Глава 8. Під землю

— А ці чого зібралися й дивляться? — невдоволено буркнула Лариса, коли ми вийшли з будинку.
У темряві, лише в світлі вуличних ліхтарів, моїх добрих сусідів заледве можна було розгледіти. Втім, насправді все було з точністю до навпаки — вони навмисно показували себе, інакше ми б у такій темені взагалі навряд чи їх побачили. Судячи з невиразних рухів, вони там, здається, кланялися.
— Сусіди просто вийшли привітати вас, люба, — м’яко зауважила Лоума, не без певного незадоволення в голосі. Чи причиною стало зауваження Лариси, чи той факт, що вона збагнула - базікати про нас з усіма підряд було не найкращою ідеєю...
— І коли тільки встигла? — проворчав тепер уже Лоншер, докірливо зиркнувши на Лоуму.
Але та у відповідь лише гордо пирхнула. І справді, всі ці мої сусіди примудрялися завжди дізнаватися про щось чи не раніше, ніж подія відбувалася.
Лариса крадькома позіхнула, а от у мене сну не було ні в оці. Я пильно вдивлявся в нічне небо, де тонкий блідий серп старого місяця хилився до обрію.
— Може, все ж дочекаєтеся новомісяччя? — Лоншер теж провів його поглядом.
Ми рушили повз будинок ледь помітною стежкою, зарослою травою. Вона тут була єдиною, довкола будинку на ділянці в мене були лише викладені пиляним каменем доріжки — теж справа рук моїх сусідів. Сюди ж мало того, що ніхто намагався не ходити, так ще й прокладати доріжку просто до будинку ніхто не збирався.
Вільха лише трохи рипнула, коли ми пройшли повз неї, ледь відгукнувшись на мій дотик.
— Ми уже все обговорили, — тихо відповів я Лоншеру. — Не можна чекати, вже вранці можуть принести нові папери. Або заявиться якийсь цар гори...
— Гарненький такий таємний відхід, — продовжувала бурчати Зюкіна, — коли всі нас бачать...
Її можна було зрозуміти, вдалося поспати всього нічого, хоча вона розраховувала на солодкий сон, та й ліжка тут були зручні, м’які, а спати було — сама втіха. Тихо, спокійно... Ну, найчастіше було саме так.
— Не варто переживати через це, мила Чайко, — повернув до неї голову Лоншер Поунс, — це все добрі сусіди! Вони просто вийшли привітати Дарена, а вже щодо таємності — взагалі нема чого й казати! Вони ж зараз іще підуть і ваші сліди заплутувати, щоб сюди ніхто легко не дістався і куди ви пішли не одразу дізнався.
Зюкіна хотіла щось сказати, але трохи не спіткнулася в темряві й стиха скрикнула. Сподіваюся, не матюки якісь, ще не вистачало мені червоніти перед своїми маленькими друзями.
— Мало того, що погано видно, так тут ще й коріння якесь стирчить! — не вгамовувалася гроза одеських комуналок.
— Стій! — сказали ми в один голос із Лоншером.
Здається, на місці. Темно, у найдальшому кутку мого саду, якщо його, звісно, можна було так назвати, словом, у найдальшому кутку ділянки, де нормальні люди роблять або вбиральню, або сарай для прибраного, в мене був підвал, практично непомітний з боку. Якщо не підходити надто близько. Невеликі двері, обкладені диким каменем, густо заросли травою. Поруч розкинувся тис, та й не один.
— Тільки не здумай з’їсти ягідки! — нагадав я Ларисі, яка влетіла в зарослі цього ще не надто високого ягідного тису і щось там упівголоса розпиналася про одеських ріелторів на ім’я Богдан.
— Мій друже, ви впевнені? — зблиснули скельця окулярів Лоншера в темряві.
Він підійшов до мене ближче.
— Навіть якщо ви йшли там колись, відтоді багато що могло змінитися. А так у мене є заперечення задля Порядку. Я б сказав, шанси відбити їхні наклепи досить високі!
Я кивнув йому, намагаючись стежити за Зюкіною, щоб вона ще кудись не влізла. Проте в темряві Лоншер цього, здається, не помітив.
