі сусіди, а в мене не було причин їм не довіряти. Головне, щоб речі не несли в собі чогось кепського. Сподіваюся. 
Тому феї терміново заходилися приводити гостю до ладу, тим паче, що в цьому місті шопінг можна було влаштувати, не виходячи з дому. Тільки свисни – збіжиться цілий натовп кравців та модисток. Лоума, зрозуміло, прохідного двору в будинку влаштовувати не буде, але свої перевірені постачальники у неї неодмінно знайдуться, і за справу візьмуться з усім запалом, щиро та самовіддано. Улюбленою справою тут насолоджувалися. А заплатить господар, який прихистив гостю, куди ж йому подітися. Хоча, на відміну від інших, у нього не було тут повної золота комірки в банку...
Рік. Цілий рік на мене чекала ця посилка. Перша за довгий час ниточка. За дуже довгий час. З самого моменту моєї тут появи. Якщо мініатюри могли бути написані як живцем, як портрет у живописі, так і по пам'яті, то манліпи – це майже та сама відеографія, вони зберігали миті життя. Їх замовляли, як замовляють сімейне фото. Ось і ми позували майстру, який цей манліп і створив. Пейзаж за нашою спиною міг однаково належати Землі та Фейрії, я не знайшов там якихось особливих прикмет, а ось ми самі... Злам пішов прямо по маминій руці, залишилися тільки пальці, але було абсолютно очевидно, що на цій мініатюрі ми були втрьох, усією сім'єю, і творець манліпа нас, безумовно, бачив. Знав або міг хоча б описати. Тому мені необхідно було його відшукати, і я, не стерпівши, одразу вирушив на пошуки. Була й ще одна ниточка, адже хтось же відправив мені цю мініатюру! Пошта у фей чудова, можна було спробувати пошукати й тут, але спочатку майстер. 
Як завжди коротко стрижена, схожа на килим стрічка дороги в цю пору року була не дуже приємного зелено-бурого кольору. Незабаром пройде час, пронесуться весняні грози, і дорога стане зеленою, як справжній англійський газон, по ній вже зараз було приємніше йти, ніж по більш знайомому мені асфальту чи навіть тротуарній плитці. Ні, тут теж був тротуар, але я вирішив йти там, де абсолютно рівний трав'яний покрив заміняв звичну мені похмуро-сіру поверхню. Вулиця почала спускатися вниз, до одного з довгих вузьких озер. На схилах практично не було будинків, зате був розбитий справжній парк. Досить зарослий, щоб назвати його недоглянутим, але численні стежки та лавочки, що тут і там виднілися під моховито-коричневими стовбурами високих дерев, чисті та цілі, свідчили, скоріше, про прагнення місцевих жителів до природної краси. Милуватися озером звідси було справжнім задоволенням. Вулиця збігала вниз по косогору і вискакувала на трьохпролітний арковий міст з масивних кам'яних брил. На мосту сиділи, бовтаючи ногами, двоє хлопчиків-фей, вони так уважно спостерігали за пеліканами, які полювали за рибою, що навіть не глянули в мій бік. Як і пелікани, яких я так обізвав за їхню безсумнівну схожість із земними побратимами. Втім, їх вибачало те, що вони були зайняті. Я теж. Тому пройшов міст і почав дертися вгору крутою вулицею, зовсім не схожою на пологий спуск з того боку. Тут трав'яне покриття вже змінив щільно і рівно вкладений сходами гладкий камінь. Мені потрібен був другий поворот праворуч, ледве я туди звернув, як віч-на-віч зіткнувся з... майстром Тротом!
– На ловця… Добробуту вашій оселі, майстре Трот, – схопив я свого капелюха за козирок і злегка вклонився.
Міцний, кремезний чоловік у розстебнутому сірому довгому пальті спочатку зупинився, придивляючись, але потім, впізнавши мене, заусміхався і підійшов ближче, простягаючи руки у вітальному жесті.
– А, хвала всім силам, така зустріч! Любий пане Веселине! Радий вас бачити в доброму здоров'ї!
– Я теж радий вас бачити, майстре, і вважаю добрим знаком, що зустрів вас у цю ранню годину.
Майстер Трот виглядав злегка розпатланим, сорочка, що виднілася з-під пальта, вибилася з-за пояса, а жилетка була застьобнута не на ті ґудзики. Збирався він, очевидно, дуже поспішно, а ось русяве волосся було ретельно розчесане.
– Вас точно привело в наші краї якесь важливе діло, вже надто давно я був позбавлений честі розмовляти з вами, – сказав майстер.
– На жаль, це так, – кивнув я, – Але дуже радий тому, що вас зустрів.
Густі брови Трота здивовано злетіли вгору.
– Чим можу бути корисним, добрий пане?
Кожному дурню було б зрозуміло, що він кудись дуже поспішає, тому я одразу перейшов до справи.
– Прошу вас уважно вивчити одну річ. Смію припустити, що ви йшли до вашої майстерні, я міг би дорогою викласти вам суть мого питання.
Трот засяяв.
