Культ останньої надії

В кімнаті несподівано запахло м'ятою. Гнат навіть спершу не повірив, що знову чує цей запах, подумав що може заснув і це приснилося, але ж ні, чим довше він роздумував, тим сильніше ставав аромат. Востаннє він пив чай із цією рослиною ще в далекому дитинстві, коли батько привіз невеличкий її жмуток десь із базару Низи. Мати натішитися цьому не могла, адже така неймовірна рідкість потрапила до її рук. Малий хлопчина тоді ніяк не міг збагнути, чого це мати ледь не танцювала, тримаючи в руках пучок якоїсь трави, а батько пояснював, що це не просто якась зелень, а надзвичайно корисна і її на континенті майже ніде не залишилося. 
Відірвавшись від спогадів, Гнат підняв голову і каламутним поглядом окинув кімнату. У дверях, обпершись плечем на одвірок, стояв Лука і тримав два великих горнятка, із одного з яких іноді відсьорбував. 
- Вперше бачу, щоб хтось міг так довго дрімати в такій незручній позі. - усміхнувся шпигун. 
- Давно за мною спостерігаєш? 
- Час від часу заглядав крізь двері. А тепер от вирішив тобі чайочку гарячого принести. - Лука поставив чашку із напоєм на тумбу, за якою дрімав Гнат і всівся на вільний стілець. - Як він? Так і не приходив до тями?
- Ні на жодну секунду. - сумно відповів Гнат і поглянув на батька, що непорушно лежав на ліжку біля нього. 
- А лікарі що? 
- Руками розводять. Кажуть - старий дуже, може й не прокинутися вже ніколи. 
- От шкуродери, замість того щоб лікувати, лише лякають. 
- Еге ж. - зітхнув хлопчина. - Батькові останнім часом геть не щастить. Для нього усе перепробували та марно, залишилося тільки сподіватися на краще. 
- Кай розказував, що він і гірше переживав нещодавно, тому і зараз викарабкається. 
- Хоч би ти мав рацію... - Гнат протер руками обличчя. - Як там до речі наш принц-маркіз? Я його з самого повернення не бачив. 
- А він не заходив до вас? 
- Ні. 
- Дивно, хоча... Він із повернення сам не свій, напевно новини так на ньому сказуються. 
- Мені здається, останнім часом нам на голови занадто багато подій падає. З тих пір як пішли чутки про отих потвор, так від пригод не обібратися... 
Гнат врешті потягнувся за горнятком і зробив один довгий ковток. Яскравий і різкий запах рознісся по горлу, піднявся до носа і залоскотав так, що захотілося аж чхнути. 
- Ти віриш у пророцтва? - несподівано запитав Лука. 
- Не сказати щоб сильно, хоча мені нещодавно і пощастило спілкуватися з віщункою, та вона нагородила такого безглуздя, що навряд чи ті пророцтва взагалі існують. 
- От я теж не вірив, але міністр Веремій мене де в чому, таки, переконав. 
Гнат сконцентрував увагу, почувши знайоме прізвище.
- Він всюди носився з тією книженцією, - продовжив шпигун, - секундонат Лазаря вона називається. Церква вважає її богохульною, та от тільки там справді майбутнє описується. 
- То й що, багато з усього того здійснилося? 
- Майже все... 
Скрип дверей обірвав розповідь шпигуна, змусивши його різко обернутися. На порозі лікарняної палати стояла Богдана і сором'язливо притискала до себе невеличку торбинку. Побачивши, що Гнат у компанії Луки, вона почервоніла і хотіла вже було піти, але давно знайомий голос її зупинив. 
- Дівчинко ти куди? - запитав її Лука. 
- А... Я... - знітилася Богдана. 
- Проходь не соромся. Ти прийшла Гната провідати? 
- Так... Я... Дядьку Лука, ви на нас з батьком не гніваєтеся?.. 
- Не бійся, все добре. Мені вже розповіли що насправді тоді сталося. Я, якось пізніш, е навідаюся і до Назара, але поки на те немає часу. Передаси йому хай не переживає. 
Дівча полегшено зітхнуло. 
- Богданко, сідай, в ногах правди немає. - Гнат згріб із сусіднього ліжка накидані гамузом речі і звільнив для подруги місце. 
- Дядько Онуфрій так і неприходив до тями? - запитала дівчина вмощуючи торбинку на тумбочку. - Я тут уже вам на двох їжі принесла. 
- Нажаль, старий поки не голодний. - відповів Лука. 
- Хто?.. - почувся слабкий голос з боку Онуфрія. - Хто не голодний? 
Шоковані цим, усі хто перебував у палаті обернулися до ліжка. Дідок лежав горілиць і кволо облизував язиком сухі губи. 
- Татку, нарешті!
Гнат кинувся до батька і вже хотів його обійняти, та Лука не дав цього зробити. Замість того він нахилився над хворим, поглянув у його вузькі зіниці і тихенько запитав:
- Ви мене бачите? 
- Так. Бачу. 
- А цього хлопця бачите? - Лука тицьнув на Гната. 
- Бачу... Синку!.. 
Нарешті тепер Лука дозволив їм обійнятися. 
- Татку! Як ти себе почуваєш?
- Голова трохи болить і паморочиться. А в цілому нормально. 
- Це добре, ти без свідомості три дні лежав. Лікарі вже казали, що можеш не очуняти. 
- Я і не після такого вичунював. - Онуфрій замахав обрубком правої руки. - Ось тому і доказ. 
- То це все таки правда про що розповідав той Білогор? - запитав Лука. - Ви дійсно причетні до смерті короля Кайзала? 
- Батьку, не переживай, це Лука, наш друг. - випередив питання батька Гнат. - Не нервуй, все добре. 
- Лука... Сподіваюся тобі можна довіряти. - прохрипів Онуфрій. 
- Можна тату, можна. - запевнив його Гнат. - Він і його начальник Абель допомагають нам боротися з Білогором. 
- Абель?! - підхопився Онуфрій. - Він іще живий? Де?.. Де він зараз? 
- Тут. У замку. - відповів Лука. - Поясніть, звідки ви його знаєте? 
- Колись ми з ним мали деякі спільні справи. Він був сином багатих банкірів, схибленим на шпигунстві, а я молодим і перспективним чаклуном. Поєднувала нас цікавість до всього таємного і прихованого. Я постійно шукав якихось нових знань, щоб розвинути свої чарівні вміння, а він - секрети, які були поховані у таємних сховищах королівсткого палацу. І от одного разу наші дороги пересіклися: я довідався що під палацом є бібліотека, в якій зберігаються книги із стародавніми заклинаннями, а він - що в тій бібліотеці зберігається правда про нашу стару батьківщину. Так нас поєднала спільна мета - віднайти таки ту бібліотеку.
Онуфрій потягнувся рукою до тумби, стягнув з неї чашку із остиглим чаєм і зробивши декілька довгих ковтків продовжив. 
