Глава 15

Повністю одягнений і озброєний, граф за кілька хвилин опинився біля завішеного вікна, що виходило надвір. Через щілину в шторах він спостерігав, як карета під'їхала до воріт, чекаючи, поки слуга неспішно відкриє їх і пропустить відвідувача. Гість переставляв ноги так, ніби очолював бальну ходу і тримався на диво зарозуміло. З висоти другого поверху важко було розглянути обличчя – тільки світле довге волосся, розпущене по плечах. 

Дивний відвідувач не стомлював слуг довгою бесідою, вислухав відповідь і витяг з внутрішньої кишені листа, після чого вручив його і відкланявся з усією властивою йому пихатістю. Це ще більше порушило цікавість Деріка — така поведінка могла дозволити собі тільки хтось наближений до двору, обдарований королівською милістю, той, хто відноситься до вершків суспільства, але що йому тут могло знадобитися?

Стрімко спустившись сходами, граф перехопив слугу у дверях. На той час карета вже від'їхала від огорожі і рушила назад. Запечатаний червоним сургучем конверт справді був відзначений лілеєю – королівським знаком - і призначався Шарлотті.

- Поклич пані, – Дерік кивнув Віллу - той бігом кинувся нагору і незабаром граф почув квапливі кроки дружини. Вона була стривожена не менше і погодилася залишатися у своїй кімнаті лише після особливого попередження. Ніхто не повинен був знати, що господарі вдома, особливо Шарлотта, яка тепер тремтіла він хвилювання. – Це для тебе, відкрий! 

Графиня взяла конверт так, наче це був не аркуш паперу, а небезпечна істота. У її пам'яті пронеслися моменти, коли вона отримувала послання від Едвіна – вірші та освідчення в коханні, сповнені гарних слів. Як вона завмирала щоразу, лише глянувши на знайомий почерк! На щастя, цей лист був написаний кимось іншим – надто рівні, акуратні літери, позбавлені емоцій, як і саме послання, яке виявилося офіційним папером. 

«Переглянувши Вашу справу щодо примусового стягнення заборгованості та вилучення майна на користь корони, повідомляємо. Наявна частка спадщини, незалежно від судового рішення, що стосується Д. Рос Джонса, указом її Величності Ельфріги Елоїзи Еделіни Боуді герцогині Ламарської звільняється і передається у Ваше законне користування за винятком податку в сумі***. Для особистої аудієнції Вам належить з'явитися *** 15 жовтня цього року, повідомивши про візит заздалегідь для законного отримання коштів» 

Шарлотта не повірила своїм очам і мовчки простягла Дерику листа, який той жадібно проковтнув, а потім перечитав вдруге і втретє. 

- Як це розуміти? – почекавши час спитала Шарлотта. – З чого раптом королева стурбована моєю долею? 

- Напевно, не знаю, але боюся, що тут ведеться якась гра. При дворі відбувається щось дивне... - він знову згадав про Едвіна і задумався, покусуючи кінчик вуса. – У будь-якому разі ти не поїдеш: я не можу тебе супроводжувати, а одну нікуди не відпущу. У мене залишився дехто з друзів, які зберегли за собою місце в палаці, спробую дізнатися щось від них. 

- Деріку! – графиня схопила його руку – Не роби цього! Що, як це пастка? Раптом вони тільки й чекають, щоби ти знову з'явився? Ти не можеш знати, напевно, чи не продадуть тебе твої... друзі, або лист може потрапити не тому, кому потрібно. Я вже просила, давай поїдемо, заберемо Артура і переберемося через кордон! 

Дерік цу цю хвилину зробився темнішим за хмару, але переконати його дружина не могла, як би сильно вона цього не бажала. Граф народився гордовитим, залишався таким все життя і не поступився б добровільно навіть метром власних володінь. 

- Цими землями, Летті, володіли три покоління до мого народження, я не віддам їхньому якомусь бастарду королеви! – миттєво спалахнув Дерік. - Своє майно я втратив через те, що мій дім спалили разом із документами про знатність, але це не означає, що не можу їх відновити! Ніхто не знає, що ти отримала цього листа, нехай і далі продовжують вважати так само. Ти нікуди не поїдеш!   

Він важким кроком піднявся нагору і замкнувся у своїй кімнаті, вважаючи розмову закінченою. У цій історії час було ставити крапку. Діставши зі схованки скриньку з документами, граф поспіхом переглянув папери у пошуках карти. Він уже знав, що це дублікат, а отже, оригінал все ще знаходиться у герцога або того, хто прикривався його ім'ям. Це було, як привабливий міраж у пустелі... Якщо в шахті і справді знайшли срібло, потреби в подачках королеви у них не буде, навпаки, вона сама захоче повернути прихильність. А щодо її братика, то, можливо, руками Ельфриги його й намагалися усунути, як непотрібну перешкоду. Настав час діяти і Дерік, який не звик довго тупцювати на місці, покликав до себе Вілла. 

- Сьогодні тобі доведеться знову сходити до села. Я зробив би це сам, але поки що не можу там показуватися. Тому поговори з батьком — мені знадобляться люди, чоловік десять, які готові спуститися в шахту. Нехай оберуть старшого. Приведи його сюди, я все розповім і дам завдаток за роботу. 

Вілл, що завжди миттєво виконував будь-який наказ, цього разу чомусь зблід і нервово переступав з ноги на ногу.

- Але ваша милість, а як же та людина, Фалько? Адже він лежить там убитий! – хлопчина як міг зібрав всю свою хоробрість. Хоча він потай відчував холодний страх, але стояв, дивлячись прямо в очі графу. 

- Хіба ти не пам'ятаєш, що говорили ті двоє, що зупинили нас на дорозі? - Дерік примружився. 

- Якщо чесно, ні, пане, я думав тільки про те, як їх відволікти! - чесно відповів хлопець. Його дотепність і справді врятувала всім життя, але то була скоріше імпровізація, ніж продуманий крок. Дерік поклав йому руку на плече, виявляючи цим неабяку прихильність. 

- Подумай ще раз, це як у грі: «дивись, що у тебе за спиною?» Ти гарно розіграв свою карту, хлопче, але пропустив повз вуха щось важливе. Вони говорили про пораненого гоф-фур'єра, чи не так? Отже, цей живучий щур вибрався сам чи його врятували.  

Вілл зніяковів і сховав очі, але Дерік тільки поплескав його по плечу, даючи зрозуміти, що анітрохи не судить за такий промах.