Феї в колодязі

"Бережіть себе, – казав батько, – а на фей у колодязі не зважайте."

Батько був простою людиною. Він вірив у силу праці, у Бога і у проведіння, що дароване Ним. Але він не вірив у казки. Точніше, не вірив у те, що в них було написано.

"Реальність набагато жорстокіша, ніж ви можете собі уявити", – повторював він нам раз за разом.

Після зникнення матері його стурбованість посилилась. Він став частіше молитися, читати Святе Письмо й намагався передати Бенові й мені його істини. Але ми з братом були ще занадто малі, аби щось розуміти.

Я добре запам'ятала той вечір. Мені було п’ять, а Бену – сім і батько попросив нас затриматися за столом після вечері.

Ми з братом здивовано перезирнулися, коли він дістав мою улюблену книжку казок і жбурнув її на стіл.

"Діти, це – брехня", – його голос був твердий, майже грубий. – "Ці всі історії про милих гобітів, єдинорогів, тендітних фей і добрих гномів – маячня. А тролі…"

Він замовк, важко опустився на стілець і втупився в нас. Його очі здавалися спустошеними, як небо перед бурею.

"Троль забрав вашу матір і поніс її в гори. Я бачив це на власні очі. Я шукав її… але марно."

Кілька хвилин ми сиділи в гнітючій тиші. Тільки потріскування гаснучої свічки порушувало темряву, що поволі огортала кухню.

А потім батько заговорив.

Він розповідав про казкових створінь — не так, як у книжках, де вони були милими й безпечними, а як про істот, що несуть лише біду. Його голос був напружений, майже злий. Він був переконаний, що вони ховаються в живоплотах, нишпорять у садах, причаїлися між колоссям на полях, що оточували наш хутір.

"Їх розводять для лиха," — бурмотів він, зневажливо кривлячи губи.

Гобліни, які жили в лісі, крали наших курей. Гноми — не добродушні майстри, а підступні шкідники — псували врожай, отруювали землю. Але найбільшу небезпеку, за словами батька, несли феї.

Він казав, що іноді виходив полювати на них. Виманював, ловив… і скидав у старий колодязь за пагорбом.

"Тримайтеся від нього подалі," — попереджав він нас із братом. Його голос лунав різко, як потріскане дерево у вогні. — "Феї — брехливі створіння. Вони не зупиняться, поки не обдурять вас і не затягнуть у свої підземні замки."

Ми з Беном мовчали, напружено вслухаючись у нічну тишу за вікном. Хто знає, що могло чекати там, за темним порогом нашого дому?..

Ці розмови повторювалися знову і знову, навіть коли ми підросли. Здавалося, час ішов, але батько застряг у своїх страхах. Але водночас він змінювався.

Батько продовжував дбати про нас, проте все рідше залишався вдома. Більшу частину часу він проводив на полюванні — так він це називав. Ми не знали напевне, що саме він переслідував у темних хащах, але щоразу, повертаючись, батько виглядав виснаженим, похмурим, із дивним блиском в очах.

Інколи, ніби виринаючи зі свого іншого життя, він згадував про нас. Викликав нас до себе, перевіряв, наскільки добре ми знаємо Святе Письмо. Його голос ставав жорстким, майже холодним, а якщо ми плуталися у відповідях, він хитав головою й зітхав:

- "Безбожники..."

З кожним роком між нами і батьком ширшала прірва, і ми не знали, як її подолати.

Одного дня Бен покликав мене до сараю. Я вагалась, але все ж увійшла, і він тут же зачинив за мною двері, міцно замикаючи засув.

— Батько збожеволів, — тихо промовив він і сплюнув крізь щілину між зубами.

Я здивовано глянула на брата. Він продовжував:

— Сьогодні в школі Генрі сказав, що його батько та всі в місті вважають нашого батька божевільним.

Я розгублено кліпнула.

— Що? — мій голос здригнувся. — Батько не божевільний!  

Бен скептично скривився.