- Поки ми ще були молодими і недосвідченими - доступу бодай до дверей палацу в нас не було, а отже ми вирішили спочатку заробити собі авторитет і ім'я, а вже потім шукати секрети. Через десток років я став найсильнішим чаклуном королівства і зайняв пост архимага містеріума, а він - наблизився до королівсткої сім'ї настільки, що вони його зробили особистим банкіром. Ну, от здобувши усе це, ми й почали свої пошуки, які справді привели до мети. Під Брумельським замком дійсно знаходилася величезна мережа ходів і кімнат, заповнених найрізноманітнішими документами, книгами і пристроями, призначення яких ми згодом дізналися. Це були інструменти попередньої цивілізації, людей, що прийшли сюди з інших земель через так звану "Браму". Вони знали набагато більше за нас, мали розвинені технології і мову, що суттєво відрізнялася від нашої. Більшість документів була написана саме нею, а тому ми не змогли розібратися що вних містилося, але от решта, мали доволі багато цікавих речей. Абелю припали до душі історичні хроніки і описи експериментів із дресерування тварин, а мені різні техніки і заклинання, змальовані за словами гномів.
Гнат дивився на батька і не впізнавав його. Ззовні Онуфрій залишився абсолютно тим самим, але от всередині нього щось змінилося, навіть оцей його простацький говір кудись подівся, натомість вимова стала чистою, навіть літературною, такою як у викладачів попільняної академії. 
- Дивно, що Абель мені ніколи не розповідав ні про вас, ні про ті події, хоча він любитель байок та філософствувань на життєві теми. - сказав Лука. 
- Абель мені життя врятував і напевне не хотів тими байками мені це життя занапастити. - Онуфрій відвів погляд на вікно і продовжив розповідь. - Ми з ним про заколот Аскольда прознали майже одразу і хотіли йому якось перешкодити, але занадто багато високопоставлених людей були в ньому задіяні. Королю ми про це шипнули таємно, та він скоріш за все не повірив, або не встиг нічого зробити. В ту злощасну ніч я стрімголов біг коридором в надії встигнути на порятунок короля, та коли увірвався, якраз застав його смерть. Двоє вартових схилилися над королем та королевою і перерізали їм горлянки. Я одразу ж їх спепелив і кинувся до ліжечка з принцем. Кайзал назвав його Теодором. Малюк лежав і своїми величезними оченятами розглядав стелю. Він не плакав і не боявся, а тільки дригав ручками і ніжками, скомкуючи під собою постіль. У нас із Абелем був план на випадок того якщо вдасться врятувати тільки принца: ми мали його переправити до мого племінника - маркіза Святомира у глиб Низовського князівства, де б його точно ніхто не став шукати. Благо про мої родинні зв'язки ніхто нічого не знав. Притримуючись цього плану, я вхопив малюка, замотав його у простирадло і кинувся на втьоки. За мною пустилися в погоню інші солдати. Не знаю чи були вони вплутані у заколот чи ні, але мені довелося розправитися і з ними. Так я тікав і попутньо нищив найдопитливіших, що сиділи в мене на хвості. Я вже майже відірвався, успішно спустився із міської стіни і от-от мав зникнути у полях, як мене наздогнали двоє дужих вартових. Я не помітив цього бо сконцентрувався на дорозі, але один із них встиг замахнутися і відрубати своїм мечем мою праву руку. Я скрикнув від болю і впав до долу, а згорток з маленьким принцем покотився травою. Тільки в цей момент я вперше почув як малюк плаче. Мені більше тоді було страшно не за те що я стечу кров'ю, а за те, що принца могли поранити. Вартові не гаяли часу дарма, а натхненні маленькою перемогою вирішили мене добити. І в цю мить підіспів Абель. Він нечутно прилетів, наче сова, і швидкими рухами порубав солдат на шматочки. Більш за все мене тоді вразило те, що він був верхи, але ні тупоту копит, ні інших звуків від нього чутно не було. Абель зіскочив, оглянув мене як зміг при тьмяному світлі сателітів, нашвидкоруч перемотав рану тим що трапилося під руку і побіг дивитися на прица. Нащастя з ним було усе добре, а тому Абель віддав мені свого коня, допоміг прив'язати малюка і ми рушили далі. Сам він відправився шукати мою руку, щоб потім сказати, начебто це він мене поранив, але я встиг втекти. Йому це треба було, щоб втертися в довіру новому володарю і, як я бачу, вийшло це навідмінно. Я ж скакав аж до ранку і, вже геть не маючи сил, доплівся до дому маркіза. З ним уже давно було обговорено: принца ми збиралися видати за одного із двійні, що от-от мала народитися у його дружини. Але у ту злощасну ніч вона народила мертву дівчинку і мало не загинула сама. Святомир із невеликою свитою якраз поверталися під ранок із похорону своєї дитини, коли виявили мене ледь живого і з малюком, прив'язаним до окривавлених грудей. Отак після усього цього я оселився в селі біля його хутора і придумав нове ім'я, а маркіз пізніше розповів усім що в нього народився син, якого він назвав на честь покійного короля, щоб вшанувати його пам'ять. Отака от вона - моя історія. 
- Батьку... Я стільки років жив і уявлення не мав про це. Мені ніколи навть у голову не приходило співставити, що ти і Віктор це одна людина... 
- Я добре оберігав таємниці. Найперше - заради вас з мамою, а вже потім заради власного спокою. 
Богдана сиділа на краю ліжка наче мишеня і боялася навіть поворухнутися, не те щоб щось сказати. Ще кілька хвилин тому, чоловік, якого вона не знала, але вже переживала за нього, лежав у напівживому стані, а вже тепер розказав таке, що і його власний син не знав. Гнат побачив її шокований вигляд і непомітно взяв за руку, щоб заспокоїти. 
- Ніколи б і подумати не зміг, що буду знаходитися в одній кімнаті з тією самою людиною, про яку уже бульше двох десятиліть ходять чутки. - Лука легенько усміхнувся, а потім сховав усмішку за горнятком чаю. - Можна мені і зі свого боку додати трохи барв? 
- Ти знаєш щось таке, що невідомо мені? - нахмурився Онуфрій. 
- Мені не пощастило тим, що мене колись відібрали для того, щоб зробити одним із солдатів особистої охорони короля. В моїй пам'яті також на віки закарбувалися спогади про ту ніч: Я був там, серед десятків убитих підлітків. Вся майбутня тиха гвардія лежала навзнич, порубана і порізана з диявольською жорстокістю. Прислужники Аскольда винищили усіх, хто не примкнув до них, або хоч як міг виказувати спротив. Я валявся поранений, в калюжі крові що встигла натекти з інших тіл і це мене врятувало. Моя рана виявилася не глибокою, грубо кажучи, подряпина, та шрам від неї залишився на все життя. Як тільки зрадники вийшли з казарм, я розплющив очі і на коротку мить вгледівся в лице мого найкращого друга. Воно було вже бліде і неживе, з навіки застиглою гримасою агонії. Поки я прикидався мертвим, він увесь час стогнав, пересилюючи пекелький біль, хапався за всі промінчики життя, але вони разом із кров'ю витікали крізь його пальці. А слідом був вогонь, багато вогню. Попід стелею, довгими чорними язиками тягнувся дим. Я зрозумів, що скоро рятуватися буде пізно, підвівся і вибивши стільцем віконницю, вискочив з помешкання. Все місто тієї ночі не спало. Всюди чулися крики, дзенькіт металу і хльосткі відлуння випущених стріл. В кожному будинку горіло світло, а повітря пахло пилом і сажею. Над королівським палацом, раз по раз пролітали вогняні кулі, вони летіли з боку міський мурів і дедалі швидше наближалися до мене. Я чув охорону, чув їх заклики тримати зрадника, чув як по черзі їх голоси змінювалися, бо кожен попередній завершував свої посили душероздираючим криком.Я дременув у протилежний бік, до стічних канав, де й пересидів аж до ранку, а засвіта, просковзнув повз охоронців і поплентався дорогою по-між полями, в надії знайти якогось сховку і добре обробити рану. Там мене і підібрав князь Гостродум, а дізнавшись про події в місті, стрімко розвернув свою свиту і відправився назад до Пазура. 
