Глава 1. З добрим ранком!

Темний ліс нависав наді мною, величезні дерева наче вартові гнівно ворушили своїм гіллям, коли я проходив повз їхні шорсткі стовбури. Висока трава майже закривала огляд, навіть продиратися крізь неї було непросто. А от страху не було. Зовсім...
На берег озера я вискочив зненацька та ледь не впав у воду, коли за стіною трави раптом відкрилася ця дзеркальна широчінь. Щось привернуло мою увагу. Якісь рухи... Не роздумуючи, я рушив уздовж берега в той бік. Та вже за кілька кроків завмер від подиву. 
Зовсім неподалік з озера виходила дівчина. Вона рухалася повільно, великі краплі води стікали по її шкірі блискучими перлинами. Струнка, з напрочуд гарною статурою і зовсім оголена, вона скидалася на ожилу статую, в яку просто неможливо було не закохатися — настільки сліпучою була її краса. Я просто застиг, не сміючи ворухнутися, щоб ненароком не сполохати таке чарівне видіння.
Але я був тут не сам, якісь рухи в траві були все ближче. Наче хтось так само, як і я, дерся крізь ту високу траву. І за мить на берег вискочила... маленька дівчинка. Ростом як я. Майже як я. Вона швидко обернулася, хоч мене й не помітила, і позадкувала в мій бік, наче від чогось ховаючись. Через кілька секунд я зрозумів чому. Собака! Величезний пес йшов за нею слідом! І був уже від неї так близько... Не усвідомлюючи, що роблю, схопив якийсь камінь і кинувся ближче. Тут собака загарчав... задеренчав...
Черговий пасаж циганських скрипок Дискомбобулата Циммера остаточно розбудив мене, я відірвав голову від подушки і заходився ошаліло шукати по кімнаті телефон. Терпіти не можу ночами перевіряти безпечність випромінювання сучасних пристроїв на собі, тому й намагаюся тримати їх подалі, хоча при цьому забуваю знайти для зберігання постійне місце. Сповзаючи сходами зі свого підвісного ліжка, я заплутався однією ногою в ковдрі і звалився на підлогу. Ледь не порвав підковдру, вириваючись із її цупких, ще теплих обіймів. Зумівши сфокусувати погляд, виявив мобільник, що дзеленчав. Спробував схопити, але, злегка не розрахувавши, змів його з підвіконня кудись під крісло і, завивши розлюченим котом, відкинув це саме крісло, стрибнувши зверху на телефон, ніби той кіт на мишу.
— Щоб тобі поробило, щуко! — екран не одразу, як це відбувається завжди, коли поспішаєш, спрацював на рух пальцем, так що довелося совати пальцем тричі. — Алло!
Нехай голос мій був не дуже дружелюбним, тому, хто дзвонив, було не до цього.
— Дан! Алло! Дан? У нас проблеми! — забився в істериці голос.
— Хто це, смачної колючки тобі, каже?
— Ти чуєш мене, Дан? В нас проблеми, кажу. Цей Вітя дзвонив мені щойно. Він, бачите, всю ніч радився зі своїм дружком і тепер передумав.
— Валера, це ти?
— Ні! Це жінка твоєї мрії! Дан, ти спиш там чи що?
Я потер рукою обличчя, позіхаючи.
— Уявляєш, зі мною це трапляється!
Трубка аж затремтіла від Валерчиного крику.
— Так прокинься!!! Бо через цього довбанутого ми можемо опинитися в повній дупі! Якщо він відмовиться брати будинок, то у нас не тільки зриваються угоди по базі і Сосновому березі, а й ми влітаємо! Тільки ти вмієш із ним спокійно розмовляти! Зюкіна вже їде до тебе! Давай, братюню, виручай, — у трубці почулися гудки відбою.
Стоячи навколішках на підлозі, заплутаний у ковдрі, я тупо дивився на екран телефону, поки, нарешті, одна думка не прорвалася заскрипілими звивинами, проторувавши шлях іншим. Угода! Складна угода, яку ми з такими труднощами готували. Тьху ти, та саме через неї я все ніяк не міг заснути і вирішив почитати щось цікавіше. А коли я знаходжу щось цікаве, то не заспокоююся, поки не прочитаю до кінця, ось і не висипаюся потім. Так! Угода?
Я охнув. Вирвався, нарешті, з ковдри. Жбурнув телефон на ліжко і кинувся збиратися. Ванна кімната. Душ. Злегка прохолодний, щоб остаточно прокинутися, але не такий, щоб закоцюбнути. Потім бритва, гребінець. Термоядерний лосьйон для гоління, щоб придушити будь-які одеколони цього клієнта. На роботі винятковий педант, доброзичливий керівник, вдома він ставав капризний та пещений. Це підлеглим його було добре, а мені ось доводилося бачити його саме в такому домашньому стані, і набагато частіше, ніж хотілося б. Примхливий представник роду гомо сапієнс. Цілком собі сапієнс і, вже точно, гомо. 
