Глава 2. Стріляли...

— Давай-давай, — сказала Лариска, — лізь і не скигли. Теж мені спадкоємець трону який знайшовся.
Демонстративно задерши носа, я заліз на заднє сидіння в цей чорний супер-пупер джипчик.
— Здоров, Богдане Івановичу, — рудий, у веснянках хлопець, зробив тихіше музику, простягнув мені руку, усміхаючись на всі свої тридцять дві трагедії дантиста. Ох, вибачте, на двадцять вісім, він був ще не настільки старий, щоб заслужити зуби мудрості, але й не настільки молодий, щоб точно бути впевненим, що їх у нього немає.
— Привіт, П'яточкін, — сказав я, потискуючи йому руку і влаштовуючи свою філейну частину на задньому сидінні зручніше, — знову тебе розжалували у водії цього воза?
П'яточкін, тобто, насправді Сергій Зюкін був старшим сином Лариски, який періодично працював у неї кимось між водієм і охоронцем. Хлопець був міцним, спортом займався, але не бажав вчитися на денному в інституті. Ні-ні, він не був, як кажуть, "спортсменом", вчився заочно і дуже навіть непогано. Просто Зюкіни виховували в дітях самостійність, а Сергій Зюкін вирішив, що в наш складний час він не може дозволити собі тільки вчитися, щоб її досягти.
— Який же це віз? — трохи образився він за свою машину, не на П'яточкіна, прізвиська-бо мені вдавалося знайти кожному, та так, що потім воно прилипало до людини намертво і навіть його мама вже збивалася іноді. Вже дуже він був схожий на персонажа з мультика, на Петрика П'яточкіна.
— Мені-то звідки знати…
— Та це чудова тачка. От як сніг або дощ сильний, знаєте скільки цієї всієї крутизни на Бумерах і Мерсах на прикол в СТО потрапляє? Черевом воду загребуть, по снігу пробіжаться і привіт електроніці, а це звір, а не машина. Тим більше в люксовій комплектації.
— Гаразд, гаразд. Я тут чекав представницький Мерседес, та забув що з жадібами Злюкіними справу маю, доведеться терпіти.
— Ах, бідненький Зюзя! — зареготала Лариска, сідаючи вперед і пристібаючись.
У Зюкіної була велика родина, не тільки чоловік і двоє синів, але ще й купа родичів. У неї самої два брати і сестра, та й у тих уже були сім'ї. Ще й батько з матір'ю були живі-здорові. І сестри-брати у них були. А у тих свої діти. І якось їм усім вдавалося якщо й не жити разом, то постійно поруч перебувати і допомагати один одному. Це був величезний натовп Зюкіних і не зовсім Зюкіних. Дівоче ж прізвище Лариски було Коломієць. Мені довелося якось бути на одному з їхніх зібрань, які, прямо як у протестантській церкві, проходять регулярно і весело. Я там так назюзюкався, говорив Зюкіним такі тости, що в середовищі малолітньому, шкідливому і частково беззубому отримав прізвисько Зюзя. Чи Зюка? Все ніяк не розберу, бо малеча починає гоготати при зустрічі, а Лариска запам'ятала. Вони всі шукають як би знайти мені прізвисько, мстиві Злюкіни, факт!
— Ну, зрозуміло що дітям ви забили баки своїм зюзюканням, але ти-то, як мені здавалося, вже майже доросла дівчина...
— Дружина дорослого майже дідуся, — продовжувала хихикати Лариска.
— А я чого... — почервонів Сергій, — нічого він ще не дідусь.
— Так, Злюкіна! Ти П'яточкіна не чіпай! Він ще слонят не порахував. Ти скажи, що там розвідка наша донесла.
— Ну ти хочеш усього й одразу!
— Припустимо, не всього, але хоч щось ти могла б уже мені запропонувати, поки ми разом!
— Тьху на тебе. Цього досить?