- Це що виходит, у мене одного немає таємного минулого, сповненого пригод на межі життя та смерті? - обурився Гнат. 
- Хлопчику мій, радій що це дійсно так. - відповів Онуфрій. 
- Тату, то яке мені тепер вважати правильним твоє ім'я? 
- Я вже давно став Онуфрієм, так ним і залишуся до кінця життя. Віктор помер тієї ночі, коли йому відрубали руку... 
Від останніх слів Богдана мимовільно смикнулася і тільки зараз старий її помітив. 
- А ти хто така, дівчинко? 
- Богдана. - ледь чутно сказала вона. 
- Моя подруга. - додав Гнат. 
- А, зрозуміло... - Онуфрій хитро посміхнувся, побачивши як Гнат тримає її за руку. - Пробачте мене, юнна леді, що вам довелося вислухати оце все. 
- Нічого... - сором'язливо відповіла дівчина і угнувши голову сховала обличчя у волоссі. 
- Гнате, ти мене також пробач, якби не я, ти б не втратив своєї гриморії. Мені неймовірно соромно за це. 
- Та пусте. - відмахнувся хлопець. - Вона мені все одно користі не принесла - всі перекладені сторінки я загубив, а без них дізнатися що-небудь з неї я не зміг. 
- Як би там не було, а я хоч трішки маю залагодити свою провину. - Онуфрій поліз за пазуху і виняв звідти маленький нотатник, у якому Гнат ввпізнав той самий, що був у нього в дитинстві. - На ось. Я трохи експериментував із чарами з того часу як втратив руку і все що виявлялося успішним записував сюди. Там небагато, але тобі згодиться. 
- Татку! - заворожено вигукнув хлопець. - Це ж мій записничок! А я всюди його шукав! 
- Знаю-знаю. Мені бальше не було куди писати, а він виявився дуже зручним. Не бійся, твої записи я не чіпав. Як би там не було, а він все таки знає свого господаря і повернувся назад до його рук. 
Онуфрій простягнув ліву руку через себе, щоб віддати книжечку Гнату, трохи нахилився і сильно закашлявся. Хлопець підхопив його і, щоб той не впав, вложив назад на постіль. 
- Татку менше ворушися, ти ще слабкий геть, треба трохи часу щоб відновитися. 
- Я можу дечим допомогти. - раптом сказав Лука. - Мені тут наш маркіз чудодійні горішки підкинув, сказав що від білочки. Я спочатку не повірив, але спробував. І знаєте що? Мій шрам на грудях після них уже загоївся. Диво - не інакше. 
Шпигун дістав із кишені помітно спорожнілий мішечок на зав'язочках і поклав його на подушку біля старого. 
- Спробуйте, - сказав він, - має і вам допомогти. 
- Ох, нас колись в академії вчили концентрувати ауру всередині себе для зцілення організму. Шкода що тепер для мене ці можливості більше недоступні, так би за мить був як огірочок. 
- Це ви про ту  знамениту ємність із чарами звідки ви черпаєте силу для заклинань? - нахмурився Лука. - Я на тому не знаюся, тому покладаюся більше на всілякі настоянки для лікування, ну і тепер на оці горішки... Де б це ще їх роздобути?.. 
- Ємність ця дійсно існує, хлопчику. - сказав Онуфрій. - От тільки черпати силу з неї можуть лише ті, хто чутливий до особливої руди, і кому цю руду колись вживили. 
- Як на мене то звучить трішки моторошно. - шпигун для виду струснувся. - Аура якась, руда, що її вживляють у людей... Фе-е-е. 
- Аура Всебуття - це невидима та невловима субстанція, що пронизує Всесвіт. В ній розчинене абсолютно все - минуле, майбутнє, теперішнє. Навіть те чого ніколи не відбувалося і те чого ніколи не відбудеться - все є в ній. Те, що ми вважаємо чародійством і чаклунсвом - всього лише частинка безмежності, що схована в Аурі. - наче прямо із книжки видав Гнат. 
- Атож. - підтвердив Онуфрій. - Нам, на першому курсі академії давали шматочки жовтуватого металу, що на світлі переливався веселкою і змушували їх ковтати. Ці шматочки поглиналися шлунком і прикріплялися до нас на все життя. Спочатку це доволі боляче, але через кілька днів біль вщухає, натомість з'являється дивне відчуття, наче повітря навколо тебе стало густішим. Це і є - аура. 
- Сказати по правді, я б ні за що в житті не погодився на такі маніпуляції з собою. - зіщулився Лука. - Краще я буду без усіляких оцих чародійств, зате мені не доведеться плавати в повітрі. 
- Луко, ти і без чар вмієш дивувати. - усміхнувся Гнат. - Досі не можу забути як ти тоді прорвався у підземне місто і визволив нас із клітки. 
- Ви були в підземному місті? - здивувався старий. 
- Так. - відповів йому син. - На нас напали, коли ми поверталися зі столиці. 
- Розкажи мені все будь-ласка. Я дуже хочу дізнатися, що сталося з того моменту, як ви з Каєм відправився до столиці. - прохрипів Онуфрій. 
- Знаєте, піду но я принесу ще чайочку. - втрутився Лука. - Бачу у нас назріває дуже довга розмова... 
*****
Сутінки похмурою завісою осідали на втомлене місто. Сніг, що пролітав поодинокими сніжинками вдень, під вечір почав сипати так, наче на небі хтось витрушував його із мішка. У внутрішньому дворику бастіону стояла доволі напружена атмосфера - Кайзал нервово проходжувався доріжкою і час від часу кидав погляд на Опанаса, що сидів на лавиці, схрестивши на грудях руки. Обоє вже доволі довгий час мовчали. Маркізу сильно кортіло поговорити з Онуфрієм і почути відповіді на питання, що крутилися на язиці, та Гнат і Лука його зупиняли. 
Коли скрипнули двері, що вели із головної зали, Кайзал смикнув голову в той бік, очікуючи побачити когось, хто дозволить йому відвідати старого, та натомість побачив там Тайвела. Гном безвилазно сидів у своїй майстерні майже три дні і все ніяк не міг порадувати, ані себе, ані інших добрими новинами. Та цього разу на його обличчі вже була не перекошена гримаса, а майже посмішка, що ховалася за шаром розмазаної смоли. Він упевнено крокував до центру двору і начебто хотів щось сказати, та Кай перебив його своїм питанням:
- Ну? Що там? 
- Майже вклав той триклятий кристал у той триклятий паз. Стільки намучався з ним, що аж руки трястися почали. Але то нічого, зараз трішки відпочину і назад повернуся, принцип я вже там намацав. - відповів гном і, набравши у пригоршню снігу з землі, почав обтирати від бруду обличчя. 
- Тобто, ти хочеш сказати, що вже сьогодні моя зброя може бути готова? - зрадів Кай. 
- Еге ж. Думаю, що цієї ночі вона мені вже не снитиметься в кошмарах. 
- Тайвеле, хлопчику, ти замість того щоб балуватися з усілякими цяцьками, краще б своїми вміннями зайнявся. Чи ти вже забув про них? - озвався дід Панас. 
