Фавор або бабусин онук

Петро Немировський

ФАВОР,
або
БАБУСИН ОНУК

Переклад

Ірина Гаркуша 

Повість

Глава 1
Славнозвісний Нью-Йоркський аеропорт «Кеннеді» (JFK). 
Метушня, валізи і сумки на коліщатках, об’яви про виліт та посадку. Кому повертатись додому, кому — домівку залишати. Комусь зустрічати, комусь — розставатися. Комусь — сльози радощів, комусь — жалю. Невикоренима, допоки існує рід людський, жага до зміни місць, до мандрів. А раптом щастя там, за океаном? За гірським пасмом, за хмарами?..
Всі вдягнені у весняний одяг — квітень на вулиці. 
Дільниця ізраїльської авіакомпанії «Ель-Аль» огороджена синьою стрічкою. Запобіжні заходи. Біля входу — двоє молодих чоловіків зі служби безпеки авіаперельотів перевіряють документи. Взявши в Натана його американський паспорт і квиток, змірявши його поглядом, почали задавати питання:
— Мета вашої поїздки? До кого ви їдете? Чи бували в Ізраїлі раніше? Чому у вас квиток з відкритою датою? 
Кількість питань зростала, і Натан здогадався, що зараз так легко не відкараскається. Відповідав гранично зрозуміло і чітко:
— В Ізраїлі жили мої батьки і сестра. П’ять років тому вони переїхали до Канади. В Ізраїлі, у будинку престарілих, залишилась моя бабуся. Нещодавно в неї була операція. Ви розумієте, так? Чому в мене квиток з відкритою датою? Тому що не знаю достеменно, скільки часу там проведу: може, тиждень, може, місяць. 
— Ви не американець, чи не так? 
— Так, я народився у Литві. Єврей, але моя рідна мова — російська. Ще розмовляю литовською і, як ви встигли помітити, англійською. 
— О’кей, о’кей. Ким ви працюєте? 
—  Я не працюю. Вірніше сказати… Я — письменник.
Він замовчав. З якого дива раптом він так розпинається перед
цими двома самозакоханими індиками, які зображують з себе суперагентів? Адже зрозуміло — він їм просто не сподобався. Не сподобався, і крапка. А вже до цього, першого почуття звичайної людської неприязні, що її іноді помилково приймають за професійне чуття, можна додати і цілу купу раціональних пояснень. 
А може, дійсно є щось підозріле в цьому худорлявому, невисокому чоловікові сорока років на ім’я Натан Армель? Вдягнений, правда, звичайно і за сезоном: у джинси і куртку. Чорне густе волосся зачесане назад. Але якийсь він не такий. Хоча і посміхається не нахабно, не на весь рот, а якось по-доброму, навіть сумно. Але дуже дивна задумливість на його обличчі, якась відчуженість у погляді його сірих очей. І без шапки. 
—    Чи знаєте ви які-небудь єврейські свята?
—    Звісно, що знаю: Песах, Ханука, Йом-Кіпур. 
—    Що ви знаєте про Йом-Кіпур?
—    Хлопці, ви що, екзаменуєте мене на знання іудаїзму? Може, ще
й рабина сюди покличемо? — він провів пальцем по своєму тонкому носі з горбинкою. Хмикнув. «Все, зараз вони мені влаштують».
І був правий. Невдовзі, роздягнений до поясу і босоніж, він стояв на гумовому килимку у якомусь підземному бункері славнозвісного аеропорту. Працівники служби безпеки ретельно перевіряли всі його кишені, обмацували підкладку куртки, навіть пряжку ременя, копирсались у його речах. 
«Пригоди почалися вже в аеропорту. Символічно».
Однак все обійшлося: в нього не знайшли ані бомби, ані пістолета. Вибачившись за спричинений дискомфорт, побажали щасливої дороги. 
Зареєструвавши квиток, він зупинився біля митниці. Там, біля металевих детекторів у формі підкови, загальне хвилювання сягало свого піку. Там — і останні поцілунки, і сльози, і прощальні змахи рук.
Боже ж мій! Скільки маленьких і великих трагедій відбувається на цьому клаптику митниці, у Нью-Йоркському аеропорту «Кеннеді», як, власне, і в будь-якому іншому міжнародному аеропорту…

