Розділ 13

Ізабель

Я була розбитою, ніби та лялька, яку зруйнували та викинули на смітник. Біля будинку помітила машину Алістера Таддеуса, тому змушена була вийти через чорний вихід та обійти декілька інших будинків. Діставши ключі від крамниці, я декілька хвилин пововтузилася з замком, адже не могла відкрити двері. Це було вперше, тому почала вже нервувати й, зітхнувши, відійшла від крамниці, як раптом перед очима виникнув білий спалах і хтось сильно схопив мене за плечі та потягнув за собою. Я навіть не встигла закричати, як, впавши на коліна, опинилася в новому місці.

— Вибач, що так різко забрав тебе!

Піднявши голову, побачила того самого незнайомця, який врятував мене від Терези та її хлопця.

— Що за... як я... — повільно піднявшись на ноги та обпершись об стіну, озирнулася й зрозуміла, що перебуваю в якомусь будинку.

Великі панорамні вікна виходили на ліс. Я ахнула, тому що не могла прийти до тями й в голові були ще шуми та нестерпна нудота мучила шлунок.

— Заспокойся, прохід через портал людям завжди дається тяжко...

— Ви... ви викрали мене? — задихаючись, запитала.

Незнайомець із легкою усмішкою повільно почав підходити, а я боязно спохватилася й намагалася придумати, як звідси втекти… але повстало логічне питання: де я взагалі? Однак натомість замість цього питання поставила зовсім інше:

— Що вас так розважило й чому ви усміхаєтеся?

— Я лише маю намір захистити тебе й тому, будьте ласка, не хвилюйся. Це не викрадення...

— Не викрадення? — глибоко вдихнула. — А як це називається?  — нахмурилася. — Спочатку ви рятуєте, стежите за мною, адже… я впевнена, що не просто так декілька разів ніби випадково зустрічала вас, а потім викрадаєте! Я нічого не можу зрозуміти! — захитала головою, розуміючи, що паніка накриває мене, тому відсахнулася від чоловіка, який був на відстані витягнутої руки.

Незнайомець схилив голову та пильно поглянув на мене.

— Твої батьки попрохали про твій захист, тому я лише виконую свою роботу.

Коли чоловік вийшов із кімнати, я залишилась на самоті зі своїми дивними й часом страшними думами. Навіщо батькам просити про допомогу в цього чоловіка? Від кого вони намагаються захистити мене?

Я оглянула кімнату й, підійшовши до дверей, смикнула декілька разів за ручку, але… але двері були закритими. Я почала хвилюватися та кулаками бити двері з благанням, щоб випустили мене, й, почувши, як клацнув замок, відступила. У кімнату ввійшла ельфійка. Вона мило усміхнулася, віддала чисті речі та повідомила, щоб я переодягнулася та спустилася на перший поверх у вітальню.

Ельфійка вийшла, а я поглянула на речі та ще більше здивувалася. Мій блакитний в’язаний светр, улюблені темні джинси та кеди — тому, переодягнувшись, все ж таки наважилася спуститися. Будинок мене вразив: вишукані меблі й велика люстра у вітальні, яка освітлювала та виблискувала променями. Будинок був у світлих тонах, досить гармонійно поєднав у собі старовину та сучасність.

— У мене є декілька правил...

Я озирнулася та застигла. Переді мною стояв незнайомець у сірій футболці, чорних штанах та босоніж.

— Без мого відома будинок не покидати! — дивлячись у вічі, серйозним тоном сказав. — Можеш оглядати маєток, територію, але не заходити в інші кімнати, крім своєї. Я надіюся, ти все зрозуміла? — вигнув брови.

— Ви сказали таким тоном, ніби я якась мала та дурна дівчинка... — неочікувано огризнулася.

Чоловік звузив очі. Він мовчав, я також замовкла від його погляду.

— Я не нянька, а лише надаю тобі захист на прохання. Так що будь чемною дівчинкою!

Я декілька разів підряд швидко закліпала від незрозумілої ситуації. Почуття були досить неоднозначними. Я хотіла плакати та кричати одночасно, тому й опустила голову, намагаючись втримати сльози та гнів.

— Гаразд... я досить грубо сказав!

Я не підняла голову на його слова, а продовжувала дивитися в підлогу.

— Ти ж не маленька дівчинка, щоб ображатися...

Дійсно, я не маленька дівчинка, але нерозуміння, гнів та образа душили мене. Зрештою, повільно піднявши голову, підійшла ближче й дала чоловіку ляпаса. Від мого неочікуваного викиду він закляк на місці й навіть не ворухнувся, а лише пронизав поглядом. Я також не думала, що так осмілію, тому не збавляючи темпу вже продовжила говорити.

— Я не розумію, що тут відбувається! — закричала та розвела руками. — При чому тут батьки? Я навіть твого імені не знаю, не знаю, хто ти такий…

Я рвонула з місця, але чоловік перехопив за руку та потягнув до себе.

— Мене звати Джеймс Велор! Твій батько, Курт Айворі, запропонував мені угоду в обмін на твій захист. Я погодився, тому ти зараз перебуваєш у моєму будинку.

Чоловік продовжував тримати мене за руку, а я від почутого навіть не знала, як реагувати. Ноги почали тремтіти, й на очі нахлинули сльози.

— Що батько обіцяв на заміну? — ледве видавивши з себе ці слова, промовила.