І в моїй роботі цей момент доводилося враховувати, оскільки будь-який будинок несе відбиток свого власника, але іноді чийсь відбиток зовсім не підходить будинку. Ну, а я заробляю тим, що знаходжу підходящий варіант для одного і для іншого, настільки гарний, наскільки це можливо, виходячи з їхнього загального стану і стану фінансів. В них, ясна річ, не у мене. І платою мені служать не тільки гроші. Адже щасливий будинок може заплатити набагато більшим, ніж його щасливий господар. Тим, що купити за гроші не можна. Цим самим щастям, точніше, його силою. І коли зі мною діляться частинкою цього самого щастя, я можу її довго і дбайливо зберігати, надалі роблячи з нею все, що завгодно. Найголовніше, дарувати її за потреби. Темної ночі, в темному місті. Сірому і похмурому. Можна запалити цю крихітну іскорку щастя і відправити її в порожнечу горя і відчаю. Ось така у мене робота. Просто робота, в якій знаходиш свій сенс. Між іншим, іноді досить високооплачувана. Особливо, якщо хтось постарається вмовити одного гомо залишатися сапієнсом.
Пахнучи що парфумерний магазин, а інакше не можна, це й елемент переконання, запах у такій справі певний місток і провідник волі, тому я метнувся приємно пахнучим кабанчиком до холодильника, дістав приготоване моєю чудовою господинею і заходився розігрівати всю цю їжу. Одночасно, ковтаючи слину, розмірковував про те, що ж могло змусити його відмовитися від угоди. Поклавши руку на серце, я вже здогадувався, хто змусив. Тут багато розуму не треба, будинок, який мав купити Віктор Вікторович, абсолютно точно відповідав усім його вимогам, підходив йому за всіма статтями, ідеально вписувався в його життя і навіть був готовий подарувати йому тепло домашнього щастя. Ось тільки не з тим, хто з ним зараз був. Той відчувався там абсолютно чужим. Ні, жити він там цілком міг. Та й йому там сподобалося, це я бачив. Просто для нього не спалахував... Не займався? Не розквітав? Не сяяв? Не з'являвся і не горів той самий домашній щасливий вогник. Той самий домашній осередок. А цей, ммм, товариш, був досить чутливий, як взагалі всі люди, що дещо відрізняються від більшості. Ось, ймовірно, він щось відчув. І Віктор Вікторович вирішив скасувати угоду. Майже на мільйон, ясна річ, американських грошей. Які повинні були сьогодні стати частиною розрахунку з купівлі бази відпочинку на березі найсинішого Чорного моря. Після чого відправитися ще далі. Суми чималі, розрахунки були пов'язані з багатьма неприємними питаннями, як-от безпека, оформлення та приховування від фіскальних органів, будь-який чих сьогодні загрожував певними неприємностями, а вже відмова...
Хоч я і люблю смачно поїсти, тільки зараз я цього смаку їжі майже не відчував. Навіть міцний, ядерний, коньячного кольору чай з лимоном, ніщо не могло відволікти мене від роздумів про непросту справу, яка на мене чекає. Звичайно, у тому разі, якщо я не назву Віктора Вікторовича рідкісним ммм... нехорошою людиною, дай Боже йому здоров'ячка, або не заявлю Георгію, що він сьогодні базу купить, якщо тільки знайде десь терміново мільйончик, ну, і потім теж доведеться щось казати. Або швидко бігти. Втім, ні. Тут справа така, що бігти за мною ніхто не буде.
Пролунала трель домофона і я зітхнув.
— Зовсім забув, що ми відповідальні за тих, кого приручили... Ех, Злюкіна, Злюкіна.
Через хвилину вона піднялася по сходах і заходилася шкребтися в двері квартири, тільки розчинивши їх, я згадав дещо важливе.
— Привіт! Ти так не радий мене бачити? Он, навіть труси одягнув...
Переді мною, трохи так злегка не одягненим, стояла Лариса Віталіївна Зюкіна. Волосся кольору воронячого крила як зазвичай заплетене назад у французьку косу, обрамляючи приємний оку овал обличчя з блідою, матовою шкірою. Відкрита, добра усмішка повних яскравих губ. І очі. Це розважливе мруження карих очей, мовби вицілюючих в тобі слабке місце, куди слід всадити що-небудь з підручних матеріалів.
— Заходь... Привіт, — буркнув я, відступаючи в коридор. 
Втім, якби я цього не зробив, мадам Зюкіна впіхнула б мене всередину своїми грудьми. Також приємними оку, я ж взагалі великий любитель краси. Груди були під чорною, стьобаною, з хутряним коміром приталеною курткою до середини стегон, під якою виднівся білий гольф майже без вирізу і поблискував золотий кулон. Чорні, потерті джинси. Білі напівчоботи без підйому. Один із них багатозначно постукував по підлозі, упускаючи огидні брудні краплі снігу, що танув уже кілька днів. Зюкіна була одного зі мною зросту, мені довелося навіть різко задерти голову після її неповторного "гм", відриваючи погляд від моєї підлоги, яка швидко ставала не надто чистою, щоб подивитися їй в обличчя.
— Якби я знала, що ти мене чекаєш поочищати баньки, я б чоловіка покликала, нехай приєднається, а то раптом ще щось за весь час так і не роздивився.
Я поморщився.
— Які фантазії у вас, Злюкіна...
— Ну, до фантазій я ще не дійшла.
Її гострий ніготь доволі боляче ткнувся мені в плече.
— Ти одягатися будеш чи ми так поїдемо?
Махнувши рукою, я пішов у кімнату.
— І не підглядай там мені, а то вдома довго порівнювати будеш...
Зюкіна розсміялася своїм приємним, грудним, негучним сміхом.
— О! У тебе з'явилося щось для порівняння? А, звісно! Ти ж так зрадів мені...
— Укушу, — крикнув я, порпаючись у шафі. 
Хоча, зізнатися, там був повний порядок, так що я, скоріш не порпався, а просто діставав речі. Вони були дбайливо розкладені моєю економкою, комплектами на весь тиждень уперед. Вистачило б навіть більше, ніж на сім днів, але ось костюмів було всього два. Сірий і темно-синій. Я вирішив вибрати сірий, адже угода для рієлтора це справжнє свято, яке потребує класики та офіціозу. Дістав білу сорочку з французькими подвійними манжетами та фіолетово-бордову краватку. Чорні шкарпетки. Надягнув штани. На окремій полиці лежав мій презентаційний набір, який я тягав з нагоди: масивний золотий браслет на праву руку, щоб при рукостисканні вискакував і золотий ланцюг, такий товщини, що на нього можна було посадити злого собаку. Додав до цього свій перстень, простий, звичайний, схожий на гайку без малюнка, яка робить вигляд, що вона золота і звичайний "Командирський" годинник, теж на золоченому браслеті. З усіма цими цяцьками важливо не перестаратися, так що Патек Філіпп чи Вашерон я гордо не носив, а ось шовковий платочок в пару краватці вклав. Не відразу, але вставив запонки, симпатичні такі, з електруму, потім затягнув ремінь у шльовки. Зітхаючи, наче стомлений життям мажор, одягнувшись у всі ці пишноти, весь час намагався не думати про те, що могло б вплинути на цю парочку, від якої потрібно було лише заплатити жалюгідний мільйон готівки і відлетіти собі в своє нове, затишне кубельце...
— Тебе Валера розповів що-небудь? — крикнув я Зюкіній.
— Годину тому йому зателефонував Русаков і сказав, що відмовляється від угоди.
Я вийшов у коридор, дістав коричневі шкіряні броги і взявся їх надягати.
— Ти якийсь невиспаний, — сказала мені Лариса, — Чим ти займався?
Чим-чим… Думав про угоду. Тьху ти, та саме через неї я все ніяк не міг заснути і вирішив почитати щось. А коли я знаходжу цікаве, то не можу зупинитися, поки не прочитаю до кінця.
— І все?
— Валері здалося, що він був в істериці. Але це ж звичайний його стан.
— Дивно, що він мені одразу не зателефонував.
Я ж бо, ясна річ, йому не дзвонив і дзвонити не збирався. Якщо який бзик у голову прийшов — по телефону не виправити. З Віктором потрібно було їхати і особисто розмовляти, з досвіду тривалого спілкування я це вже знав.
— А, — махнула рукою Лариска, — кому ж ти потрібен, коли є директор. Ну, або його заступник, який завжди щасливий заступити. А сьогодні якраз є кого.
Я зашнурував броги і, відсунувши дзеркальні дверцята, дістав з шафи своє темно-сіре пальто по коліна.
- Богдане, ти збираєшся на бал? Надушився-то як... знесе будь-кого...
І тут мій телефон заспівав англійською голосом Елтона Джона про лев'ячу любов щось на кшталт:
— Ти відчуваєш любов цієї ночі? Вона тут, у нас...
Злюкіна підняла здивовано брову.
— Ти дивись-но, згадав.
— Цить! — я приклав палець до губ і, розтягнувши рот в посмішці до вух, натиснув "Прийняти виклик". 
— Ранок добрий, Віктор!
— Бодя, — терпіти не можу, коли мене так називають, — Бодечко, дорогий у нас трагедія. Я вже дзвонив Валерію. Звичайно, мені потрібно було насамперед зателефонувати вам, але я пережив такий жах, неймовірний жах...
