Розділ 7

Чорт, чорт, чорт! Як я міг до такого опуститись? Дорослий мужик, 35 рочків. Домагається дівчини, яка його не хоче… Докотився.

Не розумію нічого, не розумію себе. Але ж зазвичай дівчата самі на мене вішаються, не встигаємо дійти до спальні навіть… Ні, з Мариною Леоновою не могло бути так просто!

Чи може я винен сам? Може не треба було квапитись, не треба було поспішати з висновками? Це я знаю її вже кілька тижнів, а вона ж зі мною лише кілька днів.

Бляха!

І чому я зараз сиджу в коридорі на підлозі, скиглю наче маленьке дівчисько, замість того, щоб шукати свою втікачку серед ночі? Господи, думай, куди вона могла подітися. Сама. Серед ночі, без друзів та знайомих. Трясця, навіть куртку з собою не взяла! Замерзне ж, дурепа!

Ні, ні! То я дурень. Причепився до дівчини. Рятувальник, блін. Хочеться їй бути прибиральницею, хай би була.

Але ж загорілися очі, коли я про курси графіки та дизайну говорив. І я ж серйозно питав, Боже! Треба допомогти їй і більше не чіплятися до дівчини. Зрештою, в мене є руки… Однак точно не згадаю, коли я востаннє користувався… самопоміччю.

Ха-ха, згадаю юність, бляха.

Просто в моїй грі є правило: доки я зайнятий проєктом, я тільки з нею, більше нема ніяких подруг та дівчат. Тільки вона. Це не благородство, а дозволяє сконцентруватись на людині, розкрити її та насолоджуватись філігранною щирістю, чесністю у стосунках. Зануритись повністю, прокайфувати і відпустити.

В програмуванні та хакерстві я дотримуюсь тих самих правил. Не берусь за наступне завдання, коли ще перше не завершене.

Так. Думай, Олеже, думай. Куди вона могла побігти.

Халепа, невже на вокзал? Хоч би не на вокзал, що їй там вночі робити, молодій, гарній, самотній і без документів. Сподіваюсь неприємностей не знайшла ще на свою дупу.

***

Ба ні, таки знайшла. Здається я приїхав якраз вчасно, бо моя Марина сиділа в залі очікування з переляканими заплаканими очима, а поряд із нею стояв поліцейський патруль. Може так і на краще, час забирати свою знайду додому:

- Кохана, я так переживав, - підлітаю до дівчини, падаю на коліна та обіймаю її за ноги. Ну, люблю театральність, що тут поробиш!

- Олег, перестань, що ти робиш, - тихенько промовляє шокована дівчина.

- Товариші поліцейські, це моя дівчина, Марина. Ми сильно посварилися, це я винен, от вона й втекла з дому, ледве знайшов її, - беру в свої руки холодні та тремтячі долоні Марини, ніжно цілую.

- Значить громадянка Леонова, проживає з Вами? – серйозний полісмен з пишними вусами, які повністю ховають його губи від очей був би смішним, якби не таким серйозним.

- Ем, так-так, ми ще погано знаємо одне одного. Іноді сваримось. Щось трапилось?

- Зрозумійте нас правильно, пане? Як Вас?

- Олег, - відповідаю впевнено.

- Молоді дівчата, самі на вокзалі, то рідко звичайна ситуація.

- О, ні, ніякого криміналу, так люба?

Марина дивилася на мене заплаканими очима, моє серце щеміло від одного погляду на це маленьке кошеня:

- Забери мене додому, будь ласка. І пробач за сварку, - вона піднялася та обійняла мене за шию, легенько торкнулася губами до шиї. Такий маневр викликав неабиякий табун мурашок по моєму тілу. Розумна, підіграла файно.

На секунду я навіть забув, що поряд із нами хтось був.

- Ой, Паличу, глянь на цих голубків. Ну, яка з неї повія, ходімо вже каву пити, а?

Молодий напарник серйозного вусаня ще раз поглянув на нас, а потім махнув рукою.

- Йдіть вже, але якщо знову побачу зарюмсану панночку тут саму, поїдемо до відділку. Будемо розбиратись. Ясно вам?

Ми обоє хитали головою мов та собачка в таксі на знак згоди.

***

За хвилину Марина вже сиділа на передньому кріслі мого авто, а я був за кермом. Ми їхали до мене додому мовчки. Я боявся налякати її знову, чи почути щось про терміновий переїзд, але вона сказала дещо інше:

- Як ти знайшов мене?

- Не знаю, просто поїхав туди, щоб перевірити. Куди ж ти ще могла подітися?

- Так, але чому саме вокзал?

- Тоді, біля твоєї кімнати, коли тебе виселили. Ти сама казала про вокзал як єдиний варіант, хіба ні?

- І ти запам’ятав, що я таке казала? – вона дивилась на мене і посміхалась, а я не міг зрозуміти, чому це так сильно її дивувало.

- На пам’ять ніколи не жалівся.

Приїхали назад ми дуже швидко. Я досі боявся, що вона знову кудись втече, тому поводився тихо як миша.

Марина відігрілася в душі, а потім із рушником на голові ледь ступаючи добралася до своєї кімнати.

Я сидів на кухні, думав про те, що точно вляпався. Коли саме це сталося?

Коли саме вона стала такою важливою та цікавою для мене? Може це старість і мій організм хапається за останню можливість продовження роду? Так, це могло пояснити, чому я накинувся на дівчину, мов скажений.