Розділ 2

Так-так, що я бачу. Марина Леонова – 28 років. Дівчина доволі банально веде соціальні мережі, точніше майже не веде. Ніяких тобі дуп та грудей, самі лише заходи сонця, букети квітів, сумні погляди в далечінь. Одним словом нудятина. Чесно, навіть зачепитися немає за що.

Роздивившись фото краще, я розумію, що мала доволі симпатична: середньої довжини темне волосся, карі очі, смаглява шкіра, тендітна фігура, навіть занадто струнка, як на мене. От тут мені доведеться добряче попрацювати, щоб створити цю жінку з нуля. Ніколи не міг зрозуміти, навіщо дівчата постійно акцентують увагу на своїх недоліках, а принади сприймають як належне.

«От у Віри гарні пишні губи, а в мене тонкі та невиразні. Он у Ганни тонка талія, а в мене ще й дупа здоровезна»

Ні, я звичайно розумію, що варто бажати кращого та працювати над собою, але чому саме так?

З іншого боку усі ці тремтіння, невпевненість у собі та сором’язливість заводить мене, навіть дуже. А споглядати за розвитком, так би мовити, за тим, як бутон поступово розпускається та набирає кольорів, просто неймовірно. У цей момент, коли жінка стає власницею своєї долі та більше не опирається лише на чужі погляди, я просто зникаю. Я більше не потрібен, а ще самовпевнені кралі починають брати бика за роги, тобто мене. Намагаються щось мені нав’язати та пояснити про любов до смерті, а це все вже зайве.

Тож повернемось до Марини. Я ще кілька разів ходив до супермаркету, де вона працює, але жодного разу не ловив на собі її зацікавленого погляду. 

Серйозно, жодного разу. 

Ніби я не двометровий скандинавський бог, що спустився з небес, заради її спасіння. Каюсь, це зачепило мене, ще більше. Ледве стримувався від бажання трохи потрусити її, щоб подивилась на мене хоч раз, а не шарахалась людей з віником у руках.

Чесно сказати, працює вона поганенько, без ентузіазму, її постійно ганяє адміністраторка, яку вона здається побоюється, бо після кожного оклику «Марино!» стрімголов летить до місця призначення. Треба спробувати поговорити з нею, тож я підходжу до стенда з молоком у скляних пляшках та «випадково» штовхаю одну з них на підлогу.

Шубовсь!

Дзвін битого скла заповнює собою тишу супермаркету, бо людей в цей вранішній час майже немає. За кілька секунд з’являється Марина з переляканими очима:

- Я перепрошую, - говорю тихо, - не знаю, як так вийшло, - присідаю поряд зі склом та починаю долонями обережно збирати крупні елементи.

- Ні-ні, що Ви робите! Я зараз віником краще, - хапає мене за руки, а я від несподіванки стискаю скло та бачу краплі крові на долонях. 

Трясця! Це точно не входило в мої плани.

- Ай, - скрикую, - Добре, все добре, - дивлюся в її очі, а там переляк і страх.

- Марино, МАРИНО! Де ти вештаєшся, чому я мушу шукати тебе по всій торговій залі? – кричить струнка руда адміністраторка, в якої за голосом та інтонацією абсолютно зрозуміло, що вона у своїй стихії, - Ой, доброго дня, чим я можу Вам допомогти? – ніжним голосочком звернулася до мене.

- Нічого не треба, я вже йду, - але ж ця руда так просто не зупиняється, безцеремонно бере мене за руку та тягне кудись за собою.

- В нас тут аптечка, обробимо ваші долоні, не можна ж так просто лишати! – а сама вже їсть мене очима. От таких жінок я боюся: зцапають на сніданок і оком не змигнуть. Мені залишається просто зробити те, що вона хоче, інакше від мене не відчепляться. За кілька хвилин я мовчки виходжу зі службового приміщення, дякую невдоволеній Наталі, як назвалася руда, та очима шукаю Марину.

Дівчина мов полохливе зайченя спостерігає за мною, ніби підмітаючи біля порожнього стелажа. Так, є зоровий контакт. Побачила, що я подивився на неї, і зашарілася, розчервонілася. Ого, а оце вже цікавіше. Мені починає подобатись нова гра. Мило посміхаюся цій особі та злегка киваю головою, на що вона ледве не випускає з рук свій віник та швиденько ховається між рядами.

Мишенятко. 

Проєкт №9 поки що вражає своєю сором’язливістю та переляканістю. Маючи таку миловидну зовнішність, вона справді може крутити чоловіками як хоче. Та щось мені підказує, що насправді ця дурненька не розуміє своїх принад. Що ж, попрацюємо над цим. Як і з програмним кодом, з якого я майстерно видаляю помилки, так із Мариною Леоновою все буде доведено до ідеального стану. Самому цікаво, скільки ж часу на це знадобиться.

Тоді знову до Дмитра, щоб може дізнався якусь додаткову інфу про Марину. Ох і заколупав вже я цього хлопця напевне! Але ж можу собі дозволити, ще й як можу.

***

Спочатку я думав, що Дмитро буде підколювати мене про те, як швидко я переключився на іншу дівчину. Однак він просто мовчки взявся за справу, сказав, що на Марину Леонову в нього нічого нема. Звичайна дівчина, судячи з її робочих документів, працює в АТБ зовсім недавно, тому ще на випробувальному терміні.

Скоріш за все приїхала до нашого містечка із району. Сама Марина вказала, що навчалася в школі-інтернаті. Отже, батьків немає, як і необхідної підтримки та піклування. Не знаю, з чим саме вона стикалася у своєму житті, але хорошого, мабуть, було мало. Відразу перед очима постав той переляканий погляд та її теплі руки на моїх долонях – зачепила, тож процес розслідування вже приносив мені невимовне задоволення.