— Віктор, а що сталося?
— На Костика напали якісь покидьки! Він зараз у лікарні, а я не можу до нього поїхати, він машину забрав із водієм.
— Хто напав, де?
— Я Костика відправив з водієм забрати залишок для розрахунку. Вони вийшли з банку, сіли в машину і тут на них напали, відібрали гроші... Це просто жах якийсь!
У мене зачесався ніс від спритної біганини думок.
— Віктор, ми зараз до вас приїдемо, ви не хвилюйтеся, заберемо. Де Костя? Йому викликали швидку?
— І поліцію, і швидку. Вони ж до мого банку їздили, ну ви знаєте.
Я притиснув мікрофон рукою і прошепотів Ларисці:
— Дзвони своїм, дізнайся що там сталося сьогодні біля "Солідного" банку на Незламних, — а потім у трубку, — Вони живі, здорові?
Віктор у трубці трохи не забився в припадку жалю чи то до себе, чи то до Костика.
— Ой, Бодечка, Сергія підстрелили, а Костеньку по голові вдарили. Їх повезли до Єврейської. Костик мені дзвонив, йому було зле-е-е... — він чи то схлипнув, чи то носом дунув, — гроші забрали, там пристойно було. Та дідько з тими грошима, аби тільки живий і здоровий.
— Віктор! Чекайте на мене, я зараз приїду. Відвеземо вас до лікарні, поговоримо з лікарями, все буде добре. Тільки ви дочекайтеся і самі не їдьте.
— А як же Костя?
— Ні-ні. Дочекайтеся мене. Може своїм ще зателефонуєте, щоб під'їхали до будинку про всяк випадок?
Віктор Вікторович у нас же був ще власником групи компаній, до якої входила і приватна охоронна фірма. Грошима, звичайно, ніхто світити зайвий раз не хотів, чим менше про них знають — тим краще, тому його хлопців якось до угоди і не залучали, але тепер-то можна було і банківський автомобіль використати, проблема тільки в самому Вікторі, який страшено не любив привертати увагу як поза своїми компаніями, так і всередині них.
— Хлопці там вже чергують, але я не хочу на роботі зайвих балачок.
— Все, тоді ми їдемо до вас.
Я відключився, поки Віктор не встиг передумати. Що там з його Костею і водієм мені, звичайно, було дуже хвилююче, як, припустимо, будь-кому на моєму місці, хто переживає за знайомого свого знайомого, який потрапив до лікарні, але трохи більш цікаво було дізнатися як же, все-таки сьогодні доведеться лягати самому спати, спокійно чи не дуже.
Поки я про це думав, зачиняв двері і ми спускалися до машини, Лариска закінчила розмову з кимось зі своїх знайомих ментів. Її ж поява у мене взагалі-то була не випадковою, вона у нас не тільки успішний рієлтор, а й частина спецзагону швидкого реагування у складі... А скільки ж нас у складі? Та на цілий взвод за потреби набереться. Колишній слідчий прокуратури, адвокат, нотаріус, силова підтримка (як же інакше!), і я. Моя роль досить розмита. Хоча, мене можна було б назвати переговорником. Я саме так бачу ролі в нашому героїчному зібранні, якщо говорити про нього в цілому, хоча збоку стороння людина могла побачити хіба що дивацтва в тому, що рієлтори наче ведуть кожен свої об'єкти, а потім, бац! І раптом, чомусь підключають колег. Адже ділитися комісійними нікому не хочеться. Проте іноді доводиться, якщо справа повний швах. Це буває досить рідко, але буває. Набагато частіше деякі об'єкти зі своєю складною історією або деякі клієнти зі своєю, не менш складною психологією або біографією, передаються нам заздалегідь, багатьох ми знаходимо собі самі. Цілком природно, що й нас знаходять, за певний час роботи кожен рієлтор обростає зв'язками, знайомими, у яких теж є знайомі, яким теж може знадобитися купити або продати зароблену будь-якими способами нерухомість.
Але наш ідейний лідер, Остап Ібрагімович, заповів шанувати Кримінальний кодекс, та й уся компанія якось виявилася сформованою, здебільшого з людей, з певними принципами в житті. А ті, хто їх не мав, або вони зовсім не збігалися з нашими, якось не затримувалися. 
У провулку біля мого будинку, а живу, до слова сказати, в чудовому місці, на бульварі імені наших видатних Військово-Морських Сил, у будинку, побудованому за проєктом теж видатного архітектора, на гроші, сподіваюся, непоганих людей, так от, біля будинку стояла знайома мені, уже злегка заляпана грязюкою машина, яку, як то кажуть, хитало музикою.
— Ні-і! — застогнав я, — Тільки не це знущання.