Розділ 7

​🎨 Синя фарба та кодове слово «Гіпопотам»​

Частина 1: Сповідь біля порожнього полотна

​Ліза:

Я стояла перед білим прямокутником полотна, і в моїх руках балончик з фарбою здавався важчим, ніж зазвичай. Місто внизу гуло, як розтривожений вулик, але тут, на даху старої обсерваторії, було чутно лише свист вітру. Марк сидів поруч на старому парапеті, спостерігаючи за мною. Без своєї ідеальної футбольної куртки, у звичайній футболці, він нарешті перестав бути схожим на принца з обкладинки.

​— Чому саме обсерваторія? — запитала я, роблячи перший широкий мазок темно-фіолетовим.

— Тут зірки ближче, а люди далі, — відповів він, і в його голосі не було жодної краплі звичного самовпевненого тону. — Мій батько бачить мене генеральним директором своєї логістичної компанії. Тренер бачить мене в професійній лізі. Юля бачила в мені аксесуар, який пасує до її сумочки. А тут... тут ніхто нічого не бачить. Тільки я і небо.

​Я зупинилася, тримаючи руку в повітрі.

— Ти не хочеш грати у футбол? Ти ж капітан. Ти живеш цим.

— Я живу цим, бо це єдиний спосіб отримати схвалення батька, — Марк підняв камінець і кинув його в темряву. — Кожен мій гол — це як черговий внесок у кредит довіри. Якщо я перестану забивати, я стану для нього «невиправданим капіталовкладенням». А ти? Чому ти малюєш цих дивних монстрів і карикатури?

​Я зітхнула, зафарбовуючи кут полотна яскраво-жовтим.

— Колись я малювала ідеальні натюрморти. Квіти, вази, все таке... правильне. А потім мій перший хлопець, Артем, сказав, що моє мистецтво таке ж нудне, як і я сама. Він кинув мене заради дівчини, яка взагалі не малювала, але мала «драйвову енергетику». Тоді я зрозуміла: ідеальність — це пастка. Я взяла той натюрморт і замалювала його чорною тушшю, лишивши тільки одну маленьку квітку в кутку. З того часу я малюю тільки те, що відчуваю. Навіть якщо це гумові качки або капітани команд із антенами на голові.

​Марк тихо засміявся, і цей сміх був зовсім іншим — не тим парадним «хі-хі», яке він видавав для Юлі.

​Частина 2: Тіні минулого та "Привид Юлі"

​Марк:

Слухаючи Лізу, я вперше відчув, як сильно я помилявся щодо неї. Вона не була «дивачкою для прикриття». Вона була живою. Справжньою. Тією, хто не боїться показати свої шрами.

​— Юля не просто колишня, — раптом сказав я, дивлячись на свої руки, забруднені синьою фарбою (Ліза все ж таки влучила в мене балончиком). — Вона — втілення всього, що я ненавиджу в своєму житті, але до чого я звик. Вона знає моїх батьків, вона знає правила гри. Коли ми розійшлися, я нарешті вдихнув. Але вона вирішила, що я просто «граю в незалежність». Вона не вірить, що я можу кохати когось, хто не вміє тримати келих для шампанського за всіма правилами етикету.

​— Тож я — твій спосіб сказати «йдіть під три чорти» всій системі? — Ліза повернулася до мене, її обличчя було в плямах фарби, а в очах світився виклик.

— Спочатку так і було, — чесно зізнався я. — Але зараз... зараз мені просто приємно, що хтось називає мене «котиком» і при цьому не хоче від мене нічого, крім нового планшета.

​Ліза опустила балончик і підійшла ближче. Від неї пахло акрилом, кавою і нічною прохолодою.

— Знаєш, Бєлов... Артем був ідіотом. Ти теж ідіот, але в тебе хоча б волосся м’яке.

​Я простягнув руку, щоб прибрати пасмо волосся з її обличчя. Мої пальці торкнулися її щоки. Світ навколо наче вимкнули. Залишилися тільки ми, полотно з фіолетовим небом і тиша, яка ставала дедалі голоснішою.

​Частина 3: Велика втеча (і кохання з адреналіном)

​Ліза:

Серце калатало десь у горлі. Марк дивився на мене так, ніби я була найдорожчим експонатом у Луврі. Я вже почала думати, що зараз станеться той самий «момент із кіно», але раптом...

​ВІУ-ВІУ-ВІУ!

​Яскравий промінь прожектора розрізав темряву, засліпивши нас.

— Гей! Хто там на даху? Спускайтеся негайно, це приватна територія! — пролунав грубий голос у гучномовець.

​— Поліція? — писнула я, вчепившись у куртку Марка. — Нас посадять за вандалізм! Я занадто молода для в’язниці, там немає хорошого Wi-Fi!

​— Біжимо! — крикнув Марк, хапаючи мене за руку.

— А як же мої фарби? А полотно?

— Забудь! Планшет дорожчий!

​Ми кинулися до пожежних сходів. Адреналін вдарив у голову, як подвійний еспресо. Я чула тупіт важких черевиків охоронців десь за спиною. Марк перестрибував через дві сходинки, практично тягнучи мене за собою.

​— Сюди! — він штовхнув якісь старі залізні двері, і ми опинилися в темному коридорі обсерваторії.

Ми бігли, перечіпаючись об старі ящики, сміялися як божевільні й ледь не збили з ніг якогось сонного нічного сторожа.

​Коли ми нарешті вилетіли на парковку і застрибнули в його машину, Марк рвонув з місця так, що шини заскрипіли. Тільки через два квартали він пригальмував і ми обоє почали істерично реготати.

​— Ти бачила його обличчя? — задихаючись, запитав Марк, витираючи сльози від сміху.

— Ти назвав качку талісманом, а тепер ми втікаємо від поліції! — я відкинулася на сидіння, намагаючись віддихатися. — Марку Бєлов, ти офіційно найгірший «фейковий хлопець» у світі. Ти руйнуєш мою репутацію спокійної художниці-мізантропа.

​Марк раптом затих, зупинивши машину біля узбіччя під ліхтарем. Він повернувся до мене, все ще тримаючи мою руку.

— Лізо, — тихо сказав він. — Ти ж розумієш, що після цієї ночі... Юля — це найменша з наших проблем?

​Я подивилася на наші переплетені пальці. На моїй руці була синя фарба, на його — теж. Ми були одним цілим у цьому хаосі.

— Гіпопотам, — прошепотіла я наше кодове слово.

— Чому? Тобі страшно? — він напружився.

— Ні, — я посміхнулася. — Це просто означає, що наше побачення закінчилося. Але я дуже хочу, щоб завтра почалося нове. Справжнє.

​Марк не відповів словами. Він просто нахилився і нарешті зробив те, про що ми обоє думали з моменту зустрічі в кав'ярні. І це був зовсім не фейк.