- Не забув, Опанасе, не забув. Просто ви ж мені обіцяли розповісти про них щось, то я й не чіпав нічого, щоб раптом собі не нашкодити. 
- Це ви зараз говорите про те, що він вміє всякими істотами керувати? - обережно запитав Кай. 
- Так, але це лише одна із його особливостей. Я багато роздумував про це і дійшов висновку, що в нього розвинулася надзвичайно сильна форма телепатії. Але у повній мірі її ще доведеться опанувати. - загадковим голосом сказав Опанас. 
- А хіба то не казочки про читання думок і все інше? - дивувався маркіз. - Я думав, що то лише в легендах всілякі диваки так робили. 
- Колись я досліджував роботу мозку живих істот і можу сказати, що телепатія це цілком природнє явище, от тільки воно чомусь заблоковане, а щоб розблокувати, треба провести певні маніпуляції, індивідуальні для окремої особини. 
Слухаючи доповідь Опанаса і Кай, і Тайвел, синхронно нахмурилися і почали вслухатися в слова, значення яких вони начебто і знали, але вперше чули таку концентрацію їх в одному реченні. 
- Хочете сказати, що мені просто пощастило? - через деякий час тиші сказав Тайвел. 
- Саме так. Твій мозок почав видозмінюватися під сильним психічним впливом півтораконя, а з'ідена квітка матіоли і випита настоянка могли у цьому допомогти. Це єдина логічна гіпотеза яку я маю. 
- Гаразд... Гаразд... Нехай це буде так... - Тайвел намагався в думках скласти якесь логічне речення, але все що спливало - до купи не ліпилося. 
- Іще я б додав, що твої здібності аж занадто сильні, як для початкового рівня. За моїми міркуваннями, ти навряд чи зміг би подолати істоту, яка все своє життя користується телепатією, щоб полювати. 
- Може наш Тайвел насправді прихований самородок? - Кай усміхнувся і плеснув друга по спині. 
- Ну годі вже, а то ще перехвалиш ненароком. - збентежився гном і вирішив перевести тему розмови. - А ви вдвох, до речі, що тут на холодризі робите? Чому всередину не йдете? 
- Там ті двоє стоять... - настрій маркіза різко пропав, коли він згадав про Гната і Луку. - Вони мене доведуть скоро. 
- Я хотів підтримати пана Кая, порозмірковувавти про його долю. Допомогти хотів, одним словом, але він увесь час мовчав... - ніяково відповів Опанас. 
- А ви знаєте і маркіза, і Онуфрія? - здивовано запитав гном. 
- Ні, але ж я маю величезний життєвий досвід, може щось із нього і підійшло б до ситуації. Тим більше що з Онуфрієм я трохи поспілкувався, коли був у полоні Білогора. 
- Я б і сам у всьому розібрався. - огризнувся Кай. - Мені лише треба поговорити зі старим і... 
Раптовий гуркіт обірвав маркіза і змусив усіх озирнутися. Двері, що вели з головної зали розпахнулися з таким імпульсом, що вдарилися об стіну і повисли на нижньому завісі, вирвавши геть із м'ясом верхній. У отвір влетів збуджений Гнат і одразу направився до трійці. Слідом за ним у дверях показався силует, що не наважився виходити, втім хто то був ніхто не роздивлявся, адже вся увага була прикута до Гната. 
- Білогор знову щось задумав! - кричав хлопчина на ходу.
- Що сталося? - запитав Тайвел. 
- Білогор! Він прислав гінця до Дерев'яла із вимогою віддати йому Кайзала, бо інакше той свою армію відправить на штурм міста і силою захопить нашого маркіза. 
- Ага, іще чого, розмріявся. - фиркнув Кай. - Я хіба якийсь цуцик, щоб мене від одного хазяїна іншому віддавали? 
- Точно! - втрутився Тайвел. - Він уже геть нам на голову вилазить. Князь щось сказав? 
- Із Ларіоном радиться. Але обоє начебто згодні, що віддавати йому Кая - це занадто. 
- Ну хоч так. - буркнув з-під лоба маркіз. - А то я вже починаю вважати, що мене тут і за людину не мають. 
- Зачекай ще, поки не розслабляйся, на тебе вже можуть полювати. - осадив його Гнат. - Щойно посильний Білогора облишив цитадель, як до нас у залу увірвався Альвіс і почав кричати, що його доньку вбили якісь двоє у одежі з символікою як у королівських солдат. 
- Хто увірвався? - підхопився Панас. 
- Альвіс. - відповів Тайвел. - Це він схоже таки тоді за вас говорив. 
- Де він зараз? - очі старого перелякано тремтіли. 
- Тут, у замку. Ми його прихистили, поки Лука пішов шукати тих двох убивць. 
- Це неможливо... Він не мав вижити... 
- Мав! - почувся голос з боку дверей. - І вижив не тільки я! 
Альвіс виходив повільно і гордовито, ходою наче як у короля. Його, раніше розгублений і переляканий вираз обличчя, тепер замінила зловісна посмішка. Він підійшов на відстань, достатню, щоб у полі зору поміщалися всі, хто був присутній у дворі. 
- Як ти можеш тут стояти? - нажахано запитав Опанас. - Ти ж лише невдалий експеримент і не більше. Ти мав померти вже дуже давно. 
- Старий... Вдалішого експерименту ніж я годі і шукати. Нехай я і обмежений у фізичній силі, за те розум працює добре. А ти вже мене в думках поховав? 
- Твої показники регенерації були занадто низькими, формула не була доведена до кінця... - Панас не зводив погляду з чоловіка, а сам ледь тримався на ногах. - Ти повинен був задихнутися там, під купою каміння і землі... 
- З твоєї сторони було дуже підступно зруйнувати свою лабораторію, чоловіче. Знаєш скільки ми там мучилися, під завалами, недосяжні для смерті? Надзвичайно довго. 
- Ти сказав "ми"? Тобто?... 
- Все правильно, не я один вижив. Увесь час зі мною там знаходилася О. Я чув як вона верещала нелюдським голосом, затиснута балками. І вона також не могла померти, бо ти її прирік на безсмертя. 
- О... 
- Згадуєш своїх діток, так? Ми лежали там і заздрили тим, хто вже не мучився. А потім я почав копати. Я горнув землю і каміння голими руками, стираючи пальці до кісток. Потім вони відростали і я знову копав. Це продовжувалося доти доки я не побачив нарешті світло, потім повернувся і визволив О. 
- Чекайте. - встряг Тайвел. - Можете пояснити що...
- Стулися! - обірвав його Альвіс. - Не з тобою говорять.
- Де вона зараз? Що з нею сталося? - залепетав Панас. 
- З чого б це ти зараз про неї переживати став? Тоді ти не думав ані за мене, ані за неї. 
- Я не мав іншого вибору. Лабораторію мали захопити війська прибулих, я не міг... Я просто не міг залишити їм свій доробок. 
- Міг би хоч нас випустити... Але тобі було до сраки на нас. 
- Ви були не життєздатні. - Опанас вже ледь не плакав. - Ви обоє залежали від еліксирів і приладів. Я думав ви не виживете. 
- Ти завжди забагато думав. І от тепер це зіграло з тобою злий жарт. Втім, маю віддати тобі належне, свого ти таки добився, адже стоїш зараз тут. 
- Я продовжив дослідження... 
- Тобто є іще ті, кого ти прирік на вічні муки? 
Панас не відповідав, а лише присоромлено дивився з-під лоба на темну постать Альвіса і нервово сковтував. 
