Фатма Хатун і голоси тих, кого не чують

Чула від інших: друг пізнається в біді, а як впізнати людяність? У посмішці, у погляді, у щирому розумінні? Тоді у Фатми абли було більше людяності, ніж у всіх нас разом узятих.

Коли я вперше її побачила, вона мовчки сиділа на стільці й споглядала, як усі метушаться та вигукують: «Землетрус!» «Лихо!» «Які ми обездолені!», а її погляд ніби промовляв: «Це життя і ми народжені в ньому, щоб боротися…»

Вона мовчки простягнула мені цукерку й усміхнулася, і в тій усмішці я побачила сонце. Ми не розмовляли, та слова були непотрібні. Я бачила її силу, мудрість, велич.

Її могутність полягала в одному — вона завжди залишалася собою, і раптом у моїй уяві переді мною була вже не зморщена, але струнка жінка, а дев’ятирічна дівчинка, що бігала парком, підставляючи обличчя сонцю, стрибала під дощем, а бризки з калюж торкалися маленьких ніжок і дарували їй сміх.

Я побачила жінку, яка пекла хліб, заварювала чай і в думках повторювала: «Рівність для всіх». Потім ці думки ставали її словами, її вчинками.

А потім переді мною постала не просто Фатма абла, а Фатма Хатун, жінка з короною, прикрашеною діамантами, та серцем, дорожчим за всі діаманти світу.

Я не зрозуміла, як це сталося: чи то я заплющила очі на мить, чи то заснула, але світ довкола змінився. Маленька кімната з купою людей зникла, холодна підлога з бетону теж розчинилася, а переді мною розкинувся двір величного палацу. Біля брам стояли стражники у блискучих обладунках, а посеред саду, залитого сонцем, йшла вона — Фатма Хатун. Вона йшла легко, наче над землею, і кожен, хто траплявся їй на шляху, схиляв голову, бо Фатма Хатун була не просто пані палацу, а та, що чує голоси тих, кого не чують.

У її палаці щодня збиралися ті, кого ніхто не хотів слухати: знедолені жінки, вдови, дівчата, що боялися вийти на вулицю через приниження; і навіть тварини, яких приводили пастухи чи діти, коли їм було завдано шкоди.

— Мій двір — для тих, кого не чують, — завжди казала Фатма Хатун. — Хто має силу, хай говорить за себе, а за того, хто не має, говоритиму я.

Одного разу до двору прийшла жінка в чорному, обличчя її було мокре від сліз. Вона впала перед Фатмою Хатун й прошепотіла:

— Мій чоловік щодня знущається з мене. Коли я прошу милості — він сміється, коли мовчу — б’є. Я втекла сюди, бо в мене більше немає сил...

Фатма Хатун підняла її й мовила:

— Твій дім там, де тебе шанують. Чоловік, який піднімає руку на жінку, стає рабом власної темряви. Не плач більше. Твоя сила в тому, що ти здатна знайти нову себе. Все буде добре,  я з тобою.

Потім Фатма наказала привести того чоловіка, і коли він постав перед нею, вона запитала:

— Чи можна назвати тебе людиною?

— Що?.. — не зрозумів він.

— Людина без серця — не людина і навіть не тварина. Хто сказав тобі, що жінка — твій слуга? Навіть зі слугою так не поводяться!

Чоловік почав бурмотіти щось про «традиції» й «силу чоловіка» і  тоді Фатма Хатун викликала стражників:

— Відправити його працювати в поле без хліба й води, поки не спокутує провини! Рівність для всіх!

Чи то сонце його торкнулося, чи то слова Фатми, але з того часу він більше не кривдив жінок ні словом, ні ділом.

Іншого разу до палацу прибіг хлопчик, тягнучи за собою старого віслюка, на спині тварини чорніли глибокі рани від батога. Хлопчик плакав:

— Мій батько б’є його щодня, щоб він працював швидше, але він уже не може стояти, а його знову женуть у поле...

Фатма Хатун підійшла до віслюка й доторкнулася до його шиї. Тварина схилила голову, наче розуміла: перед нею — захисниця.

— Тварини не говорять людською мовою, але їхній біль гучніший за всі крики, — сказала вона. — Той, хто не милує слабшого, ніколи не буде вільним.

Вона наказала відібрати віслюка й вилікувати його у палацових стайнях, в господаря привели до двору й змусили щодня носити воду та годувати покинутих тварин. Лише так він міг навчитися співчуттю, і таки навчився: перестав ображати звірів. Тоді Фатма Хатун подарувала йому нового віслюка, а хлопчика попросила приглядати за ним, про всяк випадок.

З кожним днем у двір Фатми Хатун приходило дедалі більше людей і тварин. Вона не користувалася суворими законами, не писала указів. Її судом було серце, її зброєю — правда, а її короною — любов.

Я усміхнулася, спостерігаючи за всім цим, а потім Фатма Хатун розчинилася на очах і на її місці я побачила горлицю. Вона розправила крила, покружляла по залі й вилетіла у відчинене вікно.

А потім я прокинулася й почула новину: «Фатми абли більше немає…» Та я не розплакалася, хоч серце й боліло, бо знала: вона не пішла, вона перетворилася на птаха, що приносить мир у кожний дім і нагадує кожній жінці про її свободу.