Розділ 6

Чорт забирай! Я летів до офісу дуже швидко, якийсь придурок підрізав мене та мало не створив аварійну ситуацію. Заколупали ці довбні, що купили права, а їздити не купили. Зазвичай я спокійний за кермом, але сьогодні мене чомусь усі сильно бісили.

Тихіше, Олеже. Ще трохи і сам будеш одним із тих баранів, у яких всі навколо винні. Винні просто в тому, що в тебе поганий настрій. Такі як твій батько. А оце вже ні. Я точно не хочу бути таким як ВІН. Відколи вони з матір’ю розлучилися, я був тільки радий, доки не побачив, що з моєї веселої та життєрадісної мами вмить зникла уся жага до життя. 15 років пройшло, а вона досі сама, поки батько живе та фестивалить скільки душі завгодно. Не хочу зараз про це…

– Всім доброго дня, шановні. Сьогодні мене ні для кого немає, якщо тільки не дзвонили з компанії Міхновського, - вриваюсь у буденне офісне життя так різко, що усі мої працівники переполошилися.

Сергій, що в нього дурна звичка закидати ноги на робочий стіл, мало не перевернувся, чим викликав у мене на обличчі посмішку. А шо? Хай бояться і поважають, я нікого з них точно не ображаю. Вважаю, що до працівників треба ставитись добре. Сварити іноді, ганяти за бездіяльність, але високо цінувати працю. Дурних не тримаємо.

– Доброго дня, Олег Вікторович! Добре, можете не перейматися, від Міхновського не дзвонили.

– Чудово. Працюйте тоді, - зайшов до свого кабінету та запустив комп’ютери.

Єдина людина, задля якої я готовий кинути все та вислухати його задачі – Олександр Міхновський, голова СБУ в нашій області. Здебільшого для вирішення робочих питань йому достатньо своїх талановитих хлопців на службі, але з питань серйозних хакерських загроз та масштабних атак Сашко часто шукає справжніх майстрів своєї справи. Власне це він ще у шкільні часи, коли я грався з місцевими банками, розгледів у мені не жахливого злочинця, а потенціал. Ми досі дружимо та співпрацюємо, коли треба.

Відкриваю доступ по камер в моїй квартирі. Так, в мене вся квартира оснащена спеціальними аудіо та відео-пристроями. Ні, я не маніяк. Ну може зовсім трохи, але не засуджуйте. Все-таки чужа людина в домі. До того ж, ну дуже цікаво як Марина поводитиметься без мене.

Інші голубоньки одразу влаштовували грандіозні обшуки, маленькі кімнатні детективи. Мабуть я б робив так само.

Так, ось кімната Марини. Вона досі лежить на ліжку та щось клацає в смартфоні. За кілька хвилин стає зрозуміло, що вона підшукує собі житло. Серйозно? В мене тобі так погано, кицю? Трохи обурююсь, але повністю розумію її. Невже справді не скористається моєю відсутністю, щоб роздивитися вміст шафи чи чогось там ще?

Ага, як я і думав пішла до шафи. Не така ти вже й свята, Марина Леонова!

Що це?

Трясця. Виявилось, що вона шукала інвентар для прибирання. Наступні 20 хвилин я дивився, як дівчина гарненько помила мені підлогу, протерла пилюку та обережно поскладала на місця усі предмети, які були переміщені. Так дбайливо, так обережно.

Цікаво. Олена Семенівна, моя прибиральниця, ніколи не була такою ж кропіткою.

Потім Марини кілька годин не було вдома, весь цей час я не знаходив собі місця. Ледве відволікався робочими моментами. Куди ж вона поділася? Я точно знав, що житло вона собі не знайшла, бо попіклувався про те, щоб у мережі з’явилося кілька «смачненьких» варіантів, які насправді були підставою. Звичайно ж, вона на них подзвонила, моєму другу Віталіку. Ну ви ж не думали, що я так просто відпущу пташку із клітки? Ага, отож бо й воно.

Потім я побачив як Марина повернулася з важкими пакетами. Господи, ну і навіщо вона таке важелезне тягнула? Чому не дочекалася мене? Знову розлютився. Олеже, тобі точно треба до психолога, ти чомусь дурієш. Спокійно.

І тут до мене дійшло, що вона просто звикла все вирішувати сама. Усі проблеми - сама. Якщо не враховувати те, що вона працює прибиральницею з дурним графіком, то можна було б сказати, що все добре виходить. Цей примітивний рівень існування справді її влаштовував? То може я дарма до неї поліз, і вона щаслива в такому бутті?

Ні, маячня. Вона може більше, вона гідна більшого. І я їй це доведу.

***

Коли я ввечері повернувся додому, з порогу мене зустрів аромат свіженького борщу та ще чогось. Виявилось, що Марина приготувала борщ та вареники з картоплею. Сказати, що я обалдів – нічого не сказати.

Ох і брехушка ж ця Марина Леонова. Не вміє вона готувати, егеж! Аромат домашньої їжі зводив із розуму, повертав у радісне дитинство. А разом із ним викликав і неприємні спогади, про те, як в один день усі мої ілюзії про родину розвалилися…

– Привіт, я тобі вечерю приготувала. Хотіла подякувати, що прихистив та допоміг, мені вже набагато краще, - Марина сіла поруч зі мною на кухні, бо я вже всівся за порцію дихаючого приємним жаром борщу. Ммм… Так можна і звикнути.

– О, дякую. Це було не обов’язково, ти ж знаєш? – Марина почервоніла.

– Мені було не важко, до того ж, треба було чимось себе зайняти. Я знайшла кілька варіантів житла, тож завтра під час обідньої перерви перегляну. Я в тебе не затримаюсь, але дякую дуже. Постараюсь виїхати якнайшвидше! – вона тараторила, а в мені закипала лють, яку я ледве ховав за дружелюбністю. Чому так реагував? Сам не знаю. Цього разу важко було виключити емоції та просто грати свою роль. Але треба, Олеже, треба!