Глава 9. Скляна фортеця

Тут уже бодай можна було йти не згинаючись, штрек був досить просторий, навіть щоб простувати ним удвох пліч-о-пліч. Щоправда, склепіння його було не надто гладке, доводилося берегти голови, але й надто великих каменюк не стирчало. Пробивали його, здається, зовсім не гірничопрохідницькою машиною.
— Запитати можна? — не втерпіла Лариска. — А от скажи мені, чому ми раптом зірвалися з місця, хоча тільки-но туди, у цей твій будинок, прийшли, до того ж перлися досить довго?
Я стиха зітхнув.
— Бачиш у чому річ, здається, твоя поява не надто втішила місцевих жителів. І вони могли влаштувати серйозне розбирання, та ще й вигадати тобі кару якусь.
— Усе жартуєш? — остовпіла Зюкіна.
— Ні, — спокійно відповів я. — Зовсім ні! Визнають тебе винною в порушенні, візьмуть та й покарають якось. Нехай це буде негайним вигнанням... Чи як це правильніше? Депортацією! Депортують тебе з Фейрії, але без урахування твоїх інтересів. Просто викинуть туди, звідки прийшла. Та й по всьому.
Деякий час ми йшли мовчки. Штрек почав потроху спускатися вниз, відчувалося, що ми йдемо під гору. Було тихо, якщо мовчати. Жодного звуку. Навіть наших кроків не чути, ніби всі звуки гасяться самими цими стінами. Хіба що блиск потроху почав тьмяніти. Отже, він справді пов’язаний зі світлом Селени! Їй якраз має бути час ховатися. Якщо, звісно, ми не спускалися сюди кілька годин...
Іти мовчки Лариса довго не могла і невдовзі буркнула:
— Це неправильно. Як же так можна? Я ж не сама сюди лізла! Як же так можна — узяти просто й виставити? Ні, я згодна тільки додому повернутися.
— Ех, Ларисо, чи тобі не знати? Дотримання законів має свої переваги, але й свої недоліки. А вже інтереси твої тут взагалі не враховуватимуть...
— Та ну? А мені ці твої сусіди здалися досить милими.
— З чого ти взяла, що це саме вони чи такі, як вони, усе визначають? — здивувався я. — До речі, вони ж теж переселенці. У тому сенсі, що прибули до Фейрії набагато пізніше за Вихід і вже після появи Брами.
— Як же вони сюди потрапили?
— Та привів дехто...
— Хто? А, я здогадалася. То ти тут нелегалами промишляєш? І справді ж, улаштував собі хід під будинком, чому б не зайнятися... Як, вигідна справа?
Я просто йшов мовчки, але хіба це її колись зупиняло?
— Чого мовчиш? Правда очі коле?
— Ох, Лариско... Та не мій це хід, а Ретлоуса!
— Ти так кажеш, ніби він... живий?
— Я б сказав — самостійний. І навіть не знаю, чи він мій, чи я його. Ось, знайшов тут теж — такого, що втік від свого господаря...
Я замовк, щось відчув. Це було дивне відчуття, але я вже давно звик їм довіряти. От просто знаю, що зараз штрек закінчиться...
І справді ж. У згасаючому, ледь уже помітному блиску стін раптом ми побачили розрив, вихід із цього штреку у величезну печеру, повну сірої темряви. І ми обережно туди вийшли; я не забув залишити ще один ґудзик, але сам щосили витріщав очі на всі боки. Минулого разу я й не бачив усього цього довкола, ліхтар світив ледве-ледве, і що там було вдалині — взагалі не розгледіти. А тепер, за допомогою зілля, усе було зовсім інакше. Але й розміри цієї печери трохи лякали.
Раптом не почув, а відчув ніби зітхання. Наче щось пронеслося повз нас, здійнявши легкий вітерець, який ніжно торкнувся щік... Навіть Лариса — і та заозиралася на всі боки. Попереду раптом замиготіло світло. Наче легкі відблиски заіскрилися в темряві. Такі ще кволі, сірі. Не світлі, а сірі на тлі навколишньої чорноти. Але навіть ця сірість здавалася вже чимось світлим, до якого раптом нас потягло, мов нічних метеликів.
