Фаталісти

Жовто-червоний відблисок холодного осіннього сонця повз по стіні цитаделі, зазирав у кожне вікно, виглядаючи тих, хто ще не прокинувся. Тайвел сидів на ліжку, звісивши ноги на підлогу і чухав поросле густою щетиною підборіддя. На заспаному обличчі мелькали короткі спалахи різних емоцій, синхронізовані з такими ж різними думками, але превіювало над ними усіма відчуття втоми та бажання хочаб кілька днів відпочити. По гномським міркам, він був уже в достатньо зрілому віці, хоча і до старості зоставалося ще десь дві третини життя. Втім почував себе Тайвел так, неначе скоро його мають класти у труну, настільки від пригод був виснажений його організм. 
Розгледівшись на всі боки, він зрозумів, що Кай з Гнатом давно прокинулися і вже десь чкурнули, облишивши його додивлятися сни. На тумбочці біля ліжка лежали якісь речі, з виду абсолютно нові, а поруч із ними, на коробочці із тютюном, розташовувалася гарна люлька, про яку гном так давно мріяв. Першим ділом, навіть не одягаючись, він схопив приладдя для куріння і підбігцями посунув до вікна, щоб із задоволенням покиптіти. На столику, що стояв посеред кімнати, він надибав новеньку запальничку, чому несказанно зрадів, бо тепер не довелося б розводити вогонь якимись підручними матеріалами. 
Гіркий присмак диму огорнув язика, рознісся по легеням і з кашлем вирвався назовні, змусивши гнома аж присісти. Такого він давно не пам'ятав, щоб від процессу, знаного з самої юності був такий ефект. "Якусь бурду підсунули, а не тютюн" - подумав Тайвел і вибив на долоню тліючі залишки із люльки. Від диму, що він встиг вдихнути, паморочилося в голові, тому назад до ліжка довелося йти, хапаючись за все що траплялося під руки. Саме в цей момент до кімнати увійшов Гнат. 
- Радієш обновкам, бачу? - єхидно зауважив хлопець. 
- Та на біса воно мені було треба... - Тайвел знову прокашлявся.- Ледь не вдушився від того полина. 
- Князь казав, що то кращий тютюн, що росте в провінції. Бачиш як піклується про нас? І тютюна тобі з люлькою дав і одежі нової підкинув. Мені он, геть мантію пошили. 
Юний чаклун і справді був вдягнутий вже не в ті обідрані лахи, що ще вчора звисали на ньому як старе вітрило. 
- Гайда давай, натягай на себе обновки і ходімо до князя. Кажуть в нього до нас є якась розмова. 
- А котра година? - запитав гном, стягуючи подаровані речі з тумбочки. - Чого б це йому в таку рань нас кликати до себе на розмову? 
- Та вже десь восьма ранку, приблизно. - відповів Гнат. - Дерев'ял зараз такий заклопотаний новими повноваженнями, що майже не спить - до пізньої ночі і потім ще до світанку з тим Ларіоном про щось розмовляють. Певно цей мужик його навчає. 
Дерев'ял разом з Іларіоном і справді увесь час знаходилися у віддаленій кімнаті, куди, крім них, нікому не дозволялося входити. Це був особистий кабінет Гостродума, в якому він зазвичай вів таємні бесіди і зберігав документи, доступ до яких мало тільки обмежене коло особ. Завсідником там колись звісно був Борис, що доповідав всю рознюхану його людьми інформацію і отримував нові накази. Значно рідше там з'являвся очільник княжого війська - генерал Натан, що зі збільшенням впливу Бориса, ставав все менш цікавим князю. 
Кай разом з Іларіоном вже чекали у великій залі, попутньо про щось розмовляючи. Лице княжого помічника було надміру серйозним і, навіть дещо стривоженим, хоча він себе стримував якомога сильніше. 
-... і все таки я вважаю, що йому треба вірити... - почувся обривок фрази маркіза, коли до них підійшли Гнат і Тайвел. 
- Про що йде мова, панове? - звернувся гном. 
- Про дещо імовірне, але дуже погане. - загадково відповів Ртуть. - Не буду багато разів переповідати, ви зараз самі все зрозумієте. 
Чоловік розвернувся і, показавши жестом слідувати за ним, направився в бік того самого кабінету, до якого мали доступ не так багато людей. Всередині їх уже чекав князь в компанії Луки і ще якогось кремезного чоловіка із довгим світлим волоссям. Вдягнутий цей чоловік був у дорогий костюм темно-синього кольору із золотистими ґудзиками і чорні шкіряні чоботи. 
- Знайомтеся, це пан Абель Холодний, банкір із Брумеля. - Іларіон учтиво вказав рукою на кремезного чоловіка. - Він прибув до нас, щоб розповісти недобрі новини, які особисто вас також стосуються. 
- Так, - підхопив думку Іларіона Абель, - все правильно. Нажаль. Як ви вже знаєте, король віддав богу душу не так давно, але на його місце вже вклав свою дупу цей мерзенний Леонард. Оскільки армія і так була в його руках, це діло не стало таким вже важким, а окрім того він має ще й союзників, одного з яких ви точно знаєте.
Банкір не виглядав настільки стурбованим, наскільки вимагали того речі, про які він розповідав. 
- Ви про Білогора? - здогадався Гнат. 
- Саме так. - відповів Абель. - Але про все по порядку. Леонард, щойно влада опинилася в його руках, розіслав по усіх провінціях посильних, з ультиматумом до їх правителів - або ті визнають його королем, або він змушує їх це зробити силою. За моїми даними згодою відповів тільки Громник із Низи і все. Решта, або категорично відмовили, або як от Гостродум, не відповіли взагалі. Так чи інакше, а будь-що окрім згоди він розцінює як відмову, тому незабаром тут стоятимуть королівські війська і наміри їх будуть точно не мирними. 
Дерев'ял, просунув пальці обох рук у, і без того скуйовджене, волосся і міцно стиснув голову. Сьогодні повинні були хоронити батька і він, ще не відійшовши від його смерті, отримав новину про війну, що незабаром мала б прийти на цю землю. 
- І що мені тепер робити? - проскиглив він. - Я ж майже нічого на тому не розумію, а із армії батько з Борисом зробили невеличку купку гарно одягнутих мужиків, які хіба що з бандитами справитися можуть. 
Дерев'ял був як ніколи правий: фанатичне захоплення шпигунством призвело до капітальної деградації армії і це у майбутній війні аж ніяк не видавалося козирем. 
- Може там, серед наближених до влади людей є хтось із наших агентів? Може через них якось вдасться повпливати на наміри нового короля? - висловив надію князь. 
- Ні. - різко озвався Лука. - Я був єдиним кого Борис намагався пропхати. 
- Він правий. - похмуро підтвердив Іларіон. - Після того як Луку викрили, ми більше не направляли туди шпигунів. Борис боявся, що їх впіймають так само швидко і тоді вже точно король озлобиться на Гостродума і піде на нього війною. 
- А дарма боялися. - сказав Абель. - Серед правлячої верхівки ніхто не знав, що Лука шпигун. Його викрив я. 
Всі, окрім самого Луки, здивовано глянули на чоловіка. 
- Не дивуйтеся так, - продовжив він, - я також маю невеличку агентурну сітку, яка знаходиться переважно в столиці і лише іноді покидає її межі. 
- То може через вас вдасться повпливати? - вигукнув Дерев'ял. 
- Навряд чи. - осадив його Абель. - Моїх агентів розуміє тільки одна людина на цьому світі. 
- Це чого так? - запитав князь. 
