Розділ 17

Ізабель

— Ізабель, ти мені довіряєш? — неочікувано запитав Джеймс і, взявши моє обличчя у свої руки, пильно поглянув.

— Я не... тобто так... так, довіряю, — заїкаючись, відповіла.

— У нас буде довга та непроста дорога.

Джеймс повідомив, що ми не можемо пройти через портал до міста Парадайс, адже місто окутане куполом із магії, яка своєю чергою не пропускає іншу. Дорога до міста магів виявилася досить складною й не лише для мене...

Марісоль та гноми були переміщені до ельфійського лісу в Новій Зеландії, а ми настільки швидко покинули Гісберт, що я не встигла навіть попрощатися з батьками.

— Що буде з батьками?

Я хвилювалася за них, тому що раптовий від’їзд вибив мене з колії. Я й так була приголомшена останніми подіями.

— Не хвилюйся за них, вони під надійною охороною... ордену.

Мене душили сльози. Я вже декілька днів не могла нормально себе поводити. Хотілося плакати, кричати й робити це все одночасно.

Поїзд розганяв сніги та мчав у вічну мерзлоту. Місто Парадайс знаходилося в Південному полюсі в межах Полярного плато на висоті приблизно дві тисячі метрів над рівнем моря. Перед поїздкою Джеймс дав мені ніж та наказав заховати його в чобіт. Я прийняла його й зробила так, як сказав безсмертний.

Коли ми наближались до Південного полюсу, я закуталася в шубу, одягнула шапку, рукавички та намагалася відпочити. Ми майже всю дорогу мовчали. Я не хотіла нічого говорити, Джеймс також був у поганому настрою. Він постійно дивився у вікно. Я ж від холоду не могла навіть розслабитися. Відчувши різкий поштовх, злякано поглянула на Джеймса. Він насторожився та виглянув у коридор. Поїзд зупинився.

— Джеймсе...

Він поглянув на мене та, взявши за руку, сказав, щоб я не хвилювалася, а сам вийшов у коридор та закрив за собою двері.

Джеймса не було вже декілька хвилин. Тиша, яка запала в поїзді, почала дратувати. В поїзді були люди, а зараз — лише одна тиша.

Я тихо встала та вийшла в коридор. Виглянула у вікно, вирувала снігова вітряниця. Я насторожилася. Куди поділися люди? Адже крім нас у поїзді ще було близько десяти людей. Я позвала Джеймса, але натомість почула лише ричання. Знову виглянувши у вікно, заклякла від жаху, тому що великий тигр боровся з людьми. Я вибігла з поїзда, й вітер зі снігом боляче вдарили мені в обличчя. Коли один із людей повернувся в мій бік, я побачила його темні очі. Це був демон. Він стрімко метнувся до мене, і я побігла назад у поїзд. Демон напав, я почала боротися з ним і, діставши з чобота ніж, який надав мені Джеймс, встромила гострим лезом у шию.

— Джеймсе! — із грудей вирвався крик.

Я скинула з себе мертве тіло демона. Шапочка злетіла з голови, шуба порвалася. На руках була кров — до мого великого жаху, це була людська кров. Чоловік пустими очима дивився не мене. Це були очі людини. Темна сутність покинула мертве тіло чоловіка. Від жаху та розпачу, що я вбила людину, знову вибігла з поїзда, й на мене дивився величний та грізний тигр.

— Джеймсе?

Тигр повільно наближався до мене. Від його ричання здригнулася й підняла руки перед собою. Оглянувшись навкруги, я побачила тіла людей, з них виривалися темні силуети, які почали кружляти над нами.

— Джеймсе, це я, Ізабель. Я благаю тебе, перетворися... Джеймсе, я знаю, що це ти...

Відчувши різкий поштовх, я пролетіла декілька метрів та впала на живіт. Встати не могла, тому що побачила тріщини. Лід піді мною почав розвалюватися, й через декілька хвилин я провалилася в холодну безодню води. Намагалася зачепитися руками об лід, але шуба тягла донизу. Я розстібнула, скинула її, але все одно почала тонути. Холодна вода опекла моє горло, і я задихаючись занурилася. Заплющила очі, й моє тіло охопила холодна вода...

Теплий подих вдихнув у мене життя. Я не могла зрозуміти, це сон чи дійсність. Я боялася розплющити очі, але чиїсь губи знову доторкнулися до моїх губ. По тілу пройшлися судоми й тепло. Перевернулася на бік та почала кашляти. Холод, який пронизав тіло, раптово відійшов. Тепер я відчувала лише тепло, приємне тепло, яке огорнуло мене.

— Джеймсе, — оглянувшись, прошепотіла.

Чоловік обійняв мене.

— Вибач, що злякав тебе! Ти вся тремтиш...

Джеймс скинув куртку та накинув її на мене.

— Що, що нам робити?

— Тобі потрібно зігрітися, — він взяв мене на руки та повільно попрямував до поїзда.

Я обхопила його шию руками та притулилася до грудей.

В поїзді було холодно, але дякувати, що ми не залишилися на вулиці. Джеймс закрив вагони, двері та, знайшовши обігрівач, включив його.

— Джеймсе, — притулилася до нього та, схиливши голову йому на груди, зітхнула, — довго нам тут бути?

Джеймс спочатку не наважувався обійняти.

— Я не можу відкрити портал. Будемо чекати ранку.

— Хто… ті... люди були?