Ішли ми обережно, тут усюди було каміння, доводилося пильно дивитися собі під ноги, щоб не впасти. Але ставало дедалі світлішати, тому й іти було легше, це кам’янисте дно печери проглядалося все далі, і тепер можна було вибирати для себе зручніший шлях. Яким би він не був легшим, але дивитися все одно доводилося в обидва ока, тому, коли вона з’явилася, я одразу навіть і не помітив. Вона ніби висвітилася вся зсередини, стаючи дедалі яскравішою, наче розгорялася. І довкола її стін з’являлися все нові й нові відблиски, відображення яких на навколишньому камінні набували форм провалів, дірок і навіть дверей. Лише в центрі темніла могутня брама, до якої вела широка, темна дорога. Перед нами у всій своїй величній красі постала...
— Скляна фортеця... — шепнув я Ларисі.
І цей шепіт наче зробив її світло яскравішим, а всі ці провали, відображення й відсвіти раптом ніби завирували, почавши перетікати реальностями.
— Нам туди? — напружено запитала Зюкіна.
Прикусивши губу, вона вдивлялася в цю фортецю, що сяяла кришталем перед нами.
— Ні, — сказав я. — Нам туди не треба. Ми пройдемо...
Тут двері фортеці здригнулися, трохи прочинилися. Лариса тихо охнула поруч, а я аж похолов. Із брами, чудово видимі навіть на такій великій відстані, вийшли два собаки.
— Що це? — перелякано запитала Лариса.
Обидва собаки, обидва хорти, немов за командою, нашорошили вуха й повернули до нас свої морди.
— Здуріла? — я вхопив її за руку. — Сховай пістолет! Не здумай стріляти!
Хорти раптом кинулися до нас, і Лариса здавлено охнула. Що ближче вони підходили, то помітнішим ставало, що це були зовсім не собаки, а істоти, наче зібрані з гострих скляних поверхонь, які поступово зливалися в щось біле, тільки-от їхні очі та вуха мали криваво-червоний відблиск.
— Не бійся! Просто нічого їм не роби, і вони тебе не зачеплять! — говорив я, а сам насторожено косився на них.
Здоровенні, завбільшки з доброго вовкодава, вони підбігли швидко, але зупинилися віддалік, пильно зиркаючи на нас своїми червоними, зламаними гранями баньками, наче двома парами яскравих, світних рубінів.
— Ідемо, — тихо сказав я.
— А вони?
— Кажу ж, не зачеплять. Вважай, що їх немає. Взагалі немає. Не існують. Це міфічні собаки.
Міфічні собаки, здається, навіть висунули свої міфічні язики в міфічній же усмішці. А один нахилив набік голову.
— Так! Саме так! Не дивися на них. Мало хто тут бігає... А нам треба шукати стежку додому... До фортеці нам зовсім-зовсім не треба!
Собаки беззвучно й спокійно супроводжували нас, поки ми йшли вздовж фортеці, ми й самі поступово заспокоювалися. Тим паче, що мені потрібно було в цій мішанині відшукувати щось знайоме, а це якось заважало боятися.
— Ларисо! — гукнув я свою супутницю. — Облиш на хортів коситися, краще туди дивись. Заодно, щоб не впасти кудись не туди.
— Куди? — вона вхопила мене за руку.
— Дивись, бачиш, у відблисках від фортеці проступають тіні? Придивляйся, побачиш щось знайоме — кажи.
— А що це?
Оце ж допитлива істота! От просто зараз і розбігся розповідати!
— Це дороги. Шукай щось знайоме, думай про дім!
Місячні ночі не надто довгі, тим паче, що молодик або, якщо врахувати місцеві особливості, новоселення ще не настало. А вибрати підходящу стежку — справа не швидка. Тим паче, що й відблиски від Скляної фортеці не йшли підряд, між ними залишалося чимало простору.
Ох, кошмар який... У тінях одного промайнула якась страшна паща, я ледь не рвонув звідти, добре ще, що Лариса її не помітила. Так, дивитися треба обережно, краєчком ока...
Ми йшли і йшли. Розглядали ці тіні, у деяких миготіли іноді люди, якісь вулиці. Іноді стояли роздивлялися їх довше за інші, але там то карети миготіли, то місця були зовсім не схожі на рідну Одесу.
Я навіть похвалив себе подумки. За те, що прийшли саме сьогодні, напередодні молодика, і, якщо не знайдемо чогось підходящого, то зможемо почекати наступного дня. Або ночі. В одному місці Лариска довго стояла, розглядала, переконувала мене, що впізнала щось знайоме, але не може зрозуміти що. Ми з нею довго туди вдивлялися, але потім, нарешті, зрозуміли, що насправді побачили.