Я зітхнув із притворною засмученістю і втупився у вікно машини. Ми потихеньку виїхали з провулку і розвернулися. Туман сірими, липкими клубами наповзав з боку моря. Погода котрий день була похмурою, прохолодною і сірою, але сьогодні особливо постаралася. Сніг встиг розтанути, але не настільки швидко, щоб цілком і повністю. Та й прибирати його ніхто не поспішав, коли він був білий і пухнастий. За кілька днів він збився в лід, змішався з землею, а тепер пускав бульбашки в калюжах, розкиданий двірниками по дорогах з навалених при розчищенні куп. Печаль біда. Граки не долетіли. 
Промені фар вихоплювали людей, що стрибали через калюжі, як коники, і навіть цього зовсім не раннього ранку ці люди в своєму різнобарвному одязі були всі однаково сірі, мокрі й сумні. Як мої думки про долю нашої угоди.
Задзвонив телефон. Не мій, Ларискин. Кілька хвилин вона когось слухала, потім подякувала співрозмовнику, відключилася, покрутила задумливо телефон у руках і повернулася до мене.
— Вони сідали в машину, коли хтось підбіг з боку пасажира, вихопив сумку у Кості, вдарив його дверима і кинувся бігти по проспекту в бік МакДональдса. Водій кинувся за ним, але той на бігу почав стріляти і водій чи то впав, чи то підсковзнувся, чи то спіткнувся, чи то злякався — будь-який варіант підійде, у всякому разі він зупинився, а нападник утік. Поруч, в адміністрації були менти, та й охоронці банку вибігли, але поки вони зважилися наздоганяти, той устиг загубитися в будинках за бізнес-центром. Взагалі, смішно. Тут і адміністрація, тут і райвідділ поліції, і тут серед білого дня крадуть сумку...
Лариса невдоволено скривилася. 
- Ніхто ні в кого не влучив, усі живі, тільки Костю прищемило дверима, а у водія чимось стукнуло. Повезли Костю в Єврейську лікарню зробити знімок руки, про всяк випадок. І водія з ним.
— Не зрозумів, чим водія стукнуло? В нього ж стріляли!
— Так, кулею зачепило, але це куля з травмата. Нічого серйозного.
— Травмата? Цікаво. А що камери спостереження, опис нападника?
— Худий, високий, у чорних штанях і зеленій куртці з капюшоном. Та ще й балаклава, як виявилося. Ховався в непроглядному місці, але якось підозри не викликав у охорони. Якщо вона взагалі його бачила.
— Епічно, — я усміхнувся і було з чого, — вранці біля банку...
— Якраз починався робочий день і співробітники йшли туди.
— Біля державної адміністрації...
— Десь теж у цей час повно народу.
— Хтось просто підбігає, хапає сумку і тікає. Геніально.
Лариска задумливо дивилася на мене.
— Гадаєш, звичайному злодієві просто пощастило з сумкою?
— Якби це були якісь мопедисти-хапачі або справа була ввечері, можливо. З іншого боку, машини немає, біжить на своїх двох...
— Мені все це не подобається, — Зюкіна відвернулася і втупилася на дорогу. Дивитися там особливо було нема на що, ми потрапили в затор.
— Мені це теж не подобається, — щось мені не давало спокою, щось бродило десь на межі свідомості, якась невловима думка, — Що там каже перше правило слідчого?
Зюкіна мовчки дивилася вперед.
— Шукай, кому вигідно чи що? — обережно запитав Сергій-П'яточкін, який зазвичай намагався не лізти в наші розмови, точніше його туди не дуже допускали.
— Та тут вигідно виключно новому власнику кількох сотень папірців із портретами президентів Америки.
— А може це навмисно зробили, щоб зірвати вам угоду? — підбадьорився Сергій і пустився в міркування, тому що затор особливо не рухався, а просто стояти, точніше сидіти, йому було нудно.
— Ага, злісні конкуренти, — усміхнулася Зюкіна і повернулася знову до мене, — До речі, чому він відмовляється від угоди? Віктор.
— Та злякався він за Костика свого, — я стукнув себе по голові, — Ось же, тупак!
— Та ми знаємо...
Я заходився гарячково ритися в контактах свого мобільника.
— О! Знайшов!
— Кого?
