Розділ 10

Габріель
 

Я живу занадто довго й бачив багато лихого.

Віками оберігав тих, хто не може захистити себе від пітьми. Моя історія розпочалася в XVII столітті. У тридцять років я прийняв свою долю — безсмертя, та став одним із воїнів Атарі. У мене був вибір, і я його зробив та отримав особливий дар від архангелів. На моєму тілі був викарбуваний дракон, тому я міг перетворюватися на нього тоді, коли сам того забажаю, адже сутність дракона, сутність тату стала невіддільною частиною моєї душі!

У XVIII столітті народився Джеймс, й у свої двадцять п’ять років також обрав безсмертя та став одним із Атарі.

Атарі — стародавній орден захисників та воїнів, які віками оберігають світ людей від темряви та зла, якби пафосно це не звучало! Вищі з ордену Атарі, а саме полководці, у тому числі ним був наш батько Коран Велор, могли спілкуватись із нашими творцями архангелами.

У XIX столітті я зустрів її, жінку, яка забрала моє серце, яка змусила протистояти своєму ордену. Касікандріера стала тією рушійною силою, яка змусила мене ступити на дорогу зла, яка оманою влилася в наші ряди та намагалася знищити орден Атарі. Касікандріера — демониця, яка була створена з вогню, й тому була волелюбною та норовливою. Її називали Духом ночі, причому бути вона могла то в образі ангела, то демона.

Я занадто пізно зрозумів, хто вона насправді така та які її справжні наміри, тому в очах товаришів став зрадником. Батько всіма силами захищав мене від покарання архангелів, але… я все одно став вигнанцем, й безсмертя стало для мене тяжкою ношею, яку я повинен нести всі епохи!

Я більше не відчував смуток, розпач, біль, радість, кохання, силу духу й перестав відчувати будь-які емоцій, які робили мене воїном. Я більше не підкорявся полководцям Атарі й не відчував ту силу, яка з’єднувала мене з архангелами. Я став тінню своєї колишньої могутності!

Але одного разу пішов наперекір заборонам та врятував дівчину, причому вже не один раз, яка повинна була загинути. Я змінив її долю й тим самим спричинив нове протистояння між силами світла та пітьми.

Пройшло десять років, й моя врятована повернулася в Гісберт!

Вона шукає правду, істину й також вона шукає мене, і зараз дівчина свердлить мене поглядом та чекає відповідей, а я нахабно розглядаю її та всіляко намагаюся бути покидьком, хоча я таким дійсно став.

Моя врятована Єлена Маршал, остання з роду емпатів, має середній зріст, приблизно один метр п’ятдесят сім сантиметрів, біляве волосся, сіро-блакитні великі очі, пухкі вуста, виразні брови та відкриту широку усмішку, але на даний час вона не всміхається, а хмуриться й виглядає не менш милою.  Просто янгол, але чи зможе вона боротися зі спокусою, адже й навіть саме добре та чисте серце може піддатися пітьмі.

 — Навіщо шукаєш мене? — із насмішкою запитав.

Коли вона неочікувано завітала, я не встиг одягнутися, тому залишився стояти перед нею лише одягнутий у штани й без сорочки.

 — Ти уникав мене, — відповіла й опустила очі донизу.

 — Ми перейшли на «ти»? — єхидно сказав.

 — Лише зараз я змогла розгледіти твоє тату дракона та лише зараз пригадала слова Іветти про «vade mecum», — її зіниці розширилися. Вона простягнула до мене руки. — Vade mecum, — повторила Єлена. — Іди за мною! О, це неймовірно.

 — Неймовірно те, що ти зараз намагаєшся мене обмацати, — з усмішкою відповів.

Дівчина зупинила руку на біцепсі та поглянула в очі, її щоки знову почали червоніти.

 — Вибач. Я не хотіла тебе… ну, тобто, — вона поглянула ще раз на мої груди та засміялася.

 — Ти не відповіла, — гримнув. — Навіщо шукаєш мене?

 — Все досить просто: сум — це одна з емоцій, що найчастіше відчувають всі живі створіння. Твої емоції я відчувати не можу, тому ти для мене став «той, що не знає смутку».

 — Дивна в тебе відповідь. Я не запитував тебе, як ти мене називаєш.

Вона знову засміялась.

 — Твоє іронічне ставлення мене більше не дратує, — відповіла.

Я скривився, намагаючись показати, що мені начхати.

 — Твоє татуювання дракона на руці має силу? — перегодя запитала. — Атарі можуть перетворюватися на тих тварин, які зображені на їхніх тілах. Чи ти вже не такий сильний, щоб стати дракончиком? — хмикнула.

Я здивувався та, нахмурившись, поглянув на неї з-під лоба.

 — Навіщо це тобі знати?

 — Ти не відповів, нащо врятував мене та рятуєш на даний час. Можливо, таким чином хотів змінити не лише мою долю, але й свою? — схиливши голову набік, запитала. Запала тиша! Я відвернувся від неї й вже збирався йти, але зупинився, коли почув наступні слова: — Ти мені огидний! — закричала. — Я ненавиджу тебе, Габріелю Велор! Я повинна була загинути, а натомість змушена була забрати силу в тієї, яка любила мене!

 — Якщо хочеш здохнути, можеш повернутися до Аббадона, — озирнувшись, гаркнув. — Якщо ти не впевнена у своїх силах, то нічого було повертатися! — почав повільно наступати. — Якщо боїшся, що не втримаєшся перед злом, то краще біжи з міста!

Дівчина дала мені ляпас, і я, схопивши її за плечі, промовив: