Глава 11. Шахта

Я струснув головою. Що, в біса, трапилося? Поруч зі мною, згорнувшись калачиком, сопла Лариса. Було темно, лежали ми в якійсь шахті, але, схоже, це була саме вона. І я одразу зрозумів, що це був якийсь штрек, над головою темніло зламане кам’яне склепіння і звідкись відчутно тягнуло протягом, а ще від цих каменів добряче боліли залежані боки. Добре, що тягнуло досить теплим повітрям, треба сказати. Інакше замерзли б... Вдалині щось світлішало, і це, звісно, порадувало. По-перше, хоч щось можна було спробувати розгледіти, а по-друге, там міг бути вихід.
Я нахилився ближче роздивитися Лариску, але тривожитися не було чого, вона спала, тихенько сопучи, і її груди рівномірно здіймалися.
Оце так штука, невже ми потрапили додому, але зі зміщенням? У якусь шахту? Де б у нас, в Одесі, були шахти... І як ступив у двері, не пам’ятаю... Щоправда, снився дивний сон, у ньому мене відкидало від дверей, що засвітилися Шляхом. Бачив і Ларису, яка розгублено стояла поруч. А головне, потім поруч із нами ще хтось з’явився, але хто — не пам’ятаю. Що за дурниця?
— Де ми? — раптом підхопилася Лариса і вхопилася за мене...
Я прибрав її руку.
— Тихо-тихо! — поплескав я її обережно. — Усе добре.
Вона все одно заходилася нервово озиратися на всі боки.
— Що це? Знову якесь підземелля? — хрипко запитала вона.
— Схоже на те, — кивнув я. — Тільки якесь інше. Не блищить, не світиться. Навіть повітря свіже.
Зюкіна піднялася, уже не звертаючи уваги ні на свою наготу, ні на мене. Щоправда, тут було темно, і вона шукала що? Звісно! Свій пістолет! Передусім його перевірила. До речі, я теж згадав про камінець і намацав його, він виявився поруч. Ну й гаразд. Буду називати тебе пістолетом...
— Мені снився дивний сон... — позіхнула Лариса і прикрила рот рукою. — Там ми кудись ішли, а потім теж не могли пройти в двері.
Я завмер.
— У двері бутика?
Зюкіна насторожено подивилася на мене.
— Звідки ти знаєш?
А ось це вже було явно не випадково.
— Ми ж проходили Шляхом?
— Шляхом? — поморщилася вона. — Ти маєш на увазі ці свої двері? Навіть уві сні в тебе нічого не виходило. Поки щось... або хтось не проліз туди...
Оце так штука! Цікавий сон нам снився. І не просто так.
— Почекай... — тут уже схопився і я.
— Що знову?
— Ні... — не вірячи пробурмотів я, сам заходившись озиратися. — Невже ми...
— Та що?! — вигукнула Лариса.
— Ти тільки не стріляй одразу, добре?
Вона дивилася на мене перелякано... ну, мені здається, що так, обличчя було не розібрати, а потім вона явно насупилася.
— Тільки не кажи мені...
Я лише мовчки кивнув.
— Ми знову в цих підземеллях?! Не вдома?!
Знизав плечима, але вона цього не помітила. Та й не до того було.
— Поки не знаю. Але он попереду світло, нічого довкола не мерехтить, та я шахт у нас не дуже пригадую. Хоча, може, просто так далеко відкинуло...
Я встав і потихеньку рушив був до цього світла, але тут об щось спіткнувся. Нахилився ближче і навіть зрадів:
— А ось це просто чудово!
Зумів розгледіти, що тут лежали якісь речі. Я б навіть сказав — наші речі. Майка, та ще й жіноча, мені була не дуже цікава, а от штани свої я вхопив одразу. Так, упізнав їх, от прямо на дотик і в напівтемряві. Звідки вони тут і як з’явилися? Лариска йшла за мною, знайшовши речі, вона теж радісно ахнула, проте гардеробчик виявився досить обмеженим.
— А де все інше? — розгублено запитала вона, швидко вдягнувши свою одну-єдину майку і свої улюблені напівчобітки.
Так, а більше тут нічого й не було, скільки я не видивлявся і не шарив руками. Ні, я не сумував. Просто обернувся і кілька разів уклонився. Туди, в темряву.
— Радій! Нас не тільки пропустили, а ще й відпустили, навіть подарунки зробили!
Зюкіна гнівно засопіла.
— Подарунки? Замість усього я тепер в одній маєчці буду голою... крутити? Ох, зате в чобітках!