— Тсс, тихо, — у трубці загорлала англійською співачка про свої ніжні почуття, потім приємний жіночий голос відповів:
— Так, слухаю.
— Здрастуй світло моє, Васі-Алісо Прекрасна...
Лариса закотила очі, потім зробила вигляд, що її зараз знудить прямо тут, у машині.
— Привіт, Данчику. Сто років не дзвонив, де пропадав?
— Весь у клопотах, Василі-алісонько, як той цар, спокій нам навіть і не сниться. Сняться нам тільки Василі-алісоньки, які відвернулися давним-давно від доброго молодця і знайшли собі багатих Буратінок.
Сергій заіржав, і Аліска, моя знайома і одна з тих, хотів би я сказати багатьох, але я чесний малий, тому не буду, загалом, одна з тих, хто свій легкий інтерес розбив ущент об мою непоступливість (а не зовсім навпаки!), підозріло запитала:
— А ти звідки дзвониш?
— З іподрому, коней повно, — показав я кулак Сергію, — іржуть та пирхають.
Зюкіни затиснули свої пельки руками, хихикаючи десь на рівні колін.
— Скажи мені, красуне, а де добрий чарівник?
Аліса тихо розсміялася.
— Бігав пацієнтів дивився, зараз прийде. А що? Це він тобі потрібен?
— Звичайно! Повинен же хтось зібрати моє розбите серце!
— Як можна зібрати те, чого немає?
— Ну хоч щось повинно ж бути.
— Якби у когось було б хоч щось, то хтось би це щось давно виявив, — почув я єхидне.
— А ми взагалі про одні речі говоримо? А то, хтозна, що є щось для когось. І яким великим воно повинно бути.
— Фу-фу-фу. Так що тобі, недобрий молодець? Навіщо тобі Іван Андрійович? У мене мало часу.
— Ех, Алісо, Алісо... Хочу просити доброго чарівника терміново здійснити диво зцілення.
— Ти ж знаєш його графік!
— Це зовсім недовго. Мені потрібно, щоб він приїхав у Єврейську лікарню і подивився там одного пацієнта.
— Ти жартуєш?
— Зовсім ні. Таксі туди й назад, два зелені Франкліни — йому, великий, смачний торт, вино і романтичний вечір — одній красуні.
— У мене є хлопець...
— Добре, романтичний вечір іншим разом, але без хлопця.
Аліса посміялася і сказала:
— Зараз я передзвоню.
Зюкіна заходилася хихикати на весь голос, але тут затор почав поступово рухатися і ми поїхали.
— Навіщо тобі лікар, — запитала Лариса, — для Кості?
— Ні, — усміхнувся їй, — мало ви розумієте... Для Віктора. Кому-кому, а Алваджі він довіряє. Якщо я скажу, що Андрійович Костю подивився, це його порадує.
— І ти збираєшся гнати знаного хірурга, самого головного лікаря шпиталю в розпал робочого дня...
— До речі, — дістав я свій гаманець і заглянув у нього, — гони дві сотні баксів.
Лариса подивилася на мене, широко відкривши очі, потім черговий раз розреготалася.
— Ні, ну який орел! Не орел, а Альфонс справжній!
— Ми артисти великих і малих театрів, — сказав я їй голосом Милославського з "Івана Васильовича", — і останні гроші, які були, на товаришів витратили, не в панчохах сховали.
— Це не Міланка з четвертої філії твоя товаришка?
— Так. Моя товаришка по партії.
— Партії охочих перепихнутися без жодних зобов'язань?
Тепер настала моя черга робити круглі очі.
— Та ви, Злюкіна, ніяк молодь розбещуєте...
Пролунав телефонний дзвінок, я відповів і почув голос Івана Андрійовича Алваджі, хірурга, що називається, від Бога. Його багато хто знає, оскільки у Андрійовича краще, ніж у інших лікарів, зростаються поламані кістки пацієнтів, вправляються вивихи і лікуються викривлення. Він не просто хірург відмінний, він ще й фанат своєї справи, готовий добами робити операції. Та й людина хороша. Хіба тільки запам'ятовує своїх пацієнтів своєрідно:
— Іване Андрійовичу, це зламана на футболі рука говорить!
