В ім'я Його

Дерев'ял сидів за столом обхопивши руками голову. Поруч із ним, на дивані, у задумливій позі розташувався Абель. Усі мовчали. У пануючій тиші було чутно тільки кроки Іларіона, що не знаходив собі місця, походжаючись від вікна до стіни і назад. Час від часу він зупинявся, набирав повітря в груди і, здавалося, мав на меті щось проговорити, та завжди зупинявся і повертався назад до свого монотонного заняття. Врешті, під час чергової такої зупинки його обірвав князь:
- Кажи вже, що маєш... 
- Все руйнується. - про себе сказав Іларіон. 
- Я це і так знаю. - відповів йому князь. - Радше би ти підказав що робити. 
Ртуть дістав із кишені маленького годинника, пильно подивився, примруживши очі, а потім сховав назад. 
- За п'ять годин настане свято Нового Плину. - мовив він. - Оголошувати мобілізацію прямо зараз недоцільно. Потенційні солдати будуть невмотивовані, злі і точно не налаштовані готуватися до війни. Тим більше вже ніч зайшла, ми не наловимо і сотні людей в темряві. 
- А що генерал Натан? - запитав Абель. 
- Генерал зараз збирає всіх тих солдат, що є на службі. В екстренному порядку проводить підготовку. - відповів Іларіон. 
- Надії якісь є?
Ртуть безмовно похитав головою. 
- Треба направити гінця до західних провінцій. Вони ж наче також проти нового короля. Може допоможуть хоч якимись військами? - проскимів Дерев'ял. 
- Ідея гарна, але вони не встигнуть. Перший удар доведеться приймати нам самостійно. 
- Насувається велика схізма. - зітхнув Абель. - Ніколи не думав, що доживу до громадянської війни. Що твої люди кажуть? Коли очікувати бійні? 
- Посильний повернеться, найменше, десь під ранок. - відповів Іларіон. - Але якщо врахувати те, що військо було на кордоні і в найкоротші терміни піде у похід, то біля міста їх треба чека дні за чотири, може п'ять. 
- Чотири-п'ять днів, це добіса мало. - констатував Абель, прикривши очі рукою. - Навіть щось якесь он яке приготувати до їх зустрічі не встигнемо, не те щоб солдат озброїти і підготувати. 
- Дайте мені хоч якоїсь доброї новини! - зревів Дерев'ял і гупнув обома кулаками по столу. - Я не можу думати, не можу взагалі нічого робити коли у вас такі упадницькі настрої! Скажіть мені щось гарне, не вганяйте в тугу бо і без того погано! 
- А ти думаєш мені зараз краще?! - несподівано зірвався на князя Ртуть. - Твій недолугий татусь, разом із моїм відбитим начальником розвалили військо, налаштували проти себе усі західні провінції і ще й між собою примудрилися погризтися так, що старий князь аж посинів. А тепер цілим князівством керує тупий підліток, а я, як сірий кардинал маю ламати голову щоб скерувати його в правильний бік, прослідкувати, чи він усе правильно зробить, та ще й разом з тим розгрібати оте все лайно, яке натворили будь-хто та тільки не я. Думаєш, хлопчику, мені зараз легко?!
- Іларіоне... - перелякано прошепотів Дерев'ял. 
- Іларіоне... - зітхнув Ртуть. - Ти ослухався мене, не дав видати того маркіза і що тепер? То була твоя ідея дурню, а я тебе вмовляв... І що? Зараз ти просиш від мене добрих новин? 
- Заспокойся чоловіче. - спокійно звернувся Абель. - Він все ж таки ще дитина і мислить так як це присуще дитині. Не до нього претензії пред'являй, а вибудуваної століттями системи передачі влади. Не було б її, міг би сам зайняти трон і ніхто б тобі й слова не сказав. Моя тобі порада, зосередься краще на тому що вже є, а не на тому, що могло б бути. 
- Ми маємо видати йому принца, хай би там як не думав князь. В нас немає іншого варіанта зберегти місто цілим. - промовив Ртуть. 
- Не все так просто. - відказав Абель. - Я добре знаю Білогора- ця війна для нього тільки черговий експеримент над собою і над іншими. Готовий покласти усі свої статки на те, що принц Кайзал - це лише привід для війни, по справжньому ж він хоче випробувати на людях якісь нові чари, на зразок тих що вбили Гната. Йому не треба бійня, йому треба велике скупчення людей. Якщо ми зараз видамо йому принца, то все те ж саме повториться тільки біля воріт іншого міста і скоріш за все ваші чоловіки будуть основним кістяком Білогорового війська. Ми не врятуємо досить людей, аби жертви були виправданими. Ось і все. 
- Ми ризикуємо покласти свої голови і голови містян, якщо дамо бій. Це безумство. Найсправжнісіньке. 
- Ми маємо не дати ворогу наростити міць і понищити геть усіх. Поки Білогор і його військо буде зайняте нашими солдатами, Лука підкрадеться до нього і завдасть нищівного удару у спину. 
- Якого іще удару? Ви в своєму розумі? Білогора не змогла вбити навіть ота гармата, яку ремонтував гном, а вона, наскільки мені відомо, найпотужніша зброя із усіх що існують. 
- Вбити може і не змогла, але поранила суттєво. Навіть, якщо ми припустимо, що Білогор зможе зализати свої рани до бійні, ще один такий постріл точно виб'є його із рівноваги, а далі діло вже за моєю людиною. 