- Бо всі вони сови. - відповів Лука і крекнувши, зайняв зручніше положення на канапі. 
Очі всіх, хто про це щойно дізнався, округлилися. 
- Я... Я думав, що вони лише повідомленні доставляють. - сказав Гнат. 
- І це також. - відповів Абель. - Але все таки основна їхня роль - спостерігати і доповідати.
- Менше з тим. - знову обізвався Лука. - Тут більш важлива тема для обговорення висить. 
- Так. - погодився Абель. - Хоч це і погані новини, та є іще гірші. Як я вже казав, окрім нового короля, життя нам може попсувати ще й Білогор. За моєю інформацією, він рухається сюди разом із військом і хоче заволодіти такою собі чарівною книгою, яка є у тебе, Гнате. 
- Ага, дулю він отримає. Вже один раз намагався. - пшикнув хлопець. 
- Боюся, що зараз все набагато серйозніше, молодий чоловіче. Він знайшов твого батька і тепер везе його сюди, щоб обміняти на книгу. 
- От с-с-скотина! - крізь зуби процідив Гнат. - Я його колись точно приб'ю. А мама як? Її він не чіпав? 
- За неї я нічого не знаю, але припускаю, що вона йому і не потрібна була. Його ціль виключно... - Абель задумався, згадуючи ім'я. - Онуфрій. 
- Я вважаю, що це вже занадто. - твердо сказав Кай. - Треба дати бій їхньому війську, щоб більше не хотіли сюди війною лізти, а заразом звільнити Онуфрія. 
- Ні! - вигукнув Дерев'ял. - Ми не зможемо їх подолати, наше військо занадто слабке. Я напишу листа королю і виражу йому свою покору. Це єдиний спосіб їх зупинити. 
- Війни все одно уникнути не вийде. - сказав Лука. - Вона неминуща. Якщо ваше військо не буде битися проти Білогора, то пізніше воно буде битися за нього. 
- Так, ваша високосте, подивіться що робиться у світі. - наполягав Кай. - Все котиться у хаос і як би вам не хотілося, а запобігти невідворотному не вийде. Тож треба готуватися до боротьби і обирати правильний бік. 
- Я бачу, хлопці, ви ще більші фаталісти ніж я. - звів брови Абель. 
- То ж ви з нами погоджуєтеся? 
- Абсолютно. Є речі, визначені наперед і, як би нам не хотілося, а вони всеодно настануть. 
- Ми не можемо ризикувати і виставляти непідготовлені та малочисельні війська проти більшого супротивника. Це надто нерозумно. - висловився Іларіон. 
- Я з ним погоджуюся. - сказав князь. - Ми не вистоїмо. Я напишу листа і відправлю його королю. 
- А ми що робитимемо? - боязко запитав Тайвел. - Ми ж не поліземо втрьох на ціле військо. 
- Вчотирьох. - додав Лука і перекривився. - Я з вами, як тільки підлікуюся трішки. 
- Це чудово Луко, але навіть з твоїми вміннями в нас шансів небагато, а до того ж доки ти вилікуєшся, може бути й запізно. - сумно констатував Кай. 
- Ти що пропонуєш здатися? - вигукнув Гнат. - А як же батько? Я не можу його кинути! Якщо ви не допомагатимете, то я піду сам!
- Я не пропоную здаватися! - Кай також підвищив тон. - Нам доведеться погодитися на умови Білогора. Іншого вибору немає. 
- Ти здурів?! Віддати книгу, щоб він оволодів за допомогою неї всім світом?! 
- Він і так ним заволодіє, дурню, рано чи пізно! І не важливо з книгою чи без - у нього є величезна армія, він завоює непокірних так чи інакше, хоч, напевно, і більшою кров'ю! - Кай вже аж кричав. - А якщо ти вважаєш, що ота купа старого паперу важливіша за батька, то нехай вона згорить у вогні!
Слова маркіза вдарили наче молотом по голові Гната. Він стояв і не знав що сказати. Тепер всередині нього було порожньо, неначе всі прагнення вмить були обірвані. Хлопець розумів, що Кай безумовно правий, але не міг змиритися з тим, що ціль його життя отак безцеремонно в нього відбирають. 
- Гаразд. - тихо сказав він і непомітно стер зі щоки сльозу. - Я віддам йому той клятий гримуар. 
- Я радий, що ви обрали мирний шлях і не встромлятимете палиці в колеса. - сказав Іларіон. 
- Так. - додав Дерев'ял. - Оскільки нам по дорозі, то листа для короля я передам вами. Хоча, як я зрозумів, цей Білогор також там не остання людина і зможе дати команду військам відступити. 
- Безсумнівно. - відповів Абель. 
- Чудово, по закінченню вранішньої трапези, я почну складати листа. Коли закінчу - дам вам знати.
*****
Одразу після сніданку, трійця вийшла на свіже повітря, за двері бастіону, щоб продовжити спроби відшукати той такий невловимий шматок кварцу. Тайвел, який донедавна всім голови проїдав своїм бажанням якнайшвидше приступити до роботи над гарматою, зараз стояв осторонь від друзів і колупався мізинцем в зубах, вишкрябуючи шкірки квашених помідор, які набилися цілими кублами. Гнат і Кай, у свою чергу обговорювали можливі варіанти де ще вони не шукали і де б той клятий мінерал міг бути. 
- Тайвеле, а точно тобі той кришталь потрібен? - звернувся до гнома маркіз. - Може якось його можна звичайним склом замінити? 
- Ні. - з пальцем у роті заперечив гном. - Скло таких властивостей як кварц не має. 
- То ходімо може по лахмітниках прошвирнемося? - запропонував Кай. 
- Все одно більше ніде не знайши, а це хоч якийсь варіант. Пішли. 
Не встигли вони зробити і кількох кроків від стін бастіону, як помітили дві знайомі фігури, що крокували в їх напрямку. 
- Доброго ранку, наші рятівники! - весело вигукнув чоловік, ще недостатньо наблизившись. 
Це були ті самі батько і донька з базару, але навідміну від учора, сьогодні вони виглядали пристойніше і веселіше. 
- Ну, здоров будь. - відповів Тайвел і простягнув розчипірену долоню, яку чоловік не роздумуючи потис, коли підійшов. 
- Мене звати Альвіс. - залепетав чоловік і судомно потряс руку гнома. 
- Я Тайвел, а то Гнат і Кай. - відрекомендував друзів гном, а потім обернувся до дівчинки. - А тебе малечо як звуть? 
З вуст Тайвела це прозвучало одночасно фамільярно і іронічно, адже дівчинка була його зросту, хоч на вигляд і мала років десять. 
- О... - острашливо сказала вона. 
- Олеся? Оленка? Оля?.. - Тайвел намагався здаватися максимально дружнім, щоб дитина його не боялася, але вона все одно опустила голову і не збиралася йти на контакт. 
- Оленка. Оленка. - сказав батько. - Ви не ображайтеся на нею, вона трошки замкнута в собі. З тих пір як її матінка загинула, Оленка ні з ким не розмовляє, навіть зі мною. Єдине що може сказати, так це "О" і все, далі починає боятися. 
- Йой, оце горе. - сказав Гнат. - Бідолашна дитина.
- Це нічого. - невимушено сказав Альвіс. - Це пройде. На початку вона взагалі навіть ходити відмовлялася. 
Запанувала тиша. Ніхто не знав, що в такій ситуації треба казати, але несподівано Альвіс сам продовжив розповідь. 
