Розділ 6

​Марк:

Я був у самому розпалі тренування, коли Ден раптом застиг із м’ячем у руках і вказав на трибуни.

— Маркусіку, — прошипів він, ледь стримуючи сміх, — твоя група підтримки прибула.

​Я обернувся. На краю поля стояла Ліза в своїх незмінних конверсах, а поруч — Настя, яка вже встигла розкласти на лавці... карти Таро. Ліза тримала в руках картонний стаканчик і табличку, на якій маркером було написано: «МАРКУ, НЕ ПЕРЕЧЕПИСЬ ОБ ВЛАСНУ ГОРДІСТЬ!».

​— Що вона робить? — пробурмотів Влад, підходячи до мене.

— Вона «входить у роль», — зітхнув я.

​Ліза:

— Настю, як думаєш, якщо я зараз крикну щось підбадьорливе, він впаде? — запитала я, спостерігаючи за Марком. Він у футбольній формі виглядав... ну, гаразд, визнаю, непогано. Але я не могла дати йому це зрозуміти.

​— Карти кажуть, що зараз відбудеться енергетичний зсув, — серйозно відповіла Настя, перемішуючи колоду.

​У цей момент м’яч після невдалого удару Дена полетів прямо в наш бік. Я зреагувала швидше, ніж встигла подумати. Замість того, щоб ухилитися, я виставила ногу, і м’яч, зрикошетивши від мого кеда, влучив прямо в сумку, яка стояла поруч.

​З сумки вилетів Степан. Гумова качка зробила високу дугу в повітрі, впала прямо на голову тренеру, який саме свистів у свисток, і видала своє фірмове «КВААА!».

​На полі запала мертва тиша. Тридцять накачаних хлопців дивилися на жовту качку, що лежала біля ніг розлюченого тренера.

​— Це... це наш талісман! — крикнув Марк, підбігаючи до нас. — Нова методика психологічного розвантаження!

​Марк:

Після того, як я пів години виправдовувався перед тренером (і обіцяв, що качка більше не буде літати над полем), я зрозумів: мені потрібно вивезти Лізу звідси. І я знав куди.

​— Сідай у машину, — сказав я, коли ми вийшли зі стадіону.

— Якщо ти ведеш мене в ресторан, де треба користуватися п’ятьма видами виделок, я вистрибну на ходу, — попередила вона.

​Я не відповів. Ми їхали близько двадцяти хвилин, поки місто не залишилося десь позаду. Я зупинився біля старої будівлі покинутої обсерваторії на пагорбі.

​Ліза:

Я готувалася до найгіршого, але те, що я побачила, змусило мене замовкнути. Марк привів мене не в ресторан. Він привів мене на дах, з якого відкривався вид на все місто, що миготіло вогнями, як розсипаний бісер. Але головне було не це.

​Там стояло величезне старе полотно на підрамнику, професійне світло на акумуляторах і ціла коробка балончиків із фарбою — професійних, саме тих, про які я мріяла.

​— Ти сказав, що я маю «вдавати», — тихо сказала я, підходячи до фарб. — Але це... навіщо?

​Марк:

Я стояв поруч, засунувши руки в кишені.

— Юля ненавидить графіті. Вона вважає це вандалізмом. А я подумав, що тобі потрібно десь випустити пару після того, як ти цілий день терпіла моїх друзів і «Маркусіка». Це місце нічиє. Малюй що хочеш.

​Ліза подивилася на мене. У світлі ліхтарів її очі вперше не були повні сарказму. Вона взяла балончик, струснула його (цей звук — кх-кх-кх — розірвав тишу ночі) і посміхнулася. Справжньою посмішкою.

​— Знаєш, Бєлов, — вона підійшла ближче і раптом пшикнула мені на кросівку трохи синьої фарби. — Можливо, ти не такий уже й безнадійний «Кен».