Розділ 19

Резонанс

- Здуріти можна! Просто! Якби ти демон! Монстр! – Лео шипів, наче оскаженілий кіт, - я правильно розумію, що якби Нарі не поставила на тобі мітку і не перебила б своїм покликом поклик Тонері, то ти б нас всіх там і поклав?!

- Хто знає, - знизав плечима Ноа, - я ніколи нічого не пам’ятав після того, як Тонері застосовував поклик.

- Ну, що ж, - зітхнув Айріс із кутка трейлера, - думаю, зараз ми всі маємо сказати слова вдячності Нарі, яка переспала з цією живою зброєю!

- Ееее! – шикнула на нього Нарі, - закрийся.

- Так, а що?! – скептично поглянув на неї золотоволосий, - мітку можна поставити тільки у момент найвищої емоційної і фізичної близькості.

- Та справа ж не в цьому!

- Нарі, ти доросла дівчинка! Такого не соромляться!

- Ти заспокоїшся чи як?! – роздратовано запитала дівчина, - чи це ти так казишся, бо тобі взагалі нічого не дісталось?!

- Цінний той скарб, до якого важкий шлях! – по-філософськи мовив Айріс, - і взагалі, посоромилась би! Він же тут!

Лео почервонів. Ноа просто мовчки закотив очі.

- О, Древо велике! Заваліться вже обоє! – прохрипіла з ліжка Майдена, - і без вас хріново!

- Виглядаєш так собі, - у трейлер зайшов Кае.

Це перше місце, яке Май назвала, коли вони ви йшли з підземного коридору. Єдина людина, якій вона довіряла так само, як і Ноа, альфа Кае із західного гетто. Він не задав жодного питання, коли вони з’явилися на його прозі. Пустив їх у трейлер і одразу ж звільнив ліжко для Майдени. Нарі швидко її підлікувала і прийнялась за збиті руки Ноа.

Кае не витрачав часу, зготував їм вечерю. А потім, зник на деякий час і повернувся з ковдрами. Хлопці лягли на підлозі, дівчата на ліжку, сам Кае влаштувався у кріслі. Краєм ока він весь вечір спостерігав за Нарі і дуже насторожено поглядав на Ноа. Май, помітивши це, лише посміхнулась. Батько, такий батько.

Ще до світанку Нарі прокинулась від ледь чутного шурхоту. Відкривши очі, вона побачила лише як Ноа виходить на вулицю. Обережно вставши з ліжка так, щоб не розбудити Майдену, Нарі вийшла вслід за ним. Юна сидів на сходах трейлера і дивився на сірі стіни будинків гетто.

- Не спиться? – тихо спитала Нарі.

- Я не так вже і втомився, - відповів Ноа, - а ти б краще поверталась, тут прохолодно.

- Ноа, - дівчина взяла його за руку, - хочу побути тут, з тобою.

- Я вже не знаю чи хороша це ідея, - зітхнув юнак, - бути поряд зі мною.

-  Ти цього не хочеш?

- Хочу! – Ноа обернувся до неї, - більше всього на світі я хочу бути поряд із тобою! Щодня, щохвилини. Ніколи не зводити з тебе очей, ніколи не відпускати твою руку. Але… я міг сьогодні тебе вбити. Коли я отямився, то подумав, а раптом я покалічив тебе? А раптом… ти тепер мене боїшся?

- Я не боюсь тебе, Ноа, - прошепотіла Нарі, притулившись до нього.

- Мені стало страшно, - опустив голову він, - все життя чужий серед своїх. Альфа без бойового поклику. Наче химера… ні цілей, ні бажань. Але поряд із тобою, Нарі, я стаю жадібним. Ти стала моєю ціллю. Твій голос заспокоює, твоя присутність допомагає вірити у майбутнє. І тоді я подумав, що хай хоч світ перевернеться, а я любитиму тебе. Я буду химерою, а ти – моїм заспокійливим. І тоді, цей світ вже не буде таким ворожим і самотнім. Так я думаю… але мені страшно, що я можу тебе поранити.

- Навіть так, я довірятиму тобі, - Нарі потягнулась до його губ.

Тихий ранок приніс із собою легкий дощ, який натякав на наближення осені. Коли перші краплі впали на обличчя Нарі, вона підскочила, звела руки до неба і щиро посміхнулась.

- Потанцюй зі мною… - простягнула вона руку Ноа, - лише сьогодні.

- Я танцюватиму з тобою все життя, - прийняв її руку юнак, - під кожним дощем, який на нас чекає.

***

- Пане Адельсон, ваша кава, - секретарка-альфа поставила срібну тацю на стіл перед своїм начальником, - поверх буде звільнено за три хвилини.

- Не сумніваюсь, - Сайфер потягнувся до чашки, - гарна робота, Рита. Ви також вільні.

Коли за секретаркою закрилися двері, лідер корпорації відкинувся на спинку свого крісла і обернувся до панорамного вікна. Вид був захоплюючий. Вся Елестра немов на долоні. Центр міста, все ще зелений і яскравий, наскільки це дозволяли ресурси землі. Торгівельні квартали, житлові багатоповерхівки, скло, бетон, асфальт. І там, наче у велетенському мурашнику, копошилися люди, навіть не уявляючи, на межі якої катастрофи стоїть зараз все людство.

Сайферу було вже трохи за п’ятдесят. Він тримав у руках всю Елестру, та що там, всю Каторії. Гроші, маєтки, корпорація, повага, страх, захоплення, заздрість. Він мав це все. А ще мав спадкоємця, опального сина, який мав зайняти своє місце біля нього. Він готував його заручини з донькою другого за впливом клану, а ще, підготував йому весільний подарунок. Бездоганну, ідеальну омегу. Дівчину, у чиїх венах тече кров домінантних Альфи та Омеги. Домінантна 13-22, Інарія. Вона мала належати Ейдену вся, кожен сантиметр її тіла, кожна потаємна часточка її душі. Бо лише тому він зберіг її життя. Донька його кращого друга, того, хто обрав омегу замість всього, що мав. Сайферу було цікаво, який вибір зробить його син, побачивши її. Чи була справа у зовнішності? Чи у запаху феромонів? У поклику? Чи це просто був інстинкт? Він хотів побачити це на власні очі. Але все пішло не за планом.