— Так, — зітхнув я. — Дозволь тобі нагадати, що все могло закінчитися набагато гірше! Тому радій. Просто подякуй і підемо.
Але Лариска уперлася.
— Подякуй? Ну, ти-то хоч у...
Тут вона завмерла, а потім раптом у її голосі почулися небезпечні нотки:
— Богдане, ти ж як справжній чоловік не залишиш мерзнути голу жінку, з якою в тебе стільки вже всього сталося?
Хотів був побігти до виходу, щоб вирватися з цих загребущих лап, але куди там. Не втечеш же від неї, мені її ще додому повертати. Навіть не знаю, що й казати буду. Нехай краще в моїх штанах буде, ніж без жодних. Зітхнув і заходився розстібати свої штани. І за деякий час уже Лариска задоволено хмикала, а я просто мовчки повернувся і знову з одним лише камінцем у руці рушив туди, до світла.
— То це що! — крикнула мені навздогін Зюкіна, потім застрибала, застебнула ширінку і наздогнала мене. — Це ж тільки трохи справедливості! Головне питання, бач, залишилося — чому ми не вдома?
— Не знаю, — відповів я не обертаючись.
Та й що тут сказати, коли сам нічого не розумієш.
— Може, ти десь помилився?
— Може, — я просто крокував уперед, туди до світла.
Боліли боки, ступати босими ногами було не дуже приємно, каміння все-таки, а в мене ніжки, штани в мене відібрала, та ще й допит мені тут влаштувала.
— Богдане, ну що ти за людина? Ніколи нічого до ладу пояснити не можеш!
Попереду помітно посвітлішало. Я вже побачив, що там було щось схоже на стовбур шахти, з металевими ґратами ліфта. Поки ми йшли, цей штрек раптом роздався ширше, у нього влився ще один, із вузькими рейками, потім другий. При цьому виглядало все дуже дивно, не було схоже, що шахта зовсім занедбана, але й стосовно роботи ніхто не працював. Хоча мені-то що...
Зюкіна діставала мене запитаннями, якось, одягнувшись, вона трохи повеселішала. До речі, поява речей була неспроста, треба буде потім розібратися з ними, але раз Аннуїн їх повернув, то навряд чи вони залишилися тими ж, що й були. Подарунок? Можливо, але з цими подарунками завжди треба бути обережнішими, як би ще чого не сталося, чули ми про цих жартівників...
— Виходить, ми дарма знову стільки йшли? Та ще й бігали тут...
Здається, помилився, отримавши трохи одягу, Зюкіна навпаки втратила значну частину свого настрою. А в мене настрій і так не був дуже гарним. І ці голосіння за спиною ніяк не могли зробити його кращим. Прокручував собі в голові все і прокручував. Уже одна тільки поява Завіси чого варта! І не аби якої, а такої, що ледь нас не скинула в прірву. Цікаво, а якби ми пішли в інший бік, вона б там теж була? Та ще й активна, дивись яка... прямо наздоганяти збиралася. Одяг що, головне — цілі.
Вийшли ми до цього стовбура... і чому я подумав, що це сонце сюди світить? Ні, це вздовж самого стовбура шахти йшли не дуже широкі смуги. Може металу, може й ні, я не зміг розгледіти, вони йшли паралельно одна одній по всій висоті. І світилися розсіяним таким світлом, дозволяючи досить непогано все розглянути.
Задер голову, подивився вгору. Високо. Щось десь скрипить. Це залізяки, напрямні ліфта, якими сюди опускалися, мабуть. А зараз нам навряд чи ліфт опустять. На наше велике щастя, нагору вела ще й драбина. Металева така, з кількома ґратчастими переходами, щоб можна було перепочити. Але суто прямовисна, тут триматися треба було міцно.
— Ну ось, — пробурчала поруч Лариса. — Тепер ми будемо ще день нагору гребти...
— Можеш тут залишатися, — огризнувся я.
Ну скільки можна! Ніби я її сюди затягнув! Хоча... а й справді — я. Але ж як краще хотів!
— Тільки це, — пом’ялася Лариска. — Може, я першою полізу?
Мимоволі глянув на неї, подумав, чого це вона раптом, а потім злегка відсторонився. Мда, і костюмчик у мене шикарний, нічого не скажеш.
— На! — сунув я їй свій камінець. — У тебе ж і кишені є. Тільки дивись, не впусти пістолет мені на голову.
— Ой, уже злякався...