- Ми з сім'єю переїжджали постійно, самі зі сходу, а опинилися аж у Низі. Там нас потоп і застав. Ми з О... - чоловік на кілька секунд задумався, піджавши губи, а потім продовжив. - Ми з Оленкою врятувалися, а от вона не змогла... 
- Вона тепер у кращому світі. - сказав Кай. 
- Так, звісно. Звісно... А я тепер вдячний вам, що не покинули нас і у другій біді. Ми не дуже багаті, але маємо дещо, щоб вам віддячити. - чоловік дістав з-за пазухи невеличкий камінець і просунув маркізу. - Візьміть, це дорогоцінний камінь. 
Кай замотав головою і відсунув руку із подарунком назад. 
- Ні-ні. Ні в якому разі. Краще продайте його і купіть собі щось потрібне. 
- У нас все є, що для життя потрібно. Ми бідні, але ж не злиденні. Прошу, прийміть це як знак подяки, ви все ж таки життя моїй дитині врятували. 
Тайвел спостерігав за камінцем в руці Альвіса і все більше переконувався, що це саме те, що йому потрібно: та ж текстура, той самий колір і блиск, навіть сонячне проміння всередині нього розщіплювалося так само як колись йому показував вчитель. Сумнівів не залишалося - в руках чоловіка лежав кварц. 
- Краще візьми його. - тихо пробубнів він Каю, перед цим, пхнувши в бік. 
- Навіщо? - роздратовано огризнувся маркіз. 
- Це однозначно кварц. Бери кажу. 
- Впевнений? 
- Без сумнівів. 
Маркіз зніяковіло обернувся назад до Альвіса і, трохи повагавшись, таки взяв подарунок, хоч і дуже не хотів цього робити. 
- Ви дуже добра людина, Альвісе. - маркіз поклав вільну руку йому на плече. - Якщо виникнуть якісь проблеми, не соромтесь, звертайтеся одразу. Ми, чим зможемо, тим і допоможемо. 
- Дякую велике. - чоловік склав долоні і притис їх до лоба так, як це зазвичай роблять на сході. - Тепер ми з малою не одні на цьому світі. 
- А у вас що, ніяких родичів немає? - занепокоївся Гнат. 
- Є один родич, але він до нас не признається. - розчаровано сказав Альвіс. - В мене дід десь є, та він замість того щоб біля онука і праонучки сидіти, лазить невідомо де, хоч уже і старезний як світ. Його Опанасом звуть, не зустрічали часом ніде? 
Почувши ім'я Опанаса, Тайвел мимоволі гикнув. 
- Пробачте, помідори вилазять. - віджартувався він. 
Альвіс усміхнувся із жарту і, здавалося не надав ситуації ніякого значення, але гном тепер дивився на нього вкрай підозріло. Ще більше недовіри додавав той факт, що, як і днем раніше, він своїми новими здібностями не відчував ані дитину, ані дорослого і це гнома вкрай бентежило. Хоч він іще не до кінця розібрався з тим як ці вміння працюють, та розумів, що нічого доброго це не означає. 
- Підемо ми вже напевно, не будемо затримувати поважних людей у їхніх справах. - чоловік взяв дівчинку за руку і легенько смикнув. - Доню, помахай нашим новим друзям на прощання. 
Альвіс підняв ліву руку і помахав нею, подаючи приклад донці. Та неохоче за ним повторила. 
Дивлячись на цей, здавалося безневинний жест, гном знову нахмурився. Під його пильний погляд потрапила долоня чоловіка, а точніше шрам, що тягнувся від основи великого пальця і аж до мізинця. Хоч це і не було чимось винятковим, тим не менш усе в купі справляло на Тайвела не дуже приємне враження. 
- Ну от, тепер наче все маємо для ремонту! - весело сказав Гнат. - Що там майстре, йдеш лагодити цяцьку? 
- Еге ж. - зітхнув гном і взяв з рук маркіза камінь. - Хоч би він був таким як треба. 
- Що з тобою таке? - запитав Кай. - Ти ж сам щойно мене підбивав взяти це, а тепер мнешся на рівному місці. Чи ми дарма обібрали тих бідних людей? 
- Мені здається, що вони не зовсім бідні, а може і не зовсім люди. - задумливо сказав Тайвел. 
- Оце - на тобі. - вигукнув Гнат. - І з чого то так вирішив? 
- Не знаю, відчуття якісь дівні. Ще й шрам у нього на руці такий... Страшний...
- Та перестань ти. - махнув рукою Кай. - Там з першого погляду видно, що чолов'яга товче копійку всіма можливими способами. Ото й шрами звідти, бо себе не береже. 
- Точно. - погодився Гнат. - Якщо вже з тим прозібралися, то ходім до Дерев'яла випрошувати кімнату для експериментів нашого умільця. 
У великому залі бастіону було напрочуд безлюдно, лише в кутку на лавиці для пажів сиділи Абель і Лука. Вони про щось активно дискутували, але завбачивши трійцю, одразу перевели всю свою увагу на них. 
- То що, Луко, я бачу тобі вже краще? - усміхнувся Кай. 
- Жити буду. - відповів шпигун. - Лікарі вчора на мені зробили кілька десятків швів, а сьогодні вже дозволили по троху пересуватися. 
- То добре, що тобі вже добре. - сказав Тайвел. - Скоро знову в якісь пригоди полізеш? 
- А чому б і ні? - відповів Лука. - До речі про пригоди: Каю, а чи не погодишся ти зробити невеличкий обмін? Ти мені вернеш рапіру, а я тобі віддам оцього красеня? 
Лука вийняв з-за лавки палаша і простягнув його маркізу. 
- Я до своєї шпаги аж занадто звик - вона легша набагато і зручніша як для моєї руки. До того ж лікарі заборонили важке підіймати. То ти як? 
Маркіз взяв меча з рук Луки, ретельно зважив його, помацав руків'я і задоволено кивнув. Щастю шпигуна не булом меж, коли в його власність повернулася та сама, за багато років уже рідна, рапіра. 
- Чуєш, міняйло? - Тайвел легенько стукнув кулаком Луку в бік. - Ти випадково не знаєш де зараз князь знаходиться. 
- Його високість зараз мудрує над листом до короля Леонарда. - відповів Абель. - Хоча вже доволі багато часу пройшло, може вже десь і закінчили. 
Абель був правий - якраз в ту ж мить в залі показався Дерев'ял під супроводом Іларіона. Йшов він повільно, проте побачивши компанію одразу додав кроку. 
- На мене чекаєте? - запитав князь. 
- Так, ваша високосте. - відповів Кай. - Хочемо вас про дещо попросити. 
- І про що ж? 
- Нам треба полагодити одну річ і Тайвел може це зробити, але немає ніякого приміщення для цього. Ви можете виділити якусь підсобку чи кімнатку, не зайняту, на декілька днів? 
- На декілька днів? - задумався князь. - Напевно так, буде вам і кімната і усе що попросите в ній поставити. Натомість доручаю вам оцього важливого листа. Ви вже готові їхати? 
- Так. - відповів Гнат. - Ми збираємося їхати чим раніше тим краще. 
- За моїми останніми даними. - втрутився Абель. - Білогор зі своїм військом зупинився біля Вовчого Млина. Це не дивно, адже там найкраща дорога. Отже їдьте в тому напрямку і точно десь по дорозі на них натрапите. 
Іларіон демонстративно закотив очі, коли Абель безцеремонно вліз у розмову. Але його обурило зовсім не нахабство чоловіка, а те що той суне носа у справи, якими мав би займатися сам Іларіон. Що-що, а конкуренції він терпіти не міг. 