- Чого мовчиш? Нема чого сказати? Розумію... І все таки за допомогою них ти довів формулу безсмертя до ідеалу... А знаєш, я теж увесь цей час не сидів просто так, а теж дещо досліджував. Формулу смерті, якщо хочеш знати. Ця руда, що її використовують чаклуни, насправді неймовірно сильна штука, за допомогою якої можна зробити будь-що. 
- На що це ти натякаєш, безумцю? - втрутився Гнат. 
- Я сказав мовчати! - викрикнув Альвіс. - Нікому недозволено говорити! Ця руда наділила мене новими силами. Силами припиняти муки абсолютно усіх людей. О уже вільна, тепер діду настала твоя черга! 
- Ти вбив сам убив свою доньку?! Ти геть божевільний? - знову викрикнув Гнат. 
- Вона не моя донька, йолопе. - відповів Альвіс. - Ми з нею були вирощені із пробірок оцим покидьком для експериментів. Ми жили життям сповненим мук і тепер вона нарешті звільнилася, а я поніс свободу іншим! 
- Смерть - це не свобода! Смерть - це кінець, темрява, в якій немає геть нічого. І туди ти відправив маленьку дівчинку. - не вгавав Гнат. 
- Стулися! - гаркнув на хлопця чоловік. - Бачу, що ви для мене лишень станете перешкодою. 
Альвіс розкинув руки в боки, зсутулився, зігнув до землі голову і розчипірив пальці. За мить його долоні почали сяяти жовтуватим світлом, що вирувало нуртами і повільно розповзалося у просторі. А потім стався вибух. Всі окрім Альвіса і Опанаса попадали навзнич, прибиті додолу надзвичайною силою. 
- Ти що, курва зробив? - процідив крізь зуби Гнат, силячись відірватись від землі. 
- Тихше, тихше. Ти не піднімешся, доки я не дозволю. - зухвало говорив Альвіс. - У мене справа, яку треба виконати у спокійній обстановці. 
- Тепер я помру? Так?... - приречено запитав Опанас.
- Ти не повинен жити вічно. - рішуче відповів Альвіс. - Якщо ти думав що вміло обхитрив природу, то маю тебе запевнити - роки, які ти собі додав, це лише борг і за нього треба буде заплатити.
Чоловік, повільною, але твердою ходою підійшов до старого і вхопив однією рукою його ззаду за шию. Різким рухом він відсмикнув голову Опанаса назад так, що той аж перехилився, зігнувшись у неприродній позі. Другу руку він заніс високо над місцем де шия переходить у груди і почав водити нею у повітрі, наче розшукуючи потрібну точку. За деякий час його долоня завмерла і з неї знову почало промінитися жовте світло. Воно проникало крізь тіло старого і звідти починала підійматися густа біла пара. Опанас звивався, його тіло викручувалося, а пальці на руках гнулися в судомах, та він не кричав. Натомість по обличчю пробігали короткі емоції жаху які швидко ставали нерозбірливими, адже шкіра поступово ссихалася, а м'язи - відмирали. 
Скоро і сам Альвіс став тримтіти. Від напруження у нього почервоніло лице, а очі налилися кров'ю. Його руки вже ледь справлялися з тим що він їм наказував робити і от-от мали відмовити взагалі. Відчувши послаблення, Гнат почав спроби піднятися. Перші кілька разів йому це не вдавалося, але потім, потихеньку він почав відштовхувати від себе тягар і просуватися ближче до Альвіса. За ним послідував і Кай, і Тайвел. Навкарачках вони лізли вперед, щоб врятувати Опанаса, та було вже запізно. Щойно Гнат доторкнувся до ноги Альвіса, як той припинив свій обряд і безсило впав на спину. Опанас впав поруч із ним. Тепер, замість старого, але міцного чоловіка, на землі лежали самі лище кістки обтягнуті шкірою.
Гнат одразу підповз до того що тепер залишилося від діда і безпорадно на нього подивився. Незважаючи на все, Опанас досі був при свідомості, хоча це були скоріше тільки її залишки. Кволою рукою він повільно поліз за подоли своєї сорочки, дістав звідти невеликий кинжал і вклав його у долоню Гната. 
- Ось, візьми... Він знову твій... - прошепотів старий і востаннє заплющив очі. 
Як не намагався Гнат його розтормошити, та Панас більше не приходив до тями. Рештки життя покинули його тіло назавжди. 
- Він мертвий? - тремтячим голосом, майже пошепки запитав Тайвел. 
Гнат не відповів йому, а лише обернув голову і коротко кивнув, піджавши губи. 
- Тепер і він відмучився! - злорадно вигукнув Альвіс, продовжуючи лежати на спині. 
- Та як ти можеш таке казати? - Тайвел із люттю вгатив носаком черевика Альвіса у бік. - Ти ж його просто вбив? Він, хай би там що, подарував тобі життя, можна сказати батьком став. А ти... Що ж ти за людина така? 
- Я? А хіба я людина? Лишень її подоба і не більше. Результат експериментів одного божевільного, який схибився на власному безсмерті. Здавалося б, якщо хочеш стати безсмертним - проводь ці безжальні досліди над собою, але ж ні, садизм і дикий страх за своє здоров'я шепотіли йому на вухо "мучай інших". Спочатку це були в'язні, ласкаво надані військовим керівництвом, але такий метод не прижився, бо вони не віповідали вимогам. Тоді він вирішив створити власних піддослідних, вирощених в тепличних умовах його лабораторії з такими наборами генів, які були потрібні. Перші кілька років пройшли за спробами вивести життєздібного антропоморфа, який би жив принаймні кілька днів в спеціалізованому середовищі. Потім рахунок пішов на тижні і місяці. Піддослідні помирали десятками і сотнями, гуртом заповнюючи братські могили. Вони вмирали, навіть не усвідомлюючи самих себе. Але найстрашніше стало, коли вони почали усвідомлювати. Знаєте скільки таких як я там було? І малих, і велики? Кілька сотень, а може і більше тисячі. І я бачив на власні очі як кожен із них помирав. Хіба це добре? 
- Які би злочини не зробив Панас у минулому, все одно не на твоїй совісті було вчиняти над ним судилище. - гидливо сказав Тайвел. 
- А на чиїй? Хто його інакше осудить? Син Сонця? Він загинув аж занадто давно, щоб щось вирішувати зараз. Та нехай, це лише тимчасово. Скоро настане день, коли всі предстануть перед Його судом. І тільки я можу допомогти людям прийти до Нього безгрішними, бо тільки я несу для цього світу останню надію! 
- Ти просто божевільний. Таким як ти не місце серед людей. - сухо сказав Кайзал. 
- Можеш спробувати позбутися від мене, та навряд чи зможеш. А знаєш чому? Бо я Альвіс Ненароджений - а того хто не народжувався і вбити не вийде. 
- Може тебе і зробили безсмертним експерименти Опанаса, та не думай, що ми не знайдемо спосіб як позбутися від тебе. - так само сухо відказав маркіз. 
- Мене не вдасться стримати. Навіть якщо ви мене закриєте в найтемнішій та найглибшій печері, все одно за мною прийдуть мої однодумці. Вони мене визволять, навіть не сумнівайтеся. І тоді ви пожалкуєте, що вийшли наперекір моєму шляху. 
- Ти занадто самовпевнений. Може ти і вмієш робити якісь фокуси, та не думай що ти такий один. 