- Самовпевненості вам не займати. Ви так розказуєте, наче наперед знаєте що і як відбуватиметься. 
- Знаю я, чи не знаю - не твоє діло Іларіоне. Я ж, як не як, трошки довше за тебе у своїй справі, трошки більше бачив і трошки більше розумію. А тому вважаю не зовсім доречним такий тон, з яким ти до мене звертаєшся. І знай чоловіче, що зрадників, хай би там якими принципами вони не керувалися, я не люблю. Та й ніхто не любить, якщо вже на те пішло. 
Від слів Абеля, Ртуть остовпів і миттєво зблід. Він більше не хотів сперичатися ані з Абелем, ані з Дерев'ялом, бо кожне наступне криве слово могло наблизити його кінець. 
- Гаразд... - голосом із ледь помітним тремтінням сказав він. - Що ви пропонуєте? 
- Щоб краще роздивитися поле бою і віднайти серед солдатів Білогора, пропоную посадити на саму верхівку бастіона, гнома із його диво-зброєю. А щоб загострити його зір і надати більшої точності, є в мене один винахід, яким люб'язно поділився професор Хмара. - Абель поліз до кишені і вийняв з неї жовтувату металеву трубку, довжиною в людську долоню і прикриту склом з обох боків. - Це, мій друже - покращений лінзовий наближувач. Як бачиш, професор із громіздкої бандури зробтв отаку елегантну штучку. Думаю, що наш майстер залюбки причіпить її до своєї гармати. 
- Добре. Годі з мене правління та керування. Робіть що захочете, я нічим ні заважати, ні допомагати не буду. - Іларіон підняв руки догори і демонстративно відійшов у куток. 
- Ваша високосте, як вам мій план? - запитав князя Абель. 
- Я думаю... - зам'явся Дерев'ял. - Думаю що він підійде. Головне, це якогомога швидше зупинити ворога і не дати знищити місто, а якими методами ми це зробимо, я думаю ролі не зіграє. 
- Ви доволі розумна людина, Дерев'яле, хоч і не надто впевнена в собі. - похвалив його Абель. - Думаю, що з вас в майбутньому вийде гарний правитель. Отже, я поки піду донесу свій план особисто його виконавцям, а вам раджу зайнятися військом, все ж таки воно також відіграватиме важливу роль. Не бійтеся, княже, у вас все вийде. 
Абель піднявся з крісла і вийшов через двері, а за ним спішно послідував Іларіон, щоб не залишатися із князем наодинці. Чомусь тепер він дивився на хлопчину не як на ляльку, якою можна маніпулювати, а як на того, хто може вирішити будь чию долю одним лише розчерком олівця. Втім ці зміни були не безпідставними, адже і Дерев'ял, після похвали і підтримки виглядав впевненіше і серйозніше. Слова Абеля дали йому поштовх для дорослішання. 
*****
"Простягнута догори права рука... Кола описані лівою... А потім стиснутий кулак... І все, його більше немає..." 
Після того як він розказав це Онуфрію, картина так і не йшла в нього сперед очей, наскільки би Лука не намагався думати будь про що інше. Десь в глибині душі він розумів, що доволі сильно звик до своєї нової компанії і, хоч разом вони були не так і багато часу, та зв'язок між усіма утворився надзвичайно міцний. Але тепер одного із них нестало... 
Несподівано із роздумів шпигуна вирвав глухий гуркіт, що доносився звідкись знизу. Він одразу зрозумів що і до чого. Лука злетів до нижніх ярусів бастіону неначе випущений із арбалета болт. Він розумів що не встигне, та хотів принаймні затримати Альвіса, аби на допомогу підіспіли інші, ті хто як і він, почули той гуркіт. 
Альвіс стояв перед дверима, що вели до розвалених кліток катівні, обличчям до головного входу і чекав що зараз хтось увірветься до зали. Він прекрасно розумів, що його визволення не залишиться без уваги і коли крізь двері увірвався Лука, миттю збив незваного гостя з ніх невидимою хвилею. 
- Ти живий? - запитав Альвіс. - Сказати по правді, я здивований. Але це нічого страшного, всі ви опинитеся перед Ним. Рано чи пізно я кожно із вас позбавлю від мук. 
- Я може й не така невмируща скотина як ти, та все таки щось тямлю у виживанні. - прохрипів Лука відходячи від удару. 
- Бачу тобі уже повідали все про мене. Тому далі розпинатися не бачу сенсу, полежи трішки, відпочинь. - Альвіс крутнув рукою і Луку притисло до підлоги так, що він ледь міг припідняти голову. - Шкода, що я витратив багато сили на те щоб вибратися із клітки, так я і тебе зміг би звільнити від мук. Але не переживай, скоро все станеться. Ви всі будете вільними. 
Лука як зміг опустив погляд на Альвіса і жахнувся: на його обличчі була відразлива одержима посмішка, а випучені очі горіли цією фанатичною ідеєю. Маніяк зробив кілька повільних кроків уперед, потім навис над головою шпигуна, від чого та притислася до долівки ще сильніше ніж тіло. 
- Я не розумію вас, людей. - раптом проскиглив Альвіс. - Коли є така чудова можливість позбутися від мук, ви нею не користуєтеся. Чому? Навіщо ви живете і далі мучаєтеся? Вам це подобається? 