- Це надзвичайно чудово! - зрадів Кай. - Значить, якщо ми виїдемо зараз, то можливо навіть ще застанемо їх біля того села.
- Почекайте, в мене до вас є іще одне прохання - залиштеся ще сьогодні тут. - Дерев'ял говорив не так як раніше, а по простому, прибравши зайвий пафос і зверхність. - Я хочу, щоб ви всі були поруч, коли батька віддадуть вогню. Будь-ласка. 
- Дерев'яле, - звернувся до нього Кай, - ми розуміємо твій стан, але зараз важливо врятувати Онуфрія, щоб не довелося іще одного батька віддавати вогню. З тобою залишиться Тайвел. 
Князь жалібно глянув на Гната і кивнув, погоджуючись зі словами маркіза. 
- Гаразд. - мовив він тремтячими губами. - Тоді відправляйтеся як будете готові. Я розпорядився, щоб в конюшні вам видали найкращих коней і екіпаж. 
Кай і Гнат, коротко поклонившись, пішли у напрямку головного входу, а гном залишився чекати. 
- Тайвеле, - князь поклав руку йому на плече, - я радий що ти залишився. Зараз мої слуги покажуть тобі кімнату, де ти зможеш зайнятися своєю роботою. 
*****
Дерев'ял плівся коридором бастіону, втупивши погляд у підлогу, та все одно не бачив навіть її. Перед очима стояли натовпом наближені до його батька люди - слуги, друзі, радники. У всіх них на обличчях - застиглі смуток та журба. Більше не було нікого - Дерев'ял розпорядився провести прощання з батьком у тихій обстановці, щоб ніхто із неотесаних містян не зіпсував церемонію п'яними вигуками. 
Посередині невеличкого двору, біля храму Сина Сонця, на п'єдесталі із порубаних колод у труні лежав його батько. Він уже не був схожим на самого себе, від чого Дерев'ялу ставало іще гірше. Але коли вийшов чернець і зачитав свою промову, він ледь стримався, щоб не упасти на коліна. Слова тієї проповіді навіки закарбувалися в його пам'яті: "Він жив життя, освітлене промінням Батька Його! Він стояв ногами твердо на землі і вірив, що вона ніколи не сколихнеться! Тепер же, нехай  сам Син Сонця відкриє ворота свого раю і дасть останній прихисток для замученої його душі. Син Сонця бачив як він жив і бачив як вмирав. Будьте певні, Син Сонця пожаліє і приголубить його як малесеньку дитину, адже ніхто із нас не заслуговує на такі страждання. То нехай під супровід вогню, його тіло відпустить душу вгору, туди де Син Сонця побачить і підхопить її, а потім віднесе у найкращий із світів." А потім полум'я смолоскипа впало на просмолені колоди і яскраво спалахнуло, пожираючи їх. Дерев'ял дивився на сизий дим, що розходився по блаватному небу і бачив як його батько відлітає разом з ним. Далі очі затулили сльози. 
Іларіон тягнувся слідом за князем по кородору і в порожнечу ставив якісь запитання. Дерев'ялу було на те абсолютно байдуже, адже в голові одна за одною мелькали різні думки, одна неприємніша за іншу. Раптом він таки зупинився, підняв голову і пильно подивився на Іларіона. 
- Ваша Високосте, нам слід обговорити...
- Відчепися від мене! - перебив його Дерев'ял. - Дай хоч трохи спокою! 
- Але ж, пане, слід зберігати голову холодною, в нас повно справ. - не вгавав Ртуть. 
- Відчепися кажу! Я не можу зберігати голову холодною. Я щойно віддав вогню власного батька! Він мав ще жити, розумієш? Жити! Але сьогодні він полетів на небо. Це все не так мало статися... Я не мав так рано ставати князем... 
- Але ж того вимагали правила... - розгублено мовив Іларіон. 
- Правила вимагали, щоб я став князем через місяць, коли буду повнолітнім! А зараз, облиште мене усі! 
Дерев'ял зірвав із себе накидку і жбурнув під ноги Іларіона. Доки той приходив до тями, він звернув на сходи і помчав на верхні поверхи. 
Ноги самі собою винесли його на третій поверх, туди, де зазвичай селили поважних гостей. Він брів помалу, оглядаючи оздобу коридору і похмурі дерев'яні двері, що відгороджували його від кімнат. Біля останніх князь зупинився, несміло постукав, а потім повільно відчинив. Він точно знав, що у цій кімнаті сиділа та сама гномиха, але до сих пір не бачив сенсу намагатися із нею поговорити. 
- Привіт... - боязко промовив він, заглядаючи у щілину і очікувано не почув відповіді. Вона сиділа за столом і сумно дивилася на сутінки крізь вікно. - Я увійду, можна? 
Жінка оглянулася на нього, але не сказала нічого, навіть по гном'ячому.
- Я знаю, що ти мене не розумієш, але так, напевне, навіть краще. Ти пробач, що тримаю тебе тут, наче у клітці, але я не зі зла, повір. Просто не хочу відпускати тебе туди де небезпечно... Взагалі нікуди не хочу тебе відпускати. Мені зараз дуже важко, всі оці проблеми накинулися з різних сторін... Та що вже там казати, не так давно помер мій батько і я лишився круглим сиротою...
Жінка різко перекинула погляд на хлопця і зблиснула своїми великими зеленими очима, та в півмороку він цього не помітив. 
-...Вже від одного цього хочеться зануритися головою в подушку лежати не рухаючись декілька днів. - Дерев'ял продовжував говорити, роблячи невеликі паузи, наче підбирав слова. - А потім іще ця війна... Хоч би вона нас оминула. Я уявлення не маю, що інакше робити. А ще й цей Іларіон вічно бубонить за якісь важливі справи, податки, реформи... Ти одна тут, хто мене хоч трішки радує... 
- Я? - несподівано запитала жінка. 
- Що? - збентежено вигукнув Дерев'ял. 
- Я радує? - перепитала вона. 
- Ти мене розумієш?.. І розмовляєш? 
- Трохи. - відповіла гномиха. 
- Але чому ти раніше мовчала? Чому не зізнавалася що все розумієш? 
- Боятися. - сором'язливо відповіла вона. - Мене схопити люди.  Потім інші люди їх бити і мене забирати. Я боятися. 
- Але... Добре... Тобто... - князь метався з однієї думки на іншу, попутньо збентежившись, бо не розраховував що його відвертість буде почута. 
- Я не розуміти... 
- Добре. - знову вичавив із себе Дерев'ял, але вже налаштувавшись на розмову. - Як тебе звуть? 
- Афіна. - відповіла гномиха. 
- Афіна? Незвичне і гарне ім'я. А де ти раніше жила? 
- Під земля.
- Тобто Гнат казав правду. - Дерев'ял на хвильку задумався, але зразу ж поставив інше питання. - А звідки ти знаєш людську мову? 
- Нас вчити. Ми працювати на земля. Ростити їжа. Нас вчити щоб ми могти розмовляти з люди, якщо вони нас знайти. 
- І вони вас таки знайшли... 
- Нас часто знаходити, але ми всім казати, щоб вони йти і вони йти. 
- І ти напевно хочеш повернутися назад до свого дому? - в голосі княза чулися нотки розчарування і одночасно надії на те, що вона все таки залишиться. 
- Я сумувати за дім, але там погано. Там мене бити, якщо я не працювами. Там тяжко працювати. В мене боліти ноги, боліти руки. Там тяжко. Тут добре, тут я могти спати скільки хотіти. Тільки я заперти. Хотіти на воля. 