- Нехай я тільки відновлю сили... Нехай... 
Кай востаннє глянув на Альвіса, розвернувся і попрямував до бастіону шукати там Іларіона. Він уже бачив у мріях як цього вилупка закривають у одні із камер, про які розказував Лука і той до кінця свого безкінечного життя знаходиться в ній. 
Тайвел також облишив Альвіса і підійшов до Гната, що непорушно сидів і свердлив поглядом сутінки. Він тримав у руці ножа, що дав йому Панас, а в голові прокручував тільки одну фразу: "Він знову твій..." 
*****
Лука йшов тоненькою вуличкою і дивувався тому, наскільки сильно змінилося таке рідне йому місто. Він пам'ятав Пазур квітучим місцем, де біля кожного дому росли дерева або хоча б кущі. Навіть у такі вечори, коли затягнуте важкими хмарами небо плакало лапатими сніжинками, не було так сумно як зараз. Похмурі пейзажі недоглянутих будинків, грязюка, по котрій чвакали черевики і темрява, що накочувалася згори навівали суцільну хандру, яку Лука не пам'ятав навіть ну найважчі часи. 
Йдучи дорогою поміж частково повалених парканів, чоловік постійно озирався, чи бува не переслідує хтось його. Слова Альвіса крутилися в голові, а очі постійно бачили силуети в пітьмі, які розчинялися, варто було добре придивитися. 
Дім, до якого він прямував, знаходився за рогом і, щоб приховати свою присутність від можливих ворогів, Лука притиснувся якогомога ближче до стіни і стишив крок, щоб добре чути все навколо себе. Зробив він це дуже вчасно, адже з-за рогу долинули голосні жіночі крики і чоловіче буркотіння. Голос жінки він упізнав одразу. 
Діставши шаблю, Лука вискочив на дорогу і помчав виручати свою стару знайому. У сутінках він бачив як шестеро чоловіків тримали дівчину і силою тягли її у закуток. Вона верещала не своїм голосом і всіляко намагалася викрутитися, та становище не дозволяло подужати одразу шістьох міцних мужиків. Щоб поскоріше припинити отаке свавілля, Лука свиснув настільки голосно, наскільки йому дозволяли легені. І це спрацювало. 
- Гей ви, бидло, ану відпустіть дівчину! - гукнув він до тих, що обернулися на свист. 
- Вали звідси доки ноги не повиривали. - огризнувся вусатий бандит. 
- Я сказав: дівчину відпусти, козляро! - вперся Лука. 
- Ану хлопці почекайте, зараз я йому казочку розповім. 
Вусатий покинув шоблу і відправився в сторону Луки, дістаючи на ходу з-за пояса короткого, але масивного ножа. У такій ході розбійник був схожий на м'ясника - високий, плечистий, із кулаками розміром майже в людську голову і тесаком, що гарно підходив для обробки м'яса. Лука був десь уполовину менший за нього, та мав незаперечний козир, у вигляді гарної спритності. Він дочекався, поки громило підійде ближче, а коли той замахнувся своїм ножем - вдало викрутився, відстирибнув убік і рубонув того шаблею по коліну. Бандит заревів і впав до долу, забризкавши сніг довкола себе червоним. 
Побачивши це, від компанії відділилися іще четверо, облишивши дівчину на одного, найменшого із них. Вони обступили ворога і тепер уже не збиралися просто його відганяти, а мали на меті помститися за свого скаліченого товариша. Лука повільно почав задкувати, тримаючи у полі зору усіх хто на нього йшов. Раптом один із них вхопив із землі каменюку і жбурнув нею в бік шпигуна. Той швидко зреагував і відскочив, та в цю мить на нього із довбнею побіг інший. Цього разу викрутитися було важче, але Лука якось ухитрився ковзнути вбік, щоб палиця пролетіла повз, та замість того наштовхнувся на кулак, озброєний кастетом. Потужний удар прийшовся прямо в скроню, але Лука не відключився, хоч і пристойно пошатнуся. Втім від наступного удару вже оправитися не зміг і покотився по землі. 
Побачивши зайнятість четвірки своїм рятівником, дівчина відчула можливість урятуватися. Викрутившись, мов ящірка, у хватці бандита, вона змогла силою вдарити йому межи ніг, а коли того перекосило від болю, вона з розмаху заїхала ліктем йому в носа, від чого шнобель ліг на щоку. Булькаючи кров'ю, бандит впав на коліна і на четвереньках відповз убік. Саме в цей момет до ніг дівчини підкотився Лука. 
Оговтавшись від серії ударів, шпигун, як зміг, звівся на ноги, підібрав шаблю, що посунулася слідом за ним і, погойдуючись, знову приготувався оборонятися. Дівчина бачила невгамовну четвірку, що невблаганно наближалася і розуміла, що шансів вистояти в поєдинку у них зовсім обмаль. Вона схопила шпигуна за руку і потягнула вбік, туди де будівлі сходилися глухим кутом. Лука спершу хотів було вирватися, але куди тікати не знав, тому врешті вирішив їй довіритися. Дівчина і справді тягнула не в пастку, а до невеликого отвору, що вів у підвал одного з домів. Неначе кішка, вона застрибнула всередину, а Лука, не довго думаючи, прослідував за нею. Не відпускаючи руки, він продовжував йти, хоч і не розбирав шляху, а вона, здавалося, орієнтувалася наче вдень. Скоро вони вибралися на поверхню, а далі, відчуваючи погоню, дівчина видряпалася на мурований паркан, що відгорожував один двір від іншого, потім перестрибнула на стіну будинку, вхопившись за підвіконня, і полізла нагору, чіпляючись за інші підвіконня і цеглу, що виступала. Лука слідував за нею, та йому бракувало спритності щоб встигнути, щойно він заліз на паркан, як вона вже визирала із маленького віконця, крізь яке дивом протиснулася. Чоловік же пройшов довший шлях, обігнувши дім з іншого боку і заліз на горище вже через прочинені дівчиною двері. 
- Переслідуєш мене? - саркастично запитала вона. 
- Радше рятуюся від переслідування сам. - відповів він. 
Всередині горища тхнуло голубиним послідом і трохи стервом, але тут всеодно було краще ніж на вулиці, де шастали розбійники. Лука вглядався у, майже суцільний, морок і намагався роздивитися дівчину, але навіть попри те що все одно нічого не було видно, він подумки проговорив її ім'я - Олеся. 
- Чим зобов'язана власним порятунком? - дівчина говорила впівголоса і з явною неприязню. 
- Та нічим, власне. - зам'явся Лука. 
- Це добре. - відповіла Олеся. 
- То ти й досі тут живеш?.. - чоловік відчував, що має щось сказати, але як розпочати розмову не знав. 
- А де ж мені іще жити? Не на вулиці, за міськими мурами, і на тому спасибі. 
- А акробатиці такій де навчилася? - продовжив ставити питання Лука в надії на те, що крига між ними хоч трішки розтане. 
- Життя навчило. - сухо відповіла Олеся. - Після того як ти мене покинув, почалися не найкращі часи. Я постійно плакала, не з'являлася на роботу і як наслідок - мене звідти вигнали. Довелося шукати іншого виду заробітку. 
Лука змовчав. 
- Не маєш що сказати, так? - продовжила вона. - А ти виправдовуватися почни. 
- Мені дуже соромно. - сказав Лука. - Я не думав що так станеться. 
