Розділ 18

Ізабель

Пройшов тиждень, і мені нарешті надали дозвіл поговорити з верховним магом міста Парадайс. Весь цей час я була у невіданні, як Джеймс. Погані думки відкидала від себе, але тривога все одно стала моєю приятелькою. Я зайшла у величезну простору залу. По боках стояли статуї, а саме кам’яні янголи в обладунках, які ніби спостерігали за кожним моїм кроком. Напруга в тілі зростала, й ноги становилися ватними, але спокійний та ввічливий тон розмови верховного дали мені сили, і я розповіла йому всю правду. Маг мовчки вислухав мене, підійшов до вікна та промовив:

— Ми поважаємо безсмертних воїнів Атарі. Вони наші захисники. Те, що зробив Джеймс Велор, було досить необачним та небезпечним у першу чергу для нього. Магія міста не пропускає інші сили, тому в нашому місті ви будете в безпеці. Демони не пройдуть через наш бар’єр.

Маг обернувся до мене.

— Я не відчуваю в тобі магію, Ізабель, — продовжив говорити далі. — З твоїх розповідей не можу зрозуміти, чому демони полюють саме на тебе, й насправді Алістер Таддеус не така поважна людина для демонів, щоб вони за його примхою та побажанням слідували за простою людиною.

— Для мене це також таємниця, — відверто промовила. — Я можу побачити Джеймса?

— Так, зможеш. Прийде час, ти обов’язково з ним зустрінешся.

Через деякий час мені надали дозвіл навідати Джеймса. Кімната була невеликою, але досить просторою. Я присіла в крісло біля дивану та, закутавшись у ковдру, спостерігала за вогнем у каміні. Джеймс лежав незворушно. Я винила себе за те, що він через мене постраждав.

Джеймс говорив, що потрапити в місто Парадайс через портал було небезпечно, але, щоб врятувати мене, змушений був відкрити портал, і ця думка мене все більше турбувала.

Споглядаючи на Джеймса, на його вчинки, я зрозуміла одне, що рівень моєї прив’язаності до цього чоловіка вже дорівнює сто відсотків. Я не хотіла думати про майбутнє й про те, що мені прийдеться розлучитися з ним, тому намагалася жити теперішнім, а головне: доки є можливість, бути поряд із ним.

Коли Джеймс заворушився, я тихенько наблизилася до нього та взяла за руку. Він ривком потягнув, і я впала йому на груди. Джеймс, обхопивши мою талію руками, поцілував у скроню.

— Як ти? — одночасно сказали, тому, піднявшись на лікті, поглянула в самі прекрасні очі.

— Я хвилювалася за тебе, — тихо промовила.

— Я також хвилювався... за тебе, — сказав Джеймс, і я, не втримавшись, прилягла йому на груди.

— Ти говорив, щоб я не звикала до тебе... але вже пізно! — зізналася.

Джеймс зітхнув та піднявся. Лише зараз я побачила, що він повністю оголений, тому почервонівши, відвела погляд.

— Я маю на увазі... ммм... дякую тобі за те, що врятував мене.

— Не потрібно дякувати чи бентежитися...

— Так, так... я все пам’ятаю… ти робив лише свою роботу! — знизала плечима й піднялась із ліжка, але Джеймс взяв мене за руку та потягнув ближче до себе.

— Ізабель, не потрібно робити передчасних висновків.

— Я не намагаюсь робити ніяких висновків! З приводу тебе я лише заперечую собі.

— Ізабель, коли ти потонула, я змушений був зробити дещо заборонене... — Джеймс накинув ковдру на талію та встав переді мною. Я мигцем поглянула на його тіло та відступила.

— Що саме ти зробив?

— Я вдихнув у тебе життя, а це заборонено...

Я намагалася вдихнути більше повітря, а натомість лише почала судомно кашляти.

— Не розумію... навіщо? Джеймсе, я лише людина! — на очах блищали сльози. Я закрила голову руками та почала ходити по кімнаті. — Не розумію, чому батьки так піклуються про мене, адже я їм навіть не рідна донька. — Мій голос вже почав зриватися на крик, який був пронизаний сльозами. — Ти декілька разів рятував мене... Джеймсе, я навіть не можу ніяк вам віддячити... Всі події, всі погані події трапилися через мене.

Чоловік обійняв мене за плечі й сказав:

— Бель, перш за все у тебе досить низька самооцінка, — від його слів я нервово засміялась, адже він мав рацію. — Якщо батьки чи я зробили все, щоб захистити тебе, це значить, що ти важлива та особлива людина. Ти потрібна не лише батькам... не лише батьки тебе люблять, обожнюють і намагаються захистити!

Ми продовжували дивитися одне на одного. Я не знала, що відповісти, й тому, ставши навшпиньки, обійняла Джеймса за спину та, доторкнувшись до його рубців, повільно провела пальчиками по спині й пригорнулася.

— Як мені віддячити тобі? — продовжуючи обіймати його, тихо та вже спокійно промовила.

Джеймс засміявся та, обійнявши у відповідь, запустив свої руки в моє волосся.

— Я вдихнув у тебе життя не для того, щоб ти була мені винна. Я не хотів тебе втратити... ти повинна повернутися до батьків та жити своїм життям, тим, яким ти лише забажаєш.

Я не хотіла відпускати його з обіймів, але повинна була. Я підняла голову, взяла його обличчя у свої руки та поцілувала в щоку.