— Дарене! — його ціпок мало не вперся мені в туфлю, я аж смикнув ногою. — Ви чуєте? Чи варто ризикувати...
— Ризикувати? — виявляється, Зюкіна теж підібралася до мене ближче. — Богдане, ти у що знову хочеш мене втягнути?
Не став їй нагадувати, що сам такий же заручник ситуації, як і вона, усе одно ж не переконаєш.
— Так, давайте ще раз усе перевіримо.
— Не знаю, що тут перевіряти, мій одяг невідомим чином став як новий. Чистий і свіжий, ви просто такі молодці...
— Дякую вам, мила, але це дрібниці, — десь неподалік відгукнулася Лоума, яка не наважувалася підійти сюди ближче.
Почулося клацання і тихий брязкіт.
— Не муч свій Брегер, я ж тобі казав, що краще не стріляти? Місць, куди ми йдемо, це теж стосується.
— А куди, до речі, ми йдемо? — ніби між іншим запитала Зюкіна.
— Побачиш!
— Дарене! — торкнув мене за руку Лоншер. — Я додав своїх знаків цьому пристрою нашої Чайки життя. Хоч він і небезпечний, але схожий просто на якийсь пугач...
— Пугач не пугач... а дірку зробити може, якщо невдало поцілити, — тут же відгукнулася Лариса, яка ні за що не хотіла зізнатися, що свій травмат носила не так як засіб захисту, як просто на згадку про хороших людей, як дарунок.
— Посилення? — запитав я, нагинаючись і намацуючи двері.
Точніше, кільце від дверей — ті вже майже повністю сховалися під травою. Від пориву вітру зашурхали гілки тису.
— Ну-ну, — пробурмотів я. — Довго тримати відчиненими не будемо, одразу зайдемо. Дай тільки намацати ці двері.
Це кільце трава заплести не могла, тож головне було його знайти. Але й лампами махати тут не хотілося. Проте тьмяний місяць усе ж давав трохи світла, моя хитка, ледь помітна тінь раптом пішла хвилею, збираючись темною плямою в одному місці.
— А, ось воно, — я зачепив його і підняв.
Тут же під руку приповзла гілка тису і затремтіла, немов у передчутті.
— Так! Флягу не забула?
Лариса припинила клацати своїм травматом, сховала його в кобуру і підійшла, точніше, обережно ступила ближче.
— Ні!
Я теж помацав свій ремінь, на якому висіла фляга. Крім того, тут були нашиті кілька ґудзиків, ясна річ, заговорених. А більше я з собою тоді й не брав, Шляхам байдуже, що з тобою, а важливо — хто. От на цих стежках усе інакше...
— Нагадаю! — трохи підвивищив я голос. — А для всіх невдоволених — особливо!
— Давай, давай...
— Більше мовчати, ніж говорити! Виконувати все, що скажу!
Лариска голосно пирхнула, а Лоума щось тихо забубніла десь там, позаду.
— Нічого! Повторюю! Нічого не брати! І намагатися нічого не залишати. У жодному разі нічого не їсти! Навіть якщо раптом дуже захочеться і вгледиш улюблений пиріжок із повидлом...
— Сам ти пиріжок!
— Я серйозно! Зілля приготувала?
Зюкіна щось невиразно промикала.
— Скоро Селена зайде, — Лоншер задер голову вгору.
— Вибачте, друзі мої, що так несподівано ввірвався... Не знаю, чи доведеться ще колись...
Поунс раптом обхопив мене за ноги, а потім різко відсторонився.
— Ви, головне, благополучно дістаньтеся! А потім уже знайдемо якийсь спосіб побачитися! — Лоншер відвернувся, щоб шмигнути носом.
— Дякую вам усім! — я усміхнувся, хоча в темряві моєї усмішки й не побачили б. Хоча хто знає — мої сусіди вже не раз доводили, що мають різні можливості, і нічний зір — не найскладніша й не найрідкісніша з них. До речі, про нічний зір.
Я поліз у свою кишеню й дістав маленький пухирець.
