Глава 10. Знову Зворотка

— Будеш чіплятися до беззахисної дівчини...
Я приголомшено дивився на розлючену Зюкіну, яка навіть кинула прикриватися і розмахувала своїм пістолетом просто перед моїм... нехай буде носом.
— Зюкіна, ти знаєш, що зробила неможливе?!
Лариска завмерла і недовірливо подивилася на мене. Потім її погляд ковзнув нижче, вона зойкнула і сором’язливо прикрилася долонькою та пістолетом. Дуже красиво!
— Ану відвернись! Останній раз, коли я бачила голого чоловіка так близько, мені довелося за нього вийти заміж! І більше я цього робити не збираюся!
— Що саме? — я не витримав і почав дурнувато хихикати. — На чоловіків дивитися?
Лариска гнівно свердлила мене поглядом, але потім тільки пирхнула і хотіла відійти, та я впіймав її за руку.
— Ти це... Почекай тікати. Ми ж поки не вдома.
І справді. Нам вдалося втекти з того туману, але довкола тепер була ця сіра нудота Зворотки, тільки вся якась світліша, яскравіша... А, це ж зілля Лоншера все ще діяло! Дякую, мій друже!
Будинок, який я бачив ще в підземеллі, був звичайною стандартною хрущовкою, але це дійсно була Зворотка Одеси, ми опинилися на знайомому перехресті. Ураховуючи все, що сталося, примудрилися влучити дуже точно, практично туди ж, звідки йшли. Не інакше як із благословення Аннуїна! Але якщо подумати, то нам і не треба було повертатися до того самого місця, створити шлях можна було... От же гидота, а речей ніяких немає!
Я ще раз роззирнувся. Поруч, так само гнівно, сопла Зюкіна, удаючи із себе Венеру Ботічеллі й старанно від мене відвертаючись. Ну, мені теж було якось не надто зручно голяка хизуватися, але я ж не скаржуся! Просто прикриваю все, що можу, і терплю.
Світло-сіра хмара огортала будинки, павутиння бажань ліпилося щільно у вікнах, а неподалік, здається, над будівлею адміністрації, взагалі висіла справжня темна вирва смерча. Тьху, краще відійти від неї подалі. І двері скоріше знайти підходящі. Але раптом я відчув, що теж дещо давно міцно тримаю в руці.
Здивовано поглянув на те, що затиснув у кулаці. На жаль, це виявився зовсім не пістолет. Просто шматочок якогось металу, що тьмяно блиснув незнайомим зеленим відблиском. Це що ж, я теж зміг прихопити щось крізь Завісу? Подивився на пістолет Зюкіної.
— Но-но! — пригрозила вона, і я тут же підвів погляд, але й там був середній палець, який указував зовсім в інший бік, угору...
Оце так дивовижна новина, мені казали, що крізь завісу пронести нічого не можна. Та ми й самі могли в цьому переконатися, але чомусь переконалися лише в тому, що вона має дивну проникність. Чим пістолет був кращим, наприклад, за труси? Але, якщо подумати, якась логіка в цьому була. У пістолеті. А от у камінці?
— Добре, йдемо, — зітхнув я, відкинувши непотрібні роздуми, і рушив до знайомих воріт. Я знав цей двір на розі проспектів Шевченка та Лесі Українки. Тихий, зелений, затишний. І двері підходящі можна в ньому знайти без жодного поспіху. А мені й потрібен був такий старий будинок, якому було багато років. Тут, ближче до центру міста, нових не так і багато, але все ж були. Можна було ще далі пройти, де стирчали новобудови, але відкривати в них Шляхи було гиблим ділом, вони всі порожні й безликі, якщо й відчувається життя, то якесь метушливо-позерське. Немов розмазане. І для Шляху при цьому абсолютно нестабільне. Вже краще павутину в старому розгребти, все одно доведеться словами припікати...
Машинально глянув на Лариску і не втримався, щоб не засміятися.
— Чого ти ржеш? — обурилася Лариска. — Я зараз як почну тобі про чиюсь величину розповідати...
— Все-все, — підняв я, перепрошуючи, руку. — Це нервове... Просто не можу не помітити, що ніколи б не подумав, яку шикарну візуалізацію може мати назва "голий пістолет"!
Зюкіна похитала своєю рукою з пістолетом.
— А я б поберіглася виводити з себе людину, яка може комусь щось і відстрелити!
— Згоден, згоден!
— Куди ти зібрався? Он дверей повно.
Я заспокоївся і зітхнув. Так, і дихалося так само добре. Не було цього дивного присмаку, який завжди у Зворотці виразно відчувався.
— Дверей, може, й повно, але ти ж не хочеш з’явитися в такому вигляді просто посеред галасливого міста?
Лариска смикнулася, роззирнулася. А потім раптом опустила руки.
— Блін! Може, тут десь вийде роздобути одяг?
— Там далі по вулиці був якийсь бутик, пам’ятаєш? Пістолет у тебе є, завалимося туди, крикнемо: "Це пограбування!". І пограбуємо.