- Ось вона, твоя найбільша помилка - ти не думав. Не думав тоді, коли брехав мені про своє життя, про те ким ти працюєш, про те що в нас разом є майбутнє. Ти ніколи не думав. 
- Я не знав, що моєму начальнику прийде в голову відправити мене в інше місто. Коли я тобі казав, що ми будемо разом все життя - я справді так вважав. 
- А потім ти зник, наплівши мені про роботу шпигуном, про переїзд до столиці для якихось важливих справ і про те, насправді ти геть не той, ким я тебе вважала. Я навіть не знала тоді чому вірити, тому що ти казав спочатку, чи тому що наговорив вкінці. А можливо, що і взагалі геть усе було брехнею. Скажи мені Луко, хто ти є насправді? 
- За ті роки що минули, я усвідомив дещо важливе - люди віритимуть у те, у що хочуть вірити. - Лука присів на якись постамент, що намацав руками, і почав тихо розмірковувати. - Абсолютно не важливо що ти казатимеш і як ти казатимеш це, важливо чи співвідноситься сказане тобою зі світосприйняттям людини. Нажаль і зараз правдою для тебе буде те що ти собі придумала. Я розповідатиму тобі, але ти чутимеш те, що хочеш почути. Правда це чи ні - вирішуй вже сама. Я став для тебе неймовірним брехуном і ти все одно не повіриш жодному моєму слову, тому для мене трішки дивно, звісно, для чого ти мене зараз розпитуєш. Я грішник і прошу мене за це пробачити, я дійсно тоді збрехав, адже повір, не легко було одразу про все розповісти. У власних невдачах навіть самому собі зізнатися неймовірно соромно, не те що розповісти комусь іншому. Але я все ж розповів. Ти єдина хто знала про моє минуле, тобі єдиній я відкрився і реакція твоя була закономірною. 
- Я розпитую тебе зараз, бо деякий час тому, мені довелося розмовляти з одним чоловіком, що частково підтвердив твої слова. - сказала дівчина вже м'якше. 
- Мені цей чоловік уже розказав про розмову з тобою. 
- Якщо чесно, я не впевнена, що можу довіряти і йому. Я уже давно ні в чому не впевнена. 
- Ну, якщо ти все ж таки хочеш правди, тоді повторюся - все що я тобі казав перед від'їздом - оце і є вся правда про моє життя. Я не міг тобі розповісти все одразу, частково тому, що того вимагали правила роботи, частково тому, що моє життя до прибуття в Пазур виглядало занадто дивно, щоб у нього можна було повірити. Пробач мене, я не хотів щоб усе так сталося. 
- Ти хочаб усвідомлюєш те, чого натворив. - зітхнула Олеся. - Це вже який не який прогрес. 
- Мені дуже соромно. 
Деякий час вони ще просиділи у цілковитій тиші, аж поки дівчина не наважилася її обірвати. 
- То яким вітром тебе знову занесло сюди? І що ти робив біля мого дому в такий пізній час? 
- Я до Пазура привів компанію людей, яких звинувачували у вбивстві короля. Вони були невинні, тому і довелося їх рятувати. А сюди я йшов, бо хотів по гарячих слідах знайти вбивць, що позбавили життя дочку одного мого знайомого. Потім почув твій крик і подумав, що королівські солдати напали на когось іще. От і вирішив втрутитися. 
- Це були аж ніяк не королівські вояки. Звідки б то їм у нашому місті взятися? Звичайні бандити, яких останнім часом, у Пазурі розвелося достатньо. Одного не можу зрозуміти - чого це їм захотілося біля мого дому ошиватися? Зазвичай вони пасуться там де можна виловити якогось зажиточного чоловіка, а не там де бідність із хати в хату ходить. 
- Альвіс розказував про двох солдат королівського війська, що увірвалися до його дому і вбили дочку. Тому я й прийшов сюди, розібратися що й до чого. 
- Цей твій Альвіс - брехло і дивак, яких ще світ не бачив. Майже увесь час сидить затворником у своїй квартирі, а на вулицю вилазить тільки як стемніє. Ніхто ніколи не бачив щоб він десь на роботу ходив чи щось таке. На що вони там із дочкою жили не зрозуміло. З ним намагалися розмовляти, та він від усіх людей шарахався і майже нічого не відповідав. Одним словом - недолюблюють його тут. 
- Мені він здавався нормальним... 
- Закономірно. Брехун для брехуна... 
- Припини. Будь-ласка. 
- Небезпека вже минула. - сухо сказала жінка. - Не знаю як ти, а я в цій норі довго сидіти не збираюся. 
Вона зиркнула за край дверей, пересвідчилася, що там нікого немає і зістрибнула вниз з котячою грацією. Лука навіть не встиг із нею попрощатися, тільки провів поглядом силует унизу. Після розмови із Олесею в нього залишився гіркуватий присмак недосказаності, та продовжити нажаль він уже не міг. 
Ніч невблаганно заходила, покриваючи мороком вулиці і будинки. В жодному із вікон, що виднілися із дверей горища не горіло світло. Лука почухав підборіддя, важко зітхнув і почав повільно спускатися зі свого сховку. Навпотемки лізти до квартири Альвіса, прокрадаючись повз бандитів не було вже ані сил, ані бажання. Зараз головним завданням для шпигуна було повернутися назад до бастіону хочаб цілим, бо ушкоджень він і так нахапався доволі. Підбита скроня надулася ґулею і пульсуючи боліла. Він нагріб рукою м'якого снігу, зліпив із нього компрес і приклав до голови. Решту шляху до цитаделі він так і пройшов, час від часу змінюючи сніжки, що танули і неприємними струмочками текли за пазуху. В той час він іще не здогадувався які новини на нього чекають. 
*****
На підступах до міста, посеред порожньої дороги, стояла ватага із сорока, гарно озброєних, солдат королівського війська. Позаду них, прикритий щитами пікінерів, нервово розходжував із боку у бік Білогор і іноді поглядав на ворота. Він із самого ранку очікував відповіді на свою пропозицію і вже готовий був віддавати наказ рушати назад, щоб згодом розпочати повноцінний штурм, та кожного разу стримувався і давав собі ще трохи часу. 
Нарешті, коли він уже знесилився чекати, ворота повільно відчинилися і у проході показалися Лука, Іларіон і Гнат, у супроводі десятка лицарів. Вони вистроїлися в одну лінію прямо перед воротами, а лицарі залишилися позаду них, щоб не заважати розмові. 
- Сподіваюся, що ви все таки дослухалися голосу розуму і привели до мене принца. - виголосив Білогор з-за спин своїх солдат. 
- Ми прийшли для діалогу. - відповів Іларіон. - Нас цікавить перед усім мир і спокій. 
- Вам буде і мир, і спокій, тільки відпустіть спадкоємця престолу для того, щоб він зміг по праву крові зайняти місце короля. 
- Його силоміць тут ніхто не тримає. - виголосив Лука. - Вибір Кайзала - бути тут і не брати на себе зайвих повноважень. Він відмовляється від корони. 
- Що б там не хотів принц, але його доля - правити державою. Я прийму від вас тільки одне рішення - те за яким я сюди прийшов. 
- Ти неймовірний нахаба, Білогоре. - вигукнув Гнат, чим викликав невдоволення Іларіона. - Чим більше ти отримуєш, тим більше хочеш загарбати ще. 
Ртуть вже хотів було втрутитися і вигнати Гната, та Білогор відреагував на це несподівано весело, наче на жарт. 