- А що ти розумієш в житті чоловіче? Ти не народжувався, ти не помреш, а значить ти і не жив ніколи. Навіщо тоді лізеш зі своєю потворною ідеєю до інших? - прошипів Лука. 
- Я не жив? - розсміявся Альвіс. - Я жив побільше і подовше за всіх вас. Єдине що я в цьому житті побачив це муки - власні і чужі. Більше в ньому анічігосінько немає. 
- Якщо ти бачив тільки муки, то це не значить що вони одні є в житті. Подивись уважніше на дітей що граються, на закохану пару, що проводить час разом, може тоді ти зрозумієш, що є ще й радість та щастя. 
- Розкажи про радість та щастя хворим, калікам, злиденним. Я думаю ти здивуєшся відповіді, яку вони тобі дадуть. - Альвіс присів навшпиньки і продовжив говорити більш філософським тоном. - Я давно готувався до цього: збирав інформацію, проводив дослідження, виснажував себе до втрати свідомості... І все це знаєш для чого? Для нашого ж блага. 
Він простягнув руки до обличчя Луки, так щоб той добре роздивився його долоні: вони були пошрамовані, а поверх шрамів виднівся відбиток розжареної печаті.
- Бачиш ось це? Уявляєш які тортури я пережив? Можеш хочаб здогадатися як мені боліло? - Альвіс казав це із моторошним холодом у голосі. - Навряд чи... Тебе ніколи не ранили так сильно... А я це добровільно переніс і все для того щоб допомогти вам, нерозумним і сліпим. 
Лука мовчав. Він не знав що можна відповісти на такі божевільні факти, та здавалося, Альвісу співрозмовник і не був потрібен.
- Почекай трохи, не квапся нікуди... - продовжував Альвіс. - Ми з тобою ще колись побачимося, нехай я лише наберу достатньо сили. Я вже навіть знаю в кого її можна забрати... Почекай трохи, все станеться зовсім скоро. 
Безумець піднявся і вальяжною ходою попрямував угору сходами, залишивши Луку лежати розпластаним на підлозі. Через кілька секунд зверху почулися спочатку нерозбірливі крики, потім здавлений стогін. 
"Підмога, напевно. - подумав Лука. - Як завжди вчасно. Хоча... Чим би вони допомогли? Просто лягли б не там, а тут поруч зі мною... Ох і лайно ж тут колотиться. Хоч би живим зостатися..." 
*****
Цього ранку чекали з завмиранням серця всі, хто знав хоч краплинку правди. На скору руку зібране ополчення дрімало чутким сном на приготованих до бою позиціях, а підготовані солдати по черзі несли вахту щоби не проґавити появу ворога. І вони таки цього дочекалися - щойно почало світати, як до західної частини міста почала сходитися королівсяка армія. Але поки ніхто не приймав жодних дій - королівські солдати скупчувалися не нападаючи, ополчення - готувало зброю для битви. 
Сіре військо стояло під стінами міста і зловісно раз за разом вибухало ревом десятків сурм. Згори їхня згаря зливалася в єдину цільну масу, наче хтось розлив на землю із ковша ртуть. Лицарі стояли рівно, виблискували на сонці начищеними обладунками, озброєні мечами і сокирами, готувалися до штурму фортеці. Фланги їм прикривали списоносці, вдягнені в більш легкі кіраси або лише в гамбезони, зате озброєні довгими списами і алебардами. А на чолі були баннерети із хоругвами, на яких люто вишкірювали зуби ведмеді. 
Позаду окремою групою відділяючись від решти, розташовувалися далекобійні гарнізони - катапульти, требушети і балісти. В перемішку поміж ними стояли вогнеметники - особиста гордість короля і найбільший підрозділ чаклунів серед усіх провінцій. 
Кайзал дивився на них згори башти як на рій мурашок, котрих вигнали із мурашника гарячою водою. Втім він не давав собі обманутися таким безпечним виглядом війська бо ж розумів яку загрозу вони несуть. Повітря кипіло довкола міста і в ньому самому, люди метушилися, збраючи речі і намагаючись поспіхом втекти куди подалі, коли полетіли перші камені. Запущені з требушетів і катапульт валуни приземлялися на голови, трощили стріхи будинків і розбивалися об бруківку сотнями дрібних і смертоносних уламків. Разом з тим, ворожі командири дали команду і їх військо єдиним фронтом рушило вперед, брати місто приступом. Кай не квапився стріляти кудись у сіре тло, він методично видивлявся серед солдатів і воєначальників Білогора, адже саме для нього призначався перший постріл. І він його таки побачив: не серед війська і навіть не поруч із ним, а далеко позаду, на пагорбі, що підіймався крутою і наче нависав над полем бою, хоч і знаходився в декількох сотнях метрів від нього. Кайзал мовчки відірвався від наближувача і перевів погляд на Тайвела що увесь час сидів позаду і з апетитом наминав сушене м'ясо. Гном неначе підхопивши його задум, так само безмовно закляк, припинив жувати і нахмуривши брови, коротко махнув головою знизу вгору. 
- Є наша жертва. - пояснив Кай. - Он там, на пагорбі засів, певно боїться наближатися. 
- Треба терміново попередити Абеля! - виголосив Тайвел і помчав сходами униз, перескакуючи короткими ногами зразу по декілька сходинок. 