Вона насупилася. Потім невпевнено кивнула.
— Грабувати не будемо, а от допомоги попросимо. Скажемо, нас пограбували й з машини викинули, хто там перевіряти буде.
— Шикарний план! — кивнув я, і ми пішли далі.
От тільки місця тут були, ніде правди діти, не надто спокійні. А з речей у мене з собою був тільки цей камінець, я вирішив його не викидати, щоб використати замість крейди. Спробував згадати все, чого колись учили у Фейрії для самооборони. Але в голову нічого особливого не приходило, та це й не дивно, я ж не був фейрі якимось... Не те що...
Я зітхнув. Ні, не треба шкодувати, пішов то й пішов. Взагалі ж не думав, що повернуся. Але якийсь жаль усе одно десь засів глибоко в грудях, тягучим, болісним почуттям. Таким відлунням від болю втрати... Я ж втратив, а тепер міг... Утім, чи до спогадів зараз, ми ж іще не вдома, сам казав. Ідемо тут, немов Адам і Єва замість гріхопадіння... А ще відчуття незахищеності було дуже гострим. Навколо все сіре, а ще підсвідоме відчуття, немов до тебе щось липне таке бридке. Мабуть, тому ми тримались поруч, щоб хоч трошки відчувати справжній колір, справжню людину поруч.
Здається, зілля нічного зору закінчувало свою дію, довкола почало потроху темнішати. Лариса це також помітила й намагалася триматися трохи ближче до мене. Ішли ми не поспішаючи, поспішати все одно було нікуди, адже витріщатися на нас тут теж не було кому. А бігти сторчголов у Зворотці не варто. Довелося ще обходити через зачинені ворота у двір, тут вони теж виявилися замкненими, а стрибати через них не хотілося. Але щойно ми обійшли будинок і повернули за ріг, як раптом хтось наче увімкнув світло поруч із нами у вікні нижнього поверху, і воно якоюсь сірою плямою впало на нас. Ми аж сіпнулися від несподіванки, відсахнулися, а потім просто не могли вже не подивитися туди.
А там, за освітленим вікном, стояли люди, вони ніби вдивлялися в те, що відбувається на вулиці. Їх не було добре видно, вгадувалися смутними силуетами. Хтось навіть устав зі стільця й підійшов до вікна. Хтось, менший, заліз на підвіконня. Здається, там їх було четверо... ні, п’ять силуетів. І деякі мені здалися з характерним, впізнаваним рудим волоссям...
Поруч схлипнула Лариса. Я швидко глянув на неї, вона заворожено вставилася у вікно, простягала до них руки, і сльози котилися з її очей. Та це ж її родина!
І Зюкіна обережно ступила туди, до темного провалу замість дверей...
— Ларисо!
Але вона мене не почула. Якось загальмовано рухаючись, повільно йшла туди... Наздогнав її у два кроки, схопив за плече, різко розвернув, але вона раптом засіпалася, забилася в руках, намагаючись вирватися.
— Ларисо, це не вони! Це морок, чуєш...
Але вона злобно відбивалася, навіть ухопилася за пістолет, куди подівся той сором! Відскочивши, з перекошеним обличчям вона цілилася просто в мене, а сама при цьому повільно-повільно, але все ближче просувалася до будинку.
— Дивись-бо! — вигукнув я і, згадавши потрібне слово, кинув іскру світла прямо в цю чорноту, що роззявилася в очікуванні... 
Спалахнув короткий, яскравий спалах, Зюкіна відсахнулася, стрепенулася, як людина, яку щойно розбудили. Подивилася у вікно, а там замість її рідних тепер лише темна сльотлива маса повільно ворушилася, ніби відповзаючи кудись углиб будинку...
— Бачиш?
Вона дивилася у вікно, опустивши руки. І стояла так, не ворухнувшись, досить довго. Я тихо підійшов до неї.
— Зворотка іноді показує нам те, що найбільше бажаєш побачити. Але ніколи не варто йти на це, можна не повернутися.
— Угу.
— Ідемо...
— Почекай...
Лариса раптом повернулася до мене і зовсім без сорому міцно обійняла, притиснувшись.
— Пробач... Тільки я чомусь дуже хочу відчути тут щось знайоме. Мені раптом здалося, ніби я їх ніколи не побачу...
— Ні! — я відсторонився і схопив її за плечі. — Ніколи так не кажи! Ніколи!
Здається, я сам трохи рознервувався, лише так можна пояснити, що я майже накричав на неї.
— Вір! Завжди вір! У себе, в них! Ми не знаємо, де і коли побачимося і що там буде попереду! Але якщо у нас не буде віри, то й нічому буде освітити нам шлях! Ніколи не втрачай її, вона зігріє в холод, вона може зробити неможливе! І з самого дна відчаю може раптом відкритися Шлях, навіть із безодні знайдеться лазівка, якою ти зможеш пройти!
Ми постояли трохи, обійнявшись, потім вона тихо відсторонилася.
— Давай, як там відкривати вже ці двері... Крекс, пекс чи який-небудь тібідох...
