Розділ 9

Єлена

 — Ти не повинен був мене повертати! Я б змогла врятувати її життя! — впавши на коліна, почала гірко плакати.

Мої руки почервоніли від ланцюгів, а різкий біль пронизав тіло.

 — Габріель... врятуй її...

Я почула голос Іветти. Вона наблизилася до мене, й, коли доторкнулась, темна сила, яка оточувала мене, відштовхнула Ів.

 — Габріель, ці ланцюги вбивають! — почула знайомий чоловічий голос.

До мене хтось наблизився та намагався стягти ланцюги, але від різкого болю я повернулась на бік і, не маючи змогу терпіти, знову закричала. Відкрила широко очі та побачила Габріеля Велора, який став наді мною. Він підняв мене та притримав за спину.

 — Терпи! — сказав, а потім додав: — Джеймсе, допоможи!

 — Єлено, не втрачай свідомість! — викрикнула Іветта. — Єлено, скористайся емоціями... чужими емоціями... тобі потрібні сили!

Від болю я заново закричала, й стіни будинку здригнулися...

Я поглядом шукала Ів... але впала на спину, й мій погляд став прикутим до Габріеля. Він щось говорив… Джеймс Велор щось говорив, але я вже не могла нічого чути. Це був кінець...

Я відчула силу Аббадона, й він звернувся до мене.

 — Тобі не втекти!

В голові були лише ці слова...

Коли знов-таки почала провалювалися в темну безодню, відчула, як хтось намагається вдихнути в мене силу та повернути до життя, і я почула слова «Vade mecum».

Відчувши різкий та пекучий біль на зап’ястях, скрикнула та розплющила очі. Я була в обіймах Габріеля, й наді мною схилилася Іветта та Джеймс Велор. Я поклала голову на груди Габріеля та гірко заплакала. Ці сльози були від болю, адже раптова надія, а потім ще гірше розчарування та втрата Лаури спричинили неймовірний та пекучий біль у серці.

 — Йдіть. Я побуду з нею...

Він обійняв мене за плечі та додав, що ланцюги зняті. Я правою рукою доторкнулася до зап’ястя.

 — Я втратила її назавжди, — зарюмсала.

 — Розумію, що тобі боляче, адже ти пережила цей біль десять років назад і знову відчула його другий раз, — сказав Габріель. — Мені шкода це говорити, але ти його не зможеш ніколи забути й навіть із часом він буде супроводжувати тебе ніби тінь. Але, — Габріель доторкнувся до моєї щоки та поглянув у очі, — ти навчишся жити з ним та навчишся контролювати свій біль!

Габріель підняв мене на руки, і я обхопила його шию руками.

 — Мені страшно, — тихо промовила. — Дуже страшно! Не покидай мене, той, що не знає смутку!

Я не хотіла засипати, адже боялася, що коли прокинуся, відкрию очі, то побачу, що я не вдома, а в тому підземеллі, й буду бачити мертве тіло Лаури, як покарання за непокору.

Я не хотіла засипати...

Але втома здолала мене.

Навіть крізь сон почула знайомий голос, але не розуміла: це було просто марення?

 — Єлено!

Я оглянулася. Перед мною у білому сяйві появилася Лаура у білій довгій сукні. Обличчя щасливе, й усмішка не сходила з її вуст. Очі, ці чудові та прекрасні блакитні очі знову жили, а густе, чорне, довге волосся хвилями спадало по спині.

 — Лауро, це ти?

 — Так, моя рідна, це я! — відповіла й обійняла мене.

 — Я так жалію, що раніше не повернулася... мені дуже шкода, — сказала.

Лаура взяла моє обличчя у свої до долоні та ласкаво промовила:

— Єлено, ти врятувала мене. Я тобі дуже вдячна! Я так рада тебе бачити... ти стала такою красунею, — вона поцілувала мене в щоку. — Будь сильною. Тепер ти остання з роду. Покладайся на свої почуття!

 — Ти прощаєшся зі мною? Почекай... не йди... Лауро!

 — Мені дозволили зустрітися з тобою.

 — Хто дозволив? Я нічого не розумію...

 — Єлено, ти можеш довіритися безсмертному, — всміхнулася. —  Поверни йому почуття! Він твій порятунок, а ти його. Від ваших дій залежить доля останнього маяка. Демони будуть спокушати та руйнувати все живе лише заради того, щоб дібратися до маяка.

Біля Лаури з’явився він... янгол із великими білими крилами, й від його світла я закрила очі руками та прокинулася.

Від мого крику затремтіли стіни, адже кожна моя емоція вийшла назовні.

 — Заспокойтеся! Ви в безпеці! — до мене наблизився Еміс. — Я вивів із вас чорну магію Аббадона!

 — Де Іветта?

 — Ваша мила подруга чекає, — усміхнувся ельф.

Я підняла брову та легко всміхнулася, коли Еміс сказав ці слова. Особливо мені сподобалося про «милу подругу». Я оглянула зап’ястя. Вони були перебинтовані.

 — Ми всі стривожені тим, що демони повернулися, тим паче такі могутні, як Аббадон!

 — У людства є захист — Атарі, — тихо сказала.