Щойно він наблизився до кабінету Абеля, як із нього з гучним гуркотом дверей вийшов Лука. На шпигуну не було обличчя, він лише кинув сумний погляд на гнома і повернув убік, туди, де коридор завертав до господарських приміщень. На долі секунди кинувши погляд в бік шпигуна, Тайвел влетів до кабінету і затароторив, важко дихаючи:
- Пане Абелю, він уже з'явився! 
- Вже?! - підхопився Абель. - Мерщій наздожени Луку і передай наказ висуватися в бій! Хутко! 
"Знову бігти" - подумав гном і, перекривившись подався до дверей. 
*****
Абель був надзвичайно розлючений коли дізнався про втечу в'язня. Лука розумів що несе йому погану новину, але не сказати її просто не міг. 
"Як він міг тебе знешкодити?", "Що значить могутній чаклун? Якби він був могутнім чаклуном, він не залишив би від тебе і купки попелу!" - згадував слова начальника Лука. 
Він прекрасно розумів, що найкращим варіантом зараз для нього буде вшиватися десь подалі і за першої ж нагоди, як тільки Абель заїкнувся про те, що Білогор вже на підході до міста, Лука одразу ж метикнув і під приводом підготовки до нападу втік із кабінету. Тоді він відчував неабияке полегшення, але от зараз, коли діло дійшо до самого завдання, всередині чоловіка почав шкребтись маленький сумнів, що розростався чим довше Лука про це думав. Шпигун ішов квапливою ходою до конюшні, поглинутий думками аж поки в якусь мить його не вирвали окликом. 
- Почекай хлопче! - почувся слабкий старечий голос. 
Лука обернувся і побачив Онуфрія, що притримуючись за бік човгав слідом за ним. Зважаючи на те, що дідуган встиг пережити, вигляд у нього був аж занадто добрим, від чого шпигун вражався кодного разу як його бачив. 
- Вам ще лежати треба. - озвався Лука. - Куди ж ви встали? 
- Ти до Білогора збираєшся? - не вгавав дід. - Я теж до нього маю деяку справу. 
- Я знаю, Онуфрію... Я так само не можу йому пробачити смерть Гната. Повірте я йому помщуся. 
- Чекай, не спіши так сильно. Він один може знати куди те заклинання відправило Гната. То не просто знищуючі чари, а така собі брама, що може перенести куди завгодно. Я повинен дізнатися куди він його закинув. 
- Білогор міг закинути його куди завгодно хоч на дно океану, хоч в саме жерло вулкану. Гната більше немає, змиріться з цим, Онуфрію. Я помщуся за нього, присягаюся всім що в мен залишилося. 
Лука відвернувся і швидко перебираючи ногами, побіг до стійла, де стояли прив'язані коні. 
- Стій! - прокричав Онуфрій. - Стій кажу! Я іду з тобою. 
- Що? - здивувався Лука. - Ні, в мене вже є план як діяти, я не можу вас з собою, це занадто небезпечно. 
- Я маю з ним зустрітися, розумієш? Цей курвин син мені життя попсував, сина відібрав. Дай мені хоч за горлянку його потриматися. А якщо не вийде, то нехай слідом за Гнатом відправляє, мені вже нема чого в цім світі втрачати. 
- Старий, я відімщу і за тебе, і за Гната, і за всіх інших. Просто довірся мені. 
- Я бачу, ти не розумієш мене?! - Онуфрій роздратовано гаркнув. - Він сина мого убив! Єдиного сина! Я повинен покарати його, хай би чого це мені не коштувало! І ти, хлопче, або мені допоможеш, або я піду до нього сам і увесь твій план покотиться під три чорти. 
- Старий, ти... - Лука завагався. - А хрін із ним, ходімо вдвох, сподіваюся що я не пожалкую про цей вибір. 
Лука і Онуфрій мчали вулицями мало розбираючи дороги. Кінські копита раз по раз обминали і перестрибували людей, що в паніці тікали до східних районів міста, але й там їм не було безпечніше: требушети жбурляли каміння так далеко, що деякі з них долітали майже до самих стін бастіону. 
Поміж розтрощених стін людських будинків, що вивалилися камінням і ламаним деревом на дорогу виднідися скалічені тіла в калюжах крові. Онуфрій намагався на те все не дивитися, аж настільки неприємним було видовище для людини, яка у свій час відправила на той світ не один десяток людей. Чим ближче вони наближалися до кордонів міста, тим жахливішою ставала картина - околиці були зруйновані майже вщент, там де колись вирувало життя - тепер стояла кам'яна пустеля з остовами, що тільки зблизька нагадували залишки житла. Єдиними більш-менш вцілілими будинками залишалися ті, що стояли аж під самісінькими стінами, та й вони вже були достатньо погризені валуними, що їх жбурляли через верх. 
На порозі одного з таких будинків стояла молода дівчина із нажаханим обличчям і раз по раз ховалася за дверима від дрібних шматків, що розліталися в різні боки. Вона відчайдушно виглядала когось. Серед куряви й пилу, піднятого обстрілами, Лука не зразу упізнав у пошматованому будинку те що залишилося від "великого пуза", а в тій переляканій дівчині Богдану. Смикнувши Онуфрія за плече, шпигун повів їхніх коней до трактиру. Він розумів що сама вона не врятується. 
- Що ти тут робиш?! Чому не втікаєш? - прокричав він до дівчини. 
- Тато... - пробелькотіла вона. - Тато десь зник. Він ще на світанку взяв сокиру і десь пішов. Його досі немає... 
