Глава 6

Про місцезнаходження копальні Дерік знав лише з чуток. Шахту припинили використовувати ще за його батька: прохід раптово затопило і більшість робітників так і не вибралися на поверхню. Місцеві обходили це місце десятою дорогою через страх перед потоплениками, чиї душі залишилися неприкаяними. Тільки відчайдушні хлопчаки на кшталт Вілла могли спускатися в напівзруйновану шахту, та й то на спір чи заради того, щоб уславитися своєю хоробрістю. 

Дерік крокував поруч із одним із таких сміливців. Село майже зникло з поля зору, були помітні тільки крайні будинки, але ніяких прикмет рудника очі графа не розрізняли. Раптом Вілл зупинився.

- Це тут! – він вказав на невеликий пагорб, що повністю заріс чагарником. 

- Я нічого не бачу! – Дерік даремно напружував очі

- Тому, що прохід майже засипало. Ходімо, поки нас ніхто не помітив!

Граф вкотре був приємно здивований розважливістю та практичністю свого проводжатого. Вілл нагадував його самого у дванадцятирічному віці, хлопця також змусили подорослішати обставини. Подолавши невелику ділянку, вони опинилися біля невисокого схилу, в підніжжі якого темніла діра, що нагадувала барліг якоїсь тварини. 

-Вам краще запалити ліхтар зараз, ваша милість, внизу сиро, вогонь може не розгорітися.- попередив Вілл.

- А як же ти стежив тут за шпигуном?

- Я був там багато разів, – зізнався хлопчина, – і потім, той ченець не забирався далеко!

Дерік опустився навколішки і зазирнув у непроглядну темряву. Відразу за вузьким проходом коридор розширювався і при світлі ліхтаря було видно стерті сходи. Він опустився на спину і пірнув слідом за хлопчиськом, який уже чекав і нетерпляче озирався на всі боки. Граф прислухався – всередині не було помітно ніякого руху чи шуму, тільки через крихітне «віконце» падало нерівне світло і перетворювалось на вигадливі візерунки. 

Вілл мовчки зробив знак іти за ним, і вони обережно рушили далі. Незабаром під ногами почало хлюпати болото – вода сочилася по стінах, але коридор був досить високим і просторим. Про те, що колись тут добували руду, нагадували залишки спорядження: лопата з обламаним держаком, відкинута, як непотріб тачка, що розвалилася, на хвилину Деріку навіть здалося, що він бачить чиєсь взуття, але підходити і дивитися докладніше він не став. 

Перш ніж дістатися місця призначення, вони ще кілька разів звернули в підземному лабіринті і раптом опинилися в приміщенні, що нагадувало невелику кімнату. У стіні було зроблено щось на зразок лежанки, видовбаної в породі, а на підлозі в черепці виднівся недогарок свічки. Здавалося зовсім неймовірним, щоб тут могла добровільно жити людина, навіть якщо їй потрібно було безпечне укриття. 

Вілл безстрашно увійшов у підземну келію і озирнувся на всі боки. Тепер і Дерік побачив нішу, розташовану в стіні, і підійшов, піднімаючи вище ліхтар. Усередині справді лежала сумка і хлопець потягнув її на себе, через що на підлогу посипалися камінці. Відлуння від них миттєво розлетілося коридорами, відгукнулося шарудіннями та дивними звуками, які забобонна людина точно прийняла б за привидів. Поборовши неприємний холодок, Дерік заглянув усередину сумки – можливо, колись там і лежали папери, але зараз було порожньо.

- Вілле, ти впевнений, що ми на тому самому місці? – граф підняв на хлопця очі, але йому відповів зовсім інший голос.

- Можете не сумніватися, ваша милість! Місце саме те й воно чудово для вас підходить! 

Граф мимоволі схопився за зброю і різко обернувся. Надто пізно – Вілл вже стояв із приставленим до шиї ножем, а над ним височіла постать невідомого. Обличчя чоловіка перетинав шрам і від цього його посмішка була схожа на вищір.

- Відпустіть хлопця і поговоримо віч-на-віч, – Дерік говорив спокійно, подумки прораховуючи шанси звільнити Вілла і вибратися звідси живим.

- Ви бачу романтик, графе, вірите у шляхетність? Мені байдуже, прикінчити однією людиною більше чи менше, а ось вам це не сподобається. Киньте кинджал і відійдіть до стіни.

- Не раніше, ніж я дізнаюся, з ким маю справу.

- Ну що ж, справедлива вимога. Оскільки нам доведеться якийсь час провести наодинці, я маю представитися – Фалько ді Гірс, гоф-фур'єр його високості.

Його клинок розсік повітря в іронічному привітанні. 

- Вам не пощастило з посадою при дворі. Найманий убивця підійшов би краще чи принц поки що не роздає таких титулів?

- Не раджу грати словами, графе, інакше моєї вкрай малої порції доброти не вистачить, і доведеться прикінчити вас теж. Поки, на жаль, мені потрібно зберегти вам життя. Зброя чи хлопчику кінець! 

Ситуація була не з вигідних для Деріка, і йому довелося підкоритися. Шия Вілла звільнилася від мертвої хватки і хлопець полетів на підлогу.

- Ну а тепер, – Фалько витяг з-за пояса металевий футляр з ковпачком, з якого витяг папери, – пропоную поставити ось тут свій підпис. 

- Згода на страту? – рот Деріка скривився в усмішці. – Дякую, я утримаюся.

- Ні, ви лише передасте права на свою землю людині, яка надіслала цей документ. Ну, а щоб ви надто не гнівалися, Рос Джонсе, прочитайте останній пункт. Вашому синові буде виділено довічну ренту, дякуйте за це своїй прекрасній дружині.

Кров ударила в обличчя Деріка. Він ніколи не відрізнявся розважливістю, а останні слова були рівносильні ляпасу. В одну мить він перетнув кімнату, вихоплюючи з халяви стилет, і дві фігури зчепилися в одну. Вілл, втиснувшись у стіну, спостерігав за тим, що відбувається: противник проти противника, ніж проти ножа. Обидва були рівними за силою і мали чималий досвід, щоб відправити ворога на той світ. Ні про який чесний поєдинок не могло бути й мови, обидва в руках мали смертельну зброю, але там, де Фалько діяв на замовлення, запальний граф захищав уражену честь. Ситуація обтяжувалась ще й тим, що вороги були у чудовій фізичній формі і не вперше потрапляли у подібну історію. 

На секунду найманець притис Деріка до стіни, але той встиг ухилитися і вдарив його чолом в обличчя. Ніж задзвенів по кам'яній підлозі і Вілл підповз, щоб схопити його тремтячою рукою. Втручатися в бійку в нього не вистачало мужності, але й стояти осторонь хлопець не хотів. Через червоні сліди на камінні він міг з упевненістю сказати, що одного з учасників поєдинку поранено, а може й обох. Мозок хлопця гарячково працював, а очі безперервно спостерігали за звалищем. Якоїсь миті фігура Фалько опинилася зверху, і він завдав кілька ударів противнику. Те, що сталося далі, Вілл згадував як уві сні – перебуваючи в стані афекту, він зробив раптовий стрибок і встромив лезо в шию найманцю.