Зюкіна посмикала драбину, але та, хоч і трошки загула, та була явно міцною. А от вниз краще було не дивитися. Ми, схоже, опинилися на найвищому рівні, стовбур явно був глибшим. Ну, за це теж спасибі. Хоча можна було б і... Ні-ні! Просто спасибі! Кому — не знаю, але спасибі! Могли б кинути назад в Аннуїн, могли ще кудись. Тому нема чого скаржитися.
Подивився, як Зюкіна потихеньку видирається нагору, відійшов ненадовго, поки один залишився, а потім уже й сам почав своє сходження. Уперед! Прямо до зірок!
Драбина гула і скрипіла, Зюкіна весь час щось там собі шипіла під ніс, а мені, чесно кажучи, було непросто. Драбина була холодною, ще боявся зірватися, доводилося притискатися до неї, постійно контролювати руки і ноги. Непросто мені дався цей підйом, непросто. І Ларисі було важко. Ми навіть пару зупинок довших зробили, щоб і руки розім’яти, і трохи відпочити. Хоча як тут відпочивати, коли ще постійно відвертатися від неї доводилося, а вона розгулювати майданчиком надумала. Сам поліз тоді першим.
Але, як і в казці, чи довго, чи коротко, а вихід уже був зовсім близько. А в голові стало порожньо, жодних думок, окрім як краще вхопитися, що за чим переставляти, та самому собі під ніс бурмотіти:
— Раз... Два...
Як виліз, так ледь не впав. Став, нахилившись, відпочиваючи. І по сторонах дивився, поки Зюкіна добиралася. Опинилися ми всередині високої цегляної будівлі, поруч із кліттю, якою шахтарі спускалися вниз.
— Богдане, все вже?
Я тільки відкрив рота, збираючись щось відповісти, як тут невеличкі двері за моєю спиною раптом відчинилися, а слідом широко розплющила очі, угледивши мене, мініатюрна симпатична фейрі в сірому, красивому приталеному костюмі й капелюшку-клош. На її обличчі було написано таке здивування, що я й сам розгубився. Стою і дивлюся на неї. А вона на мене.
Раптом мене відтерла вбік спина моєї колеги, яка прошипіла щось на кшталт:
— Ексгібіціоніст фігов... Вітаю вас! Як ваші справи?
Тут ця феєчка раптом стрімко почервоніла і сама відвернулася, крутнувшись так, що, здається, пил знявся під її туфлями.
— Рада бачити вас.. Ой! Вітаю! Вибачте... Я просто...
Я відійшов убік і зобразив із себе статую мислителя.
— Здрастуйте!
— Почекайте... — феєчка, а це була саме вона, уже фею від людини я відрізнити зможу, так само швидко повернулася назад і насупилася. — Але хто ви? І чому ви тут?
Кумедне таке запитання, але, звісно, без жодного сумніву, таке, що має підстави бути поставленим. Хоча на нього складно відповісти коротко, а розповідати все взагалі безглуздо...
— Та тому, чому й ви!
Феєчка здивовано випросталася, обережно зазирнула нам за спину, наче підозрюючи, що ми тут не одні, а потім зробила крок назад. Зюкіна теж хотіла повернутися і щось мені висловити, але потім згадала, що вона захищає фею від споглядання всього такого голого мене, і знову завмерла, намагаючись лише прикрити мій торс. Та я й так усе закривав коліном...
— Простите, але я не розумію... Чому, як я?
— Та тому що теж не можемо пояснити, що тут робимо! — підвищив я голос.
Фея відійшла трохи далі від дверей, задумливо обтрусивши свою руку в брудній рукавичці. Видно, що вона ще нещодавно була білою, а тепер трохи забруднилася.
— А я можу пояснити! — вона навіть трохи задерла свій носик. — Я секретар господині цієї шахти, пані Гайдін. Маю право тут бути! А от ви...
Я тихенько зітхнув.
— Ми теж тут не просто так. І не з власної волі.
З-за хмар вийшло сонце, воно залило все навколо таким сліпучим світлом, що після мороку печер ми з Ларисою заходили мружитися і відвертатися.
Та вже ж, вилізли підземні страховиська...
— Не з власної? — здивувалася фея. — Але...
Вона уважно подивилася на мене... ту частину мене, яку бачила, потім на Зюкіну.
— Вибачте, але хіба у вас...
— Що? — вирвалося у Зюкіної.
— Можливо, я недостатньо знаю людей, але... Судячи з вашого одягу. Може, у вас була романтична зустріч, а я вам завадила?