- Лайно! - несподівано вигукнув Лука. - Не переживай, він обов'язково знайдеться! Якщо не повернеться сам, то ми його розшукаємо, я обіцяю. А поки що біжи до бастіону, там безпечніше, не залишайся тут ні в якому разі. 
- Знайдіть татка, благаю! Забудьте все що він поганого зробив. Він то не зі зла клянуся, дядьку Лука! 
- Не плач. Не плач, усе гаразд, я на нього зла не тримаю. А тепер швидше біжи звідси, рятуйся! - квапив дівчину Лука. 
- А Гнатик де? Він також там? Він у безпеці? - Богдана глянула на Онуфрія переповненими відчаю очима і вказала пальцем на бастіон. 
- Ні, дівчинко, він не там. - старий угнув голову і направив коня убік, щоб не дивитися їй в очі. 
- А де він? Він кудись поїхав? Я давно його не бачила. - в її голосі відчувалося все більше тривоги. - Дядьку Лука, скажіть щось... 
- Біжи до бастіону, мала. Пізніше ти з ним зустрінешся. - сказав спокійно шпигун, начебто нічого і не сталося. 
Дівчина слухняно кивнула і, приєднавшись до безперервного потоку людей, побігла у бік фортеці. 
- З неї досить поганих новин. - сумно сказав Лука. - Принаймні поки що. 
*****
Кайзал спостерігав за ходом битви і не вмішувався, щоб не видати своєї позиції. В нього так і свербіли долоні вхопити гармату і зробити кілька влучних пострілів, щоб знищити найсильніших ворогів, та план змушував його чекати слушної миті - головною ціллю був Білогор. Позаду маркіза важко дихав Тайвел, він уже добрі десять хвилин намагався віддихатися після пробіжки сходами вниз, потім коридорами за Лукою і назад нагору. От тепер, намагаючись вхопити достатньо повітря, він по справжньому жалкував, що сидів сиднем у своєму домі так багато років. 
Через наближувач було видно абсолютно все у всіх деталях, навіть у тих, які маркіз волів би ніколи в житті не бачити. В якусь мить він навіть відвів погляд убік, на ліс, щоб споглядати як дерева тонкими пальцями гілок хапають хмари з неба, а не дивитися на ріки крові і розкурочені обоадунки і такими знайомими гербами на них. Кайзалу було шкода усіх - і королівських солдат і княжих, і мирних жителів що стали невільними жертвами безумства однієї людини. 
- Щось не так? - важко дихаючи запитав Тайвел. - Ти щось там побачив? 
- Ні... - відповів Кайзал. - Не можу дивитися на ту різанину. Білогор простосхиблений покидьок, раз змусив стільки людей вбивати одне одного. 
- Не тільки в ньому діло. - відповів Тайвел. - Якби королівські солдати були при власному розумі, то не стали б йому підкорятися. 
- Війна - це достобіса божевільна штука - вона змушує людей робити не менш божевільні дії... 
Кайзал не встиг закінчити думку як вкинувся оком у наближувач і замовк, зосередившись на побаченому. За декілька секунд він обернувся до гнома і зі зблідлим лицем сказав:
- Біжи до Абеля - з лісу насувається ціле море різних потвор. 
Захеканий та спітнілий гном, насилу відірвався від лавиці і притримуючись за стіну пішов до сходинок. Подумки він проклинав абсолютно усе: трохи менше Кайзала і Абеля, трохи більше Білогора і його військо, а найсильніше проклинав самого себе. Щойно він зник, як комірчину, де сидів Кайзал заполонив дивний аромат, а простір навколо почав химерно викривлятися. Занепокоєний маркіз перевів зброю в центр кімнати, очікуючи, що зараз тут з'явиться Білогор, та натомість він почув дуже знайомий голос, що звертався до нього:
- Каю, ти мене чуєш? - шепотіло прямо в нього біля вуха.
- Так... - відповів маркіз. 
- Чудово. Послухай мене уважно: зараз батько битиметься з Білогором - не заважай їм, навіть не слідкуй, я сам все проконтролюю. 
- Гнате? Це справді ти? - шоковано запитав Кай. 
- Так, але годі запитань, у вас мало часу. Ще раз повторю, ні в якому разі не заважай ні йому, ні мені. Краще зверни увагу на поле битви, там допомога більш потрібна... 
На цьому шепіт закінчився, а на його місце прийшов дзвін у вухах і біль, що змусив маркіза стиснути голову руками. Що це було, він до кінця не розумів, але вирішив довіритися голосу Гната. 
Коли Кай розвернувся назад, щоб підтримати княже військо своїм вогнем, він побачив юрму кінних лучників, що летіла на своїх рисаках десь збоку бастіону прямо на хвилю монстрів. Це були ті самі хвалені стрільці, що на ходу вражали горобця із сотні метрів, а тому маркіз не сумнівався, що вони справляться. Значно гірше зараз приходилося звичайним солдатам: королівські війська вже пробили стіну і завалилися всередину міста, почалися криваві вуличні бої. Саме там зараз потребували допомоги і не довго думаючи, Кайзал направив свою зброю в цей бік. 
*****
Коні, що було сили, рвалися вперед, оминаючи поле баталії. Лука правив свою молоду кобилу до пагорба, обираючи якнайкоротший шлях, Онуфрій слідував за ним намагаючись не відставати, хоч його жеребець і був повільнішим. В очах старого палав вогонь, такий самий як у молодості, жага помсти розпалила його з такою силою, що згасити могла тільки смерть Білогора. 