— Мені вже Аліса сказала, хто ти. Що там термінового такого?
— Потрібно подивитися одну людину, яку відвезли до Єврейської.
— Це досить незручно. Як мені поїхати, коли тут можуть чекати? І як туди приїхати, коли там свої лікарі.
Я зітхнув.
- Іване Андрійовичу! Мені потрібен лише ваш діагноз. Якщо будуть питання, то це родич вашого родича. Або товариш вашого товариша, - ой, матінко рідна, як дізнається він, хто цей товариш, - Зараз під'їде машина, відвезе вас туди й назад. За турботу я віддячу. Якщо ви зовсім-зовсім-зовсім не можете поїхати, то, можливо, хтось із ваших колег зможе? В крайньому разі...
- Ну добре, чорт з тобою, приїду. Де там твій родич лежить?
- В Єврейській.
- Чекаю на машину, - Алваджі відключився.
Ні, він відмінний мужик. Ще не так давно я звертався до нього, коли зламав руку. А до того ми стикалися по роботі вже моїй. Так, власне, я знав, що він іноді виїжджає до знайомих на консультації, адже він був військовим лікарем, а не працював у лікарні. Хоча, звісно, зазвичай до нього приїжджали. Ну, а в Єврейській лікарні, вона ж Перша міська клінічна, візиту його може й не зрадіють, але чим завадити можуть? Якщо треба, я їм і Зюкіну з її посвідченнями і знайомствами підішлю... а зрештою, це правильно.
— Лора! Їдь давай за Алваджі і допоможи йому там із цим Костиком. Заодно й сама поговориш із ним і розпитаєш. Головне, щоб Алваджі сказав, що у нього все в порядку. А я вийду десь тут, викличу таксі або з наших кого-небудь і поїду до Віктора. Все одно до нього летіти немає сенсу, поки незрозуміло що там із цим Стелеогло.
— Ким? — запитав Сергій.
— Стелеогло Костянтин Олегович. А ти на дорогу дивись, не відволікайся. Запам'ятай його прізвище, якщо доведеться шукати. Там і менти будуть, вони, звичайно, питання задавати почнуть, хто такі і чому шукаєте.
— Обов'язково будуть, — нахмурилася Лариса, — У мене, звичайно, є корочка...
— Краще скажи, що він дзвонив батькам, а тобі його мати зателефонувала. Батьки Кості емігрували в Болгарію і живуть зараз десь біля гірськолижного курорту, його батько наче як тренер. Щось таке він говорив. Матір його звуть Надією.
— І як це ти все пам'ятаєш, простий приморський фахівець із нерухомості, а?
Я знизав плечима. По-моєму, і так все зрозуміло повинно було бути. Робота є робота.
— Коли працюю з клієнтом, намагаюся уважно його слухати.
— А хіба він твій клієнт?
— От причепилася... Та він мені сам усі вуха прожужжав, розповідаючи як його звуть батьки в Болгарію і як там вони влаштувалися, — я подивився на Лариску, — Це так важливо зараз?
— Алваджі я, значить, повинна платити.
— Жадіна. Звернись до когось, в мене обмаль. Є в нас фінансовий геній - Валерій... 
— Де зупинити, Богдане Івановичу? — запитав Сергій.
Я почав роздивлятися вулицю, якою ми проїжджали. Туман стелився вже так густо, що це було не так і легко зробити. По склу стікала вода, вітром розсипана дрібними бризками, і місто було схоже на якусь написану аквареллю картину. Красиву навіть.
— Та де хочеш. Тільки дзвоніть одразу ж, я сильно поспішати до Віктора не буду, але й тягнути довго не можна, а то він ще й сам туди помчить.
— У тебе цілих дві години і Костика немає, тож дивись там, — промурчала багатозначно Зюкіна і почала мерзенно хихикати, і до цього хихикання швидко приєднався її син.
— Ех, ви!
Хихикаючи, Сергій притормозив біля тролейбусної зупинки.
— Піду я від вас, — сказав я і вискочив у туман.