Роділ 11

​🏛️ Розділ: Бал-маскарад щирості​Частина 1: Тріумф і пастка

​Марк:

Заміський клуб сяяв так, ніби туди звезли всі зірки Чумацького Шляху. Я поправив метелика, відчуваючи, як комірець сорочки тисне сильніше, ніж зазвичай. Поруч зі мною йшла Ліза. Вона була в тій самій сукні кольору гіркого шоколаду, і кожен мій товариш по команді, який раніше підсміювався над «дівчиною з качкою», тепер забував, як дихати, коли вона проходила повз.

​— Бєлов, якщо я впаду з цих підборів, просто пристрель мене на місці, — прошепотіла вона, міцно тримаючи мене за руку.

— Ти виглядаєш неймовірно, — щиро відповів я. — Просто тримайся мене.

​Ми пройшли до центру зали, де Юля вже тримала келих шампанського, оточена своєю «свитою». Вона посміхалася, але це була посмішка серійного вбивці перед вирішальним ударом.

​— О, Марку! Лізо! Якраз вчасно, — вигукнула вона так голосно, що гості почали обертатися. — У нас сьогодні благодійний аукціон талантів. І я подумала... оскільки Ліза — така неймовірна художниця, чому б їй не показати свій хист прямо зараз?

​Ліза:

Я відчула, як холод пробіг по спині. На сцені вже стояв мольберт, а поруч — ведучий з мікрофоном. Юля підморгнула мені й додала, наблизившись до мого вуха:

— Я знаю про планшет, Ліз. Я знаю про кожен цент, який Марк тобі пообіцяв. Малюй, «кохана дівчино», або я зараз же оголошу ціну твоїх почуттів на всю залу.

​Частина 2: Виклик прийнято

​Ліза:

Я вийшла на сцену. У залі запала тиша, яку можна було різати ножем. Я бачила батька Марка, який спостерігав за мною з першого ряду, склавши руки на грудях. Бачила Юлю, яка вже приготувала свій телефон, щоб зняти мій провал.

​— Мені потрібен маркер, — сказала я в мікрофон. Мій голос тремтів, але я згадала ніч в обсерваторії. Я згадала, як Марк сказав, що я справжня.

​Я почала малювати. Швидко, різко, ігноруючи всі правила академічного живопису. На великому білому аркуші з’явилися контури. Але це був не натюрморт і не краєвид. Це був шарж. Я малювала «Золотого хлопчика», який виривається з клітки, зробленої з футбольних м’ячів, а поруч — маленьку гумову качку, яка тримає ключ від цієї клітки.

​Коли я закінчила, по залі прокотився шепіт. Юля вискочила вперед.

— Дуже мило! — вигукнула вона. — Але чи не хочеш ти розповісти всім, Лізо, скільки Марк заплатив тобі за цей «перформанс»? Скільки коштує твоє «кохання»? П’ятсот доларів? Тисячу?

​Марк:

Це був момент істини. Я зробив крок до сцени, відчуваючи, як руйнується все моє ідеальне життя. Батько піднявся зі свого місця. Я приготувався до вироку.

​— Вона не продається, Юлю, — мій голос пролунав несподівано твердо. — Так, це почалося як угода. Я був боягузом, який не міг сказати тобі «ні» прямо, і використав Лізу як щит. Я пообіцяв їй планшет, бо це була єдина мова, яку я знав — мова контрактів і зобов'язань.

​Я піднявся на сцену і став поруч із Лізою.

— Але правда в тому, що цей «фейк» став єдиною справжньою річчю в моєму житті. Ліза навчила мене сміятися над собою. Вона навчила мене втікати від поліції й не боятися бути не ідеальним. Тож якщо ви хочете знати ціну — її немає. Бо я люблю цю дівчину. І мені байдуже, що ви про це думаєте.

​Частина 3: Несподіваний союзник

​Ліза:

Я стояла, затамувавши подих. Юля виглядала так, ніби її щойно вдарило блискавкою. Вона відкрила рот, щоб щось сказати, але її перебив гучний плескіт у долоні.

​Це був Віктор Бєлов. Він повільно підійшов до сцени, тримаючи в руці свій келих.

— Знаєш, Юлю, — сказав він, дивлячись на свою колишню фаворитку. — У бізнесі є таке поняття, як «найкраще вкладення». І сьогодні я бачу, що мій син зробив найкраще вкладення у своєму житті. Він знайшов когось, хто має сміливість бути собою в цьому залі манекенів.

​Він повернувся до мене і ледь помітно підмигнув.

— Єлизавето, малюнок чудовий. Я купую його для свого кабінету. Думаю, десять тисяч доларів вистачить на планшет і... невелику художню студію?

​Зала вибухнула аплодисментами. Юля, не витримавши поразки, розвернулася і майже вибігла з клубу, загубивши по дорозі туфлю. Справжня Попелюшка навпаки.

​Частина 4: Нове кодове слово

​Марк:

Ми стояли на терасі клубу, далеко від шуму й привітань. Нічне повітря було свіжим, а зорі здавалися такими ж близькими, як тоді, на даху обсерваторії.

​— Десять тисяч? — прошепотіла Ліза, дивлячись на мене. — Твій батько божевільний.

— Він просто оцінив твою щирість, — я обійняв її за талію. — Тепер у тебе буде найкраща студія в місті. Ти більше не потребуєш нашої угоди.

​Ліза нахмурилася і дістала з сумочки Степана. Качка востаннє за вечір видала тихе «Ква».

— Знаєш, Бєлов... я думаю, нам треба переписати контракт.

— Знову? Які умови тепер?

​Вона піднялася на носки й прошепотіла мені прямо в губи:

— Пункт перший: ніяких фейків. Пункт другий: ти все ще «котик», але тільки коли ми наодинці. І пункт третій... — вона зробила паузу, посміхаючись. — Ми міняємо кодове слово. «Гіпопотам» більше не діє.

​— І яке нове слово на випадок, якщо все стане занадто серйозно? — запитав я, нахиляючись до неї.

— «Назавжди», — відповіла вона.

​І в цей момент я зрозумів, що це слово мені подобається значно більше. Ми цілувалися під світлом місяця, і це було найкраще закінчення історії, яка почалася з гумової качки та одного дуже дурного плану.