Архимаг помітив їх ще здалеку, та ні відступати, ні атакувати не став - він чекав розмови, чекав на те, що все можна буде вирішити малою кров'ю. 
Зайшовши далеко в тили Білогора, двійка розділилася - Лука подався шукати схованку, щоб ударити непомітно, а Онуфрій відправився напролом, щоб зійтися із старим знайомим у відкритому бою. Коли той під'їхав, архимаг лише стояв єхидно посміхаючись, а потім підняв підняв руки і мовчки зааплодував. 
- Знущаєшся з мене? - загарчав Онуфрій, злізаючи з коня. - Розкажи, що ти з сином моїм зробив?
- Я всього лише закинув його в інший світ крізь браму. Знаєш, це дуже гарне заклинання, яке може пореміщувати в будь яке місце що завгодно лише з волі чаклуна. Хоча... Звідки тобі знати справжню силу, чар, якщо ти лише старий ні до чого не спроможний дідуган. 
- Може я і старий, та ще досі щось можу. - сухо відповів Онуфрій і миттю намалював вказівним пальцем у повітрі руну із якої вилетіла вогняна куля. 
Білогор ухилився, але не зміг втриматися на ногах, адже в спину йому підступно вдарив Лука. Не втрачаючи і секунди часу, шпигун розмахнувся і втикнув шпагу в спину архимага. 
- Якого?.. - здивувався Лука. 
- Не віриться так? - лукаво запитав Білогор, лежачи обличчям на землі. - думаєш мене можна вбити шматком дроту? 
Шпага уткнулася в спину неначе її вбили у кам'яну стіну і не завдала геть ніякої шкоди. 
- Я не вразливий ні для чого, дурні. - виголосив Білогор і в ту ж мить, піднятий якоюсь силою Лука полетів в Онуфрія. 
Удар був настільки сильний, що старий упав без свідомості, а шпигун, прокотившись кілька метрів вписався спиною в дерево і заволав від болю. 
- Подобається? - глузливо запитав Білогор. - Ви могли запобігти цьому, виконавши тільки одне моє прохання. Та ж ні, ви вирішили пручатися. А знаєте, що буває зі слабкими і непокірними? Вони вмирають. 
Корчачись від болю Лука підповз до Онуфрія і, відчуваючи власне безсилля перед могутнім противником, спробував привести старого до тями. 
- Ну, що, вбили мене? - розсміявся архимаг.
- Ну ж бо, Кайзале, не спи, стріляй! - бурмотів Лука, намагаючись привести до тями Онуфрія. - Чого ж ти нам не допомагаєш? 
- Що?.. - запитав Онуфрій у напівпритомному стані. - Де?.. 
- Не намагайся, це не допоможе. - спокійно сказав Білогор. - Ви вже покійники. 
Але несподівано всі околиці заполонив дивний аромат і прямо поміж ними, відділяючи одну сторону від іншої, відкрилася брама. Викривлення простору недовго спотворювали реальність, поки врешті звідти не з'явилася постать огорнута густим туманом. Йшла вона повільно, урочисто, наче прибула не на поле битви, а на королівський прийом, утім абсолютно всім було зрозуміло, що наближається щось карколомне. Білогор підвівся на ноги; з протилежного боку Лука допомагав піднятися Онуфрію. Всі вони вглядалися в силует наче в каламутну воду, намагаючись розрізнити бодай якісь риси і приготуватися зустрічати чи то друга, чи ворога. Вітер, що раптом зірвався нізвідки, розніс туман по околицях і в ту ж мить постать не роблячи різких рухів, миттєво випустила дві вогняні кулі. Білогор широко розплющив очі. Перша куля полетіла окреслюючи широку дугу, націлюючись в нього збоку, друга летіла прямо, постійно прискорюючись, наче намагалася виперидити і вдарити першою. Оцінивши обстановку, Білогор міцно вперся ногами в землю, підігнув коліна і махнувши лівою рукою, перед самим лицем, згасив ту що летіла прямо, потім відштовхнувся, відскочив назад і вловлюючи поглядом як перед ним пролітає дугою інша, відчув надзвичайно сильний вибух, що жбурнув ним як ганчірковою лялькою. Чарівний захист спрацював і не дозволив вибуху завдати прямих пошкоджень, хоча заброньову дію повністю згасити не зміг. "Він... Він сховав третю кулю у хвості першої?.. Чи?.. Чи перша була лише іллюзією? Хто б це не був, але остерігатися його варто. Він не тільки відмінний чарівник, але ще й на тактиці знається, - подумав Білогор і знову підхопився, - треба спробувати проти нього щось незвичне".