- Якщо ти не втечеш, то я зможу тебе випускати з кімнати. Але мені все одно трохи страшно. 
- Не страшно. - весело сказала гномиха. - Я не тікати. Я залишатися. Але хотіти походити земля. 
- Добре! Чудово! До речі, ти голодна? Не проти, якщо ми разом повечеряємо? 
- Голодна. - сором'язливо відповіла Афіна. 
- Тоді я миттю організую нам вечерю! Чекай тут, я скоро! 
Дерев'ял вилетів із дверей, наче його підпекли вогнем. Афіна як і обіцяла - залишилася його чекати, зацікавлено дивлячись на двері і роздумуючи про щось своє. 
*****
Вовчий млин був селом незвичайно великих масштабів. Тут знайшли прихисток виключно роботящі люди. Варто було лише глянути на їхні доглянуті будинки і городи, що своїми розмірами не поступалися полям. Та окрім сільського господарства водилися тут ще й невеликі виробництва, які згодом розросталися до значних підприємств, як то олійня, шкуродерня чи млин, на честь якого, власне, і було назване село. Оскільки воно вдало розташовувалося прямо на кордоні між Низовським і Пазурівським князівствами, сюди з'їжджалися люди з обох провінцій для того щоб змолоти зерна, збити олії чи ще в якихось своїх господарських справах. 
На в'їзді до села над обома основними дорогами нависали арки із прибитими до них різьбленими дошками, що гордо проголошували куди саме потрапили подорожні. Кучер провіз їх повз розкішні маєтки біля яких трудилися втомлені, але завзяті люди; оминув непроглядні виноградники і сади із облисілими до зими деревами, і скерував карету до млина, що височів як свічка на пагорбі. 
- Неперевершена краса. - захоплювався краєвидами маркіз. - Присягаюся, навіть нарніше ніж у Брумелі. 
- Вперше тут? - запитав Гнат. 
- Раніше якось не доводилося тут бувати. Тепер жалкую. 
- То й правда. А ми з батьком тут частенько бували. Господар млина його добрий друг, якщо що, думаю він усі місцеві брихні знає, на раз нам допоможе. 
- Він такий вже любитель слухати плітки? 
- Йому по обов'язкам роботи те доводиться, адже він не тільки млина тримає, а й корчму біля нього. Найвідоміше місце з усіх околиць. Сюдою часто гінці скачуть і обов'язково на ніч у дядька Гордія зостаються. Але й без них тут мандрівників вистачає і всі як за правило мають у корчму зайти та посидіти трохи. 
- То ми зараз до нього направляємося? - вгадав Кай, споглядаючи млин, що наближався. 
- Еге, я кучеру наказав куди їхати. Зараз сам побачиш хто такий є Гордій. 
Таверна була побудована на тому ж пагорбі що й млин, але поодаль від нього, щоб звуки роботи не заважали відвідувачам відпочивати. Біля неї битком стояли вози, запряжені в основному волами, і кучеру довелося добре потрудитися, щоб знайти вільний кілок для прив'язки коней. 
Всередині, як і казав Гнат, було вельми людно. Всі відвідувачі, з виду, були простими роботягами в латаному, але охайному одязі і сиділи за тарілками гарячого супу, а не келихами чи чарками. Госпдар проходжувався по залу поміж гостей, цікавився подальшими побажаннями і, підмітивши новеньких, що стояли на порозі - подався до них. 
- Здорові будьте, шановні! - радо сказав він. - Чого бажаєте? 
Голос чоловіка був високим і дзвінким, що радикально відрізнялося від зовнішнього виду. Коли вбачаєш Гордія вперше, то аж ніяк не очікуєш, що оцей високий та повний чоловік, років п'ятидесяти буде щебетати неначе соловейко. 
- Поїсти і поговорити. - відповів маркіз. 
- Оце ми за радість! - вигукнув шинкар і провів їх до єдиного вільного столу. - То як? М'яса? Риби? 
- Риби, дядьку Гордій. - сказав Гнат. 
- Підожди, хлопчику, я тебе звідкилясь знаю... - шинкар задумався, а потім осяяно розчипірив очі. - Ти синок Онуфрійовий. 
- Вгадали, дядьку. 
- Е, це я вам тоді якнайкращий обід організую. 
Шинкар зник за шинквасом і за деякий час з'явився із лоханею печеної картоплі, нарізаним салом, оселедцями, хлібом і часником на тарелі. Зголоднілі подрожні одразу прийнялися за частування. 
- Гарна у вас тут місцина. - говорив Кай, дожовуючи картоплю. - Корчма затишна, млин серйозний, та й узагалі село таке, що й деякі міста йому поступляться. 
- Атож. - мугикнув Гордій, - Це раньше про життя в селі казали: "гімно тягаєш - гімно і маєш". Зараз же селянство наше заможно живе - мають і хліб, і до хліба. А в місті що? Там ніц нема ловити. Гарно живуть тільки знать та перекупи, що на базарах у селян добро беруть, а потім за ще грубші гроші містянам продають. Ото ті містяни і живуть як бідні миші. Спробуй прогодуватися на зарплату потрового вантажника чи сторожа ремісничих складів. То що мають - тратять на першу нужду. От до мене недавно Карлуша прибився... Ну, як прибився, його один товариш мій, також мірошник, відправив у поміч. Там йому, у пригороді Низи робочі руки не треба зайві, а я тут притулю десь і нагодую. Чом би й ні? Так от, Карлуша, коли до мене попав, був схожий на кота вуличного - брудний, худющий, зашарпаний. Одним словом - містянин. А тут у мене вже тижні зо два працює, так хоч на людину став подібним, навіть мішка з мукою підняти вже може, а то ж на початку лиш схопить, так і кине зразу. Хирлявим геть він був, короче.
- Ну то й добре. - підвердив Гнат. - Може тепер з нього толк буде, а то б загнувся там десь у своєму місті. 
- Може б і загнувся. Він мені казав, що колись бандитом був, людей обкрадав, а потім його ледь не вбили. З тих пір каже, що з розбоєм зав'язав, хоче стати великою людиною, бо його звуть неаби як, а Карл-Людвіг і він тепер собі придумав, що люди з таким іменем пройдисвітам бути не можуть. Ну я так метикнув - не буду його з того шляху збивати, нехай собі радіє. Може й справді кимось стане. 
- Це все звісно добре, - втрутився Кай, - але ми тут по деякому ділу: хочемо дізнатися, чи не проїжали тут випадково повз село маршем королівські солдати? 
- А вам вони навіщо? - нахмурився шинкар. 
- Діло до їх очільника маємо. - відповів Кай. 
- А ще в них тато у полоні. - додав Гнат. 
- Що?! Як же це так? А що старий Онуфрій міг такого накоїти, щоб його ціла армія в полон узяла? Він же каліка. 
- Довга історія. - відмахнувся Гнат. - Але нам конче треба його звідти визволити. 
- Так-так, розумію. - закивав Гордій. - За солдат я знаю, вони позавчора після обіду прибули і табір розбили на південний захід від села. А вчора зранку вони сюди приходили, купили сотню мішків фуражу коням і двадцять мішків муки на хліб. А ще з ними двоє людей були - один пан недавно тут бував, іще на Карлушу злився, бо той на його повозку мішок впустив. Тоді він мені не видавався якимось начальником, а тут ходив увесь такий в червоних одежах, та командував усіма. А от другий був якимось дідуганом, завжди слідував за тим паном, закутий у кайданки і під конвоєм двох солдат. Уявлення не маю хто то були такі, але Онуфрієм там і не пахло. 
