Глава 7

 Лежіть тихо, ваша милість, я перев'яжу вам руку. – Вілл похитав головою. Весь рукав сорочки Деріка був мокрим, довелося зняти пояс і спорудити пов'язку, тугіше перетягнувши рану. – Йти вам не можна. Чекаємо, поки той тип поїде, і я приведу допомогу. 

- Послухай, – Дерік з упевненістю міг сказати, що після бійки йому частенько бувало і краще за – Ось що, Вілле. Ти маєш дещо для мене зробити. Потрібно попередити пані. Ти повинен сказати, щоб вони зараз виїжджали - вона знає куди - і не показувалися на людях, поки я не повернуся. 

- Так ваша милість, вона ж сама мене вб'є за те, що я вас покинув! – вигукнув у розпачі юний приятель графа. – Ні, пане, вас я не залишу! Нехай тільки той вершник забереться звідси, тоді я зроблю все! Он, здається, хтось їде! 

Дерік насилу перекинувся на бік і підняв голову. В очах стояв туман, і він міг розрізнити тільки дві невиразні постаті на відстані. Розмовляли вони недовго. Не минуло й хвилини, як сталася коротка сутичка, невідомого, який прибув першим, повалили за землю і, мабуть, зв'язали. Що було далі, граф розглянути не встиг, гомін у голові наростав, а потім настала тиша. 

Коли він розплющив очі, над головою не було дерев. Небо, затягнуте хмарами, теж зникло і його замінила низька, закопчена стеля. Дерік спробував підвестися, але варто було спертися на ліву руку, як її пронизав гострий біль.

- Ваша милість, ви в безпеці, не вставайте! – літній чоловік у фартуху підійшов і схилився до пораненого. – Ось випийте!

Граф зробив кілька жадібних ковтків із глиняного кухля і озирнувся довкола. Пам'ять послужливо повернула його до подій минулого, але було несхоже, щоб тут його тримали в полоні. Він хотів уже розкрити рота і спитати, куди його занесло і що це за місце, як у кімнаті скрипнули двері.

- Ось, міледі, все як ви й казали, підхопився, а як же інакше, схоже, нічого не пам'ятає! 

- Дякую, я сама все зроблю! 

Голос був надто знайомим і тепер Дерік справді «підхопився». 

- Летті, що ти тут робиш?! Я ж ясно висловився, чому ти не поїхала?!

- Тому що я не хочу бути вдовою! – Шарлотта сіла на край убогої лежанки, нахилилася та обхопила голову чоловіка. – І не свари Вілла, він усе зробив, як ти сказав – привіз листи, передав твої накази. Марта з Артуром вже в безпеці…. 

- А як що до тебе? Я ж ясно дав зрозуміти,, що тебе не повинні бачити?! 

- А мене й не бачили! Я не гірше за деяких вмію переодягатися. Твої речі дуже стали в нагоді! 

Тільки тепер він помітив, що Шарлотта була в чоловічому одязі – тому самому, який він залишив удома. Це виглядало б комічно, якби не було так небезпечно. 

- І хто надоумив тебе на цей маскарад? – він хотів усунути її руки, але Шарлотта тільки схилилася ще нижче і поцілувала пересохлі губи.

- Ти сказав, що жінки б'ються на дуелі голими, не хочу в цьому брати участь. 

Серце її билося як божевільне і за всіма жартами стояла жахлива тривога та пережитий страх за життя Деріка. Рану зашили і, мабуть, він був уже поза небезпекою, але ті кілька годин, поки Вілл прибіг з повідомленням, малюк був відправлений у таємний притулок, а Шарлотта прибула до села, здалися їй цілою вічністю. 

- Божевільне дівчисько! – пробурмотів Дерік, обіймаючи її за шию здоровою рукою. – Тебе мало карали у дитинстві! 

- Зате мене виховували в монастирі, і я знаю, як доглядати за хворими. Тобі не можна рухатися, інакше рану доведеться зашивати знову! – прошепотіла вона, торкаючись диханням обличчя Деріка. 

У цей момент він раптом яскраво згадав забуту картину минулого. Старий будинок, мати про щось шепочеться з дивною гостею. Стара розкладає на столі якісь предмети, потім підзиває його і ножицями зістригає кінчики волосся на потилиці. Дерік дивиться, як зачарований: спочатку локон спалахує від свічки, перетворюючись на попіл, а потім падає в розтоплений віск і тоне в ньому, змішуючись із густою молочно-білою масою. Схопивши зі столу ківш, стара раптово виплескує рідину у воду і починає щось шепотіти. 

- Житиме довго, за це не бійся, але бачу багато ворогів, куди б він не пішов. Так, ось вони – скрізь! А це, – вона тицьнула кудись у центр воскового коржика кістлявим пальцем, – жінка! Від неї будуть одні біди! Тут я тобі не помічниця і ти допомогти йому не зможеш... хіба що зроби як я скажу. Коли твій син ляже спати, розтопи це, скатай і сховай під порогом у його кімнаті. Потім... – вона схилилася і щось прошепотіла на вухо матері. 

Що мало статися, він так і не впізнав - тієї ночі додому напали невідомі і їм довелося тікати. Ясно було одне – вороги і справді йшли за ним по п'ятах, і Шарлотта дуже підходила під опис старої відьми. Їх переслідувала низка бід, але деяких пір граф відчував до дружини занадто сильні почуття, і в цьому коктейлі було вдосталь не тільки агресії та ревнощів… 

- Ти маленький диявол, Шарлотто, і монастир тебе не виправив. Але якщо ти тут, поклич Вілла, нехай покаже мені папери! 

- Вони у мене, – графиня дістала з плаща металевий футляр і витягував його вміст. Тут був той самий договір, де Дерік мав поставити підпис, а також ще один згорнутий вчетверо лист. 

Місцями він був пошкоджений, місцями – забруднений кров'ю, але це не заважало з першого погляду розпізнати карту. На схематично позначеній місцевості було поставлено значок, що нагадує колодязь, а від нього відходили коридори, що тяглися в різні боки. Все це було накреслено явно давно – десятирічні, а то й більше тому, але в кількох місцях на плані було поставлено значки. Нові зроблені рукою того, хто вивчав цю загадкову місцевість. 

- Адже це план шахти, так? – Шарлотта заговорила першою. – Я думала... після тієї розмови на ярмарку я вважала, що там просто хтось ховається, але до чого тут карта? 

- Гарне питання. Бачиш це? 

- Так, схоже на пісочний годинник…

- Саме так, люба. Так позначають на картах срібну руду. Якщо пам'ятаєш, Вілл отримав за свою мовчанку злиток, чи не простіше було дати йому монету?