Глава 2
В Ізраїлі перед цим він був двічі, нетривалий час гостював у рідні. Востаннє — п’ять років тому, перед їхнім переїздом до Канади. Навіщо летів цього разу? Дійсно відвідати бабусю Лізу, яка нещодавно зламала шийку стегна і перенесла операцію. Мала летіти мама, але сестра Свєтка у Канаді щойно народила третю дитину, страждала на сильну післяпологову депресію, і мати з батьком їй були потрібні у поміч. Тому мама попросила Натана злітати в Ізраїль і «морально підтримати бабусю». Запропонувала оплатити дорогу і знайшла через знайомих квартиру, де він міг би зупинитись. 
Він погодився. Чому б і ні? У Литві нещодавно надрукували його нову книжку, перекладену на литовську мову, а у Нью-Йорку він підписав контракт з американським видавництвом на видання збірки повістей в англійському перекладі. Він щойно закінчив новий роман. Потрібен був відпочинок. Треба було відірватись від роботи, обміркувати нові задуми. 
Була ще одна делікатна, але досить вагома причина для цієї поїздки. Його дружина Аня ніяк не могла завагітніти. Не виходило. Не перший рік вони намагалися; стільки було витрачено нервів, коштів! Ходили по різних лікарях, Аня перенесла дві легкі операції, котрі нічого не дали і без яких, скоріш за все, можна було обійтися. Робила різноманітні тести, приймала пігулки. Марно. Лікарі і самі напевне не знали, в чому причина її безпліддя. 
Зробили спробу штучного запліднення, яка з’їла більше половини їхніх заощаджень. Знову даремно. Залишався останній варіант: теж штучне запліднення, але у пробірці, за найновітнішими технологіями. Однак така процедура у Штатах коштує дуже дорого, і гарантій ніхто на дає. А в Ізраїлі, кажуть, для громадян країни таку процедуру роблять безкоштовно. 
Аня, попри всю свою любов до Америки (батьки привезли її в Штати, коли їй було сім років), дізнавшись, що в Ізраїлі безкоштовно роблять штучне запліднення, була згодна і на переїзд. Натан чіткої думки щодо цього не мав. Але погодився ще раз поїхати в гості і розвідати про все на місці. 
Одним словом, все якось склалось на користь цієї поїздки. 
А як же щодо Єлизавети Марківни, яку Натан майже завжди називав баба Ліза і дуже зрідка — бабуся? Чи хотів він насправді її відвідати? Чесно кажучи, ні. 
Він вважав, що баба Ліза ніколи не дарувала онуку тої любові, на яку він заслуговував. От буває таке: єдиний онук, якого назвали на честь її загиблого чоловіка. В дитинстві був чемним хлопчиком, із кучерявим волоссям і ямочками на щоках. 
Але чомусь баба Ліза взагалі не зважала на його ямочки і кучерики. Все своє кохання вона віддала молодшій онучці. Для Свєтки у баби Лізи знаходились найніжніші слова — і «родзинка», і «намистинка». 
Якось вона подарувала онучці рояль — новий, німецький. Сама водила її до музичної школи. Коли Свєтка грала на роялі Моцарта або Шопена, вдома перед гостями або у музичній школі на концертах, баба Ліза майже завжди плакала від милування. Тривалий час Натана дратували ці сльози. Може, тому, що сам він музичного слуху не мав, на музичних інструментах не грав і під час тих концертів сидів десь у кутку.
Але одного разу, під час чергового такого концерту, баба Ліза раптом повернулася до нього і якось дивно подивилась йому в очі. З таким виразом, що Натана взяли дрижаки. Він відчув, що не гра «родзинки», а божественні звуки Шопена торкнулися її душі, розворушили в ній щось таємниче, може бути, повернули у минули чи прочинили щось у майбутньому. Мабуть, цілу вічність вона дивилася на Натана, навіть не витираючи сліз зі своїх напудрених щік. Цей день не забути.
Концерт, між тим, скінчився, звуки затихнули, сльози на щоках баби Лізи висохли. Життя побігло далі своєю чергою. 
Можна спробувати пояснити і з точки зору психології, чому у серці Єлизавети Марківни було так мало місця для онука: він їй нагадував її першого чоловіка, і не лише зовнішньо.
Дід Натан теж був з категорії «шукаючих». Вивчився на архітектора, але чомусь серйозно захопився театром, навіть поставив якусь п’єсу. Театр, одначе, закрився двадцять другого червня сорок першого року. Через два дні у Вільнюсі почалися розстріли євреїв, ще стихійні, а вже через тиждень у Понари поїхали набиті євреями вантажівки, які охороняли німецькі автоматники…