— Так, це й справді схоже. Чи то Шевченка, чи то Шампанський. Але це не реальна Одеса, а тільки Зворотка, — зітхнув я, обережно обходячи цю світну тінь, у якій світ немов завмер.
— Упевнений? — із сумнівом запитала Зюкіна. — Адже схоже. Може, просто зараз ніч і людей немає?
— Ні! — відповів я і показав їй. — Подивися, бачиш он там? Між деревом і стіною... Клякса якась повзе.
Вона напружено подивилася, потім невпевнено кивнула.
— А он ще поглянь... Павутина обплутала вікно і добре помітна. Хіба так у реальності буває? Ні, це Зворотка. Можемо спробувати, звісно.
Лариса заперечно хитнула головою. Та я й сам не дуже туди рвався. Завжди краще пошукати прямий шлях. Знайшов же минулого разу. Хоча й не сильно знав, що шукаю, насправді.
Раптом хорти, що супроводжували нас на віддалі, припідняли вуха, напружено до чогось прислухаючись, а потім беззвучно помчали кудись, тільки ми їх і бачили.
— Покликав хто? — напружилася Лариса.
Вона заходилася вдивлятися вдалину, але я покликав її йти далі:
— Давай шукати, що нам ті хорти, немає — то й грець із ними.
Ми знову заходилися шукати відображення нашого міста або бодай щось знайоме, близьке нам. Не знаю, скільки ще минуло часу, черговий раз глянув довкола і тут же зупинився. Побачив і просто остовпів. Каміння довкола нас почав заволікати дивний білястий туман. Там, звідки ми прийшли, він був уже зовсім густий, приховуючи від погляду каміння й потроху накочуючись на фортецю.
— От...
— А це що за туман? — вигукнула Лариса.
— Давай, швидше! — крикнув я і, вхопивши її за руку, потяг за собою, увесь час озираючись.
Ми проскакали кам’янистим осипом повз останні відображення, перескочили невеликий завал каміння і тут різко зупинилися, бо бігти далі було нікуди. Попереду чорнів величезний зів провалу, який немов розітнув печеру навпіл, трохи не дійшовши до самої Скляної фортеці. І там навіть дна не було видно.
— От же гидота! — скривився я.
Озирнувся і ледь не вилаявся. Бо туман клубився зовсім недалеко і наближався. Він немов викинув великий білий язик, який відрізав нас від фортеці, і, переконавшись, що тепер нікуди від нього не сховаємося, накочувався статечно, упевнено й не поспішаючи.
— Що це? — здавлено запитала Лариса, але мені було ніколи відповідати.
Треба було перевірити свій здогад. Я вхопив перший-ліпший камінець і кинув у туман. Нічого. У сенсі, просто пролетів і впав кудись. Потім кинув один зі своїх ґудзиків, не пошкодував. Він теж лише брякнув об щось, навіть спалаху не було. Я почав гарячково озиратися, але, схоже, ми були справді відрізані.
— Стій тут! — крикнув їй, потім рвонув трохи нижче, до цього туману. Засунув свою руку глибше в рукав і спробував торкнутися ним цієї клубочущої світлом суспензії. Де там! Туман мене не пустив. Навіть трохи зсунувся швидше, і мене наче штовхнуло.
— Прокляття! — загорлав я на весь голос, але все ж вирішив ще раз спробувати. Витяг із рукава свою руку й сунув її туди, побоюючись, як би що-небудь не відтяпало. На щастя, ні. Рука спокійно проходила крізь цей туман, але тільки поки не доходила до рукава, після чого мене починало відштовхувати.
— Що за невезуха! — вигукнув я і кинувся назад, нагору насипом, до Лариси.
— Що? Що це, Богдане?
— Завіса. Це справжнісінька Завіса! Тільки якась блукаюча.
— Що за завіса?
Поки Лариса смикала мене, я заходився поспіхом оглядати все довкола, шукати ну хоч якесь місце, куди можна було скочити, сховатися. Та де там... Зовсім незбагненним чином ми опинилися відрізані з трьох боків цим туманом, а на четвертому чорнів провал. І зупинятися туман щось не поспішав, відстань до нього знову зменшилася. Завіса. Прямо як розповідали...
