Глава 2

Дерік, який досі спостерігав за подією збоку, підійшов ближче і зупинився за спиною у Шарлотти. Вона вже опанувала себе і знову заговорила з юним забіяком, який перестав бентежитися і відповідав з майже дорослою повагою.

- Так, міледі! Це там, за вигоном, – хлопчина махнув рукою в протилежному напрямку, – але вам краще не ходити самій!

- Чудово сказано! – Дерік вирішив, що настав час вставити слово, і звернувся до хлопчика, який здався йому не тільки тямущим, а й досить хоробрим. – Як тебе звуть?

- Вілл Торіо, ваша милість, – відповів хлопчик і Дерік помітив, що він щось стискає в кулаку, і намагається сховати його за спину.

- Що ти скажеш, Вілл, якщо я тебе найму охороняти пані? – складно було відразу зрозуміти, жартує він чи каже серйозно. - Мені дуже не вистачає надійної людини, а ти з тих, хто битиметься до останнього. Щоправда, якщо ти хочеш у мене служити, доведеться набратися гарних манер. Для тих, хто хоче показати себе – базар не найкраще місце, он там є майданчик для кулачних боїв. 

Цього разу хлопець понурився і Шарлотті довелося втрутитися, щоб пояснити те, що відбувається.

- У бійки були інші зачинщики, вірніше дехто хотів пограбувати Вілла... - вона не відводила погляду від юного бузотера.

- Їх цікавило те, що в руці, так? Може покажеш? – Дерік почекав, поки хлопець неохоче підійшов і поклав йому в долоню невеликий предмет.

Одного погляду вистачило, щоб розпізнати срібний злиток, але як таке багатство могло потрапити до рук хлопчика із селянської родини?

- Я нічого не крав, я знайшов його у старій шахті! – Вілл почав виправдовуватися, чекаючи на звинувачення. При цьому його вперте обличчя запалало ще більше. - Хочу піти в армію, а не в підмайстри до шевця, а батько не має грошей, щоб мене прийняли на навчання!  

- Давай так, – Дерік поклав йому руку на плече, – ти мені все розповіси, а я поговорю з твоїм батьком. То де, ти кажеш водяться срібні зливки?

Чомусь юнак подивився на Шарлотту, ніби чекав від неї підтримки, і це не вислизнуло від уваги графа.

- Я підглянув випадково, коли пас кіз... Ця людина приходила кілька разів. Я спочатку думав, що він чернець, але навіщо йому спускатися до старої шахти? Я й поліз слідом, а там побачив, як він кладе щось у схованку, але в цього ченця виявився гарний слух і кинджал теж... - хлопець мимоволі потер шию. – Він попередив мене, щоб я мовчав, але я бачив, що він там шукає, у нього була ціла купа таких камінців, а я не дурень, це срібло!

- Ти правильно подумав, – Дерік покрутив у руках знахідку і повернув її власнику, чого той явно вже не очікував. – Отже, в шахті є схованка?

- Так,  а ще купа листів, – хлопець наморщив чоло. – На них ще ставлять червону печатку! Я не вмію читати, але розглянув - там була лілія чи щось схоже.

Дерік переглянувся із Шарлоттою. Обидва вони добре знали, кому належить печатка з королівською лілією. Досі герцог Ламарський не давав про себе знати, але за дивним збігом обставин знову опинився по сусідству.

- Слухай, Вілле, це дуже важливо, тому дай мені слово, що ти нікому нічого не скажеш! – обличчя графа нагадало хмару, яка згущувалася і чорніла прямо на очах, змусивши забіяка оробіти. – Я повернуся завтра, коли тут не буде стільки людей, і ти мені покажеш це місце, домовились? А заразом розповіси більше про цього пана, хоча я здогадуюсь, що це за рибка…

- Добре, даю вам слово!

Отримавши довгоочікувану свободу, хлопець загорнув свою знахідку в хустку графині та надійно сховав під одягом. Дерік тим часом озирався на всі боки. Серед цих людей запросто міг бути той, хто залишає листи в схованці, і невідомо, з якими намірами з'явилася ця людина.

- Ну що ти про це скажеш? – Дерік схилився до дружини і його гаряче дихання обпалило її маленьке вушко. – Якщо мене не обманюють передчуття, хтось нам знайомий розправив крильця. Я дуже кохаю тебе, Летті, але хочу знати правду. Листи часом спрямовують не тобі?

- Деріку... - вона звільнила руку, миттєво спалахнувши від гніву через таку підозру.

- Я не просто так питаю, мені здається наш юний герцог у розпачі. Не те, щоб я за ним навмисно слідкував, але точно дещо чув. Річарда зжерла віспа. Ельфріга бездітна, як і її старший брат, а його світлість Едвін має проблеми з грошима. А ще кажуть першу дитину його дружина втратила і не факт, що вдало народить другу.

- І все це мало змусити його згадати про мене?! – щоки Шарлотти палали від обурення.

- Я цього не виключаю!  Він досі нічого не знає про долю зниклого сина! Не забувай, що вважає його своїм! Або ж дехто не залишає спроби знищити мене, що не набагато краще, – він примружився, дивлячись кудись перед собою і досить довго мовчав. – Їдь додому, Шарлотто, я повернуся сьогодні, найпізніше завтра надвечір. Мені треба розібратися в усьому.

У голові графині все змішалося. Здавалося, їм нарешті дали спокій, минуло більше року і раптова поява Едвіна була зовсім неможливою. Навіщо йому переслідувати колишню фаворитку та графа, якого позбавили майже всього майна?

- Ні, я нікуди без тебе не поїду! –Шарлотта і думки такої не допускала, але з Деріком подібні номери не проходили ніколи.

- Я не збираюся тебе вмовляти! Якщо все це правда і тут люди герцога, тобі не варто з'являтися їм на очі, – він стиснув лікоть дружини і нахилився до вуха. - Вдома тебе є кому захистити, у крайньому випадку сховаєтесь, як ми домовилася раніше. А в мене ще лишився невиплачений борг…

Вони спішно попрямували через площу, де на всю йшло гуляння. Тепер не тільки Дерік, а й Шарлотта вишукувала в натовпі мандрівних ченців. Граф і раніше не надто довіряв цим особам – він взагалі не злюбив церковників після історії з Флеалайном, але, як на зло, на його шляху з'явився новий таємний ворог у сутані.

- Тільки не кажи, що ти знову битимешся! Ще однієї страти я не переживу! – Шарлотта вивільнила руку і зупинилася. – Якщо у нас немає виходу, краще поїдемо, мені все одно, де жити, аби нас дали спокій!