— Так, Ларисо, діставай засіб. Тільки не забудь заплющити очі перед тим, як пити!
— І як я потім залізу туди? — трохи сварливо поцікавилася Зюкіна, яка завжди ховала свої переживання за показним роздратуванням. 
А може, й не показним.
— Тільки не впустіть! У мене його більше не залишилося! — занепокоївся Поунс.
Я заплющив очі, відкупорив пухирець і одним махом випив зілля Лоншера. Туди, куди ми йдемо, брати з собою ліхтар чи якесь інше світло — зайве. Не так це приверне увагу, як просто самі нічого не побачимо. І не помітимо.
Не розплющуючи очей, потягнув за кільце — із неприємним рипінням та тріском траву, що рвалася, я відчинив двері до підвалу. Звіддаля долинав важкий скрегіт каменю. Це Ретлоус бажав нам удачі. Або відчув тоненьку ниточку в Аннуїн...
Намацавши вертикальну драбину, я вхопився за її дерев’яні щаблі, відчуваючи, як тонкі вусики чи то гілок, чи то коріння тису заходилися обмацувати їх разом зі мною. Але все було спокійно.
— Нехай прибуде з вами Сила! — пожартував я і ступив униз.
Драбина була некороткою, просто спуск із півтора метра, а далі кам’яні сходи вели вглиб. Звідти війнуло застояним повітрям, свіжою землею, вогкістю і якимось хробаччям.
— Ларисо, ти як там? — запитав я туди, нагору, але тут чиєсь м’яке місце трохи не вмостилося мені на голову.
— Ой, вибачте, що одразу не стрибнула...
— Обережніше! — відійшов я вбік. — Очі не розплющувати! Злізла?
— Та вже ж, злізла. Прощавайте! — крикнула вона моїм маленьким друзям, але вони, ясна річ, нам уже не відповіли.
Двері мого підвалу з рипінням зачинилися, відрізаючи нас від майже безмісячної ночі Фейрії.
— А тепер діставай другий пухирець. Тільки не переплутай із третім.
— Та як я його переплутаю, якщо він у цьому флаконі з двома насічками!
— Не штовхайся! Ти все можеш, я тебе давно знаю!
І сам дістав із внутрішньої кишені ще одне зілля — це вже було не із запасів, а зовсім свіже, тільки-но доставлене нам дбайливими сусідами. Без нього шлях униз також був би дуже складним, оскільки дихати там було важко. Не сказати, що неможливо — усе залежить від глибини, звісно, — але мій досвід був специфічним, і я вирішив про всяк випадок перестрахуватися. Була справа, дещо пам’ятав.
Ковпачок флакона м’яко цмокнув, і мені в ніс тут же вдарила не надто приємна суміш запахів мокрого каміння та болотяного мулу, але я рішуче ковтнув цю густу, маслянисту рідину, що в’язала язик і мала легкий присмак трав’яної солодкості. Стравоходом одразу почав розливатися сильний, колючий холод, ніби запхав до рота цілу пачку якоїсь жуйки з ментолом і випадково проковтнув її всю. На мить поважчало в грудях, але відразу потому задихалося так вільно й легко, як ніколи досі в житті.
— Шо це-е-е... — прошипіла поруч Зюкіна, яка теж випила зілля обережного дихання.
Я насилу проковтнув клубок у горлі й просипів у відповідь:
— Ідемо! Це класна штука, з нею у нас буде майже екскурсія...
— Бридота...
Але я вже не слухав її. Привідкривши очі, помітив ледь видимий контур дверей просто в кам’яній кладці. Один камінь із рипінням провернувся, я навалився всім тілом на двері й причинив їх. Навіть після зілля нічного зору тут було темнувато. Сходи йшли вниз, і звідти тягло землею та прохолодою. Але це й усе — ні тобі спецефектів, ні знамень... Темрява, вогкість землі, кам’яні сходи, що йдуть униз... І ми почали спускатися.
— Іди завжди за мною, — тихо сказав я Зюкіній. — Нічого не бери, що б не побачила. І нічого не залишай без потреби.
— А за потребою? — тут же відгукнулася ця язва.