— Справді? А звідки ти знаєш?

Я стиснула кулаки.

— Він просто хоче, щоб ми були в безпеці, ось і все.

Брат повернувся до вікна. Його погляд ковзнув до пагорба, що здіймався вдалині.

— Клара, — його голос став майже не чутним, — Ти справді віриш, що в тому колодязі є феї? Ти віриш, що вони взагалі існують?

Я зітхнула, притиснувши руки до грудей.

— О Боже, Бене… Звісно, ні. Я придушила сльози, що непрошено з’явилися в очах, і згадала, як ми малими бігали полем, розшукуючи хоч якусь ознаку цих загадкових створінь. Але ні волосини, ні тіні, ні сліду фей ми так і не знайшли.

— Погляньмо на колодязь, — прошепотів Бен, і в його очах спалахнув вогник.

Я здригнулася.

— Батько казав, що це небезпечно...

— Це покаже, божевільний він чи ні, — наполягав брат, не зводячи з мене погляду.

Я перевела очі на пагорб, де темнів старий колодязь. Потім подивилась на Бена і мовчки кивнула.

Тієї ночі, коли батько, прочитавши молитву, нарешті пішов спати, ми з Беном крадькома вислизнули з дому.

Місяць висів високо в небі, мов мовчазний бог, і його холодне світло заливало крейдяні стежки, що вели до старого колодязя.

Ми ступали обережно, кожен шурхіт здавався нам надто гучним у тиші ночі. Нарешті, діставшись місця, ми вчепилися в обвітрені дерев’яні рейки, що закривали гирло колодязя. Відчувши їхню шорсткість під пальцями, Бен рішуче потягнув, і ми відсунули загородження убік.

Серце гупало в грудях, коли ми, затамувавши подих, схилилися над чорним проваллям і зазирнули всередину.

Бен прошепотів: - Гей, там є феї?

Без відповіді. Він посміхнувся, коли я потягнув його за сорочку: - Ходімо вже додому.

Він прибрав мою руку, взяв каміння і кинув у колодязь.

Воно відскочило від стін, а потім з бризком впало десь унизу. Бен знову крикнув, на цей раз голосніше:

- "Є там хто-небудь унизу?"

- "Я бачу тебе, хлопчику".

Ми обидва завмерли, приголомшені.

Після довгої паузи Бен нерішуче спитав: - "Хто це там?"

- "Будь ласка, допоможіть нам"...

Ми затремтіли, як листя. Я нахилилась і прошепотіла:

- "Ви феї?"

- "Ні, дитя."

Тремтячими пальцями, Бен витягнув з кишені батькову запальничку. Мої очі широко розплющилися.

- "Бен, що ти..."

Він чиркнув запальничкою і підсвітив порожнечу:

На дні колодязя стояли не менше десяти чи дванадцяти жінок. Вони були по пояс у воді, виснажені, з порожніми очима та розпущеним волоссями. Багнюка вкрила їхні обличчя, роблячи їх схожими на привидів. Але це просто були жінки.

- "Що батько зробив з вами".. - Бен зупинився не наважуючись продовжити.

- "Будь ласка... допоможіть нам, до того, як він повернеться..." Їх голоси були сповнені відчаю.

Бен не вагаючись побіг додому, а я залишилася, не в змозі відвести погляд від колодязя. Він швидко повернувся з мотузкою, і я побачила, як він міцно закріпив її, а потім кинув кінець униз, до тих, що стояли в темряві, чекаючи нашої допомоги.

Позаду нас почулися важкі кроки.

Ми різко озирнулися— і завмерли.

Батько стояв за нами, його тінь розтягнулася на місячному світлі, темна і довга, мов жнива, що наставали не вчасно. В одній руці він тримав рушницю. В іншій - мішок, з якого хтось намагався вибратись.

Ми з братом переглянулися і я відступила на кілька кроків.

Бен продовжував стояти біля колодязя. Його очі були величезні від жаху.

- Ви не повинен були цього бачити...