12. Маніпуляція та шарфик. З віртуального щоденника Хейді Сноуфорд

Ще одна сукня призначена для тих, кому є що приховувати. Ти її не бачиш. Ні сукні, ні того, що я приховую.

Ми сидимо в машині, і я продовжую чекати від тебе тих слів, яких, схоже, ніколи не почую. Як змусити себе перестати чекати?

- Як мама? - Запитуєш ти.

- Без змін, - я відповідаю холодно, - Бачиш шарф?

Я показую тобі помаранчевий виріб на задньому сидінні. Ти обертаєшся назад, і я бачу, який ти змучений і блідий. Я проганяю жалість і продовжую нагнітати у собі роздратування. Чому ти не думаєш про те, як виглядаєш у моїх очах?

- Шарф? - Ти не розумієш, про що йдеться. А я ж тобі розповідала... Напевно, ти мене не чув.

- Мама зв'язала мені шарф. Тепер я керую його машиною і намотую на шию, перш ніж зайти до неї. Щоб вона раділа і почувалася потрібна.

- Зрозуміло, - ти киваєш головою.

- А твоя як?

- Коли вона починає стогнати, мені хочеться викинутись із вікна. Проблеми зі шлунком. Їсти нічого не може.

Я вже казала тобі, що мені страшно жити. Чому ти знову вимовляєш слова, від яких мені теж хочеться викинутись із вікна?

Ми обидва розуміємо, що ми спроможні оплатити допомогу, але нашим мамам потрібні тільки ми. Ми обидва ставимо собі страшні запитання. Якщо… А як далі жити?

Ми обидва…

Ти знову щось питаєш про мою маму. Єдине, за що я вдячна тобі зараз, - це за те, що ти не говориш, як інші “ти їй поясни…”

Пояснити неможливо. І змінити нічого не можна. І подітися нема куди.

І ти... Говориш зовсім не те, що я чекаю від тебе. А я сама знаю, чого чекаю? Це не важливо. Ти повинен знати.

Ти повинен знати! Ти чоловік!

Іноді кажуть: я нікому нічого не винен.

О-о-о, яка ідіотська підступна фраза!

Ми всі повинні…

- Як твій блог? - Я розумію, що ти шукаєш, про що мене запитати, щоб не здатися байдужим до мого життя. Не намагайся. Я й так знаю, що тобі все одно.

- Нормально. Так собі. Остигаю…

- У тебе добре виходило.

- Спасибі!

Ми мучимо один одного ще хвилин десять. Потім я отримую черговий поцілунок у щоку і їду.

Ти дивишся мені слідом. Я не хочу тебе жаліти. Це суперечить законам природи.

- Ми познайомилися цуценятами, але з віком постаралися не ссучитися...

- Це нова пісня?

- Так. Я не хочу бути тихим виром, щоб у мені водилися чорти...

Я їду вечірніми вулицями та ловлю себе на відчутті, що десь поруч має бути море. Он там, далеко, за тим поворотом обов'язково буде море. Потрібно лише згорнути.

Але я їду прямо.

Я давно не гуляла.

Мені нудно гуляти на самоті. Та й часу нема.

Хоча… Час завжди знайдеться, якщо є бажання. А я нікого не хочу бачити. Невже я хочу забагато? Адже я просто хочу, щоб життя знову стало нормальним. Це так багато?

Грає музика. Я слухаю Шансон, хоч… вже й це не допомагає. Після веселої нудної пісні починається програма-інтерв'ю. Щось типу “Розбудіть у собі жінку”.

Я перемикаю канал.

Хто відповість? Хто нестиме відповідальність за тих, хто, мимохідь слухаючи популярний ролик, задумає розбудити в собі жінку і все піде не за сценарієм? Адже я знаю, як проходять такі тренінги. Все так легко, просто, з легким фліртом... А потім якась 18-річна дурниця отримує завдання - познайомитися з чотирма чоловіками на вулиці. І потрапляє в руки якогось негідника. Або маніяка.

І ніхто не відповідатиме! Сама пішла. Ніхто не примушував.

А те, що тренінг “надихнув” її на це, то тут… знову ж таки… ніхто не змушував.

Де ви, регулюючи органи? Чому ви штрафуєте тих, хто випадково чи навмисно зайшов на чужу територію? І чому ви заплющуєте очі на те, що купа людей - коучей, гуру, тренерів, деміургів, розстановників і так далі - колупається в моїй свідомості та підсвідомості? Як можна припускати таке?

Я заїжджаю на заправку. До каси – невелика черга. Точніше – дві милих людини, тато та син  років шести.

– А там можна було обганяти? - питає хлопчик, видно, обговорюючи їхню дорогу.

- В принципі – не можна, ти ж бачив там знак, так? – відповідає тато.

- А чому ти випередив?

- Нікому не можна, а твоєму татові – можна!

Обидва регочуть. Я ховаю очі.

Батьку можна…

Я приїжджаю додому. І починаю знову мріяти про нормальне життя. Я забула, що ми з тобою “розлучаємось”. Я вирішила знову. І не говорю тобі про це тільки тому, що зараз не час робити різкі рухи. Нам з тобою, точніше, кожному окремо – мені й тобі – має вистачити сил на мам.

Іноді вранці мені здається, що мені не вистачить сил.

І ти їх не даєш.

Я мрію про театр, як про щось нездійсненне.

Театр…

...На сцені м'яко горів і потріскував камін.

Горів і потріскував так, як уміють потріскувати старі каміни на сцені, припускаючи, що глядач намалює у своїй уяві й справжнє полум'я, і ​​іскорки, що відлітають від дров, аромат вогню…

За вікном падав сніг.

Падав великими затишними пластівцями, як вміють падати та плавно лягати на сцену ватяні сніжинки, припускаючи, що глядач у своїй уяві зуміє поринути в холодну блискучу січневу пишність, і, замружившись, представить вогники, що мерехтять вдалині, серед засніжених дерев.

З динаміка лилася музика.

Музика була справжньою. Її не треба було уявляти. Вона звучала і була задумливою. І, оскільки музика – це єдине, що неможливо передати словами, я не намагатимуся навіть її описати. Скажу лише, що це була чудова музика. І кожен (на цей раз - читач) представить ту музику, яку в його уяві можна назвати прекрасною та задумливою.

У кріслі біля каміна, укутавшись у плед, сиділа літня жінка. Тому що жінки (якщо вірити машинному перекладу текстів на сайті інтернет-магазину Джум) бувають зимові та осінні, весняні та літні. А ще вони бувають випадковими.

Мадам відкрила сторінку магазину Whisper Of The Heart. Їй дуже подобалася назва: шепіт серця. І хоча магазин пропонував ті самі сережки, браслети й кулони, що й інші магазини з менш привабливими назвами, вона обрала прикрасу саме тут. Сережки-павутинки. Що могло б краще показати настрій жінки біля каміна, якщо не павутиння на вушках?