– Чудово! Якщо я зможу бути корисним, до ваших послуг. На мене чекає робота, пане Веселине, з'явилася одна дуже цікава думка, як виконати... втім, я її так міцно тримаю в голові, що готовий вас уважно слухати. Тільки прошу, ходімо до майстерні!
Майстри вони всі такі, мені був знайомий цей гарячковий блиск очей, нервові рухи рук і підстрибуюча хода. З усього видно, що Троту не терпілося попрацювати, ось він і схопився ні світ ні зоря. Напевно, я й сам збоку виглядав так само, хіба що одягнений був охайніше. Ми пішли в бік його майстерень, до яких, по правді кажучи, було не так вже й далеко. Але дістати уламок і показати його Троту було справою однієї хвилини.
– Мені дуже важливо дізнатися все, що може бути пов'язане з автором цього манліпа. І як я його можу відшукати.
Майстер крокував і крокував, розглядаючи з усіх боків цей шматок дорогого мені каменю, але я стійко терпів і чекав, поки він щось скаже.
– Смію сподіватися, що ви ще не забули наші з вами труди? – раптом запитав Трот.
Я лише знизав плечима, справа була давня, мені хотілося отримати один портрет, адже фотографія тут була не в ходу, а живописця запрошувати було не до руки, тому й познайомився з Тротом.
– На жаль, я не став великим майстром у цій справі. Пам'ятаю тільки, що для гарного результату важливо правильно підготувати основу, якусь швидко тверднучу пасту. Вже зовсім вилетіло з голови, навіть як її готувати.
Майстер спіткнувся, мало не випустив мій медальйон, але, втримавши його, підморгнув мені й усміхнувся:
– Тут потрібна особлива ретельність. І на ногах треба стояти міцно. Любити свою справу, ось що важливо...
Я крадькома зітхнув, він міг подумати, що я шкодую, бо не став майстром, проте я лише злякався, що він розколе манліп. Це була, звичайно, непроста справа, але хтось же його вже зламав, та я весь був як на голках від нетерпіння.
– Основу для поглинального каменю готувати потрібно довго й терпляче. Важлива товщина кожного його шару, його рівномірність і правильний підбір часових проміжків між нанесенням. Тоді й картина буде без вад. Як тут...
Я нашорошив вуха. Зображення справді було гарним, дуже чітким і без найменших плям.
– По лінії розлому матеріал щільний, однорідний. Навіть якщо дивитися крізь нього, все чудово видно. Це дуже гарна робота. Робота справжнього майстра. Чудове полірування, дуже тверда поверхня, надзвичайно дивно, як взагалі його зламали.
Піднявшись крутим схилом, ми розкланялися з черговими перехожими і завернули на одну з вулиць, які йшли паралельно озеру. Трот повернув мені камня, задумливо потеребив свої вуса.
– Робота дуже гарна, – повторив він, – Камінь прозорий, як вода, і міцний. Немає й плямочки, картина дуже глибока й виразна. Дуже! Я б сам хотів досягти такої чіткості!
– А хто, хто міг би зробити такий манліп? – я не витримав.
Трот зупинився, дещо спантеличений.
– Ось що я вам скажу, добрий пане. Це безперечно могла бути робота одного з великих майстрів, якби не відбиток.
– Відбиток? Чим же він вам не сподобався?
– Ви, без сумніву, розумієте, що справжній майстер поставить клеймо лише після завершення всієї праці, побачивши готову роботу цілком. Якщо вирішить, що вона виконана добре. Або не поставить взагалі, бо знайде якісь огріхи, вважаючи, що нехай автора творіння з вадою взагалі ніколи не впізнають. Погана робота – це ганьба для майстра, її треба знищити раніше, ніж про неї дізнаються!
– Але ж тут є клеймо! І сам манліп чудовий!
Трот кивнув.
– Так. Але клеймо було тут поставлено до завершення роботи. Бачите, після затвердіння основа стає справжнім каменем, стає дуже міцною, її вже можна лише шліфувати. Щоб поставити клеймо, потрібно або втиснути його в м'яку ще масу, або випалити. І те, й інше може зіпсувати саму роботу, тому замість відбитків простіше поставити штамп. З орихалку, звичайно. І обробляючи так, щоб стерти його було важко.
– А тут…
– У вашому манліпі, дорогий Веселине, клеймо поставлено прямо в камінь, і зроблено це майстерно. Але воно недбало змазане, що неприпустимо. Я не знаю майстра, який допустив би таке. Цей камінь мали знищити одразу, а не використовувати.
– Але саме клеймо ви впізнали?
– До речі, добре, що ви про це згадали. Клеймо також, значною мірою, дивовижне. Справжня загадка.
Я здивовано подивився на нього, і Трот почав пояснювати:
– Ну подивіться на нього, схоже на обскубаного птаха, та ще й кумедно прикривається крилами.
– Ну і що з того?
– А те, мій добрий пане, що це зла насмішка над гербом якогось дому. Зустрічався мені такий колись, але чий – не пам'ятаю зовсім. Золотий півень, обома ногами топче роздвоєну верхівку вежі зі змахнутими вгору крилами. А тут обскубаний кур, насаджений на гострий шпиль...