Новела

«Я чист, я чист, я чист, я чист!»
Іфе повільна йшла по полю. Усе поле – залита водою та мулом каша, що в ній полюють хижаки і ледве рухається маленька фігурка. Неймовірний сморід вибухає новими хвилями від сталої спеки, вода все більше стає схожою на багнюку, а десь там, зо три кілометри униз, здіймає уламки дерев, дамб та ще якогось сміття могутній та несамовитий Ніл.
Вже третій день, як цей завжди спокійний велетень гнівається – дарує людям смерть і біди, що виростуть новими врожаями. І, врешті решт, прогодують велетенську та славну державу – Та-Кемет.
Кара божа цього сезону набагато сильніша і багато горя принесе вічній державі фараонів – але й врожай цього разу буде набагато щедріший. Славетний Хут-ка-Птах, місто благословенного та мудрого бога Птаха, відомий цікавим еллінам як Мемфіс - розкинувся західніше Великої ріки, а поля з іригаційними системами, що зараз позаливало водою, каскадом спускалися до самісінької берегової лінії.
Пройде ще днів п’ять, вода зійде, залишивши гори мулу і сміття – і все. Хоч плюнь на землю – матимеш сади багрянородної Маат, всепрощаючої та справедливої. А що зробиш – єгиптяни таки дуже лінивий народ.
Іфе не було жодної справи до фараонів, рабів чи добрих містян. Вона нехтувала напрочуд сильним потопом та не загадувала можливі бариші із щедрого врожаю. Її ледь-ледь хвилювало, що в цій мутній калюжі, що розтягнулась на бог знає які відстані, зараз безліч крокодилів та великих риб. Врешті решт, її навіть не хвилювало, що вода підіймалась їй вже по великий живіт – Іфе просто йшла помирати і, на її великий жаль, чудово це розуміла.
Себек, що завідує у небесних фараонів розливами і водами Ріки – був дуже поважним та прискіпливим богом. Більш за все на світі, він не любив, коли добрі містяни зраджували законам жерців і були з ними не ввічливими. Принаймні, так вважають жерці. На всіх винних він насилав кару божу – крокодилів, що ті полювали на дурнів та прикрашали потім своїми кістками весняні відливи.
Себек був доволі справедливим богом, хоч його і малюють із головою крокодила – але не милосердним, як милосердна Маат. Як і хижий звір, що не знає наруги над іншим – а тільки вбиває у потребі, без злості чи радості, Себек – виконує деякі вироки Маат. І якщо богиня правосуддя інколи може помилувати якогось дурня, що правильно замолить зважування серця – то вже не бог-крокодил.
Іфе тяжко зітхнула. Їй було тільки дванадцять і вона зовсім не хотіла йти по холодній брудній воді. Тим паче – вмирати. Тим паче – сьогодні. Іфе хотіла жити.
Батьки нагородили її напрочуд милим ім’ям – Іфе означає любов. Любов означає життя. Все зв’язано. Нажаль – Ніл сьогодні означає смерть. Про це говорять всі прикмети - болючі крики птахів, захмарене але парке сонце і, звісно, тіні у воді.
Одежі дівчинки із білосніжних стали брудними, краї обвисли. По засмаглому личку – розводи багнюки. Важко дихає, що хвилини витирає долонькою краплі поту з лобу.
Чому все так склалось? Чому батьки відправили її на цю ганебну та страшну смерть? Іфе не могла цього зрозуміти. Вона дуже любила батьків. Батько Кейфл, сором’язливий та поважний містянин та матінка Муміна, побожна жіночка, що завжди ходить на усі служби та дотримується усіх обрядів. Принаймні, їй дуже хотілось, щоб так думали наші сусіди – такі ж поважні містяни.
Іфе не могла пробачити батькам їхньої зради. Не розуміла і не могла. Їй було добре вдома – у них був невеличкий садок, просторий будиночок, ріс дикий виноград; в сарайчику жив старий віслючок, Озахар, що дуже полюбляв груші – Іфе часто і довго говорила з ним, про все на світі і їй здавалось, що він усе розуміє. А може, їй тільки здалося – Озахар – «бог чує мене». Колись Іфе це смішило… В храмі їхнього кварталу жили кішки. Одного разу благословенна Кішка навіть дала попестити себе маленькій Іфе. Звісно, дівчинка нікому не казала про це – хто знає, як відреагують жерці, батьки та й добрі містяни? Може, це був великий гріх? Але Іфе запам’ятався погляд дивного створіння – добрий, ласкавий і трішечки жартівливий. Чомусь це здалось важливим.
Насправді, Іфе дуже не любила жерців і, якби не батьки, напевно, не ходила б до храму. Священнослужителі вважали себе вищими істотами і ніколи нічого не робили. Не допомагали навіть один одному. Батьки завжди принижувались перед ними. Іфе це пам’ятала і ходила тільки подивитись на кішок.
Та зараз це не важливо. Вже нічого не важливо.
