Розділ 16

Ізабель

Він різко розвернув мене, і я спиною доторкнулася його грудей. Намагалася дихати спокійно, але, відчувши його теплий подих, тіло пройняло жаром, і я затремтіла від цих відчуттів. Він обхопив мій живіт, наблизився до вуха та промовив:

— Досить ображатися за ситуацію в душовій. Якби я захотів, то взяв би тебе силою. Але я не хочу насильно брати твою цноту. Я не зацікавлений в цьому!

Від його слів округлила очі.

«Звідки він знає?» — подумала про себе.

— Якщо ти вважаєш, що від твоїх дотиків мені становиться гидко, то помиляєшся, — повернувши голову, сказала й помітила здивування в його очах. — Я тебе… боялась, але огиди ніякої не відчувала!

— О, які зізнання та покірність, — хмикнув.

— Так, зізнання, і я надіюсь, що ти не використаєш цю правду собі на користь.

***

— Брате, я не розумію, чому ти панькаєшся з дівчиськом?

— Габріелю, так само, як і ти зі своєю, — різко відповів Джеймс. — Вона лише робота.

— Ти впевнений, що вона лише робота?

Я стояла біля кабінету Джеймса, й серце виривалося з грудей. Підслуховувати дуже не гарно, але я хотіла почути відповідь.

— Твоя правда, я вже не впевнений у цьому, але нічого не вдієш. Через десять хвилин приїде її батько та забере від мене.

«Дивно! Тато не говорив, що приїде за мною!» — подумала.

— Джеймсе, ти тільки що сказав «забере від мене». Хто її батько?

— Курт Айворі. Ти його не знаєш!

«Цього не може бути! Я говорила з батьками п’ять хвилин тому».

Я тихо спустилася до своєї кімнати та почала швидко обдумувала план дій. Коли у двері постукали, я злякалася. У кімнату зайшов він. У мене навіть не було тих десяти хвилин. Від жаху застигла на місці: це був батько.

— Моя дорога дівчинко! Нарешті ти повернешся додому!

— Не чіпай мене! — гаркнула й відступила на крок.

Чоловік наблизився та, схопивши мене за руку, почав тягти з кімнати, а я своєю чергою почала кричати, й, коли чоловік намагався закрити рот рукою, жах пройняв все тіло.

— Ти не мій батько! — закричала. — Не мій!

— Що тут діється? — викрикнув Джеймс.

Я підняла голову та побачила його на балконі.

— Не віддавай мене! Це не мій батько, — зі сльозами на очах почала верещати та намагалася вирватися з рук чоловіка, який мав лише обличчя мого батька.

— Не слухай її, — відрізав не мій тато. — Ізабель, сестра дуже сильно сумує за тобою.

З цими словами я точно впевнилася, що сутність із обличчям батька насправді не мій тато.

— Я тебе благаю, не віддай мене!

На балкон вийшов ще один чоловік.

— Габріелю, у нас згода з твоїм братом, тому не втручайся!

— Я й не збирався! — почула відповідь.

Чоловік поволік мене з будинку, а я намагалася вирватися, але натомість отримала сильного удару в обличчя й втратила свідомість.

Коли прокинулася, то стрімко піднялась з ліжка.

— Заспокойся! — взявши за руку, сказав Джеймс.

— Ти знову врятував мене!

— Так, врятував. Тільки тепер не знаю, що мені з тобою робити, — примружився.

Я з острахом поглянула на нього.

— Що з батьками?

— Все добре. Вони не знають про напад демона.

Я кивнула.

— Дякую, що не сказав, — Джеймс вже збирався вийти із кімнати, але я його зупинила. — Почекай, що то була за сутність… з обличчям батька?

— Демон Астарот. Він один із тих занепалих ангелів, який був скинутий з небес та володіє незвичайною силою. Дуже талановитий, розумний та хитрий. Він також може викликати любов до себе за допомогою своєї чарівності, однак краси в ньому стільки ж, скільки й жорстокості. Астарот частіше за інших демонів зображується в людській подобі, тому що саме він має силу відступника.

— А-а-а-а, зрозуміло. Він зміг пройти через магію у твоєму будинку й обманом хотів забрати мене, але навіщо? Я не думаю, що в Алістера Таддеуса такі зв’язки з демонами, й взагалі, навіщо Алістеру так ризикувати?

— Молодець, Ізабель. Над цими питаннями варто задуматися, а зараз збирайся…