Я поглянув на будинок.
— Ні, цей будинок мені вже не подобається. Він надто нагадує пастку. Ходімо краще далі.
І ми пішли, але вже мовчки і якось утомлено. Але пройшовши ще трохи вглиб двору, я раптом згадав те, про що слід було пам’ятати від самого початку. Як збираюся відкривати Двері, якщо ніколи раніше не проходив ними? Затьмарило мені чи що? І ось ще одне питання, яке я чомусь не надто часто собі ставив, як же я потрапив на Землю? Першого разу...
Я зупинився, повернувся до Лариси.
— Знаєш, здається, нам доведеться повернутися до будинку Віктора. Там мав зберегтися зліпок старого Шляху, бодай якийсь слід. Він дозволить впевненіше з’єднати обидва боки...
Лариса хитнула головою, ніби хотіла щось сказати, але стрималася.
— Раз треба — ходімо...
— Стій! — тут вигукнув я, бо помітив іще дещо.
— Що? — насторожилася Лариса.
Я підійшов ближче й глянув на її волосся. Точніше, на кінчики її волосся. Та що ж це таке! Так і є, знову цей попіл Зворотки! Самим краєчком, але волосся знову ніби обсипане борошном і стало мов сиве...
Точно! Тепер ні пряжки фейри, ні пояска в неї не було. Подивився задумливо на свою долоню.
— Що знову? — потерши обличчя, втомлено запитала Зюкіна.
А я розгледів на своєму камінці гостру грань і швидко різонув нею по своїй долоні. Розсікти відразу не вдалося, було боляче, але повторним рухом я свого досяг.
— Богдане, мені здається, що ти давно з’їхав з глузду...
— Що поробиш... — відповів їй, піднімаючи вгору руку. — Пий!
— Навіщо?! — вона спробувала відсахнутися, але я міцно схопив її за лікоть.
— Послухай, вплив Зворотки — непроста штука, від нього треба берегтися, і от кров... не всіх, звісно, але кров може цілком згодитися. Ні, я можу й обтерти тебе нею цілком, якщо так хочеш.
Зюкіна швидко закрутила головою.
— От і я не хочу, тоді занадто багато її може знадобитися.
Лариса зітхнула, заплющила очі й відкрила рота. Обличчя її зморщилося, але я й раніше знав, що вона не вампір.
— Не переживай, це я так, більше символічно, — бурмотів їй заспокійливо.
— Ти тут? — раптом пролунав звідкись голос. 
Тихий такий, вкрадливий. Від якого аж мороз по шкірі. Лариса відскочила, витерла від крові рота і потяглася до свого пістолета.
— Почекай, — зупинив я її.
Звідки йшов цей голос, було не зрозуміти.
— Хто ти?..
— Пам’ятаєш мене?..
— Хочеш їх побачити?..
Питання йшли одне за одним, у різній тональності й різними голосами. Я довго придивлявся і зумів його побачити під козирком одного з під’їздів. Мить тому там ще нікого не було, а тепер він там стояв — висока, темна фігура, що практично зливалася з темрявою дверей. Обличчя у нього не було, воно не те щоб було приховане, просто його взагалі не було. Згусток такий. Наче дитина малювала чоловічка і не змогла зобразити голову. Там, біля під’їзду, він і стояв, усе питав і чогось чекав. Наших відповідей, звісно. Бо це Безликий запитувач.
А я притискав палець до губ. І Лариса завмерла нерухомо. Тільки пістолет тремтів у її руці.
— Пам’ятаєш, як це було?..
— Хочеш до них?
І він зробив маленький крок до нас. Повільний, обережний. Безшумний. Але при цьому почав крутити своєю макітрою, схоже, відчув кров на моїй руці. І вона його вабила, змушувала тремтіти від мерзенного жадання...
Зюкіна не зрушила з місця, вона лише поглянула на мене, і я зрозумів це німе запитання, що застигло кригою в її очах. І просто кивнув їй.
Пролунав постріл. Пістолет голосно торохнув у темряві злим вогником, і пика Безликого розлетілася на всі боки темним маревом, яке швидко розтануло. А за секунду біля під’їзду наче нікого й нічого не було.
— Богдане, — Лариса повернулася до мене. — Ну де вже ці твої двері?
Знизавши плечима, я рушив далі. Ми пройшли ще деякий час, поки не побачили знайомі обриси будинку. Здається, постріл Лариси розігнав тутешню гидоту, і нам більше ніхто не зустрівся, хоч ми до цього й були готові.
Ось і цей довбаний ліфт, я уважно оглянув його темні дверцята, намалював маленький знак, тут же отримав відгук і дуже зрадів. Здається, все могло вийти як треба. Головне тепер — не поспішати й наносити знаки рівно. Не правильно, а рівно і з упевненістю. Симетрії чи там правильності ліній тут не вимагалося. Коли ти проходиш Шлях уперше, то він назавжди залишається з тобою, питання лише в тому, чи зможеш ти його закликати, чи вистачить тобі сили. І чи почує він тебе...