Білогор затиснув кулаки, зосередився і тінь, що була лише маленькою плямкою під його ногами, почала стрімко рости і розширюватися. Вона швидко дісталася до постаті, на мить завмерла і почорніла. Наче із химерного порталу із неї виповзали потворні руки порослі темно-сірим хутром. Гострими пазурами вони чіплялися за штани, зміями лізли нагору, хапали в жмутки тканину сорочки й тягнули її донизу. Постать не ворухнулася, здавалося їй було всеодно на нелюдську силу, що вивільнялася із тіні. Враз усе спалахнуло. Руки, які щойно вперто тягнулися, застигли на місці, корчачись від болю. Хутро палало яскраво синім вогнем і спадало додолу облізлими жмутками, разом із частками шкіри. Гострі і довгі пазурі крутило і втикало в пальці, розрізаючи плоть. Руки звивалися, танцювали від болю, падали навзнак, не витримуючи мук і в решті заповзали назад у тінь. Постать провела очами останніх, потім підвела голову, наче глянувши на Білогора, знову відчинила браму позаду себе і розвівши руки, розчинилася у ній. На лице Білогора наповзла крива гримаса. Він смикався, озирався, шукав очами вигини простору. Раптом нізвідки з'явилася рука з довгим ножем, тицьнула його ззаду в район хребта і знову зникла. Об скелясту землю дзенькнув уламок леза із вигравійованим на ньому малюнком змії. Чарівна броня витримала і таку підступну атаку, втім Білогорові було не до того, адже прямо перед його носом відкривалася брама. 
Повітря заіскрилося напругою, подув холодний вітер. На верхівках дерев, спостерігаючи за бійнею, сиділи бородані і чекали результату, щоб удовільнити голод свіжою порцією мертвечини. Навіть сонце розігнало хмари і дивилося вниз, посилаючи свої промені для гарного видовища. 
Від несподіванки Білогор скочив убік і запалив перед себе дугу, відгороджуючись від розкритої брами. "Що?! - криком пролунало в голові Білогора. -" Ворота раю" не заподіяли йому ніякої шкоди?.. Та як таке можливо?"
- В ім'я Сина сСнця! - несподівано вигукнув архимаг і почав концентруватися для нового заклинання. 
- Білогоре, твій бог тобі не допоможе. - спокійно сказала постать і туман навколо почав розвіюватися, відкриваючи обличчя. 
- Що? - радо прошепотів Лука. - А я вірив, що малий ще повернеться! 
- Синку. - так само тихо прошепотів Онуфрій. 
- Не очікував такого проворства від тебе. - вдавано байдуже сказав Білогор. - Втім, не скажу, що я тебе боюся, хай хоч і яким фокусам ти навчився. Все ж таки в моїх руках справжній скарб, який ти нещодавно так бездарно втратив. 
Білогор зімкнув обидві руки в кулаки і почав робити ними повільні рухи, закотивши очі під повіки. Гнат не чекав доки Білогор закінчить своє заклинання, він пішов на випередження. 
- Знаєш, ти справжній бовдур, Білогоре. - хлопець підняв обдиві руки на рівень очей і розчепірив пальці. - Марно було думати, що ти всесильний тільки тому, що маєш стару запелюжену книженцію. Справжні знання знаходяться довкола нас, достатньо лише дивитися на світ тверезими очима і сам усе зрозумієш. 
Пальці Гната вимальовували в повітрі дивні символи, абсолютно не схожі ні на що інше, та простір довкола Білогора почав змінюватися. 
- В мене було багато часу на навчання завдяки тобі, але дякувати я не буду. Зараз ти відчуєш іншу, не схожу ні на що, силу - силу космосу. 
- Нехай хоч що ти там собі не навигадував, я не стану давати тобі хоч якоїсь можливості. 
Білогор кілька разів махнув лівою рукою і довкола Гната вибухнуло кілька вогняних куль, жбурляючи хлопцем як паличкою. 
- Ну що, досі маєш бажання зі мною суперничати? 
Архимаг сконцентрувався для нового заклинання і довкола Гната вже збиралися гострі вихрові леза, як несподівано все зникло. 
- Тримаю, хлопче! Чаклуй поки є можливість! 
Гнат придивився і побачив, що на спині Білогора висів Іларіон, обхопивши його передпліччями за горло. Не вагаючись, він сконцентрувався і через кілька секунду був готовий бити. 
- Я готовий! - прокричав Гнат. - Тікай, чоловіче, зараз я його прикінчу!
- Я не відступлю, бий по нам обом, щоб не промахнутися. 
Білогор неначе вмить увімкнувся і взявшись за обидві руки, що стискали його шию, жбурнув Іларіоном в Гната. Хлопець не розгубився, упіймав свого помічника і хотів уже відкинути його вбік, як побачив шматок загостреного льоду, що пробив наскрізь шию бідолашного і з тріском розбився об магічний захист. Іларіон помер миттєво. 
- Ти поплатишся за це. - прошипів Гнат, обережно кладучи бездиханне тіло. 
- Занадто голосно говориш, я к на того, хто ляже поруч із ним. 
Білогор пошепки промовляв порядок дій, аби не заплутатися, а руками старанно все виконував. Гнат від нього не ввдствав - руни вилітали з-під його пальців, концентруючинавколо себе величезну силу. 
- Во ім'я Сина Сонця! - знову вигукнув Білогор. - Зараз ти наповну відчуєш силу гніву Його і нехай святі промені занурять тебе у Надтепло. 
Гнат не встиг випередити Білогора - звідкись ізверху на нього впав стовп світла і почав розжарювати повітря до колосальних температур. Гнат відчував цю силу - чари, які він наклав на себезахищали його хоч і не повністю, то на більшу частину. Він терпів спеку, що поступово підіймалася і закінчував власне заклинання, що мало нарешті покласти край Білогору. 
- Твої намагання - ніщо, запам'ятай це наостанок. - горлав Гнат. - Я бачив більше за тебе і знання мої набуті з безлічі світів. Та найстрашніша сила знаходиться за їхніми межами, вона здатна знищити абсолютно все, чоловіче, і тебе також - це чорна діра! 