— Нічого не їж! Нічого не пий! У нас вистачить фляги надовго, а бажання там усе одно будуть, хоч скільки наїжся й напийся. Намагайся не говорити. Якщо почуєш, що кличуть — не озивайся.
— А якщо ти покличеш?
— Я буду поруч. І триматиму тебе за руку. Тож не озивайся поготів.
— Ну, втішив...
Ми спускалися вниз усе впевненіше. Тим паче, що йшли і йшли, усе довкола було практично невидимим, лише сіріша пляма сходів на тлі цілковитої чорноти. І світла сіра пляма десь там угорі, від якої ми віддалялися.
— Я можу розплющити очі? — запитала Зюкіна, а я ніяково кашлянув.
— Так, розплющуй.
І йшли. Не знаю, скільки часу минуло. За відчуттями — багато. Йшли і йшли. Довкола темінь, вона якось тисне на твою підсвідомість. Он Лариска вчепилася в мою руку так, що не зміг би й вирвати. А йти із закинутою назад рукою не надто зручно... Але йшли. За відчуттями, уже так могли пройти набагато глибше, ніж найглибша станція метро в Києві. Не знаю, чому про неї згадав. Просто їхав якось, там ескалатором було довго, а от пішки пройти... Втім, спускатися — не підніматися. Усе одно це стежка лише в один бік.
— Богдане!
— Та що тобі?
— Я згадала, що забула!
Я навіть зупинився, і вона теж, швидко заговоривши, наче виправдовуючись:
— Розумієш, я виклала на видне місце, щоб не забути, а потім забула.
— Що? — трохи роздратовано запитав я.
— Та цю штучку, що мені дав твій друг.
Пряжку чи що? Від чобота Ветраса?
— Тьху ти... — сплюнув я. — Не страшно, у тебе тепер пояс є. Ідемо.
— Довго ще йти? — прошепотіла за хвилину Зюкіна.
— Почекай, — сказав їй. — Не заважай. Тут треба твердо знати, що ти зараз вийдеш. Або дуже чекати цього.
— Ох, я вже так чекаю, так чекаю... І ти мені так і не сказав, куди ми йдемо! Волочиш жінку, яка тобі довірилася, як той павук у куточок...
— Думки у вас, Зюкіна, одноманітні. Бідний твій чоловік. Йому, мабуть, зовсім скрутно доводиться.
Вона злегка смикнула мене за руку.
— Ти не викручуйся, а то я тобі знаю! Кажи вже, бо якось лячно.
Тихенько зітхнув — тут вона мала цілковиту рацію, тільки-от розповідати щось було зовсім не на часі. У мене якраз почала німіти рука, подумав навіть зупинитися, як раптом унизу з’явилося слабке світіння. Ми спустилися ще нижче й побачили, що це було. Старий штрек. Так, як і минулого разу. Знову шахта. Тільки тоді я не бачив, щоб стіни її світилися цим тьмяним світлом. Можливо, тому, що йшов із лампою.
— Ух ти!
І справді, цей світний штрек був дуже незвичайним. Немов світилися дрібні вкраплення в камені... Місячний камінь? Селеніт? Ні, судячи з металевого відливу, скоріше місячний метал.
— Так, ми близько.
Ми обережно вийшли в цей штрек, і я, заплющивши очі, поводив головою з боку в бік. Ні, тут не було протягів чи чогось такого — це просто був той випадок, коли потрібно було довіритися чуттям. Куди йти далі, у який бік.
Розплющив очі й ледь не рявкнув:
— Я що казав!
Лариска відсахнулася від стіни, винувато обтрушуючи руку. Якась золотава брошка немов розчинялася в стіні.
— Та не брала я нічого, так... подивилася.
— Не твоє — от і не чіпай!
Лише головою похитав, що тут можна було ще сказати. Потім подумав, узяв, відірвав один зі своїх ґудзиків від ременя і поклав на перший щабель цього ходу.
Зюкіну аж розпирало від цікавості, але вона героїчно промовчала. А я просто прошепотів закляття сховку і повернувся до неї.
— Ідемо...