— Швидко! — зважився я і скинув піджак.
— Та що відбувається?!
— Роздягайся! Швидко!
Лариса витріщила на мене очі, а я вже розстебав сорочку, але потім просто смикнув її так, що ґудзики розлетілися в різні боки.
— Ти зовсім здурів? — закричала Зюкіна, злякано відсахнувшись від ще одного туманного язичка, який висунувся на нас і знову втягнувся в основну масу.
— Бачиш! Він уже пробує тебе на смак!
— Що ти робиш?
— Не бачиш? Роздягаюся. І тобі раджу, якщо не хочеш, щоб тебе завіса скинула туди, — тицьнув я у провал.
Зюкіна нерішуче взялася за куртку.
— Як? Зовсім роздягатися?
Я скинув штани, зірвав шкарпетки, подивився на неї, перелякану, і сказав, намагаючись говорити спокійніше:
— Ларисо, це не просте місце і непроста завіса, мені колись розповідали про такі. Вона не пропустить тебе, якщо не зречешся всього й не залишишся як є.
Лариса скинула куртку й відплигнула подалі від туману. А він підбирався до нас усе ближче.
— Але як же... — бурмотіла вона, круглими від подиву очима дивлячись на мене, який устиг уже роздягтися повністю і тепер хизувався в костюмі найвідомішого свого предка — Адама.
Зюкіна зняла свій легкий светр, потім заходилася розстібати джинси.
— Тільки не труси тут... — хотіла вона щось сказати, але, знімаючи джинси, ледь не впала.
Потім її чобітки полетіли на каміння.
— На останні гроші, між іншим...
Залишившись у бюстгальтері та трусиках, вона раптом випрямилася й завмерла.
— Це точно не твої жартики, Богдане?
Але тут завіса рішуче ступила до неї й м’яко підштовхнула до прірви. Я кинувся до неї, хапаючи за руки. Заверещавши й відштовхнувши мене, Лариса миттю скинула все з себе й заходилася прикриватися руками.
— Не дивися на мене, сволото!
— Та мені що, до цього? Іди ближче, стань за моєю спиною! — скомандував я.
— Тільки відвернися...
— Та не дивлюся я на тебе! Тримайся давай за мене! Не бійся. Міцніше! Ідемо... тільки повільно.
І як два ідіоти, голяка, тримаючись один за одного, повільно заходилися крокувати крізь цей туман. А він тим часом усе не закінчувався й не закінчувався. Ось уже й замиготіли десь поруч стіни Скляної фортеці й з’явилися поруч ці двері-відображення. А туман усе ніяк не закінчувався, він ніби заволік усю печеру цілком. Я подивився вбік і тут уже я не втримався, від душі вилаявся. Просто тому, що прямо в цьому тумані було явно видно новий рух, наче там зустрічалися дві хвилі. Ця біляста, напівпрозора, і ще якась, теж білясто-сірого кольору, але вже трохи іншого відтінку. І та, друга, також котилася в наш бік.
— Що знову? — Зюкіна просто впилася своїми нігтями мені в боки.
— Друга завіса!
— Знімати мені більше нічого!
— Блін! Та до чого тут одяг? Ця може бути зовсім іншою! Що там? Зректися себе? Назвати своє ім’я? Не можна... Може, забирає силу? А її ж у нас і немає! Або пам’ять...
— Що ти там бурмочеш? Ми пропали? — зашепотіла вона, притулившись ззаду.
— Ні! — стрепенувся я. — Поки ні! Он, дивись!
Не знаю, як я розгледів і впізнав це відображення. Але це була та сама Зворотка, біля якої ми довго сиділи. Та біс із ним, нехай буде Зворотка, ніж утратити себе чи ще щось гірше...
— Ідемо! — я повернувся, знову вхопив її за руку й потяг за собою прямо крізь туман до цих уже знайомих тіней. Не чекаючи цієї нової хвилі, я поглядом упіймав обриси будинку, видимого в просвіті, зашепотів побажання Шляху і ніби м’яко стрибнув униз... але я ж був не один, її не відпустив, тому Лариска звалилася на мене зверху, м’якими півкулями накривши мені обличчя. Добре ще, що спиною не гепнувся об землю. Так, злегка лише приклався.
Але в живіт мені тут же вперлося щось холодне. Я подивився вниз.
— Господи, Зюкіна! Як ти змогла протягти крізь завісу свій пістолет?!