Гнат тріумфально виголосив свою промову і в ту ж мить позаду архимага з'явилося щось невидиме, але дуже потужне і почало затягувати його всередину себе. Білогор пручався, намагався спочатку встояти, а потім якось протидіяти цій силі та марно - вона була йому абсолютно непідвладною. 
- Чим ти став? - істерично кричав Білогор. - Що ти тепер таке? 
- Я став тим, ким ти мене створив. - крізь біль кричав Гнат. - І тепер мені тільки залишається почекати твоєї кончини, щоб нарешті звільнити світ від такого покидька як ти. 
Білогор опирався з усіх сил, та врешті, не витримавши, упав до долу і тепер, під насмішки Гната, хапався за землю, здираючи до крові пальці. Він не міг витримати такого сорому, дворянська гордість змушувала противитися далі, та сили були на межі. В одну мить він відчув нестерпний біль в ногах і з жвхом глянувши на них, побачив як ступні неприродньо розтягуються, а потім відриваються дрібними шматочками плоті і відлітають у бік невидимої сили. 
-Ти просто монстр - не людина! - відчайдушно волав Білогор. - Людина не здатна причинити комусь таких страждань! 
- Як іронічно, що це каже той, хто просто зараз убиває тисячі солдат і мирних людей у безсмисленій війні. Просто згори у пеклі, покидьку. Згори у пеклі! 
- Якщо я там горітиму, то ти будеш десь поруч! 
Білогор звів руками і Гнат, оточений палаючими променями почав притягуватися до нього. Ніхто нічого вже не міг і не встигав удіяти. Безсилий хлопець блискавкою влетів у архимага, збив його і разом з ним зник у нескінченній прірві чорної діри. Стовпи світла, що супроводжували його, збидися в один єдиний промінь, що вилітав із центру, а на горизонті невидимоїсфери почали утворюватися і миттєво гаснути дрібні зірочки. А потім усе вибухнуло... 
В радіусі кількох десятків метрів від епіцентру вибуху земля розверзлася глибочезною ямою; старі сосни і молоді ялини розліталися наче стріли з луків армади стрільців. Приголомшений Лука накрив собою Онуфрія в надії врятувати ослаблого старого. На протязі декількох хвилин осідав густий пил і опадало каміння закинуте вгору страшною силою. Здавалося усе навколо умить вимерло. 
- Що... Що відбулося? - слабким голосом запитав Онуфрій, коли настала тиша. 
- Не знаю, старий... - відповів Лука. - Але це щось було надзвичайно страшним. 
-Де Гнат? Він же був там. Що з ним? 
- Не знаю... 
Коли розвіявся морок від пилу і поле бійки осяяло світлом, посеред вирви показався темний силует. Він був непорушним і незрозумілим, та всеж Дука здогадувався кому він належить. Затуливши рота і носа долонею, шпигун намагався стримати сльози, та вони невблаганно котилися по обличчю. Побачивши їх Онуфрій налякано запитав:
- Що там? Що ти там побачив? Не мовчи Луко. Благаю... 
- Онуфрію, - шпигун обернувся до старого і губи його тремтіли. - Тепер Гната точно більше немає... 
- Як? Ні! - на лице старого наплила гримаса агонії. - Ні! 
Онуфрій відштовхнув Луку, звівся на кволі ноги і, похитуючись, пішов до центру вирви. Ним хилитало від безсилля, сипучий ґрунт зрадницьки зсувався під його невпевненими кроками. Та старий ішов. Він дивився вперед на темне, обвуглене тіло, тягнув до нього слабку руку і ридав так сильно, як іще ніколи в житті не ридав. 
Отямившись від побаченого, Лука побіг на поміч старому, вхопив його під бік і допоміг іти. 
- Гнатику... Синку... Ні!.. - приповідав Онуфрій. - Синку! 
Голосіння старого розносилося вітром і впадало і душу кожному, хто його чув. Десь там унизу, де ще недавно кипіла кривава бійня, панувала тиша. Солдати, приголомшені вибухом, зупинилися і звели очі на пагроб. Стояли вони так довго, аж доки королівсткі командири не прокричали у повен голос: "Відступаємо!" 
Княже військо дивилося у слід відступаючим військам і навіть не намагалося завдати удару вслід, адже і саме воно було геть виснажене. Абель дав наказ всім щалишатися в місті і рятувати поранених. 
Кайзал, що спостерігав за всім згори, відклав гармату вбік і присів під бійницею на підлогу, обпершись спиною на стіну. Він так само як і інші був у розпачі. 
- Синку! - знову рознісся голос старого, тепер ще гучніше і жалісливіше. 
Онуфрій схилився над тілом сина і трусився у неконтрольованих приступах. Лука спостерігав за ним і теж не міг здержати емоцій. Він опустився на коліно і приклав долоню до схрещених на грудях руках хлопця, та з подивом зрозумів, щт тоц прикривав не себе, а маленький записничок, що стирчав із обвугленої кишені мантії. Обережним рухом шпигун дістав його, розгорнув і прочитав те, що було написане на першій сторінці:
Я пам'ятаю будинки зіткані з срібла. 
Я пам'ятаю розвіяний осінню дим.
Я пам'ятаю як влітку зозуля летіла
Й весну, що сіяла струмком золотим.