- Ну, отой пан у червоному, то скоріш за все Білогор. - припустив Кай. - І він, напевне ще когось поневолив, щоб потім також виміняти. 
- Рідкісна він скотина, хоч і архимаг містеріума. - констатував Гнат. 
- Дякуємо за пригощення. Нам час іти, чим раніше визволимо Онуфрія, тим йому і нам буде краще. 
Кай окинув поглядом тарелю, припустив скільки це має коштувати і поліз за грішми. У обох кишенях його кунтуша лежали пузаті мішечки і маркіз трохи забарився розшукуючи в якому із них срібло. 
- Ні-ні-ні. - замахав руками шинкар. - Ніяких грошей я не візьму, навіть і не думайте. Ви добре діло робите для мого друга і я те поважаю. Краще поскоріше врятуйте Онуфрія, бо ж йому, каліці старому, там певне геть кепсько. 
На цьому і розійшлися. Кай і Гнат вилетіли стрілою з корчми і позастрибували в екіпаж, давши кучеру чіткі настанови, куди правити далі. 
Заїхавши за гору, очам відкрився вид величезного табору, розбитого на краю села. Солдатські намети стояли рівними синіми лініями, утворюючи шість вулиць, на одному з країв яких величаво розкинулося червоне шатро, розшите золотими нитками. 
- Одразу видно де той покидьок живе. - хмикнув Гнат. 
- Атож. - відповів маркіз. - сподіваюся, що в ньому хоч якась крапля людяності залишилася і з ним можна буде домовитися. 
Кучер провадив коней широкими вулицями прямо у бік табору, стараючись зайвого разу не завертати, щоб не збитися зі шляху. Наближаючись до виїзду із села, було видно солдат, що перекривали дорогу і зупиняли усіх хто намагався нею проїхати. 
- Стояти! - закричав одни із них, хоч екіпажу залишалося проїхати ще метрів двадцять. - Тут заборонена зона, в'їжджати не можна! 
Кучер зупинив коней і з карети вийшли Гнат і Кай, для переговорів з солдатами. 
- Ми по ділу до вашого начальника. Привезли листа від пазурівського князя, у якому той висловлює свою покору новому королю. 
- Нам ні про яких гінців не повідомляли. - вигукнув солдат.
- То піди і розпитай. - огризнувся Гнат. - Ми із дипломатичною міссією тут знаходимося, а ти нас пропускати не хочеш. Ти ж розумієш за що тебе підвісять, якщо дізнаються, що ти заважав важливим переговорам? 
Солдат жахнувся від слів Гната і трохи роздумавши відповів:
- Гаразд. Слідуйте за мною. 
Як і припускав Гнат, вартовий вів їх до червоного намету на зустріч із найогдинішим із людей. Перед входом, він зупинився, відкинув заслону і по-солдатськи доповів:
- Ваша могутносте, до вас дипломати.
-  Я нікого не чекаю, вижени їх! - долинуло зсередини. 
- Я приніс тобі гримуар. - у все горло закричав Гнат. - Відпускай батька. 
- Що? Негайно проходьте!
Солдат відкинув завісу ширше, так щоб утворився прохід і рукою запросив всередину. 
Білогор стояв посередині шатра і з нетерпінням переминав пальці. 
- Я вас тут неочікував зустріти. - щойно завидівши хлопців сказав він. - І яка ж добра людина вас сюди відправила. 
- Дехто Абель прибув до Пазура і нас проінформував. - відповів Кай. - А ще розказав князю Дерев'ялу про те що ви ведете проти нього військо і той написав листа, у якому приносить присягу новому королю. 
Маркіз простягнув архимагу сладеного папірця, проштампованого печаттю з гербом Пазура. 
- Ах, Абель... - чаклун задумливо покрутив листа в руках. - Я здогадувався, що він не такий простий як здається. Але хоч він і зіпсував мій сюрприз, зла на нього я не тримаю, все ж таки він сам вас до мене відправив, чим добряче полегшив роботу. 
- Не відтягуй те що можна зробити прямо зараз. - прошипів Гнат. - Відпусти батька. 
- Ватро, до мене! - гучно скомандував Білогор і через секунду на порозі стовбичили двоє солдат.
Кай і Гнат синхронно обернулися, готуючись до супротиву, але Білогор не віддавав більше жодних наказів. 
- Не бійтеся, це не по вас. - лагідним і одночасно зловіщим голосом говорив чаклун. - Вони приведуть старого, тільки спочатку я хочу пересвідчитися, що гримуар в тебе з собою. 
Гнат стягнув з плеча рюкзак і дістав з нього товству книгу, та віддавати Білогору не став, а лише міцно затис її в руках. 
- Я тобі її не віддам, доки не побачу батька. - крізь зуби процідив Гнат. - Навіть і не розраховуй, що зможеш мене ошукати.
Білогор жестом вказав на двох солдат і ті, кивнувши головами, відправилися за Онуфрієм.
- Якби я хотів тебе надурити, хлопче, то вже б давно це зробив. Мені не хочеться зайве морочитися, чи витрачати сили на ваше вбивство. Пролита кров не вартує витрачених зусиль. Я намагався довести це Леонарду, але він глухий і тугодумливий, тож нехай розважається. Я тут лише для того, щоб отримати свою книгу і поговорити з вами, маркізе Кайзале. Чи краще сказати, принце Кайзале? 
- Що? Принц? Яким це таким боком він принц? - вигукнув Гнат. 
- Так... Справді... Я вас не дуже розумію. - ошелешено промимрив Кай. 
- То тобі ні батько, ні Онуфрій нічого не розповідали? - єхидствував архимаг. 
Маркіз мовчав. 
- Ну тоді доведеться це зробити мені. - продовжив Білогор. - Все одно рано чи пізно ти дізнаєшся і наробиш мені зайвих проблем. Почну із такого питання: чи знаєш ти, чому в твого старого друга тільки одна рука? 
- Він мене із пожежі рятував... - зам'явся Кай. 
- А із якої такої пожежі? - слова Білогора кололи наче голки. - Чи розказували тобі, що і де горіло? І чому ти взагалі в тому вогні був? 
- Ні... 
- Це все тому що ніякої пожежі ні при дворі Святомира, ні будь-де поблизу не було. Твій добрий друг Онуфрій насправді і не Онуфрій геть: його звати Віктор Крутивус - вбивця короля Кайзала четвертого. Саме так, не дивуйся. Всі думали, що він перебив усю королівську сім'ю і втік так далеко, що його ніхто ніколи не знайде. Та це не зовсім так. Коли після пожежі в спальні короля знайшли його тіло і тіло королеви, решток їхнього новонародженого сина не було. З'явилася думка, що його кісточки згоріли в пекельному полум'ї, але я в це повірити не зміг. Я довгі роки йшов крок за кроком, розплутуючи цей клубок і виявив цікаві збіги: приблизно в той час, коли все це сталося, у володіння одного дрібного маркіза переїжджає дивний однорукий чоловік, описом дуже схожий на Віктора, а у самого маркіза народжується син, якого на честь короля також називають Кайзалом. Занадто багато збігів, але вони все одно не доводять моєї теорії, правда?
- Збіги дійсно є, але вони притягнуті за вуха. - вигукнув Гнат. - Мій батько ніякий не вбивця! Ти цього ніколи не зможеш довести! 
- А як ти тоді поясниш оце? - Білогор ткнув пальцем на гримуар, який міцно тримав Гнат. - Звідки тоді ця книга взялася в твого батька? Думаєш такий потужний артефакт здатен відшукати звичайний дідуган? 