- Хлопчику, ти ще не доріс до того, щоб казати таке дорослим дядькам. Піди краще пограйся з дерев'яними солдатиками, аніж намагатися дорікнути мені. 
- Та що ти таке кажеш? - насміхався Гнат. - Ти стоїш зараз отам, прикритий своїми солдатами, що я навіть і не бачу з ким розмовляю. Може ти мене боїшся? 
- Я нікого не боюся, а тим паче тебе, малий. Хочеш мене побачити? Зараз, сподіваюся, що після цього, я не почую від тебе більше жодного слова. 
Ряди вояк розступилися і крізь них пройшов архимаг, вдягнутий все так само як і раніше у мантію, суцільно червого кольору. Завидівши лишень його обриси, Гнат уже починав кипіти від ненависті, а коли той вийшов повністю - ледь стримував себе. 
- Ну то як? Ви готові виконати мою вимогу? - сказав Білогор, не дивлячись у бік хлопця. 
- Ми не можемо змусити принца перейти на ваш бік. - відповів Іларіон. - Я прошу вас облишити нашу провінцію, яка повністю підкоряється владі нового короля і залишити в спокої Кайзала. Він відрікається від трону. 
- Ми можемо так довго обмінюватися словами, але повотрюся, правильно поступити ви можете тільки віддавши мені принца. Коли ти кажеш, що не можеш змусити - це викликає в мене тільки посмішку, адже кому як не тобі, Іларіоне, знати як правильно змушувати людей. 
- Ти натякаєш на тортури, збоченцю? - вигукнув Гнат. - Пропонуєш спочатку катувати маркіза, а потім видати його тобі? 
- Чому я знову чую голос цього недолугого курчати? - запитав Білогор. - Краще приберіть його подалі, щоб він не втручався в розмови дорослих людей. 
- Курчати!? - скрикнув Гнат. - Я зараз тобі покажу хто тут курча. Готуйся до бою, покидьку. 
Поки всі намагалися зрозуміти що відбувається, Гнат встиг зарядити вогняну кулю і випустити її в бік архимага. У завислій мовчанці чувся тільки свист клубка вогню, що блискавкою летів, розрізаючи простір, і роздратоване гарчання Гната, який в своїй фантазії спостерігав десятки різноманітних видів убивств ворога. 
Білогор ухилився від вогняної кулі і, здавалося, геть не бентежився тим, що в нього зараз запустили доволі сильні чари. Натомість він спокійно стояв і дивився в очі Гнату, складалося враження, що йому подобається розлючений вигляд хлопця. 
- Здається на мене не діють твої заклинання. - глузливо сказав чоловік. - Може б тобі варто було хоч трішки попрактикуватися перед тим як кидати мені виклик? 
- Ти просто нікчемний боягуз! - у все горло кричав Гнат. - Я боровся з сильнішими за тебе і вгадай що? Я вийшов переможцем! 
- Пусті балачки... Ти міг битися з ким завгодно, але факт того що ти лишився живий аж ніяк не робить із тебе переможця, хлопчику. 
Роздратований Гнат випустив грізний рик і знову силою метнув вогняну кулю у бік Білогора, але той лише зробив повільний крок убік і заклинання в останню мить пройшло повз. Досвідчений чаклун із точністю знав що й коли йому робити. 
- Наскільки ж це убого. - знову глузував він. - Ти досить довгий час тримав при собі стародавню книгу знань і не спромігся вивчити із неї жодного нового чародійства. Ось це і відрізняє тебе від мене - ти не наполегливий. Маючи велику силу ти навіть не спробував її освоїти. Мене це розчаровує. 
- Хто ти взагалі такий, щоб я тебе розчаровував?! Говориш так неначе ти найкраща людина на континенті. 
- А хіба це не так? 
- Який же ти бридкий. - Гнат процідив це крізь зуби. - Терпіти тебе не можу. 
- Ну то просто розвернися і піди. Я тобі не ворог, хлопчику. Я не ворог нікому із вас усіх. Просто виконайте моє прохання і все буде добре. 
- Ти вимагаєш віддати тобі людину в рабство, хочеш щоб вона робила щось проти власної волі. Хіба лише це не робить тебе чиїмость ворогом?
- Думаю, що ні. Я роблю це все виключно із добрих намірів, але нажаль ви цього не розумієте і тим самим засуджуєте на смерть сотні, а може навіть і тисячі людей. 
- А ти не вбивай їх. Просто розвернися і піди. 
- Не треба мавпувати, ми ж не діти. Зрозумійте, я не хочу абсолютно нікого вбивати і віддаю перевагу найбільш простим способам вирішити конфлікт. Всі ці люди залишаться живими, тільки віддайте мені принца Кайзала, який безумовно також залишиться живим, якщо, звісно буде виконувати мої накази. Я пропоную вам мирну угоду, яка не призведе до великого кровопролиття і лише якщо ви відмовитеся, мені доведеться розпочати війну. Саме тому я зараз стою отут, а не готуюся до бійні. 
- Найпростіший спосіб вирішити конфлікт - це вбити тебе! - вигукнув Гнат і слідом випустив, одна за одною, кілька вогняних куль. 
Білогор завченим рухом згасив перші дві ще на підльоті, а від інших спритно ухилився. Залишаючись все так само спокійним, він злегка нахмурив брови і продовжуючи дивитися в очі Гната тихо сказав:
- Знаєш, хлопчику, твоя впертість мені вже осточортіла. Легше буде позбутися тебе, аніж домовитися. 
Архимаг простягнув догори розчепірену долоню правої руки і з усієї сили її напружив. Лівою долонею він описав невелике коло в повітрі, прицілюючись у бік Гната, і різко стиснув кулак, наче вхопивши те намальоване коло. На долі секунди навкруги Гната засяяла напівпрозора сфера, а потім швидко стиснулася не залишивши по собі абсолютно нічого. 
Лука, який стояв осторонь і лише спосерігав, тепер вирячивши очі кидався поглядом то на Білогора, то на те місце, де щойно стояв Гнат. Він не міг повірти в те що щойно сталося; не міг повірити, що людину можна знищити отак миттєво і безслідно; не міг повірити що Гната більше немає. 
- То як, ще хтось хоче кинути мені виклик, чи тепер уже по доброму віддасте мені принца? - гордовито говорив Білогор. 
- Ти за це відповіси! Я клянуся, перед усіма богами відповіси! - несподівано пролунав голос Тайвела десь із гори. 
- Ще один невгамов... 
Білогор не встиг договорити, бо його заглушило гудіння, а за коротку мить, в тіло влетів неймовірно яскравий і потужний промінь світла. Від сильного удару, архимаг позадкував, але не упав. По центру його тіла виднілася пропалена наскрізь мантія і сорочка, що була під нею, а шкіра на животі виглядала обгорілою аж до яскраво червоного кольору. Із рота чаклуна вирвався кашель із бризками крові. Інстинктивно він прикрив руками вражену частину, потім підняв очі на верхівку стіни і побачив гнома, що цілився в нього із гармати. 
- Що ж... Схоже ви мені все таки відмовляєте... 
Білогор криво усміхнувся, а з кутиків його рота потекли багряні цівочки. Швидкими рухами він повторив все те, що робив перед зникненням Гната, але тепер щез сам, разом зі своїми охоронцями. 
Іларіон недобре глянув на Луку, потім нахмурився і зігнувши голову пішов у бік бастіону. Лука зрозумів значення того погляду - він означав наближення війни.