І фея густо почервоніла, хоча в очах її світилася щира цікавість.
— Романтична зустріч? — закричала Зюкіна, відстрибнула від мене, хотіла сплеснути руками, обернулася і знову вирішила прикрити від нескромних поглядів. Здається, навіть руки в боки розставила.
— Ні! — твердо заявила Лариска, спробувавши навіть брикнути мене ногою.
— Ой, ви зачекайте, будь ласка, я миттю...
Фея задкувала, явно збираючись накивати п’ятами.
— Та почекайте ви... — не витримав я. — Ми сюди потрапили лише волею господарів... одного місця. На жаль, одяг трохи постраждав, але я вас запевняю, що якщо ви зв’яжетеся з повіреним у справах Лоншером Поунсом у Доброславі, то він усе роз’яснить. Навіть примчить сюди...
Фея раптом зупинилася на пів кроці.
— Лоншер Поунс? Чи вірно я розчула, добра людино?
— Так!
Вона повільно повернулася до нас.
— А хто ж ви, якщо вас знає мій троюрідний дядечко?
Я навіть висунувся від несподіванки з-за Зюкіної, але тут же шмигнув назад.
— Лоншер ваш дядько? Який тісний світ! А я Дарен. Дарен Веселин.
Фея охнула і вклонилася коротко, але граціозно.
— Шанування Хранителю! Мене звати Сі. Сі Ваюль. Чим я можу вам допомогти?
Тут Зюкіна заїхала мені ліктем у живіт, і я не зміг якийсь час відповісти. А ця зла і черства жінка з єхидством у голосі вирішила покпинити з мене.
— Йому б зараз дуже допомогли штани. Або плащ... Точно! У плащі він був би зараз просто неперевершений.
Фея дивилася на неї великими, довірливими фіалковими очима. Вона невпевнено озирнулася.
— Вибачте, але я не бачила тут ні в кого плащів. І взагалі, я поки, окрім сторожа, тут взагалі нікого не бачила.
— Сторож? — вигукнув я гаряче. — У нього, упевнений, знайдеться яка-небудь куртка або щось, що можна було б одягти. Втім, якщо тут феї...
— О, ні! — усміхнулася Сі Ваюль. — Сторож і сам людина. Та й працюють тут люди. Ну, мали працювати...
Вона насупилася і заходилася задумливо дивитися на всі боки. А мені було не до якихось працівників, тим паче, що їх тут і не спостерігалося.
— А ви не могли б запитати його, чи не позичить він мені що-небудь із одягу? Як, до речі, сюди працівники добираються? Чи можна нам буде поїхати якось до Доброслава, де мій друг Лоншер, упевнений, негайно відшкодує всі витрати.
Фея стрепенулася, перестала витріщатися на всі боки.
— Що ви! — сказала вона. — Не треба нічого шукати, я взяла собі найманий мобіль, щоб приїхати сюди у важливій справі. І, звісно ж, відвезу вас до дядька. Якщо ви побудете тут, можу розшукати для вас якийсь одяг.
— Звісно побуде, — зітхнула Лариска. — Куди ж він голий подінеться!
Ваюль тихенько хихикнула, злегка порозовівши, а потім швидко пішла до будівлі неподалік. А Зюкіна тут же повернулася до мене, але негайно охнула і відвернулася назад.
— Навіть не знаю, навіщо це роблю, — пробурчала вона. — І так усе вже роздивилася, що мені зовсім не потрібно було.
— А я давно казав, що у вас, Злюкіна, погані нахили.
— Ну я-то... Гм.
Напевно, вона хотіла сказати, що не розгулює як я, але одразу згадала, чиї штани вдягнула. А я вирішив присісти кудись, все одно весь давно замурзався, тільки рушив до місця, що мені глянулося, як тут зачепив ногою щось і ледь не поранився.
— От зараза... — я пострибав на одній нозі, шиплячі від болю в пальці й викликавши здавлені смішки Зюкіної, яка весь час намагалася відвертатися.
Глянув, на щастя, не поранив, потім вирішив роздивитися, за що таке зачепився, і підняв цю погань із підлоги. І здивовано завмер, її розглядаючи.
— А це не твоє? — запитав я Зюкіну.
Вона повернулася до мене, все ще хихикаючи, і підійшла, удаючи, що дивиться вбік.
— Ой, де ти її знайшов? Я думала, залишила у тебе вдома, в цьому твоєму Редлузі.
— Ретлоусі. То це вона? Пряжка Ветраса?