- Це я його знайшов! - прошипів Гнат. - Я його відібрав у генерала Віта! 
- Ну звісно ти. - насміхнувся Білогор. - Звісно ти... Та навіть якби я в це повірив, чи не здається дивним, що такий могутній чарівник є сином простого швеця? 
- Він правий, Гнате. - несподівано втрутився Кай. - Я бачив як Онуфрій чаклує і чари його геть не схожі на звичні для нас. 
- Та ні... Та як?.. - несподівано для себе, Гнат згадав як батько, лежачи на лікарняній койці, обмовився про те, що колись володів чарами. 
- Ну то що принце, здогадуєтеся з якої пожежі врятував вас ваш Онуфрій? 
- Так... Тобто... Це не вкладається в моїй голові... - розгублено сказав Кай. 
- Раніше в це, крім мене, також ніхто не вірив. - гордовито сказав Білогор. - І я можу зрозуміти вас обох, але проти правди не попреш, тому що він це все і сам підтверджує. 
Архимаг вказав пальцем на вхід до свого шатра, куди якраз заводили Онуфрія. Вигляд в нього був втомлений, але не замучений. 
- Батьку! - Гнат канувся його обіймати, та на заваді став солдат. 
- Ні-ні-ні, обійми будуть потім. - спокійно сказав Білогор. - А зараз нехай він підтвердить мої слова, щоб ми всі нарешті розібралися. 
- Тату, це правда, що він розказав? Тебе справді звати Віктор, ти вбив попереднього короля і викрав... Його. - Гнат вказав на маркіза. 
- Майже все правда. - похмуро сказав Онуфрій. - Але я не вбивав короля, а намагався врятувати і його. 
- Не старайся себе обілити перед сином, старий. Я тебе достобіса років знаю, ти ще той лис. 
- Я тебе також знаю добре. - огризнувся Онуфрій. - І більше ніж впевнений, що це ти вбив і короля Кайзала і Аскольда. 
Білогор лише глянув на діда і, натягнувши легеньку посмішку, дав зрозуміти, що всі випади в його бік абсолютно марні. 
- Ну, оскільки майже всі формальності ми обговорили, пропоную здійснити те, для чого ти, хлопчику сюди прийшов: я забираю лист і гримуар, ти забираєш свого батька і відправляєшся назад до цього, новоспеченого князька і решти своїх друзів, і розказуєш їм, що новий король всіх пробачив і не буде нападати.
- Чекай, чому ти звертаєшся лише до мене, ми вдвох сюди прийшли? - занервував Гнат. 
- До принца Кайзала в мене буде особиста розмова. 
- Про що? - здивувався Кай. 
Білогор йому не відповів. Він мовчки підійшов до шокованого Гната, взяв з його рук книгу, а потім коротко скомандував:
- Варто, виведіть цих двох і залиште нас із принцем наодинці. 
Солдат, що тримав Онуфрія, вхопив його за передпліччя і силою виволік на вулицю. Другий солдат наблизився Гната, але той почав чинити супротив. Білогор по тихеньку втрачав терпіння, дивлячись на те як вартовий намагається присмирити буйного хлопчиська. Зрештою, не витримавши довгої паузи він почав розмову із маркізом ще до того як Гнат полишив шатро. 
- Як ти нещодавно дізнався, справжнього твого батька вбив оцей покидьок Онуфрій... 
- Не смій так казати про батька! - волав скручений охоронцем Гнат. - Я тебе по стіні розмажу! Чуєш мене? 
Білогор не реагував на слова хлопця, лише замовк, щоб дати тому виговоритися і продовжив далі. 
- ...Після нього трон, по праву спадку, перейшов до твого дядька Аскольда... 
- Якого ти і твій спільник підло вбили! - Гнат поливав образами Білогора, доки солдат тягнув його на вихід. - Ти вбив і його батька, і його дядька! Це ти справжній вбивця.
Білогор досі зберігав спокій, хоча було видно, що це йому ставало все складніше. 
- ...А потім невідомі зловмисники вбили і його. - продовжував архимаг. - Тепер трон займає особа не королівської крові, але так не може бути вічно, адже є справжній спадкоємець. І це ти. 
- Не слухай його, Каю! Чуєш? - Гнат верещав вже з-за межі шатра. - Не піддавайся на вмовляння! Вони і тебе... 
Голос Гната став геть нерозбірливим, наче його відтягнули жесь далеко, чи закрили чимось рота. 
- І що, ви пропонуєте мені зайняти трон? - недовірливо запитав Кай. 
- Звісно! Хто, як не ти, повинен на ньому сидіти? Ти станеш новим королем. Тебе любитимуть і поважатимуть так само як і твоїх предків. 
- Мої предки підозріло погано закінчували. Щось я якось не готовий до такої долі. 
- Яка не є доля, але вона твоя, хочеш ти цього чи ні. Тепер ми знаємо, що лиходії не сплять і разом з тобою їх знищимо. І я, і генерал Леонард радо заприсягнемо тобі у вірності і допоможемо зробити королівство безпечним та спокійним. Ми візьмемо під контроль усе й усіх і повір, тоді нарешті настане спокій. 
- Щось мені якось не подобається тримати свій народ заляканим у клітці. - пробурмотів Кай. - Які б там плани у вас на мене не були, знайте - я відмовляюся. 
Лице Білогора миттю посмурніло і стало роздратованим. Він очікував, що легко зможе переконати недосвідченого хлопака, але той виявився впертим. 
- Ти зробив неправильний вибір. - сухо констатував архимаг. - В такому разі, ти тепер не інструмент, а лише чергова перепона, яку треба знищити. 
- Що? - скрикнув маркіз.
- Варто, схопіть принца.
У кімнату влетіли два дужих солдата і зупинилися на вході. Кай спритним рухом відскочив убік, находу дістав із піхов подарований Лукою палаш і приготувався оборнятися. Але ті двоє чомусь не ворушись, а заклякло стояли в недуже зручних позах і дивилися в одну точку. Коли маркіз перевів погляд на Білогора, то побачив таку саму картину - архимаг неначе задерев'янів і зовсім не подавав ознак життя. 
Зненацька, штора на вході колихнулася і до шатра увірвалися Гнат, Онуфрій і Опанас. 
- Давай швидше, я довго не витримаю! - кричав Опанас. 
- Зараз, я ще не до кінця освоїв ці чари. - відзивався Онуфрій і судомними пальцями малював у повітрі якісь символи. 
- Почекайте, треба забрати гриморію! - репетував Гнат і рвався до Білогора. 
- Немає часу. - Опанас вхопив хлопця за руку і спробував стримати. 
Раптом все навколо засяяло нестерпним білим світлом, а у вухах гучно задзвеніло. Складалося враження, наче прямо в шатро вдарила блискавка, але ефект був куди більш довгим. Не в змозі цього витримати, маркіз заплющив очі і затулив вуха, а потім відчув як його ноги відриваються від землі і він починає падати кудись у порожнечу. Та не зважаючи на те, що за відчуттям падіння тривало доволі довго, приземлився він м'яко, як це б було, якби просто перечипився. Відкривши, нарешті очі, він побачив знайомий пейзаж - внутрішній двір цитаделі Пазура і двох дідуганів разом з Гнатом, що валялися поруч.
Першим на ноги звівся Панас і одразу ж заходився допомагати Каю, що лежав поруч із ним. Той лиш ошелешено вертів головою, а коли став на четвереньки, то одразу виблював. Облишивши його в такому стані, дід пішов перевіряти інших, що лежали поодаль. До них уже мчали із усіх боків княжі слуги, що помітили надзвичайне дійство і спішили радше із цікавості, аніж із прагнення допомогти. 