Минулого сезону, за декілька днів до великої повені, коли вода стає чистою-чистою і прохолодною – Іфе пішла купатись. Недалеко від міста є тиха заводь, зовсім не глибока, без комишу та кущів, що в них ховаються крокодили. Кажуть, за декілька днів до повені – не можна купатись і взагалі підходити до води. Бо злий Себек розлютиться, повінь буде слабкою – а врожай ницим та паскудним! Проте, Іфе купалась в такому місці де немає ніяких хижаків, зовсім трошки, та й була такою маленькою, що навряд чи якийсь поважаючий себе бог образився б на неї.
Вода була чистою і холодною – і маленька Іфе сама не помітила, як пробігала по хвильках добру годину. Її, щасливу і веселу, знайшов батько - Кейфл. Він страшенно розгнівався. Він кричав, бив дочку і бідкався, що хтось міг її побачити – а це ж така ганьба, така ганьба!.. Кейфл зробив дуже боляче Іфе. Ніколи вона не бачила такої злості і ненависті у найріднішої людини…
Час ішов. Іфе почало нудити кожного ранку . Батьки спершу не вірили, приносили жертви і замовляли служіння за її здоров’я. Всі боялись, що це кара або якась хвороба.
А потім у дівчинки почав збільшуватись живіт. Занепокоєні голоси змінились гнівом.
- Хто? Хто це зробив з тобою!? Від кого ти завагітніла, мала стерво!?
- Я не знаю, матінко. Я не знаю, таточко.
- О, яка ганьба! Ти зганьбила нашу сім’ю! І ти скажеш, хто батько, чуєш, ти!?
- Я не знаю… - ляпас.
Немає гіршої ганьби для єгипетської жінки – завагітніти не в шлюбі. Ніхто її вже не візьме заміж. А коли навіть немає батька… Хто ж в таке повірить? Життя Іфе перетворилось на тихий жах.
Батьки зреклись її і вигнали з дому. Вона жила до рішення суду жерців у сарайчику – разом із Озахаром. Плакала, обхопивши вухасту велику голову – і питала: чому, чому, чому? Іфе ніколи не була з чоловіком.
Врешті решт, суд жерців милосердної Маат присудив її долю Себеку – Нілу. Повінь мала початись за декілька тижнів – до того моменту, як народиться незаконний плід. Нехай боги вирішують свої проблеми самотужки.
З того часу з нею ніхто не говорив. Тільки Озахар сумно дивився в очі і слухав, та ще побожна матінка вночі приносила їжу і воду.
Сарайчик став новим домом – там було багато сіна, поїлка з водою для Озахара, багато комашок а ще під самою стріхою – невеличке віконечко. Віслюк не надто втішився постійній сусідці, що спала на його сіні та пила з його поїлки – але, все ж, не ображав маленьку дитинку, що мала стати мамою.
Іфе колись чула від жерців, що після смерті, великий і добрий бог Осіріс зважує твоє серце, зважує твої вчинки. Суд із сорока двох богів вислуховують твою сповідь і вирішують, як ти будеш жити в загробному світі. Якраз на такий випадок, хитрі єгиптяни придумали молитву, до всіх 42-х, щоб улестити їх слух і, можливо, попросити бути милосердними. Врешті-решт, ми всього лишень їх нерозумні діти, а як же ж можна ображатись на дітей?..
Цілу ніч йшов холодний дощ, а на ранок вже стояв сильний туман. Кейфл і Муміна мовчки зайшла за своєю донькою і повели на суд милосердної Маат. Десь позаду човгав жрець Себека, лисий і загорілий до чорна. Він ліниво гриз горішки і виговорював батькам. Ті тільки кланялись і поганяли дочку.
Місто залишилось позаду, пішли по краю поля. Зупинились. Муміна обійняла доньку.
- Іди, Іфе.
«Я не чинив зла людям. Я не мучив звірів. Ім'я моє не торкнулося слуху керманича священної тури. Я чистий…» - заледве прошепотіла Іфе.
І вона йшла. Великий живіт, дитина в дитині, холодна брудна вода – і зелені тіні, що вже декілька разів виднілись серед сміття і невеликих хвиль.
«Я не піднімав руку на слабкого. Я не був причиною сліз. Я не вбивав. Я не наказував вбивати. Я чистий…» - тихенько говорила Іфе.
До краю поля лишалось ще кількасот метрів, коли вона побачила Його. Велетенська голова, може й вдвічі більша за дівчинку, легко піднялась з води і прямо в очі Іфе зазирнуло щось моторошне і чорне. Очі. Ні милосердя, ні пощади, ні злості, ні ненависті. Навіть голоду немає. Чорне ніщо.
Іфе заклякла на місці. Вона не заплакала тільки тому, що всі сльози лишились на сірій шкурі Озахара, її єдиного друга.
Огидна зелена голова, з жовтуватими велетенськими іклами почала занурюватись під воду. Іфе закрила очі. «Я нікому не робив страждань.