Єлизавета Марківна встигла поїхати з чотирирічною донькою (майбутньою мамою Натана) за день до окупації Вільнюса, а її чоловік залишився. Хоча міг поїхати разом із нею. За її словами, він збирався організовувати підпілля і воювати. Романтик!
Згадуючи свого першого чоловіка, Єлизавета Марківна завжди сумно і, як здавалося Натану, з деяким докором хитала головою. Іноді називала його «несерйозною, непутящою людиною». Мовляв, кому була потрібна його смерть? А погодився би поїхати із нею — може б, і вцілів…
Цікаво, що ще з дитинства, нічого не знаючи ні про іудаїзм, ні про Каббалу, яка стверджує, що повертаються і вселяються в нові тіла душі тих, хто з якоїсь причини не зміг виконати свою місію на землі, Натан завжди відчував в собі присутність чиєїсь іншої, дуже рідної, але все ж таки не його власної, душі. З роками, щоправда, це почуття стало не таким гострим…
Так от, повертаючись до психоаналізу: Натан-онук нагадував Єлизаветі Марківні її «непутящого» першого чоловіка, якого вона, не дивлячись на свої наступні два заміжжя, продовжувала любити. Два її інших чоловіка були людьми «путящими», поважними: один — заступник начальника таксопарку, другий — директор ательє з пошиття одягу. Обидва померли відносно рано, від хвороб. І бабі Лізі, наче її переслідувала зла доля, довелося тричі овдовіти. За кілька років до еміграції в Ізраїль вона познайомилася і зійшлася з полковником артилерії у відставці, ветераном війни, увесь кітель в орденах. Але діти полковника уїхали в Америку і потягнули тата із собою, не зважаючи на всі його благання залишити його з «Лізонькою». 
Вона ніколи не знімала золотий перстенець з маленьким рубіном з безіменного пальця лівої руки. Як удовиця. Попри всю свою любов до ювелірних прикрас, в нових заміжжях ніколи більше не носила обручку. І прізвище діда Натана, яке вона колись взяла собі, теж не міняла. І весільну їхню світлину завжди тримала у рамочці на видному місці. І жодних інших світлин із «путящими чоловіками» онук ніколи в неї не бачив. 
Онук, на погляд Єлизавети Марківни, також був несерйозним і непутящим. На такого, як він, вона вважала, не можна покластися. Такі або гинуть наглою смертю, або потрапляють за ґрати. 
Вона одвічно підозрювала Натана у намірах скоїти щось непристойне. Наче відсувала фіранку його душі і заглядала всередину: «Нумо-нумо, зараз подивимось, що там за бісики». Віддаймо їй належне: вона завжди безпомилково могла вгадати, коли онук симулював хвороби, щоби прогуляти школу, коли (як воно сказати м’якше) заглядав у батьківські гаманці і знаходив там «зайві» дрібні гроші, у яких схованках ховав цигарки. Все це його до біса дратувало. Таке слідкування! Така підозрілість!
Коли у дев’яносто першому крихітна Литва виривалася з кривавих тенет Радянської імперії і по старій бруківці Вільнюса знову поперли танки, а вільнюські міліцейські спецпризначенці і снайпери на дахах за наказом з Москви відкрили вогонь по мирних мешканцях, баба Ліза примчала додому і почала вимагати, щоби батьки негайно зачинили всі двері і вікна. «Він же піде до телевежі і там загине! В нього є зброя, він десь ховає зброю!» — кричала вона, як завжди, правильно вгадавши плани Натана, тодішнього другокурсника університету. Щодо зброї, щоправда, помилилася. Де він міг її взяти? Але до телевежі пішов…
А може, причина їхньої обопільної нелюбові була в тому, що вони з бабою Лізою були наче представники різних світів? Натан — друг вільних муз, а Єлизавета Марківна — бухгалтер — служитель холодних цифр. Ситий голодного, так би мовити…
Як би там не було, у своєму серці Натан все життя плекав образу на бабу Лізу. І у тому, що бабуся залишилась одна в Ізраїлі, у будинку престарілих, винним себе не вважав. Адже вона так багато віддала не йому, а онучці: окрім любові — і квартиру свою, коли Світлана вийшла заміж, і гроші їй завжди підкидала, і допомагала ставити на ноги дітей. І рояль.