Коли Панас дістався до Онуфрія, над ним уже звисав Гнат і намагався привести батька до тями. Йому було дуже погано - постійні судоми раз по раз струшували тіло; руку й ноги неприродно викручувало, а дихання постійно вривалося і відновлювалося з моторошними звуками. Панас схилився над Онуфрієм, жалісливо піджав губи, потім склав щіпкою пальці і в повітрі намалював символ, тюкнувши вгору, вниз, вліво і вправо, а потім тихенько сказав:
- Ох, хлопчику... Ти був до цього ще не готовий.
*****
Ясне, впродовж усього дня небо, під вечір затягувалося темно-сірими сніговими хмарами. Кайзал стояв на балконі і дихав осіннім повітрям, обпершись ліктями на товсту балюстраду. В голові кишіло думками, та якось розібратися в них не було жодної можливості. Вони, одна поперед другої вистрибували, кололи в серце голкою смутку і вмить ховалися віддаючи чергу наступним. 
Десь далеко, на іншому кінці світу падало за обрій сонце. Останніми теплими промінчиками воно гладило скуйовджене волосся і, наче на прощання, мерехтіло по очам крізь кострубате гілля дерев. Маркіз меланхолічно водив очима з боку в бік і все думав про те, як непевно добре зараз отам, подалі звідси, де немає загроз, проблем і решти всього того, що безцеремонно звалилося йому на голову. За роздумами він не помітив як поруч з'явився Лука. Незважаючи на усі події, фізіономія Луки була напрочуд веселою, навіть посмішка, що плавала його губами, Каю видавалася недоречною. 
- Сумуєш? - запитав Лука, але маркіз у відповідь промовчав. 
- Воно й не дивно. - продовжив шпигун. - Напевне на твоєму місці кожен би зараз отак стояв у ступорі. 
- Досі повірити не можу, - тихо сказав Кай, - я принц королівства. 
- Іноді доля підкидає нам цікаві сюрпризи. Що плануєш далі робити? 
Кай обернув голову і мовчки поглянув на Луку. У розгубленому погляді шпигун побачив відповідь на своє питання. Деякий час обоє стояли, безмовно проводжаючи очима сонце. Прохолодний західний вітер дмухав дедалі сильніше і в якусь мить, разом із ним почали пролітати дрібні сніжинки, що розтавали ледь торкнувшись землі. 
- Не знаю як тобі, а мені вже остогидла оця незрозуміла погода. - здригнувся Лука. - То дощ, то ясно, то холодно, то тепло. Скоріше б вже зима, така щоб і снігу багато, і мороз в лице колов. 
У відповідь на це Кай лише протяжно зітхнув і переклав вагу тіла на праву руку, бо ліва неабияк затерпла. 
- Але зима як зима, то таке, не кожен полюбляє. - не вгавав шпигун. - От я ще люблю літо, коли спека і сонце шкварить так, що аж коричневим стаєш. А море... Як чудово в такий час біля води - пірнув собі, прохолодився трохи і можна назад іти займатися своїми справами... Я вже напевне років із сто біля моря не був і всі ті самі сто років постійно мріяв до нього поїхати. 
- Мріяти ніхто не забороняє... - відсторонено мовив Кай. 
- Так, це одна із можливостей бути щасливим. 
- Щось ти аж занадто позитивний, як на людину, з якою останнім часом відбувлося стільки усілякого лайна. 
- Просто в мені є маленька, але неперебірна нотка оптимізму, яка, дивлячись на бандита, що засовує руку за подол шкіряного плаща, шепоче на вухо, що він зараз дістане трояндочку. - сказав Лука. 
- Мені тебе ніколи не зрозуміти... 
- На те ми і різні люди. От я б на твоєму місці прямо зараз розробляв план по захопленню влади у королівстві. Ти ж спадковий принц - тобі долею написано бути королем. 
- Я поки уявлення не маю що мені там де написано. 
- Проти долі ти ніяк не попреш, вона все одно тебе виведе до того що тобі потрібно, хай би як ти від цього не тікав. 
- Хочеш сказати, вибору у мене ніякого нема? 
- Хочу сказати, що все що мало статися - станеться обов'язково, а от від тебе уже залежить, з якої сторони ти до цього прийдеш. От глянь: все життя від тебе приховули твою королівську кров,  потім ти все одно про неї дізнався, але не в самий підходящий час і от тепер стоїш і не знаєш куди себе діти. Може якби тобі з малечку про те розповідали, то зараз би ти очолював могутню армію і громив би отих заколотників, або й взагалі сидів на троні і ніякої війни не було б. Онуфрій колись зробив неправильний вибір, від чого стало гірше і йому, і іншим. От, власне, про що я кажу. 
Маркіз піджав губи і зіщурив очі - якесь питання виникло в його голові і він уже хотів був задати його Луці, як несподівано для самого себе зойкнув від болю. Обертаючись в бік друга, він зачепився виступаючою кишенею кунтуша за балясину і та боляче вперлася йому в бік. Роздратований такою несподіваною прикрістю, маркіз поліз до кишені, виявив там капшук із горішками, які йому подарувала білка і недбало жбурнув його на широку верхівку перил. 
- Що то? - здивовано запитав Лука? - Залишки розкоші? 
- Це твоя винагорода, яку я увесь час забував віддати. - з прикрісю в голосі мовив Кай. 
- Ти вирішив мені за щось заплатити? Якщо так, то знай - моя робота коштує набагато більше. - усміхнувся Лука. 
- Не повіриш, але нагорода тобі поступила від білки. 
- Чому не від єнота? - жартом відповів Лука, думаючи, що Кай також говорив не серйозно. 
- Тому що під час нашої подорожі ти врятував із пащі своєї сови білченя. Врятував би єнота - було б від єнота. 
- Тобто ти не глузував, говорячи про білку? 
- Схоже що мені зараз до сміху? Ми йшли лісом, коли нас підкликала велика білка. Говорила вона зі складністю, але сяк-так висловилася і дала нам ось це. Сказала що ті горішки додають сил. От якраз вони тобі зараз і згодяться, щоб відновитися. 
- Якби почув це від когось іншого, то порадив би менше сивухи пити. - відповів Лука. - Що ж, давай поглянемо що то за дивина така. Сподіваюсь не отрута. 
Спритним рухом він розв'язав мішечок і дістав із нього один горішок. Плід був закручений дугою і нагадував скоріше засохлу личинку, аніж горіх. 
- Цікаво, їх треба чистити? - задумався Лука і розламав його навпіл. - Наче шкірки нема... Будь що буде, так з'їм. 
Чоловік вкинув до рота обидві половинки горіха і почав жувати. 
- Смачне-е... - захоплено протягнув він, заплющивши від задоволення очі. - Бери теж, підсолодися трохи. 
- Дякую. - відмахнувся Кайзал. - Шматок в горло не лізе. 
- А ти що, з тих пір як повернувся не їв нічого? - вразився Лука. 
- Ні. Я все чекаю поки Онуфрій очуняє, щоб йому кілька питань поставити. 
- А як він буде без тями тиждень лежати? Ти ж так охлянеш геть.
- Не охляну. 
- Ех, чоловіче... Яка би там не була ситуація, а себе занапащати не варто. Хоча б для того, щоб опісля, мати сили на подальші дії. Гайда за мною, там для нас вже, певне, стіл накрили. Князь про те завжди піклується.